В справі українсько-жидівських відносин.

 

Мені здається, що у громадського або політичного діяча з України, який волею обставин попадає в наші часи за кордон, а особливо в такий центр української еміґрації, як Відень, — найбільше здивовання повинна викликати та цілковита відсутність правдивої информації про те, що робилося і робиться там, в далекій країні, з якої зустрічається тут на кожному кроці, поміж всіх кол без ріжниці: українських, жидівських, соціалістичних і буржуазних, взагалі у цілої опінії за кордоном.

 

Це нерозуміння становища річей на Україні виявляє також позіція жидівських громадських кол, а саме тої їх частини, що тісно звязана з життям жидівського громадянства на Україні і завше готова так чи инакше вплинути на зміну його становища.

 

Я говорю про активну частину, громадсько та політично орґанізовану, чи то є кола буржуазні, як сіоністи, чи кола національно-соціалістичні, як Поалей-Ціон, або Бунд.

 

Ці кола розвязують заплутану проблєму українсько-жидівських відносин, як це не дивно, числючись з соціально-ріжнородним їх складом, однаково: вони всі отверто ворожі українській національній державности.

 

Безумовно, загальною психолоґичною підставою цього відношення треба числити ту хвилю погромів, що прокотилася по Україні в січні-березні 1919 року, в час большевицького наступу на Україну, і яка в тих чи инших формах продовжувалась потім ще скілька місяців, головне — на теренах селянських повстань проти большевицької влади.

 

Для жидівсько-соціалістичних кол в їх відношенню до української справи зіграла ролю ще та обставина, що державно-орґанізований в формі Української Нар. Республики національний рух, опинився в війні з большевицькою Росією, тою російською совітською владою, на яку всі західні соціалісти, без виїмку, дивляться, як на аванґард світового соціалізму, що уперто б'ється з світовим антантським імперіалізмом.

 

Таким чином, склалося так, що тутешні сіоністи і Поалей-Ціон, що стремять збудувати для свого жидівського народу національний центр в Палестині, що за право на Палестину, де Жиди складають меньшість населення, борються і те право дістали, перші від Антанти, за допомогою анґлійської робітн. партії а другі — від II Інтернаціоналу — всі вони ворожі до змагань українського народу збудувати свою національну хату в краіні, де Українці складають 76 відсотків населення!

 

І коли тут в західній Европі одержуються иноді смутні, неповні, неточні безсистемні відомості про те, що на терені Української Нар. Республикі досягнутий є контакт між українською і жидівською демократією, що там, де погроми мали залишити більш серьозне вражіння і почуття, чим десь далеко за кордоном, що там активна жидівська політика, як дрібно-буржуазна так і соціалістична, підтримує українську державність, підпирає правительство, користується націон. автономією і за большевиками зовсім не жалкує — тут на заході цього не можуть зрозуміти. Сіоністи на це мають одну відповідь: національна зрада; соціалісти другу: контр-революція.

 

Користуючись тим, що в моєму распорядженню маються майже всі копії листів, що в свій час писалися з Київа, Кам'янця і Вінниці до ріжних осіб і членів партії "Поалей-Ціон", я числю, що опубликовання тих листів зараз буде цілком своєчасно. Тим більш, що той період, до якого ті листи відносяться — з повстання проти гетьмана Скоропадского до заключення польсько-української угоди, можно рахувати більш менш закінченням. Було б добре, для обох народів, щоб в нову добу розвитку української справи жидівське суспільство закордоном вступило з більшим знанням минулої дійсности на Україні, чим це було до тепер.

 

Цьому завданню хай ті листи і послужать.*)

 

___________

 

Лист перший

 

Дорогий товаришу!

 

Вже скоро рік, як ми з тобої бачились в останній раз, в квітні 1919 р. в Станиславові, звідкіля ти виїхав за кордон, а я повернув до українсько-жидівських міст і містечок, продовжувати свою громадську і політичну роботу. Мушу сказати тобі наперед, що мене не дивує зовсім та повна непоінформованність, яку виявляє твій останній лист від листопаду 1919 р. з приводу рішення нашої конференції активно піддержати правительство Мазепи.

 

Видко у вас в Европі не дуже числяться з умовами нашого реального життя.

 

Видко, що гірке почуття за минулі погроми, за Проскурів, Фільштин, за Житомір і Бердичів, і за всі инші міста і містечки, що побачили в своїх уличках і хатах страшні наслідки відступу здеморализованної і провоцірованної своїми отаманами і отаманчиками армії — не дає ще вам там за кордоном можливости хлоднокровно обміркувати справу історично неминучого співжиття двох народів, що мусять налагодить свої взаємні відносини, коли вони обставинами примушені є жити бік о бік.

 

Але ми тут теж не можемо рахуватися з вашим обуренням проти нашої української політики, бо виявляти в повній мірі почуття і обурення дуже добре і легко, сидючи в Стокгольмі, чи у Відні, а нам, товаришу, треба щоденно давати відповідь на питання дійсного близького і не зовсім веселого і легкого життя.

 

Ми тут є представники жидівських народних мас і мусимо за них говорити і про них дбати, реально щось діяти, а не лише ставати в благородну позу.

 

Ми лише числимо, що коли б ви мали вірні і правдиві відомости про ту роботу, яку ми, жидівські соціалісти, разом з українськими, на себе взяли і з напруженням всіх сил весь час переводили, ви б всеж нас зрозуміли і оправдали, а може навіть і допомогли.

 

Але де ж вам про все те знати, коли ця бідна українська республика збльокована Антантою не гірше, як ще не міцніще, ніж московські большевики. Ми ж для пані Антанти — "Южна Россія", себ-то така собі малороссійська "пошесть", щось вроді радянської, тим більш, що дозволили собі не визнати Денікіна і бити його.

 

Таким чином, нас блокирує Антанта, а наші дипльомати за кордоном всі свої сили покладають на те, щоб як найміцніще зблокіровати цілу Европу від нас, щоб ні правительства, ні громадянство там нічого про нас не знала...

 

Для одних з наших тих "надзвичайних місій" ми були за ліві — не підійшли для їх католицьких друзів, для других — за праві — не підходили для їх нових, свіженьких радянських плянів спасіння країни... Де ж було тобі, жидівському соціалістові, з тою правдивою дійсністю нашою ознайомитися, щоби зрозуміти нас одичавщих в міжнаціональній та громадянській війні бідних містечкових політиків.

 

Що ти міг знати про нас? Те, що всі там у вас чули, що на Україні погроми, що "Петлюра б'є Жидів", а "большевики б'ються з Петлюрою".

 

Себ то, ти, жидівській націоналісте, маєш бути проти Петлюри, з яким в вашій освіченій Европі обовязково ідентицірують Україну, ідентицірують людину з народом, рух відроджуючоїся в страшних муках нації, з одним лише з проводирів цього руху. І помилки людини — зараховують у вас — цілому народові, а страшні наслідки міжнаціональної і громадянської війни, наслідки нападу чужинців-Москалів, і їх окупаційної політики там, де історично склалося взаємне нерозуміння і ворожнеча національно і культурно ріжних села і міста, ці наслідки — погроми, зараховують знову і виключно тій же людині і знову — тїй же Україні. Що для Вас, европейців, большевики? Це, перше всього, соціяльна революція, тому таб'у, не смій навіть критично віднестися. Комуністи, інформацією котрих ви виключно годуєтесь, заявляють: хто проти нас — той проти соціяльної революції, той зрадник, жовтий соціаліст, соціал-патріот, тому є зрадник — Каутський, є зрадник Бауер, Бернштайн, і вже напевно зрадники — українські соціалісти. А ви, соціалдемократи на заході, що всі визнаєте неможливим і шкідливим заведення зараз радянського устрою в ваших країнах, зачислили нас, маленьку купку українських і жидівських соціалістів на Україні, що протестують проти, нам силою навязанної зовні, радянської системи, що хочуть вести свій пролєтаріат до соціалізму не московсько-азіатськами, а вашими, західними методами — нас всіх ви зачислили в контр-революціонери, погромщики, петлюровці! Дійсно дивно, що те, що наказують з Москви, для нас — добре, а для вас — зле!

 

Скажу тобі, друже, що це дійсно на наше несчастя Антанта біється з большевиками.

 

Бо із за цеї злосчасної і шкідливої для всіх війни Ви не бажаєте навіть розібратися в тому, чи ми маємо щось спільного з Антантою і її імперіализмом. Ви навіть не цікавитесь тим, що цей "союзник" нас блокирує як раз так само, як московських большевиків, що руками Поляків Антанта вигнала нас з Галичини, за "большевізм".

 

Правда, є на Україні такі ґруппи, що хотіли би виключно за антантською допомогою збудовати буржуазну українську державу, ґруппи, що хотіли би штучно викликати до життя національну буржуазну клясу, якої в дійсности немає.

