[Відповідь "Буковинї" на єї любовний лист до редактора Белея під заг. "Vade mecum".]
Як наша "Буковина" була ще "панною", козир-дївка була! і гарна, і проворна — варт було подивитись на неї. Як-же-ж [кажуть — навіть проти волї родичів] вийшла за правительственну Митку — він попихачем був в черновецкій презідії — звела ся на нїнащо. Прибралась за паню, відцуралась від своїх, і давай — гуляти! Свої, як звичайно, люде добрі, жаль им стало зведеницї; зацитькують, втихомирюють, врозумляють — нїчо не помагає. Зведеницю лютить се ще більше і, як нераз стане лаятись, то на чудо, де она того всего навчилась! Бо з роду того не винесла; рід честний був з дїда-прадїда. Кажуть, що Митка капралем був у війску та й від него переняла. Може бути, але як се правда, то мусїв десь бути в полку мадярскім або хорватскім, бо у нас такої погани нїхто з уст не випустить, не пошанувавши сонїчка ясного, образів святих, та й вас читателїв хрещених. Нема й року, як вийшла за Митку, а вже й єму ледаща спроневірилась. Залазить, бачите, по чужих хатах, накидуєсь, вішаєсь людям по шиях, хоч нїхто не просить, не замовляє — противно, всї відхрещують ся та відпекують ся від неї. Чи жонатий, чи парубок — безличній все одно. До недавна кидалась на Олесницкого, Романчука [нема що казати! оден і другій варта гріха], а нинї то вже таки без всякого сорому пише до Белея: "Vade meсum" значить по нашому "ходи до мене". Цур та пек окаянній!
Найсмішнїйше зі всего, що чим дальше хто від неї відсуваєсь, тим дужче она лаяти починає. А ви невіри! — каже, — "трупи", "колоди" і т. п.! А вже-ж, що трупи і колоди, бо чому не розжалобитись, не обняти та не приголубити такої "честної дами"?
Ось така халепа лучилась нинї і нашому редакторови, п. Белеєви. Я редакторови нї брат нї сват, але приятель, до того народовець з цїлою душею, під взглядом "Буковиньскої" морали такій самий "труп" і "колода", як він ["Буковина" і до мене в хату заходила] — тому позволю собі на єї "Vade mecum" до приятеля кілька слів відповісти:
"Чесна колись "Буковино", а нинї по неволи зведена та споганена панї Матково!
Я не вміняю тобі во зло, що ти идеали, котрими колись одушевлялась і других оживляла, тепер безчестиш та поганиш.
На примір ти колись [ще за дївованя свого] сама пропаґувала віча народні; тепер [смотри свої пepші числа] називаєш их зборами баранів. А чей-же ти знаєш, а як нї, то твої учені куратори знати-муть, чим були віча для нас в давнинї. Ачей-же ти й знаєш, що нинїшні віча — то одиноке конституційне місце, де нарід заявити може свою недолю і свою волю. Але сего я тобі не вміняю во зло, бо така — відданице бездольна — така вже твоя служба.
Так само не вміняю тобі во зло, що ти людей, до котрих рвалась колись і душа твоя, обкидаєш болотом, назбираним десь на самих передмістях садаґурских. і се — невісто бездольная — твоя служба. Тобі треба показати панам що — ось дивіть! — я вже не така, як була колись, але навіть така, як ось бачите. Тобі треба, рабине моя, таких чисел доказових, щоб колись зібрати та яко "Beilage" післати, коли прийде час на віднову передплати — хочу сказати — заплати. Я тобі не вміняю сего во зло, так само, як не вміняю во зло свому Рябкови, що лає на всїх коло хати а найпаче — на своїх таки братів, а вже найбільше на тих з свого роду, що дужші від него.
Але одно вміняю тобі во зло, труженице моя публична — що ти, яко орґан пів- чи під-правительственний, така слїпа, неимовірно слїпа [а впрочім, може лиш удаєш слїпу]. Фактом доведеним є, що кожда "панія" закидати-ме в своїх сплетнях другій невістї те, чого сама найменше має. Так і "Буковина". В письмі своїм до редактора Белея закидає то єму, то "Народній Радї", то знов Романчукови, то якимсь неназваним провідникам [може і Барвіньскому], що в таборі народовецкім брак всякої орґанізації, чи як она знов на иншім місци по садаґурскому виражуєсь — цїлковите безголовє. Слїпенька ти, пораднице моя беззора! Бо, як би ти лиш крихітку мала політичного зору, побачила-сь би, що табор народовецкій, як ти єго називаєш, нїколи ще не був такій кріпкій, однодушний, рішучій, як тепер. Завдяки твому подружю все, що в нїм було хитке, сумнїве, непевне, ховске і шкаралупне, перейшло яко номінальна кадра до твого табору. Ту саму прислугу, а навіть вь значній мірі більшу, вчинила ти — не во гнїв тобі кажучи — і москвофільскому таборови. Як кожда грішниця-девотка, так і ти підшилась під омофор священьства, нїби набожна покутниця. Зависима наша єрархія, бачучи правительственну послугачку на-вколїшках перед собою, що-ж мала робити? Покрила тебе своїми ризами і приказала [хоч також не з власної волї] підчиненому священьству тебе підпирати. Результат був такій, що честний москвофіл або народовець не пійшов до тебе, за те що найрянїйші лизуновичі [а таких в москвофільскім таборі найбільше] вже щоб своє кацапство "благонадеждно" покрити, нїби пристали до тебе. За те в очи світять, а в душі кленуть, що аж гидко згадувати.
