Гасителї народного духа.

І.

Сего року появила ся допись чи статья в "Галичанинї", де висказано гадку, що рускі священики радо жертвують на народні цїли, але для себе нїчого не зробили. О змістї сеї дописи довідав ся я припадком від одного "патріота". Тая гадка немов була винята єму з-під серця. З одушевленєм оповідав він про зміст статьї і хвалив, що вкінци винайдено то, що нас болить. З єго бесїди виходило: священикам треба залишити всьо инше, а дбати про себе!... Годї було пересвідчити чоловіка про хибність такого погляду, шкідну для народної справи.

Минуло кілька місяцїв і ми пересвідчили ся, що висказана гадка приняла ся подекуди. Управа товариства виробу і торговлї церковних риз в Самборі задумала оснувати "пріют для вдів і сиріт священнических". Цїль похвальна, кождий честний і розумний чоловік не виступить против сеї гадки. Вдови і сироти священичі позбавлені майже всяких средств до житя, доля их незавидна, тож кождий почин до осолодженя биту нещасливих, всюди повинен найти як найщирше і найприхильнїйше принятє. Управа товариства випустила в світ відозву під заголовком: "Пречестні в Христї Братя". В відозві тій находимо такі слова:

"В жертволюбію і щедрости мы николи не постыдались, мы не щадили жертвъ на жертвенникъ патріотичнихъ цѣлей, ми несли і несемо безустанно лепты на народниѣ домы, на бурсы, на театр і на разлычныѣ просвітытельниѣ і економычниѣ товариства і проч. — "но для себе ми єще ничого не сдѣлали", тож памятаймо тепер о собі і збудуймо пріют для вдів і сиріт по священиках!"

Сю дивну гадку дуже добре спростував недавно в "Дѣлї" о. Данило Танячкевич. І дїйстно! Таж рускі священики не становлять осібної касти посеред рускої суспільности і не повинні до сего стреміти.

Перед кількома лїтами на зборах товариства Институт для руских дївчат в Перемишли оден старшій священик висказав отверто свою гадку, що не має довірія до "цивільних". Що-ж на те сказати?! Сили рускої интеліґенції слабі — о тім можна кождого часу пересвідчити ся — а коли би ще й то, що є, роздїлило ся на "духовних" і "світских", то се було би правдивим нещастєм в наших заходах. Чи чоловік є духовним, чи світским — все одно, коби лише був добрим робітником на народній ниві. Чей-же ми всї дїти одної матери Руси-України, — чей-же ми всї бажали би піддвигнути наш нарід, то й не потребуємо проти себе ворогувати і роздроблювати свої і так слабі сили. Коли у нас зробить ся що доброго, то се не є власностію одиниць, а добром цїлого народу. Впрочім наше духовеньство не є замкненою в собі кастою, але живою частію руского народу. З-посеред священичих родин виходять учителї, урядники і т. д.; по бурсах найдете і синів священиків, так само в "Народній Торговли", "Днїстрі", в персоналї театральнім, в задаткових товариствах і т. д. Коли-б наше народне житє змогло ся і скріпшало, священики на тім нїчого не стратили би. Піддержуючи народні институції, священики тим самим помагають піднесеню свого народу і скріпленю нашої народної позиції. Посеред просвіченого, піддвигненого руского народу знайдуть своє місце і рускі священики, і нарід не забуде им сего, що й они по своїй можности причинили ся до єго піддвигненя і піднесеня. Противно стане ся, коли рускі священики будуть байдужно придивляти ся занепадови народного житя, коли залишать боронити свій нарід перед визиском всїх ворожих сил, не виступлять против потоптаня незадавнених єго прав, не будуть народови показувати дороги, як би з теперішного, поганого положеня видобути ся. Коли руска земля перейде в жидівскі руки, — коли наші політичні противники вишлють одну половину руских селян до Бразилії, а других обернуть в жидівских попихачів, то і становиско руских священиків на рускій земли стане цїлком незавидне.