 

Ця ґруппа навіть була при владі, як раз в час весняних погромів, т. зв. "правительство" Остапенко. Але Антанта добре знає, що Українці це — селяне і робітники, і що їм чисто капіталістична держава не по дорозі, і тому звичайно не йде ні на які обіцянки української "буржуазії". Але, з другого боку, нам не по плечу також московська комуністична "штикократія". І ми дивуємося: невжеж ви там дійсно вірете, що у вас до соціалізму веде демократія, а у нас треба об'овязково теї "штикократії", як слушно назвав московську систему колись наш добрий знайомий Рафес, що зараз сам в теї "штикократії" не на посліднім місці сидить.

 

Так, Рафес сидить там на чолі Київського Паркома і Губкома, здається, і встиг вже визнати зайвими всі національні вимоги жидівського пролєтаріату минулих часів.

 

Для нього і його товаришів "національні права" — це — буржуазний пережиток, тому вони всі вступили в загальну, по складу і настроям, російску "Комун. Партію України", яко "Евсек", видко із за техничних вимог "мови". Який, з Божою поміччю, поворот — після двадцати — річної історії "Бунду"— вони вернулися до самого початку жидівського робітничого руху — до необхідности окремої "секції" "для інтернаціонального пролєтаріату, що по жидівські розмовляє" ...

 

А ми, контр-революціонери, продовжували весь час істнування У.Н.Р. користуватися національно-персональною автономією, переводили в життя закон Ревуцького про права і компетенцію жидівських громад, числилися з можливістю широкої постановки еміґрації до Палестини державою і громадами (еміґраційний департамент при міністерстві жид. справ і еміґр. установи при громадських управах); пильно стежили за здійсненням наших національних прав і не зустрічали суперечок з боку української і соціалістичної демократії.

 

Разом з ними, спіраючись на орґанізоване робітництво, на професійні союзи, на соціалістичні об'єднання по окремих містах, ми поборювали вияви персональної політики окремих комісарів і комісарчиків, отаманів і отаманчиків, великих і малих, звільняли політичних вязнів до комуністів включно, числючи недопустимим переслідування за діяльність за час попередньої влади, або лише за ідейну приналежність до комуністичного напрямку (як бачешь, ми робили не по московському зразку); поборювали спроби галицького командування і командатур до любимих ними австрійських порядків, взагалі всіма з'єднаними силами української і жидівської демократій стреміли до заведення демократичного, для всіх рівного і вільного порядку, **) оскілько це було можливо в час війни.

 

А головне, користуючись певною реальною піддержкою соціал-демократів українських, (треба отмітити особливо активну участь с. д. Безпалка, з яким ти теж був знайомий на Україні, його подорожі до армії, де він вів уперту протипогромну аґітацію з самого початку свого приізду на Україну, з квітня 1919 р., його виступи на мітінгах і робітничих зібраннях, загальних і жидівських — за політику порозуміння обох народів), — користуючись активною поміччю більшости державних армейських інспекторів, на чолі з Кедровським, ми за останній камянецький період — червень — жовтень — перевели велику, по наслідком назвичайну, роботу по поборюванню погромних настроїв серед армії і українського суспільства.

 

Зараз ніхто не посміє сказати, що погромна ідеолоґія ще займає яке небудь значне місце в тій армії, що лише за скілька місяців перед тим була винна в проскуровській різні! Ія глибоко є переконаний, що ця армія, що під кермою ген. Омельяновича-Павленко пішла в тил Денікіна і большевиків, покаже своїм лояйльним відношенням до жидівського населення ці наслідки нашої, жидівських і українських соціалістів, спільної роботи в тому кам'янецькому закутку, де по вашому, освіченному европейському погляду, ховалася українська контр-революція!

 

Як би ти, дорогий товаришу, побув би цей час з нами, в наших умовах, де пошта і телєґраф майже не працюють, бо нема техничних необхідних приладів (большевики вивезли, а Антанта блокірує і не привозить!), де їхати залізницею значить безумовно захворіти, або на плямистий, або на поворотний тиф (на вибор, чи обидва — один за другим!) — а гуманний "Міжнародній Червоний Хрест", підтримує бльокаду і не привозить ні ліків, ні лікарів, і тисячі, десятки тисяч населення і армії гинуть — тут же у вагонах, на залізничних двірцях (на ст. Жмеринка у жовтні 10–12 тис. козаків хорих та ранених!), по селах і містах; як би тобі, як нам, в тих умовах приходилось працювати, можливо, що ти би зрозумів, що справа не в контр-революції і не в підтримці Петлюри, а виключно в службі своєму бідному змученному народові.

 

Ми, жидівські соціалисти, мусіли піти в ту роботу, бо на нас лежав історичний тягар представництва жидівських народних мас в час погромного чаду, антисемитизму, національної і громадянської війни. Як ми і помилялись, то лише тому, шо щось робили, а робили ми те, що вимагала тяжка дійсність життя жидівських мас на Україні!

 

Так, ви в Европі ніколи не зможете уявити собі ясно, що це була — пошесть тифу на Україні. Розумієш: населення і військо перехворіло на тиф, пошесть захопила всі кляси населення. Помер, між иншим, бідний Одрина кращий із українських с.-рів, міністр здоровля.

 

І я перехворів на тиф: як раз в останній день нашої конференції захворів, виявилось — плямистий — і пролежав до кінця листопаду.

 

За цей час і остання евакуація правительства відбулася, зза якої тимчасово припинилося власне саме істнування правительства Мазепи, як державно-орґанізуючого центру.

 

Зараз тут в Кам'янці хазяйнують окупанти — Поляки. Як поводяться — про це в другий раз напишу тобі докладно. Денікінців вони сюди не пустили, а між тим не пройшло і місяця з часу евакуації українського правительства і десятитисячного доброго, дісціплінованного, дійсно національного українського війська, як денікінські бандити цілковито розклалися і їх місце за прямою допомогою українських селян і посередньою українського війська — заняли знова большевики.

 

Тобі напевно відомо з часописів, яку траґичну для України і галицького війська ролю відіграв у всьому цьому т. зв. "диктатор" Петрушевич, його порадники і ґенерали.

 

Гарне було військо, ці сімдесят чи вісемдесят тисяч (озброєні були не всі), що перейшли Збруч на Надніпрянську Україну.

 

Правда, большевиків вони трохи лякалися, і об'овязково треба було наперед пускати козаків Надніпрянців, яким війна з большевиками з Таращанської дівізії чи з богунівцями була як раз під стать — одного поля ягоди!, — але треба сказати — дісціпліна у них була добра, постачилися добре, на австрійський зразок, відношення до цивільного населення — спокійне і лояльне.

 

Жидівське населення не забуде Галичан: там де вони були, був порядок, поборювалися грабунки, до погромів не допускалося.

 

Населення міст зустрічало їх з радістю, це треба отмітити. Але командування цього війська, старшинство, від ґенералів до четарів, не було підготовлено до наших політичних порядків, до наших пекучих питань, до зрозуміння участи соціалістів, робітників і хлопів в управлінні країною, втручання їх в політично-військові справи, словом, все те, без чого не може бути на робітничо-селянській Україні в часи національної і соціяльної революції — державного будівництва.

 

Цього вони не розуміли, це хотіли поборювати і в цьому джерело конфліктів як в центрі так і на місцях.

 

Відціля — спроби панування солдатески й австрійські порядки, папірова система перепусток, хабарництво, заборона робітничих зібрань, безпідставні арешти, а в цілому — орієнтація на Денікіна.

 

Результатом явився договір Петрушевича—Тарнавського з денікінським командуванням на Україні, зрада галицького війська українській справі і... 16 листопаду остання евакуація під протекторатом Поляків.

 

Я не можу сказати, що представники надніпрянської влади були цілком невинні в справі переговорів з Денікіним. Але це було не діло української демократії, а вияви той персональної політики, що весь час українського національного руху, а особливо з часу повстання проти гетьмана, стремить до панування в державній політиці і в керуванні армією, і як кожна персональна політика — губить і політику і військо і саму справу. Що торкається нас, жидівських соціалістів і в значній мірі також українських — то тут не було хитання, з ким з двох противників треба помиритися, щоб спільними силами повалити третього.

 

Наша конференція в цій справі заняла ясну позіцію, принявши вимогу про негайний стратегичний контакт з червоною армією проти Денікіна. Але ще і до того між Москвою і Кам'янцем, через посредство відомого швейцарського комуніста Плятена, почалися переговори про мир. Плятен двічі приїздив до Кам'янця, була певна надія досягти згоди на плятформі визнання Москвою демократичної влади на України, і в перших числах листопаду виїхала до Москви українська делєґація, разом з Плятеном.

 

Але вже було запізно. Знову повторилося традиційне українське: "zu spät".

 

Галичане встигли перекинутися до Денікіна, Кам'янець евакувався, і коли із Москви до Житоміру повернулася та сама делєґація, щоб вияснити місце перебування правительства Мазепи, куди мав приїхати уповноваженний московського правительства для переговорів — нашого уряду ніде не можна було найти.

 

А большевики, досить реальні політики, щоб вести переговори з таким "ворогом", яким в той мент була Українська Народня Республика.

