Дѣло, 26.10.1895
Хто переїзжає зелїзницею з Хирова в напрямі до Загіря, побачить зараз за Старявою по правій руцї скалу, де від кількох лїт добувають і вивозять камінь. Висше скали видно потік, а над ним розкинене село, що потягло ся від полудня на північ. Се село зове ся Лопушниця. На початку села видно обширні двори, а дальше за ними на горі муровану церков. Висше Лопушницї потягнуло ся село Катина [родинне місце оперового співака Борковского]. З боку від Лопушницї потягнуло ся на захід сїльце Лопушанка. Всї три села складають ся на одну парохію, де після Схиматизму перемискої епархії з 1894 р. було 1121 руских душ.
В парохії Лопушници був приходником від р. 1850 до 1871 о. Володислав Пап, а відтак о. Василь Бачиньскій від 1873 до 1894. Церков великих розмірів вимуровано десь около 1831 року спільним коштом камери і парохіян. Се велика будова, заокруглена в великім престолї; над входом взносить ся вежа з дзвонами; дах цїлком поєдинчій. Ся будова не приноровлена до духа нашого обряду, а таких можна у нас по містах і селах стрітити більше; з початком сего столїтя, а по части з кінцем минувшого ставили у нас церкви після пляну нїмецких архітектів без принадної форми і без смаку. Під входом до церкви видно отвір, печеру, що колись була закратована. Там відсиджували за о. Папа місцеві піяки кару. Днесь тая церков майже до половини завалила ся; пів даху над головним престолом запало ся; також засипала ся від півночи стїна через половину. Коли вийти на той горбок і роздивитись по тих звалищах, аж сум огортає чоловіка на вид такого запустїня і знищеня! Наоколо церкви поле позаростало терниною і корчами. Та сама доля не минула і парохіяльного поля; всюди дороги вздовж і півперек, а в додатку всюда видно корчі і тернину. Не минула лиха доля і парохіяльного мешканя та економічних будинків. Богослуженє відправляє ся в каплици, маючій подобу якого середного шпихлїра на селї. В стїнах дїри, а в серединї видно всюди занедбанє і запущенє. В Катинї мають громадяне свою церков, досить добре удержану. Се сїльце подїлене на дві громади: шляхотску з 26 домами і рустикальну.
Доки був в Лопушници парохом о. Пап, все йшло ладно. Люде мали ся не зле, будинки всюди були красні, вигідні, всюди був слїдний добробит. Парох притягав всїх до тверезости, а коли хто упив ся, мусїв відпокутувати в пивници під церквою. Хоч люде не долюблювали тої твердої руки, то таки не зле им було з добрим проводом, бо були заможні і тверезі. Вже десь при кінци житя о. Папа замкнули церков, бо стїни почали зарисовувати ся. [Повідають, що предприємець давав в мур з надвору і середини каміня і цеглу, а в середину сипав пісок; через те будова так велика не могла устоятись і почала розсувати ся.] По о. Папі настав на пароха о. Василь Бачиньскій, чоловік незвичайно милосердний і майже ангельскої доброти. Однак тая доброта не послужила парохіянам на добре, а причинилась без міри до упадку парохії і вірних.
Лопушниця є власностію камери. По при парохіяльний грунт потягнуло ся камеральне поле; зараз за потоком напроти попівства стоїть скарбова коршма, а в нїй старий арендар Нафтула [в устах народу Фтула] Рот. Колись був він бідним жидком, їв вівсяні пляцки і був дуже покірний. За о. Папа було коло жидів дуже скрутно; до пароха не мали приступу, а люде пили горівки як найменше. Та за нового пароха все змінило ся! Правда, о. Бачиньскій за услуги парохіяльні дуже часто не брав нїчого, а коли брав, то дуже мало, але і своїми парохіянами не дуже занимав ся. Церков почала валити ся, людям не було де зійти ся. Парохіяне не чули проповіди і науки нї в церкви нї по-за церквою, рідко коли сходили ся, а коли хто й появи в ся, то єго борзо відправлено. Нарід почув ся на воли і хотїв винагородити собі і за давний притиск. А де ж він міг собі лїпше догодити, де лїпше забавити ся, як не в коршмі, як не в товаристві жида? І запив нарід на добре! По селї пійшли веселі співи і гойки, за ними бійки й ворогованя, процеси; поволи почали упадати ґаздівства і моральність людей в парохії.