Длятого против ширеня подібних гадок, як в горі подана, треба всїм здорово-мислячим людям зі всею силою виступити, бо можливо — як се було сказано — що слабші люде готові повірити на слово і ще більше як дотепер відтягати ся від хосенної роботи на народній ниві. Ми знаємо довідно, що є на галицкій Руси люде, котрі для власних цїлей раді би всї товариства рускі покасувати, бо они там не мають проводу — хотїли би здержати всякій розвій руского народу, бо се их служба і хлїб насущний, — але дивне диво, що люде, не маючі з ними нїчого спільного, идуть за их безглуздим і заносячим гнилію покликом.

II.

Коли Русини, роздививши ся в своїм народнім житю, прийшли до пересвідченя, що значною перепоною в их розвою є та обставина, що не можуть дати своїм дївчатам вихованя і образованя в народнім дусї, треба було конче щось зробити. Почали Русини збирати складки у Львові і в Перемишли на институти, де би рускі дївчата образували ся. І дїйстно — Русини після сил своїх зложили значнїйші суми, набуто реальности і отворено школи для дївчат. Институт у Львові розминув ся по части з своєю цїлію, бо дївчата ходять до польскої школи. Инакше справа представляє ся в Перемишли. Тут дївчата учать ся в институтї в викладовій мові рускій. Науку подають учительки, проживаючі в институтї і учителї з рускої ґімназії. Однак і сей институт не минули напади злобних і заїлих противників народної справи.

Межи противниками института дївочого є такі, що може би й волїли, як би він запав ся під землю, анїж щоби був ведений людьми руско-народного духа і в дусї руско-народнім. Се виходило з деяких дописей в сегорічнім "Галичанинї", про котрі свого часу згадувало "Дѣло".

При одній нагодї зїхали ся "патріоти" і по-при друге почали сильно відказувати на институт. Свою неохоту до института формулували они менше більше в таких закидах: "Институт минув ся з своєю цїлію; ми переймаємо на себе обовязок правительства і за него закладаємо школи; ті гроші, що платять в институтї учителям, повинно ся обернути на удержанє сиріт, а від дївчат повинно ся брати не по 20, але по 10 зр. місячної плати". — Будь що-будь з тих закидів видко, що наука з "Галичанина" не пійшла в лїс.

Але придивім ся институтови і тим закидам.

Теперішний видїл побудував красний будинок — як се кождий признасть, хто лиш докладнїйше єго огляне. О тім писано в "Дѣлї", то злишно про се на ново розводити ся. Люде такої міри, як Впр. о. Чехович і Вп. Григорій Цеглиньскій, голова і зaступник голови товариства института для руских дївчат, дають повну запоруку, що институт під их проводом буде красно розвивати ся на славу руского народу. Оден з них сказав: "Сей институт — то око в моїй голові". Впр. о. Чехович заходить що день і по два рази до института, на все має бачне oкo, всего доглядає, всего пильнує. Чи-ж се робить для власного хісна? За так щирий труд, за таку дбалість належить ся чей-же хиба повне признанє. Так скаже кождий чоловіч, а лише злоба і заїлість може говорити що иншого. В институтї пробуває також управителька, директорка і дві учительки. Наколи в институтї може є які незначні похибки, то можна з часом, набувши досвіду, поправити. Однак можна совістно признати то, що дївчата в институтї здорові, веселі, зазнають щиро-материньскої опіки, бо управа і учительки поводять ся з институтками мов-би в родиннім домі.

Повідають, що институт призначений був з першу для сиріт по священикам. А чи-ж дївчата, що мають родичів, не повинні побирати образованє в народнім дусї. А впрочім коли б Русини були вже тепер заповнили институт дївчатами, було би найшло ся місце і для кількох сиріт. Се могло би бути і тогдї, коли-б Русини заможнїйші жертвували на институт.

Дальшим домаганєм єсть, щоби институтки ходили до шкіл публичних, а гроші, що платить ся учителям, обернути на удержаня сиріт; удержанє повинно виносити 10 зр. місячно.