 

Згадану політичну резолюцію нашої конференції від 15–18 жовтня ц. р. я тобі в свій час послав. Резолюція ця зробила велике вражіння на українські кола, так що орґан "персонального впливу", газета "Україна", найшла необхідним виступати проти нас з алярмісткою і звичайно мало зрозумілою по тому часу статтею.

 

Бо ми в своїй резолюції, одноразово з нашою старою орієнтацією на соціальну революцію і на переведення її лише методами західного соціалізму, а не московською диктатурою, пропонуємо твердо стреміти до миру з Москвою.

 

Бо незалежно від того, що для нас, соціал-демократів, є неприродне підтримувати війну з комуністами, коли є найменьша надія на порозуміння, ми, бачучи перед собою спільного ворога і російського і українського народів, а разом з тим і особливо — жидівського, а саме Колчака, Денікіна, Польщу і стоячу за ними імперіалістичну Антанту, мусіли зробити все, що було в наших силах, щоб досягнути стратеґічного контакту з червоною армією.

 

Так само, як ми реаґували на проґраму Остапенко у Винниці в лютому 1919 р., коли ти теж ще був з нами і разом зо мною ту резолюцію складав, коли ми заявили Директорії, що підтримувати її на далі жидівські соціал-демократи — Поалей-Ціон—; зможуть лише, коли вона піде по шляху миру з большевиками, — так само реаґували ми на склавшуся ситуацію і тепер.

 

І мушу тобі сказати, що хай нас зачислять наші закордонні друзі чи недруги в "національні зрадники", або в "контр-революціонери", це байдуже.

 

Ми знаємо твердо, що ми виконали свій національний і революційний обовязок до кінця.

 

Початок переговорів через посредство Плятена показує, оскільки правильна була тоді наша постановка питання — миру з Москвою.

 

Тоді, на жаль, не так сталося, як хотілося.

 

Але я глибоко певний, що наступить мент, коли Москва зрозуміє, що союзна демократична Українська Республика куди для неї корисніше, ніж той вічній очаг повстань, той вулкан, що зветься Радянською Україною і на чолі котрої стоять хто хоче, лише не українські комуністи.

 

Сподіваюсь, що цей мій лист буде счастливіше попередніх і дійде до тебе, хоч ти, здається, як раз в цей час виїхав до Палестини — і я дочекаюсь відповіді.

 

Сердешно вітаю, твій С.

 

Кам'янець, грудень 1919 р.

 

*) Листи друкуються в порядку систематичному, а не хронольоґичному. С. Г.

**) Звичайно, що одним з засобів тої боротьби була преса. Між иншим автор цих листів після одної з своїх подорожів по Україні написав різку критичну статтю з приводу порядків у Винниці в "Робітничій Газеті" під назвою: "Демократія чи реакція", яку Винниченко повністю приводить в III тому свойого "Відродження нації", як ілюстрацію "реакційної" політики правительства Мазепи. — С. Г.

 

[Воля, 21.08.1920]

 

___________

 

Лист другий

 

Дорогий товаришу!

 

Вчора я телєґрафично просив тебе як найскорше прибути до Винниці. Я знаю, що тобі буде нелегко раптом залишити Одесу і справу залагодження заплутанних діл нашої друкарні і видавництва, за для котрих ти навіть не дочекався кінця сессії Жидівського Національного Зібрання і виїхав з Київа.

 

Але певен, що і до Одеси вже дійшли відомости про повстання проти Скоропадського, що керується зараз із Винниці, і ти, активний політичний діяч, революціонер і член Центральної Ради, не зумієш спокійно сидіти в Одесі, коли тобі відомо, що у Винниці чекає на тебе велика відповідальна праця.

 

Всежна кожний випадок, коли би ти став хитатися в тому, їхати чи ні, я хочу в цьому листі докладно з'ясувати тобі склавшуся в наслідок подій останнього часу сітуацію, яка, я певен, буде для тебе і для твоєї дальнійшої поведінки не менш обов'язуюча, як вона стала для мене в той мент, 4-го грудня, коли я листом до т. Винниченка — Голови Директорії і ідейного керовника повстання, запропонував свою участь, яко жидівського соціял-демократа і націоналіста, в сучасній українській національній революції.

 

Звичайно, що ти не один лише маєшь приїхати, а мусиш привезти з собою тих наших товаришів, що уміють працювати в такий відповідальний мент і захочуть це робити.

 

Одне лише мене лякає: за час, що пройшов з революції 1905 року до революції 1917 року, і з останньої до тепер, велика частина бувших ідейних революціонерів і громадських діячів остільки розгубили елєментарні поняття громадської етіки і політичної моралі, що в кожному великому революційному кроці перше всього шукають — портфелів міністерських і персональних корисних наслідків.

 

Так я певен в тому, що коли моя телєґрама буде в Одесі одержана, там відразу вирішать, що ти маєш одержати портфель. І я відціля бачу, як образився на мене наш шановний редактор, т. X., що викликаний до Винниці ти, а не він...

 

Але справа зовсім не в портфелях.

 

Особливо нам, жидівським соціалістам, що лише мають протоптати перші стежки в справі зближення між новоповставшою українською національно-революційною інтеліґенцією, і нашою жидівською — треба бути надзвичайно далекими від жадної можливости запідозріння нас в корисних розрахунках і кар'єрних плянах.

 

Але як би там не було з апетитами наших і не наших партійних товаришів, для мене як і для тебе, для нашої партії, для цілої жидівської демократії — справа не в цьому полягає.

 

Дійсна потреба, для нас, жидівських соціалістів на Україні, потреба революційна і національна — в активній допомозі ділу повстання українських селян і робітників. Як така допомога явна і ясна буде — буде зроблений перший позитивний крок по шляху порозуміння двох народів, нашого і українського, що історично прикликані цією землею кермувати і на ній співжити.

 

Не буде цього, революційного кроку, що має різко порвати з російськими інертними пережиткими жидівської інтеліґенції, яка не може ніяк звільнитися від психольоґичного тягару виховання на мові і культурі Росії, цієї країни мачухи, до нашого народу суворої і ворожої, — як не буде цього великого кроку — залишиться у української демократії надалі те вражіння, яке вона мала винести з подій першого року російської революції на Україні, а саме, що вона лише на свої невеликі сили має покладатися, що всі инші нації на Україні до руху відродження українського народу, як не ворожі, то байдужі.

 

Тоді, коли об'єктивні обставини показують всю обов'язковість і необхідність активної співучасти жидівських соціялістів і жидівського населення в українській революції, що зараз відбувається.

 

Незалежно від великої сили і стіхійної красоти самого процесу повстання, що починає нову сторінку життя цього народу, про що я пишу нижче, — гетьманщина, яку повстання поборює, цілком явно була переходовою ступінню до царської реакційної, а тому і активно антіжидівської Росії.

 

Більш того, гетьманщина знищенням всіх наших національних здобутків, автономії, жидівського міністерства, прав нашої мови, озброїла проти себе всі національні елєменти, навіть буржуазно-сіоністичні, що отверто виявилося на нашому націон. зібранню, в його дебатах і постановах. Гетьманщина далі, своєю політичною і реакційною політикою викликала до себе страшну ворожнечу робітничої кляси, а особливо жидівської.

 

Тому активна підтрімка повстання з боку Жидів і їх політичних партій буде для нашого народу зрозуміла, оправдана і піддержана.

 

Але не ці лише мотиви мають керувати нашою акцією ближчих часів.

 

Ми наочно присутні є зараз при процесі відродження народу.

 

Хто близько приглядається до повстання, хто бачить ті маси селян, що прибувають щоденно з села в місто, щоб вступати в республиканське військо, приходять спокійно, сер'езно, озброєні, заосмотрені харчами і всім необхідним зберегаючи повний порядок, так що не чути навіть тої солдатської лайки, до якої ми так звикли за часи війни в наших предфронтових місцевостях; зберігають цілковито лойяльне відношення до населення, і притому також в повній мірі, до жидівського населення, цього давнійшого і обовязкового "козла отпущенія" — всіх мобілізацій, повстань і революцій і контр—революцій — той мусить прийти до переконання, що в масах українського народу відбувається ґрунтовний переворот, що попередня маса роспорошенного люду — селянська, пригнічена тяжкою працею, маса — перетворюється в націю, яка себе починає пізнавати, як щось окреме, що пред'являє права на людське істнування яко новоповсталий визначившийся орґанізм, серед других рівних йому і одноразово — від нього ріжних.

 

Ми є свідками рідкого історичного явища, як українське трудове селянство в процесі російської революції ставши клясою, зараз в наслідок гетманщини, Німців і українського національного руху становиться — нацією.

 

До цього я міг би додати для тих, що хочуть політику робити на Україні, що лише тій політичній акції забезпечений від тепер успіх на Україні, що ніде по лінії інтересів цієї кляси — нації, всякий инший шлях наперед можна визнати невдалим.

 

І я мусів запитати самого себе, а зараз з тим же запитанням звернутися до тебе: чи можемо ми, представники жидівського народу, його трудових кляс, що стремлять до національного і соціяльного відродження, до власного національного центру в Палестині, чи можемо ми залишатися байдужі обік в цей мент героїчної боротьби народу, в масу котрого, в саме тіло, ми є вкраплені невеликими купками, з котрим ми є звязані тисячею ниток господарчих і політичних і історичних.