Тому, дипльоматко моя безпутна, замість закидати другим брак орґанізації, замети, будь ласкава, перше в хатчинї своїй. Склич і зорґанізуй, але перше всего заглянь в душу своїм надрам — але що я кажу? — своїй компанійцї, а кленусь самим св. Асафатом, що на десять своїх сторонників девять знайдеш кацапів [котрих ти так немилосердно поборюєш], а одного нїби-народовця! Зорґанізуй себе, ґенеральшо моя криклива, по идеям українофільским, а з цїлої твоєї компанійки лишить ся при тобі оден Маковей і одна Митка; зорґанізуй себе по своїм цїлям політичним, то і Маковей втїкне, а лишить ся лиш одна — Митка.
Я знаю твою компанійку, знаю! Се люде такі, що як крайність их приневолить зїхатись разом, то опісля на милю себе обходять та обїзджають, щоби не зійтись та не заглянути собі в вічи. Я знаю таких сторонників твоїх, речнице моя безталанная, що в товаристві рускім волїли би, щоб их назвати послїдним прикметником садаґурским [по твоїм стилю], як сказати, що они твої приклонники. Клену ся св. Асафатом по раз вторий, що при виборах, як би не пресія єрархічна, правительственна, як би не жиди, не жандарми, — твої речники не були-б мали нї одного голосу від своїх сторонників. Затим не Белеєви паленїти кровавим соромом за своїх сторонників, але тобі за своїх.
Друге, що тобі во зло вміняю, проповіднице моя пустинна, то нечуване легковаженє читателїв та непонятне лицемирство в науцї і критицї. Ти закидаєш "Дѣлу", що в нїм нема статей учених, економічних. А що-ж, учителько моя недоучена, а ти не часопись? А ти не почуваєш ся до сего обовязку? А ти-ж не обіцяла всї можливі мудрости, розписуючи передплату? А що даєш? Окрім лайки, лизуньства та жебранини — більше нїчого. Хиба ти свобідна від того обовязку тому, що безплатно людям накидаєш ся... Як так, то прости, признаюсь до гріха. Але я розумію твій жаль до "Дѣла", небого моя безталанная. Нема в "Дѣлї", нема і в тебе. Ти так, як твоя сестричка "Народна Часопись" у Львові: кричите, гудите "Дѣло", наче навіжені, а появить ся яка людянїйша статья в нїм — ви перші єї підхопите. "Дѣло" представляєсь менї тим здоровенним дубом, котрого дерево служить на пожиток людям, а овочі — комусь иншому. Як же не зародить [бо бувають роки, що жолудь не зародить], тогдї зойк, стогін в дотичній животинї, як тепер в Буковинї. Нема чим жити! А самій годї здобутись — на проґраму економічну, так як годї було здобутись і твому синедріону віденьскому. В своїй теперішній проґрамі жадань до правительства здобулись ще на шкільні питаня [звичайно, професори], але з економічних, і то найбільше пекучих, поставили давну фразу: опіка для рільничого стану. Най дальше "Дѣло" скаже! Як нї, то лайка. і з такою порожнею в голові не лише своїй, але цїлого твого синедріону, ти смієш витикати "Дѣлу" єго недостатки? Чи не сходить се на нашу горі поставлену тезу, що кожда вітренниця закидати-ме другій невістї найбільше те, чого сама найменше має?...
А по сїм, кумонько моя болотоуста, порахуймо ся тепер.
Коли показало ся, що всї недостатки, які нам закидаєш: брак орґанізації серед партії, брак учених і річевих статій в нашім орґанї — о много більше влучають тебе саменьку, нїж нас, — то позволиш, що всї твої заміти разом зі всїма твоїми окрасами і прикрасами, т. є. зі всїма твоїми садаґурскими прикметниками звернемо тобі яко твою питоменну власність назад. Се якраз наряд до твого теперішного строю. Бо з твоєї політики хісна не буде певно — та може хоч фільольоґія твоя придасть ся колишньому историкови та патольоґови, яко одинока духова продукція для руского язика і письменности на Буковинї в роках 1895 — ?
А в додатку ще одно. Ти, кумонько, молода та й в політицї ще дуже бідолашна. Приміром — ти гадаєш, що злаявши по свому наших речників львівских а похваливши интеліґенцію на провінції, загорнеш сю послїдну до себе як рибу саком. Кумонько! се часописний маневр такій старий, що ми вже й призабули на него. Треба трохи подумати [ти-ж не колода!] та щось нового найти, инакше й шкода твоєї лайки. По сїм пращай і не сни ся нїкому!"
Наконець ще словечко до тебе, приятелю, редакторе! Ачей-же ти не дуже загриз ся стилістикою "Буковини". Добре маєш! Се не першина тобі такі "пигулки" та "смалені" дуби. Смалила нас колись Бобровича "Русь", смалив митрополитальний "Мир", та й вкінци самі осмалились. Тому перебудемо ще й таку калїчку, як "Народна Часопись", і таку плїснь, як "Буковина". Здоровенькій був!
Дѣло
28.10.1895