Нафтула посадив сина Шмуля на початку села. Там тепер двори! — гадав би хто, що там сидить якій значний дїдич... Лише підчас куч можна пізнати, що се житло жидівске, бо над домом два крила підносять ся в гору. А оглянеш селяньскі домівства поблизько Шмуля, то аж серце крає ся, така навколо нужда! Будинки обдерті позападали в землю, нїгде не побачить гідної огорожі... В скарбовій коршмі жиє з вітцем другій син, Мордко Рот; сей віднаймає від добромильского жида скарбове поле. Третій син, Лейба сидить на кінци села в горі, має селяньскій грунт і торгує чим попаде. Крім сих жидів є ще дві родини жидівскі в Лопушници, дві в Катини і дві в Лопушанцї. Рівнина по-над Стрвяж, куди переходить зелїзниця, напротив скали, з-відки добувають камінь, також належала колись до Лопушнян. Днесь більша часть тої рівнини є власностію жидівки з Терла, Маринки; проче забрали другі жиди. Лиш оден ґазда має там з кілька загонів. Найбільше землї погирили люде підчас голодних лїт. Тогдї неоден за чвертку збіжа відступав на віки по кілька загонів.
Як священик і громада йшли жидам на руку і помагали им збогачувати ся, наведемо деякі приміри. Будову каплицї, де тепер відправляє ся богослуженє, віддано за добрі гроші Нафтулї Ротови. Знов же Шмуль Рот пересипував стодолу [роги] і шпихлїр; лїпше дерево забрав собі, а гірше лишив, та взяв за се 500 зр. Не досить того! Шмуль прийшов до о. Бачиньского і жалував ся, що стратив на предприємстві. О. Бачиньскій пожалував жида, дав єму власних 100 зр., а до людей промовив, що Шмуль стратив, а то бідний жид, має дїти, няй єму додадуть зо 30 зр.... Коли жиди утїкаючи з Россії розбігли ся по Галичинї, заходили декотрі і до Лопушницї. Місцеві жиди справляли их до пароха і там кождий жид діставав 1 зр. а жидівка 20–50 кр. Як дуже сей священик милосердив ся над людским нещастєм і як легко визискували єго нечестиві люде, покаже отся приключка. Якось в зимі зайшов до коршми в Лопушници циганьскій війт з Терла. Там застав чесних ґаздів, що забавляли ся, попиваючи бульбяний нектар. Почали ґазди сміяти ся з цигана, що не має за що випити. Циган відгризав ся, як міг, а коли не стало терпцю, повідає: "Що? ви мислите, що я не маю за що випити? Ану побачите, зараз буду мати гроші!" Скинув чоботи і лишив в коршмі, а сам побіг на попівство. Там на ґанку почав сїчи зубами, трясти ся і гинчати. Вийшов о. Бачиньскій і запитав цигана: що єму хибує? Циган скулив ся в двоє, затряс ся та й бесїдує: "Йой, єгомостуню, я так змерз, що ледви дихаю! Тепер зима, а я не маю що взути на ноги!" Наш священик змилував ся над циганом, пійшов до комнати і винїс циганови 4 зр. Циган стрілою полетїв до коршми, показав людем, що вже має гроші, сїв і разом з ними написав. Прийшовши домів, инакше надумав ся. Вичистив свої чоботи, вимастив, взув і йде до Лопушницї. Прийшов на попівство, став перед священиком і жалує ся: "Ой, єгомостуню, через вас прийшов я на клопіт і зробив довг! Швець не мав чобіт за 4 зр., то я мусїв взяти за 6, хибує менї ще 2 зр., щоби шевця заспокоїти. То отсі чоботи, що у мене на ногах..." О. парох пійшов до комнати і винїс циганови ще 2 зр. Не знати, чи циган, вертаючи з попівства, благословив свого добродїя, чи сміяв ся з єго легковірности.