 

Крім того, чи не лежить на нас обов'язок подумати про будуче нашого народу на цій территорії, серед цього народу?

 

Ми не сміємо забувати, що наші народні маси в більшости своїй можуть істнувати економично лише в господарчому контакті з українськивм селом — як ремісники, ремісничі робітники і яко посередники між селом і містом.

 

І я числю, що зараз наступив неповторюємий може мент — цей контакт заманіфестувати політично, зараз від нас залежить прорвати ту стіну недовірря, яка склалася між двома народами історично — в наслідок польсько-панських господарів і їх жидівських прислужників в давній час на Україні, і яка в наші часи невдалою дон-кіхотською москвофільською політикою тих Жидів-асіміляторів, що представляли в центральній Раді партії російських меншевиків і соц.-революціонерів і тих худосочних націоналістів, що представляли там жидівський "Бунд" — була політично і ідеолоґично зміцнена.

 

***

 

Як бачиш, для мене справа активної піддержки сучасної української національної акції була вирішена наперед принціпово і ідеолоґічно.

 

Фактично сталося воно так.

 

Ще в часи нашого Національного Зібрання мені стало відомо, що українські кола покладають великі надії на Національний Конґрес, який мав бути скликаним Українським Національним Союзом, на чолі котрого стояв Винниченко, на 17 листопаду.

 

Після деяких моїх розмов з українським с.-д., у мене склалося переконання, що в мент скликання Конґресу, чи він відбудеться, чи ні — треба чекати рішаючих подій.

 

Правда, українські товариші, що я з ними розмовляв (це було в редакції "Робітничої Ґазети") були дуже конспіративні, або може мало що і самі знали, але для мене стало ясним, що щось буде, і що вони про щось знають.

 

Між иншим, укр. с.-р., здається мені, ні про що нічого не знали. Так, один з них, що лідерствував у фракції в останні часи Центральної Ради, правда, зовсім ще юний, за те надзвичайно "лівий" (у них же лідери міняються по черзі: відповідно менту висовуються на сцену то праві, то ліві — впрочім і с.-д. трохи хорі на цю українську пошесть) т. Л-ко, з яким я мав нагоду балакати — зробив на мене вражіння повної апатії і неуміння розібратися в стані річей.

 

Хоч цей стан: німецька революція, повстання на Україні, повне внутрішне банкротство Скоропадського — мали настроїти "лідера", на мій погляд, більш бадьоро.

 

Отже, збіраючись тоді до Винниці, я твердо порішив до 17 листопаду обов'язково повернути до Київа, щоб бути на місці у випадку необхідности активно виступити.

 

Але коли я 16-го явився у Винниці на залізничий двірець — руху на Київ вже не було.

 

Почалося в Білій Церкві і Хвастові. Винниця дуже легко і швидко зробила також "переворот" у себе. Генерал гетьманський, що командував тутешнім "корпусом", який власно складався лише із чорносотенних російських старшин в невеликий кількости, "перейшов" на бік Директорії після того, як його "корпус" був в ночі захоплений в клюбі за картами, пострілявши трохи на улиці в повітря.

 

Я відразу рішився добіратися до Хвастова, де мала бути Директорія. Але для цього треба було мати відповідні документи і поміч від місцевої Національної Ради.

 

І тут виявилась знайома нам картина дрібної міщанської шовіністичної короткозорости пpoвінціяльного середнього українського інтеліґента.

 

Вони просто не хотіли пустити мене до Директорії, чи вони бажали зберегти цілковито "національний" характер акції, чи вони боялись "зради" з мого боку, але фактично вони одтягали справу і затягли аж до того менту, коли Директорія прибула до Винниці, і мені залишалося лише негайно порозумітися з Винниченком, що я і зробив.

 

Через пів години після того побачення я був призначений керуючим відділом по робітничим справам при Директорії.

 

Як віднеслось до цього факту мойого призначення місцеве жидівське населення?

 

З задоволенням мушу зазначити, що — з великою симпатією. Коли я за день — два після того цілком випадково явився на засідання місцевої жидівської громади — мені презідією, громадою і публикою була зроблена дійсна щира овація, яко фактичному представнику жидівського населення при Директорії, хоч я займав цілком фахову посаду по справах робітничих, а не національних.

 

Для мене стало ясним, що поки я один — неукраїнець в середині цього руху, на мені лежать обов'язки фактичного, хоч і неформального представництва національних меншостей на Україні, тим більш жидівської.

 

Тому я відразу, в перші же дні, представив на увагу Директорії проєкт відновлення закону про національно-персональну автономію і міністерств — по справах жидівських, російських і польських.

 

І тут виявилася цілком нова тенденція керовників української демократії в справі відношення державної влади до національних меншостей.

 

Це — поділ головних трьох націй — меншостів на Україні — на жидівську, що повинна тої автономією користуватися і мати своє окреме міністерство, представника в Правительстві, з одного боку, і російську і польську, з другого боку, для яких автономія ще визнавалася, але в праві мати своїх міністрів в уряді рішуче відмовлялось.

 

Формальні мотиви були: з Поляками ми маємо раніще полагодити, які права будуть у української меншости в Польщі, а російське міністерство, що істнувало за часи Центр. Ради, показало, що воно не представництво Росіян — громадян Української Республики, а дипломатичне представництво Росії на Україні, яке звичайно не може бути в складі Уряду.

 

З огляду на те, що тобі як ти лише приїдеш, напевно прийдеться стояти близко до справ жидівської автономії, я звертаю особливо твою увагу на це питання. Акт про відновлення національно-персональної автономії вже підписаний.

 

Але справа вже не в самій автономії, яка не викликає сумніву, а в положенні на будуче окремих національно-автономних орґанізмів на Україні і жидівського особливо.

 

Для мене нема сумніву, що поборювання шовіністичних елєментів і реакційних спроб з їх боку — це перед нами завдання неминуче і найближчого часу. Правда, прояви шовіністичних тенденцій з боку тих кол, що являються носителями національної-державности, результат не стілько дійсних інтересів українського народу і суперечки їх інтересам меншостей — цього відносно Жидів безумовно нема і не буде — а більш справа традіційного антісемітичного кольору, чи закваски, що залишило сучасній, по походженню цілком мужицькій, народній українській інтеліґенції вікове російське і польське виховання.

 

І в цьому поборюванню, в цьому отпарірованню можливих наскоків на наші національні права, як також в питаннях внутрішньої економичної політики — допомога автономно-орґанізованих других меншостей і їх представників — міністрів в Уряді — була би для нас корисна і потрібна.

 

Але, з другого боку, нам треба звернути свою увагу і на другий бік справи: на саме питання, чому лідер українських соціял-демократів, притому лівий, Винниченко, не суперечить ні словом відновленню жидівського міністерства, і в той самий час не хоче знову мати діла ані з польським і, особливо, з російським міністром на Україні.

 

Вже за часи Центральної Ради почала на Україні викрісталізовуваться та группіровка інтересів по націям, яка повинна в найближчі часи стати реальним ґрунтом для політики української держави на десятиліття вперед.

 

Українська державність має за собою в потенції село. Як воно ще не досить національно себе пізнало, то в процесі революції воно це швидко зробить.

 

Але український національний рух стоїть неозброєний перед містом, і звичайно, ніяке перемальовання шильдів по практиці с.-р. кабінету Голубовича не зробить місто українським по змісту, по його політиці і тенденціям.

 

Але населення міста складають не лише Росіяне, культура котрих є власне найважніща перепона на шляху українізації нової держави, чи Поляки, яким польський панський гонор не дозволяє піти на зустріч вимогам "хлопської" влади, а ще, і головним чином, Жиди, які по перше, не мають ані історично-культурних, ні економичних інтересів для поборювання нових господарів України, по друге, як би і хотіли це робити, не мають в себе тої сили, що стоїть за плечима Росіян і Поляків — власної держави зо всім її аппаратом примусу, мілітарної сили і загрозою репресаріями.

 

Розумний інтерес диктує Українцям в своєму державному будівництву опертися на жидівське населення міст, а жидівське населення не має ніяких серьозних підстав від тої співучасти в державному будівництві відмовитися.

 

Без прихильности і співучасті жидівських міст — не буде Україна модерньою державою з відповідною державно-народньою і економічною політикою.

 

Відмова жидівської демократії від цієї співпраці і контакту буде зрадою інтересам трудового жидівського населення на Україні, інтересам національним, господарчим, політичним і звичайним громадянським.

 

***

 

Що уявляє собою Директорія? Окрім Винниченка і Петлюри, котрих ти знаєш ще з часів Центральної Ради, всі инші три члена — для мене, як і для тебе, цілком невідомі. Як вони опинилися в цій верховній інстітуції, я навіть не можу сказати; більшість тутешніх людей те ж цього не знає і не менш мого здивована.