Тепер платить ся за дївчину 20 зр. місячно, з того 5 зр. на оплату сил учительских. Постанова оплачувати сили учительскі не єсть безпідставна. В институтї у Львові якійсь час вчили за дармо і з тої науки не було хісна — після нашої пословицї "дарованому коневи не зазирають в зуби". Коли-би интересовані платили по 10 зр. місячно, то для сиріт не лишить ся нїчого; хто знає, чи вистало би навіть на удержанє платячих.

Що правительство повинно було вже давно дати Русинам школи для дївчат з руским язиком викладовим, сего годї заперечити і трудно боронити правительство за се занедбанє жизнених интересів руского народу. Але-ж се факт, що ми не маємо висшої народної институції для образованя наших дївчат — отже доки правительство не виповнить свого обовязку, ми не можемо забувати про себе, а мусимо самі старатись о заведенє, де би наші дївчата образували ся в народній мові. Так роблять другі народи. Для Чехів прийшов час, коли их приватні школи переймає правительство на кошт держави; ceгo вільно і нам сподївати ся. Коли ми притиснені, коли ми стогнемо під ярмом, то не піддаваймось, але противно — трудїм ся, щоби бодай нашим наслїдникам приготовити лїпшу долю. У нас богато занедбано, богато залишено, то тепер треба з подвійною силою робити, щоби видобути ся з невідрадного положеня.

А всї добре знаємо вагу женщини в суспільности. Коли рускі невісти переймуть ся народною идеєю, то в нїй будуть виховувати і своїх дїтей, передадуть им любов до свого народу, виплекають борцїв за руску справу. Бо хто чого сам не має, того і другому не передасть. Коли рускі дївчата проживуть молоді лїта під дозором щирих патріотів, набудуть образованя в народній мові, спізнають докладно свою словесність, зрозуміють незавидне положенє свого народу і порівнають з положенєм инших народів — тогдї пробудить ся в их серцях любов до свого народу, а разом і охота трудити ся для піднесеня єго. Отсе головна і найважнїйша задача перемиского института.

Здавалось би, що не знайшов би посеред Русинів такого чоловіка, котрий би показував неохоту і противив ся такій високій цїли. А однак є у нас такі люде! Индівідуа ті, піднявшись задачі — здержувати всякій позитивний рух поміж Русинами, підшивають ся під погляди нашого духовеньства — стають мов-то в оборонї єго интересів і интересів церкви, а від часу до часу кидають дивачні, смішні, а нераз просто идіотичні погляди, щоби лиш баламутити слабші голови і зводити их на перехрестні дороги. Они не бажають розвою руского народу, бо коли-б той нарід станув раз на ноги, их служба скінчилась би. Обаламучені люде притакують им, прочитавши першій-лїпшій [як Москаль каже] "вздор", приймають то за своє, а відтак дехто парафразує і посилає до Львова. Тим людям не подобає ся всьо, що не йде, не розвиває ся після их бажаня. Они, як тая невіста на судї Соломона домагала ся, щоби розтяли дитину на двоє, повідаючи "няй не буде нї тобі нї менї" — раді би були всьо нищити. Они були би нешкідливі, як би не йшла часть нашої суспільности за их поглядами. Отже єсть обовязком кождого честного Русина: погляди ті простувати, критикувати, против них безвзглядно виступати, бо инакше загиримо свою народну справу, затратимо самі почутє своїх обовязків і своєї задачі, які маємо сповнити, перед нами затре ся цїль, до якої маємо стреміти. Кождий живий орґанізм розвиває ся власними силами, беручи з зовнїшного світа то, що потрібно до єго розвою. Ми, Русини, можемо і мусимо хіснувати з того, що людскість лїпшого здобула і придбала, але все в народній одежи, формі. Коли-ж ми погордимо своїм рідним, а приберемо ся в чуже пірє, то пропадемо безслїдно. Однак нам не вільно до сего допустити, не сміємо нїяк піддержувати роботи Геростратів, щоби не впала на нас частина их незавидної чести! Се чинять гасителї народного духа на Руси!

Дѣло