А вже найцїкавійша приключка в Лопушници стала ся з скалою, з відки викопують камінь. Від 16 лїт є в Лопушници війтом Юзько Мідянка, а в радї громадскій аж три жиди радними. Пpo сего війта нїхто доброго слова не скаже, хиба одні жиди хвалять собі єго; ба також в Добромили має велику ласку, бо услужний він чоловік... Коли почали будувати зелїзницю з Хирова до Загіря, винаймив Мордко Рот від громади на три роки скалу щось за 100 зр. З-першу не знали люде вартости сеї скали, бо не можна було вгадати, як велика і глубока там верства каміня і чи камінь є твердий чи мягкій і розсипчастий. По трех лїтах приїхав в село предприємець з Хирова Сїкоциньскій, скликав поважнїйших ґаздів і зробив им таке предложенє: "Дайте менї скалу до добуваня каміня, а я вам за то поставлю церков, дам помалювати, справлю все, що треба, і вам лише ключ віддам від церкви". Предложенє дуже красне. І подумав би хто, що громада радо єго приняла? Де там! Почали мвяти сюди й туди, особливо славетний Мідянка не міг на се згодитись, бо єму бачило ся, що лише Мордко може бути добрим ґаздою до скали... І дїйстно, громадска рада продала скалу Мордкови Ротови на віки за кількадесять зр., а славетна рада повітова в Добромили затвердила сю продаж і гроші умістила в якійсь касї. А село Лопушниця й тепер не має церкви і Бог знає, коли на ню здобуде ся... Та й сего року треба було направити парохіяльне мешканє, бо не було де сидїти. Хто-ж се годен лїпше зробити, як не Мордко? Трохи отринкував стїни, вимурував печи, побілив, зладив двері і рами до вікон — та й за се взяв 400 зр. Тепер все гаразд! Мордкови веде ся як з води. Весїля відбувають ся в коршмі. Коли о. Бачиньскій вінчав деколи в Катинї, Мордко приходив просити, щоби вінчав в Лопушници, бо він має страту... Люде, коли вже всьо зроблять у Мордка в поли, приносять єму вінець і у него красненько цїлу ніч забавляють ся. Вертаючи з поля з вінцем певно співають єму:
"Ой вийди, вийди, Мордку бородатий,
Несемо тобі полон богатий!"
Ба правда! Тепер не вільно Мордка кликати Мордком; всї говорять "пане Мордку!" Через те Мордко росте в гору, як на дрожджах!
Коли сего року прибув новий завідатель парохії, прийшов Мордко, потряс трохи берлитком і почав розповідати, як то він красно і в згодї жив з попередним священиком, a єго Сура [чи як там] нїби-то з їймостею на ґанку панчохи робила і обі собі файно про всячину балакали... Або тепер під весну винаймали через ліцитацію парохіяльні грунти і визначили були речинець на суботу, однак для Мордка, щоби міг стати до ліцитації, відложили чи перенесли в добромильскім старостві на иншій день. I Мордко винаняв парохіяльні грунти і орав.
Все се вірно списане не для докору кому-небудь. О. Бачиньскій уже покійник. Померші няй з Богом спочивають, а живий живе гадає. Хто тілько близше придивить ся подібній руїнї і опустошеню не в одній Лопушници, заломить руки над недолею свого бідного, поневіряного народу. Стілько добрих прикмет, стілько красних завдатків, стілько таланту! — а таки нарід той такій нещасливий, вдоволяє ся долею послїдного невільника, навіть чорного мурина, і вся єго праця, весь єго труд иде на збогаченє зайдів. І о скілько ті богатїють, о стілько він біднїє. Люде в Лопушници мають красні зарібки. День-в день возять сяги дерева і клеци на тартак Штреца в Старяві, возять камінь зі скали, заробляють при зелїзници і в скарбових лїсах. А де-ж дївають ся ті зарібки? На селянах сего зовсїм не слїдно; всьо пожирає жидова.
Маємо надїю, що на сей нещасливий стан селян в Лопушници зверне свою увагу дотична власть духовна при обсадї парохії. Тут придав би ся священик не лише з добрим серцем, але з тактом, з розвагою, а що більше з любовію в серци до того бідного, нещасливого і занедбаного народу, а рівночасно з охотою щиро потрудитись для піддвигненя парохіян з морального упадку. Взагалї було би дуже хосенно для народної справи, коли б деканальні уряди мали припорученє: предкладати консисторіям докладні і вірні справозданя зі стану парохії що-до морального і економічного их положеня, а особливо було би се конечне при кождочасній змінї священика. Через те мали би в консисторіях перегляд стану парохії і тогдї можна би неправильностям скорше і успішно зараджувати. Щоби се осягнути, треба уряд деканальний поручати людям гідним, праведним і правдивим патріотам, люблячим свою церков і свій нарід. Правда, хто би так хотїв сповняти свій уряд, легко зразить собі людей. У нас лише той добрий, що на всьо дивить ся крізь пальцї і против лихих поступків не виступає. Однак, коли ми хочемо направду долю народу поправити; коли хочемо щось в світї значити, до чогось доробити ся, то конечно треба всяке зло в зародї убивати. Добро церкви і народу повинно вже раз у нас танути по-над всякі взгляди для людских слабощей. І отся моя моноґрафійка парохії Лопушницї мала на метї: на примірі одної парохії показати, де починає ся упадок народу, одичілість обичаїв і дорога до нашої заглади...
[Дѣло, 26.10.1895]
26.10.1895