 

Одного з них п. М. власне тут ще немає і про нього я поки що нічого не знаю. Другого, п. А., я бачив цілком випадково. Робить він вражіння людини, що тільки що прокинулася після довгого кошмарного сна. Чим він цікавиться, не знаю, і першого вражіння, звичайно, не досить для характеристики державного мужа. Одне знаю, що він дуже близько стоїть до "надзвичайної, чи верховної, слідчої комісії" п. Ковенка, того самого славнозвістного київського коменданта, що "обороняв" Київ в часи першої большевицької навали в січні 1918 р. і для зміцнення українських позіцій — арештував в будинку Центр. Ради членів її, лівих українських с-р-ів.

 

Першим кроком цієї комісії було арештування цілої купи тутешньої польської інтеліґенції і як раз людей, найбільш поважних і користуючихся симпатіями населення. Звичайно, що їх прийдеться звільнити, бо у цього юрідичного "самородку" напевно не буде досить підставного матеріялу для суду і засуду.

 

Коли Директорія збирається з такими апаратами і експериментами почати роботу в Київі, то добра з цього не буде.

 

Третій член Директорії, це п. професор Ш. Він завідує скарбницею Директорії і головує на засіданні Ради керуючих відділами.

 

Мушу отверто тобі сказати: трохи страшно робиться, коли посидиш на такому засіданні раз другий. Одна лише у мене надія, що дійсна українська інтеліґенція залишилась в Київі.

 

Про п. професора, яко політичну індівідуальність, не можемо нічого сказати: для цього нема і не буде, здається, ніколи певних данних. Взагалі всі три, яких за часи Центр. Ради ніхто не бачив і не чув, видко опинилися зараз на гребні народної хвилі цілком випадково.

 

Трудно навіть сказати, що б вони дійсно представляли якісь суспільні течії. Так п. Ш., здається, представник с-р-ів в Директорії, але на своїх товаришів по партії він щось дуже мало похож, в кожному разі, до аґрарного питання відноситься як раз так саме, як і до всього иншого, як до питань, скажемо, ґєольогічних.

 

Тут обмірковувався під його головуванням проєкт тимчасового земельного декрету, і справа розміру земельної площі, що має залишитися в приватній власности, була так випадково вирішена, що я, соціялдемократ і далеко не прихильник соціалізації земли, побачив себе примушенним звернути увагу Винниченка на необхідність добре переглянути ту постанову наперед до опубліковання її.

 

Як бачиш, власно, маються лише двоє людей, про яких є рація балакати. Це Винниченко і Петлюра. Про останнього поки що нічого не можу сказати; він при війську, і я з ним не мав нагоди поговорити.

 

А от про погляди Винниченко на будучу соціяльну політику і підстави державного устрою України слід тобі написати докладно.

 

Вчора я цілком випадково напів приватно опинився в особистім помешканні Винниченка. Вдома була також його дружина, яка приймає близьку участь во всіх плянах свого чоловіка.

 

В ході розмов про будучу працю в Київі Винниченко цілком для мене несподіванно запитав: а чи пішли б Ви в Правительство, яке в свою проґрамму постановило би рішучу боротьбу з буржуазією?

 

Для мене це запитання було цілком несподіваним, бо я, поміркованний соціаліст і прихільник демократії, навіть і не розраховував можливости такого ходу думок і плянів у Директорії, так мені здавалось ясною необхідність, після повалення Гетьманщини, що знищила всі демократичні установи, — їх негайне відновлення і скликання парляменту. Але в своїй відповіді я мусів обрахувати настрій жидівського пролєтаріяту за останні місяці.

 

А жидівський пролєтаріят і не тільки він, а також велика частина робітництва російського на Україні і українського, також селяне, що не мали нагоди познайомитися з господарчими наслідками московської совітської системи державного управління, зате добре відчули на власних потилицях реакційну руку гетьмана, Німців і панів — мусіли симпатизувати з большевиками.

 

І я відповів, що принціпово я був би проти такої політики, хоч я певен, що партія, до якої я належу, охоче за тою політикою піде.

 

Як бачиш, товаришу, нас чекає перегляд світогляду українських соціалістів, переоцінка попередніх цінностей, і з цими новими перспективами треба рахуватися.

 

Справа у Винниченка і напевно у богатьох з його товаришів стоїть, на мій погляд, в пристосуванню української державности до московської системи совітів, до большевизму власне, що користується хвилево симпатіями мас на Україні.

 

Що це друге видання московського устрою буде гірше оріґіналу, в цьому не може бути сумніву.

 

По перше, що дуже легко розіграти буфонаду на боротьбі з буржуазією на Україні, де буржуазія не — українська! Це значить відразу двох зайців вбити — ворога національного і соціяльного.

 

По друге, що це мусить бути не диктатура пролєтаріяту, також по національним мотивам, бо пролєтаріят на Україні не є український в своїй більшости, а буде це диктатура селянства.

 

По третє, хоч цей новий мент в поглядах Винниченка і розрахований на те, щоби збити Москву з пантелику, але її не обманеш, і коли правдиві є ті відомости, що тут одержані, що на Україні ведеться безмежна аґітація за систему совітів, що по цілій попередній демаркаційній лінії большевики почали наступ на Україну — то картина робиться зовсім ясною.

 

При такій ситуації, заявив мені Винниченко, большевики скоро будуть вже загрожувати Харькову, а тоді я не буду в силах переконати більшість членів Директорії в необхідности переведення власними силами системи рад.

 

Большевики своїм наступом, казав він далі, зміцнюють позіції наших реакціонерів і можуть кинути Україну в обійми Антанти.

 

***

 

Ситуація досить складна і може поставити нас перед численними несподіванками.

 

Соціяльний склад населення України остілько протирічить наміру і Винниченка і московських комуністів — завести на Україні трівалу систему радянської влади, що треба чекати в найближчі часи сер'єзних прояв незадоволення, особливо з боку селянства, що заволодіє бувшою панською землею і, звичайно, не захоче навіть чути про комуністичні експеріменти в хліборобстві. З другого боку, немінуючі проби соціалізації міста, як і національна винниченковська чи е-р-овська радянська влада, буде провадитись ще більш безоглядно, ніж московські комуністи, бо на що їм жалкувати своїх національних ворогів — російської, польської та жидівської буржуазії — приведе до повної руіни перше всього господарство жидівських дрібних людей, цих маленьких крамарів, ремісників, робітників і тих нечисленних кол, що жиють "з повітря", або "людей з паличкою", як це по жидівські кажуть.

 

Більшість жидівського населення України, продуктивне і непродуктивне міщанство, що в поті лиця працює і заробляє так чи інакше на хліб, — в тому числі і жидівське робітництво, яке великих фабрик ніколи не бачило і не побачить, — є природно загроджене господарською системою большевизма, загроджене більш, ніж українське село, бо це останнє з'уміє від небезпеки оборонитися, коли воно цю небезпеку близько забачить (тимчасово, воно ще "большевицьке", бо треба заґарантувати собі земельку, що за часи гетьмана опинилась знову у панів), тоді коли жидівське місто стоїть безборонне перед небезпекою економічного розвалу його сталих засобів життя.

 

А жидівське робітництво готове стіхійно кинутися в обійми большевизму, шукаючи в ньому той шлях до радікальної зміни його соціяльного і економічного рабства, який є неминуючий історичний наслідок вікового перебування жидівського народу на чужих теренах, між чужою більшістю, в норах чужої господарки, правільніще, по закутках, на смітнику народнього господарства нормально живучих націй і держав.

 

Навіть наші товариші починають забувати основні думки теорії жидівського національного соціалізму, що доводить про те, що не може жидівський пролєтаріят, який в переважаючій більшости своїй є занятий не на великих фабриках та заводах і при тому не в основних галузях промисловости і народнього господарства, як хліборобство, чи горний промисел, чи металлурґія, а лише і головне в дрібних майстернях шевців, кравців, столярів, та в крамницях і дрібній торговлі — що не може пролєтаріят такої нації добратися до соціялістичного устрію без радікальної зміни в господарському становищу цілої жидівської нації, без збудовання власного національного орґанізму в Палестині з переважаючою більшостю там Жидів.

 

Але ті жидівські робітники, що раніш добре знали і признавали, що шлях жидівського пролєтаріяту до соціялізму веде через еміґрацію і концентрацію жидівських працюючих і шукаючих роботи мас в Палестині, в хліборобстві і промислу, які вони там мають закласти, — ті самі робітники дивляться зараз на совітську систему в Росії і на Україні як на більш скорий шлях до соціалізму для них.

 

Мене, товаришу, дуже і дуже лякає можливість, що московські большевики скоро поставлять проти себе українське село, але найдуть фанатичну піддержку у жидівських робітників і нашої вічно безробітної і вічно мріючої про світові перевороти інтеліґенції, як також у тих безпомічних міжумочних напівінтеліґентних елєментів, що в боротьбі за істнування завше готові пійти на зазив всіх, що мають силу, не бють і їсти дають.

 

Який це буде може пріємний, але страшний по наслідкам сон нашого робітництва і жидівських соціялістів і як траґично вони можуть прокинутися — про це навіть і думати не хочеться.

 

Все одно від своїх не одійдеш, треба працювати далі і спасати тих і те, що вдасться.

 

А тому, коли навіть українські соціялісти і Директорія пійдуть по шляху національної радянської влади, яку вони плянують, нам во імя наших національних інтересів прийдеться піти з ними.

 

Бо як дійсно московська влада має намір завести на Україні свій лад, то боротьба національного змісту буде неминуча.

 

Велика частина жидівських соціялістів піде за комуністами, в цьому я є переконаний, знаючи, з ким ми маємо діло, і памятаючи політику Рафеса в Центральній Раді.

 

Але не можна допустити, щоб національно-активний жидівський соціалізм, як наша партія, чи об'єднанні жидівські соціалісти відмовились від своєї попередньої політики, від підтримки українського соціялізму в його національній боротьбі.

 

Звичайно з реакцією, яка може прикриватися національними льозунґами, нам не по дорозі.

 

І не тільки нам, — не по дорозі вона також українському народові.

 

Бо реакція може мати лише одну ціль: хоча би в зовнішних формах національної державности, — пригадуй перший період гетьманщини — привести до панування поміщиків і капіталістів, себ-то, ґрупи ворожоі соціяльно і національно українському народові.

 

Між тим, в боротьбі з спробами Москви помимо волі української демократії завести на Україні радянську владу, оперту на мійський неукраїнський пролєтаріят, неминучо треба чекати появи реакційних намірів в деяких колах, як наприклад, у партії українських "соціалістів"-самостійників, хліборобів-демократів, що в свій час посадили гетьмана на престол, і навіть у деякої частини правих с.-р.-ів, якім тут допоможуть їх шовіністичні нахили, які вони так отверто і несвоєчасно виявили за часи правительства Голубовича.

 

Взагалі, треба сказати, що при склавшійся ситуації ми маємо з'упинитись в положенні анекдотичного Луки, який мав або одружитися, або ні...

 

От-же, я тобі дав обєктивву і докладну характеристику нареченої. Я сумніви Луки вже розвязав — оженився з українською революцією — революційним шляхом нічого і нікого не питаючи. Тепер черга за тобою і рішенням нашої партії.**)

 

Всього кращаго. Вітаю одеських товаришів. Твій С.

 

м. Винниця, грудень 1918 р.

 

*) Охоплює період повстання. Автор.

**) За скілька днів після того, приблизно коло 15 грудня, приїхав до Винниці А. Ревуцький, член Всеукр. Комітету Жид. с-д. партії "Поалей-Ціон" і на першому же прийомі у Винниченка зложив заяву, що Всеукр. Комітет цілком одобрює і підтримує зроблені мною до того кроки і готовий на далі активно підтримати боротьбу за національне і соціяльне визволення українського народу, яка почата повстанням проти гетьмана. Автор.

 

[Воля, 11.09.1920]

 

___________

 

Лист четвертий.

 

Дорогий товаришу!

 

Нахожусь під свіжим вражінням нашої всесвітньої конференції. Власне двох конференцій, бо після довгих і зайвих дискусій в справі III Інтернаціоналу дійшло до розриву між сходом і заходом: делєґації Америки, Анґлії, Арґентини, Палестини, частини Австрії, Польщі і Східної Галичини — обережно не схотіли піти без жадних умов на поклін до Москви, тоді коли цього вимагали делєґації Росії, Чехії, Литви, більшости Польщі і Галичини.

 

Власне, російська делєґація, про що заявив комуніст Хашін, обіцяла кому слід в Москві, що приведе наш Фербанд до III Інтернаціоналу.

 

З цієї обіцянки нічого не вийшло, бо з окремих партій, що голосували за III Інтернаціонал, мають робітництво за собою дійсно лише польська, почасти галицька партія, але їх делєґації на конференції піддалися цілковито настрою перемоги московської армії, що тоді як раз підходила до Варшави. Словом, як висловився представник меншости польської делєґації, остроумний т. Ю, це була орієнтація на кінноту Буденного.

 

Як тобі вже відомо з ґазет, "орієнтація" ця провалилась, і легкодумні наши представники хвильових настроїв сидять у Відні, не маючи можливости повернути до Польщі при сучасній політичній ситуації там.

 

Дивну політику ведуть наші товариші у Польщі. Води є проводирями міцної, дійсно робітничої партії. Партії соціалдемократичної і одноразово національної, вимагаючої для жидівського народу у Польщі національних прав до автономії включно і досить конкретно і ясно ставлячої палестинську проблєму.

 

Разом з тим наші товариші не виявили до цього часу свого відношення до національного відродження польського народу і польського пролєтаріату, до відновленної польської державности. Невідомо навіть, яке власне це відношення, чи вони підтримують державну незалежність Польщі, чи ні...

 

Яке становище жидівської людности в Польщі, — тобі добре відомо. Тобі відомо, що шляхта до нас там відноситься з аристократичним панським презирством, міщанство і інтеліґенція ненавидить нас, яко економичного конкурента, а пролєтаріат, навіть соціялістично орґанізований дивиться на нас явно чи скритно підозріло. Правительство і бюрократія до нас нетерпимі до крайности, а найліпша частина соціялістичної чи вільнодумної інтеліґенції, в тому числі і жидівського походження, але асімільована — тримається здалеку з особливою обережністю. Молодь виховується в традиційному презирстві до нас, а у військових антісемитизм виявляється в погромах, грабунках, знущаннях над безсильним і безборонним населенням жидівських кварталів, містечок, на залізницях і шляхах.

 

А економично — всі верстви польського суспільства на чолі з урядовими чинниками — ведуть уперто політику тихого погрому — ізоляції жидівської людности від польського господарчого тіла.

 

Що жидівське міщанство і його політичні партії — сіоністи й фолькісти не можуть собі ради дати, то це зрозуміло. Бо ґрунт польсько-міщанського антісемитизму дійсно в жорстокій конкуренції за споживача чи клієнта, і тут важко сподіватися найти modus для порозуміння.

 

Але що жидівські соціялісти не зуміли, чи не схотіли до цього часу зробити навіть спробу найти шлях до контакту з польським соціялізмом — цьому нема і не буде оправдання.

 

Інтереси польського й жидівського пролєтаріяту не суперечні. Особливо тепер, коли польський нарід вже досягнув становища вільної, незалежної нації і національна боротьба може одійти на другорядний плян, а клясова, соціяльна боротьба — заняти авансцену, що неминуче в сучасну хвилю соціяльної перебудови світу — маємо досить обєктивних підстав для зближення польського і жидівського соціялістичного руху.

 

Політичні партії дрібно-господарчого, загнаного в закуток польської економики жидівського пролєтаріяту мали би відповідно оцінити значіння для них цього менту і піти на зустріч партії польського пролєтаріяту; вони мусіли шукати того зближення, бо вони — найбільш зацікавлена в тому сторона.

 

Що Польська Соціялістична Партія має в собі досить антісємитичних елєментів, в цьому нема сумніву. Але не може бути також сумніву, що ослаблення цих елєментів в значній мірі залежатиме від політики жидівських соціялістів з Бунду і Поалей-Ціон — двох головних об'єднань жидівського пролєтаріяту в Польщі.

 

І серед українських соціялістів, як тобі відомо, вистарчить антісемитських настроїв; особливо кидалось це неприємно в очі спочатку революції. Але, свідомі необхідности міжнаціонального порозуміння на Україні, ми, жидівські соціялісти, рішуче пішли на зустріч національним домаганням Українців і в результаті маємо зараз богатообіцяюче в будучому зближення. Відповідну політику вели жидівські соціялісти в останні роки відносно стосунків ріжних жидівських робітничих партій між робою — і ми маємо знову такий контакт, якого в Польщі наші товариші навіть не розуміють.

 

Там страшна ворожнеча між Бундом і Поалей-Ціон: окремі першомайські маніфестації, окремі професійні союзи, окрема культурно-просвітна робота, окремі кооперативи.

 

Вся напруженість, ненормальна загостреність і безнадійність клясової боротьби в жидівстві перенесена там у відносини між пролєтарськими партіями жидівського населення Польщі. А загальна відчуженність польського жидівства опанувала остаточно відносини пролєтарських партій Жидів і Поляків.

 

Орієнтований в бік національної ворожнечі близорукою тактикою своєї інтеліґенції, наш масовий робітник жде допомоги не від інтернаціональної солідарної клясової боротьби польсько-жидівського пролєтаріяту, а від... кінноти Буденного і симпатизує московському III Інтернаціоналу, що сучасною війною погрожує національним здобуткам польського пролєтаріяту і державній незалежності польського народу.

 

В результаті, призвичаюється польський робітник дивитися на жидівських соціялістів, як на спільників Москви.

 

Недивно, що проводарі жидівського соціялізму мають висидіти у Віденському бесту, бо після їх московської орієнтації нема їм місця в їх батьківщині, в польській державі. А жидівський пролєтаріят, залишений в цей найскрутніший мент без керуючої його політикою і життям інтеліґенції, загибає в страшних умовах військового стану, антісемитьської травлі, мобілізацій і погромів. Така вона, ця "революційна" політика наших "відповідальних" діячів в Польщі...

 

***

 

Впрочім, не лише наші польські товариші "прохлаждаються" у Відні. Тут залишилась також більшість членів російської делєґації на чолі з комуністом Хашіним.

 

Видко наші завзяті радянці і прихильники диктатури комуністів в Росії ліпше почувають себе у демократичному Відні. Вони приїхали з жінками і дітьми, явно що на відпочинок від московського соціялістичного раю.

 

Ти можеш собі уявити Хашіна — комуністом? Того самого редактора Хашіна, що ще в літо 1918 р. друкував в нашому "Новому житті" в Одесі передові статті з найпозітивнійшою оцінкою анґлійської інтервенції в Росії?

 

І цей перевертень зробив спробу з трибуни конференції об'явити мене соціял-зрадником і контрреволюціонером.

 

Але не вдалось. Несподівано для нього я був в залі... і на мій zwischenruf: "брехун, Ви брешете!" — він при загальній увазі всіх делєґатів, журналістів і гостей не мав що відповісти, мусів замовчати...

 

За два дні після тoгo він в нечуванно грубий спосіб лаяв Каутського. Слон і моська...

 

***

 

З України ніякої делєґації не приїхало. Причини мені невідомі. Приїхавші москвичі заявили мені, що вони репрезентують цілу Росію, в тому числі й Україну; словом "недєлиму"'... Що нібито на конференції у Харькові, яка одбулася у початку липня, українська і московська наші партії об'єднались. Чи так воно, чи не так, неможно з певностю сказати, бо відомости з Росії і України завше сфальшовані. Оскілько тобі відомий настрій наших товаришів на Україні, їх тверду позіцію відносно національної окремішности України ніяк неможно примирити з такою постановою. В кожному разі, така постанова в повному протиріччі з цілим національним світоглядом Поалей-Ціон і в свій: час гірко помститься на положенні зробивших її інтеліґентів.

 

Кажу інтеліґентів, бо вони вже не мають за собою мас. На конференції вони заявили вимогу на 45 голосів, відповідно 4500 членам на цілу Росію (Московщина, Україна, Білорусь, частина Литви). З огляду на те, що вони були заінтересовані мати як можна більш голосів на конференції для переваги над правими, що вони взагалі ніяких доказів про дійсну численність партії там не подали (їм повірили на слово за заслуги ...Лєніна перед світовою революцією...) — треба рахувати, що вони і половини тої кількости не мають — коли в 1917 р. на цілу Росію ми мали 20.000, а в 1918 р. лише на Україні 16.000. зареґістрованих членів!

 

Ясно, що жидівське робітництво тікає від нашої партії, хоч вона так полівіла, що вже дальше нікуди, вони зголосились — проти демократії, за радянську владу, за III Інтернаціонал, мобілізують своїх членів для червоної армії, орґанізують окремі військові загони, кращі товариші загинули на фронті...

 

Де ж причини цеї повної руїни нашої партії?

 

Відповідь дають промови членів делєґації на конференції. Ці промови були такого жахливого змісту, стільки самовбивчої льоґіки і страшних фактів було подано, що навіть лише конспективної передачі цих заяв наших товаришів, які я записав в своїй нотатці, буде досить, щоб одержати об'єктивне вражіння про те, як живеться нашому народові в "соціялістичному" царстві, як поставився жидівський пролєтаріят до комуністичних експеріментів і як низько впали жидівські соціялістичні партії в Росії, оскільки вони власно вже недостойні представництва жидівского соціялізму.

 

***

 

Отже привожу ці промови в порядку, в якому вони виголошувалися на конференції.

 

Привітальна промова Кенджерського — від имені т. зв. "соціял-демократичної" партії (Поалей-Ціон) в Росії, 2. серпня 1920 р. Жидівський пролєтаріат в Росії має йти лише в рядах і на плятформі III. Інтернаціоналу. III. Інтернаціонал — єдина активна політична сила. Стоячи на ґрунті радянської влади ми відкидаємо рішуче формалістичний демократичний принціп. Російська соціялістична революція — має всесвітний характер. Ця соціяльна революція особливо ярко підкреслила всю ненормальність жидівського життя. В умовах всесвітньої соціяльної революції маємо вести кооперативно-соціялістичну колонізаційну роботу в Палестині, в якій ми мусимо активно діяти, не покладаючись лише на об'єктивний хід самої соціяльної революції. Наше ненормальне положення виявило всю необхідність наших національних вимог: Всі жидівські соціялістичні партії, що стояли на ґрунті національної автономії, щезли. Лише ми залишилися, бо нас консолідує палестинський момент нашої проґрами.

 

Привітальна промова Xашіна від имені, жидівської комуністичної партії (Поалей-Ціон) в Росії, 2. серпня 1920 р.: Всучасний мент є лише один загально-жидівський інтерес (klal-isroel) — це інтерес працюючого жидівства. Ця нова жидівська нація має одне завдання — знищити всі инші кляси жидівської нації.

 

Нема більш батьківщини — бо соціяльна революція — єдина зараз батьківщина. Фербанд "Поалей-Ціон" мусить стати оперативним штабом соціяльної Революції, щоб збудувати жидівську соціалістичну громаду в Палестині. Всі мусять стати комуністами; не сміє бути пів чи на тричверти-комуністи: всі инші — вороги. При повному банкротстві буржуазії не може бути навіть розмови про порозуміння з нею (це про сіоністський конґрес — Автор.)

 

Інформаційний доклад Розенгауза, представника комуністичної фракції в с.-д. партії (Поалей-Ціон) 3. серпня 1920 року:*) Жидівський пролєтаріят приняв комунізм яко факт, яко зовнішню історичну обєктивну необхідність; для жидівського пролєтаріяту комунізм не є явищем орґаничним, а лише орієнтація, пристосованна до чужого соціяльного руху. Тому так несподіваний перехід до комунізму в жидівських колах; це не є раптова зміна поглядів, а лише зміна орієнтації; тому у нас зустрічаємо цих за добу перейшовших до комуністів, як це було з Рафесом, наприклад.

 

Тенденція жидівського комунізму — всі питання будуть розрішені Інтернаціоналом: це новий божок; так само як колись жидівські соціалісти-"сеймовці" чекали визволення і розрішення всіх проблем — від "сейму". Становище "Поалей-Ціон" в Росії траґічне; жидівський робітничий рух цілковито зруйнований; маса пішла геть від соціялістичного руху; там де були тисячі товаришів, залишились десятки; жидівська робітнича маса стала байдужою і нейтральною до політики. В Росії зараз повний хаос в житті жидівського робітництва. Асіміляція, пристасовання росте; — це т. зв. комуністичне "Евсек" — частина загальної комун. партії, тоді коли "Поалей-Ціон" розбитий. В час соціяльної революції погроми неминучі. Вони будуть також у Польщі, в Австрії, на Угорщині — всюди де почнеться соціяльна революція.

 

Інформаційний доклад Ківіна — представника т. зв. "с.-д. партії (Поалей-Ціон)" в Росії, 3. серпня 1920 р.: — Економичне життя жидівської людності в Росії зруйновано. Закони про націоналізацію і соціялізацію нищуть жидівське ремісництво і торговлю і руйнують економичний ґрунт у ширших верств жидівського населення, у його переважаючої більшости. Страшною погрозою для жидівського населення з'явився закон про примусові роботи для безробітних. Бо безробітних числиться у нас 80–90% жидівської людності, всі, що не працюють по фабриках чи не служать в совітських установах. І цих наших "безробітних" примусом беруть майже виключно до чорних робіт, що веде до повної економичної деґрадації жидівського народу в Росії до степені чорноробочого народу. У Вітебську згідно думці комісара для примусових робіт — 98% всіх у нього працюючих — Жиди.

 

Проблєма продуктивізації жидівського життя в сучасних умовах нерозрішима. Відчиняти нові фабрики майже неможливо; шлях до сільського господарства при антісемитизму селян, особливо на Україні, заказаний. Крім того нема вільної для того землі. Таким чином залишається один вихід — це еміґрація до Палестини. І дійсно еміґраційна енерґія — надзвичайна. — Більшість ремісників і робітників, що позбавились своїх попередніх праць, кинулись до дрібної спекуляції, що наряду з примусовою роботою знова означає економичну деґрадацію. — Руський робітник — безробітний йде на село, у Жидів навпаки: населення сел і дрібних містечок еміґрує в великі міста, бо в дрібних — велика небезпека погромів і відсутність жадної можливості заробітку. На Московщині, там де радянська влада міцно тримається — погромів не було. Все-ж Жиди з дрібних містечок поволі переходять до великих міст. — Питання еміґрації з Росії стоїть в сучасний мент кольосально гостро.

 

Інформаційний доклад Хашіна — представника жидівської комуністичної партії (Поалей Ціон) в Росії, 3. серпня 1920 р.: — Політично в Росії нема більш жидівського питання, але залишилось воно яко економичне. Не істнує взагалі більш в Росії політично національного питання. Національні права в Росії — буржуазний пережиток. Мійське населення в Росії находиться в скрутному становищі, а Жиди мають свою більшість як раз в містах; не дивно, що не ліквідована економично жидівська проблєма. — Думка про перехід Жидів до сільського господарства — абсурдна, утопична. Радянська Росія не завоювала села. Село — це приватно власна пустиня, Сахара, яка охоплює комуністичні оазіси — міста. Навіть комуністична влада не погодиться на перехід Жидів до села; не захоче вона творити "жидівські" комуни і тим роздратувати проти себе селян. — Головне завдання зараз в Росії — це колєктивізація села. Різками при допомозі "Чека" цього не досягнеш, хоч вони охоче це зробилиби. Залишається один шлях — зразковими господарствами притягти селян до визнання соціялізму. Але для них зразкових господарств є більш підходячий контінґент робітників, ніж жидівські містечкові "меламдім" і "хазонім"**) — це фабричний пролєтаріят: Довести жидівське господарство на вищу ступінь зараз в Росії неможливо. Примусові роботи — це найнепродуктивніша, найгірша і некорисна форма праці взагалі; тягнуть на роботи велику кількість людей без дійсної потреби, без пляну. Але більшість жидівського населення — безробітні і тому обречені на чорну роботу при цій примусовій системі. — Процеси руйнації в жидівському життю значно інтесівніще процесу відбудови. Все у нас в такому стані, що жидівський комуністичний пролєтаріят не має фактично змоги використати і перевести в життя диктатуру пролєтаріяту на жидівському ґрунті. В Росії в сучасний мент грають ролю не жидівський колєктив, а окремі особи, окремі Жиди-комуністи...

 

***

 

Ти розумієш, дорогий товаришу, що мені нема чого додати до цих яскравих привітальних промов і інформаційних докладів наших радянців і їх прихільників з Росії.

 

Які ще більш об'єктивні свідки жахливого стану повільної загибелі нашого народу в Росії потрібні, чим ці "жидівські соціялісти", які показують приклад дійсно безграничного уміння пристосуватися...

 

До національного, клясового, партійного самовбивства, самознищення...

 

Всього кращого. Дружина моя сердешно вітає тебе...

 

Твій С.

 

Відень, вересень 1920 р.

 

*) В Росії маються таким чином: 1. жид. с.-д. партія "Поалей-Ціон", яка крім назви нічим не відріжняється від комуністів, 2. жид. комун. партія "Поалей-Ціон", 3. комуністична фракція в с.-д. п. "Поалей-Ціон", про яку трудно сказати, чим вона відріжняється від Ж.К.П., власне вона своєрідна "комячейка" в с.-д. партії. Окремо, звичайно, від всіх тих мається жидівський пролєтаріят... Автор.

**) Старомодні вчителі жидівських реліґійних шкіл і кантори. Я нарочито не зміняю фразеольоґію промовця. Автор.

 

[Воля, 06.11.1920]

 

___________

 

Лист пятий

Українсько-жидівські відносини у Галичині.

 

Мій друже!

 

Вже майже місяць пройшов, як я з оказією надіслав тобі великого листа. За цей час, як тут передавали, Винницю встигли заняти большевики, також Проскурів і Кам'янець.

 

Так що лист той попаде або до тебе, або до большевиків. В цьому випадку він остаточно закріпить за мною на Вкраїні славу "контр-революціонера".

 

Це тоді, коли ми тут з М. Ю. весь час жалкуємо, що не залишилися на Вкраїни. Чомусь нам тут здається, що і під большевицькою владою наша праця могла бути корисна для тих, яких ми хочемо представляти, і для того, чого ми хочемо досягти.

 

Можливо, що ми тут здорово помиляємося. Практичного значіння це власне не має. Бо М. Ю. після невдалого експеріменту редаґування опозіційної до місцевого правительства ґазети посидів трохи у "національній" вязниці і мусить виїхати за кордон.

 

А я напевно не поїду туди. Хоч Ревуцькій, який разом з Шаповалом, Грушевським і ґрупою кооператорів, їде до Праги, дуже і мене заохочує їхати з ними.

 

Але мене тягне на схід, до дому, до своїх. Що я маю робити в тій Празі? Коли я тут у Галичині почуваю себе еміґрантом, хоч працюю в партії, мав вже пару публичних відчитів і т. д., то що буде вже далі, за кордоном?

 

Ні, я поїду на схід при першій можливости, як тільки відкриється там можливість вільної політичної праці.

 

Тут поширені чутки про новий соціялістичний кабінет, який ніби то заклався у Рівному. Одноразово запевняють, що українські війська наближуються до Київа.

 

Коли одержу більш певні і точні відомости, вирішу, що маю робити.

 

В кожному разі безпосередно до большевиків я не поїду, поки я не буду ґарантованний, що не буду примушений кривити душею і признавати за добре те, що завше числив за зле.

 

Як не кепсько почувати себе політичним еміґрантом, як не впливає примиряюче з большевизмом це почуття на мене та й на инших, всеж не можу переконати себе в тому, що панування чужої, хоч і соціялістичної, влади на Вкраїні може привести до чого небудь путнього, чи що диктатура скількох відсотків російського робітництва доведе нас до соціялізму.

 

Видко я дійсно уродився "контрреволюціонером"!

 

Отже, можливо, що через яких небудь пару тижнів я напишу тобі з Рівного, а може пізніше дістанусь і до Винниці. Помріяти не забороняється. А поки що сумно було Пасху справляти тут далеко, від близьких, серед чужих. Ще счастя, що як раз на перші дні нашої Пасхи тут відбувались концерти Української Капелі Кошиця. Вражіння навіть у мене, людини далекої від розуміння музики і зовсім незнайомої з українською піснею, незабутнє. Для кожного націоналіста, незалежно від народности, слухати ці українські співи велика втіха.

 

...Але треба тобі написати більш докладно про місцеве життя, згідно моїй обіцянці в попередньому листі. Отже почну з українсько-жидівських відносин.

 

***

 

Тут ці відносини не зовсім такі, як на Великій Україні.

 

Тут вже щось зроблено в бік зближення національної політики і тих, і других ще за часи перших загальних виборів до австрійського рейхсрату.

 

Антіукраїнська політика Поляків, з одного боку, і їх антісемітська робота, з другого, мимоволі зближує національні елєменти Українців і Жидів головне — кола народні, демократичні. Кола буржуазні та поміщичі серед Жидів, (останніх тут досить значний відсоток) навпаки заховали до цього часу свою польськість, але ці кола разом з тим належать до ассіміляційних верств жидівства, вплив яких з розвитком національного, сіоністичного і соціялістичного руху все зменшується.

 

Цікаво, що з переходом влади в Галичині, після перевороту в листопаді, до Українців, ці жидівські кола почали зовні ніби пристосовуватися до нових обставин, почали зовні "націоналізуватися", але фактично вони продовжують вести свою польську лінію і це під їх впливом жидівська національна рада заняла таку невиразну позіцію що до українсько-польської війни, оголосивши нейтралітет жидівськоі людности Галичини в цій війні.

 

Українська Національна Рада, проголошуючи себе державним керовником Галичини, одноразово урочисто визнала національні права жидівського населення Галичини і запропонувала йому прийняти участь в Національній Раді у відповідній кількости.

 

Це був виключний в історії австрійсько-галицького жидівства мент, коли щирою політикою до української більшости можно було досягти повної національно-персональної автономії для жидівської меншости.

 

Хто знайомий хоч трохи зі становищем Жидів яко нації в старій Австрії, особливо у Галичині під орудою Поляків; хто пригадує, як там визнавалися цілих десять націй і навіть на паперових грошах друковалась назва кредиток на десяти мовах, але крім одної — жидівської; хто пригадує недавнє минуле, коли в Галичині Поляки зараховували Жидів до себе, Німці в Буковині до себе, а Чехи в Богемії кликали їх до себе; хто пригадує, як заборонялось тим Жидам — Жидами себе числити; хто пригадує, скілька мук і бійок витримали жидівські студенти львівського универсітету за намір реґіструватися яко Жиди, чи там заявляти рідною мовою — жидівську, чи як поводилась влада з жидівськими народними масами в часи переписів населення, коли їх з примусу записували чи то до Поляків (за що на них обурювались Українці), чи до Німців (за що їх ненавиділи Чехи) — той зрозуміє принціпову важність цієї постанови Національної Української Ради Галичини. Той теж зрозуміє те вражіння, яке мало зробити оголошення жидівського нейтралітету в війні за національне визволення, що була після тої постанови Української Нац. Ради, власно також боротьбою за національні права жидівської нації в Галичині.

 

Це було першим проломом між двома народами, який був зроблений в самому початку доби самостійного національно-державного життя українського народу на Галичині. Той пролом не відповідав а ні настрою, а ні інтересам жидівських народних мас, був зроблений орґанізацією, що не базувалась на виявленій волі народній і під впливом ассіміляторських польськофільських кол, кол буржуазних і інтелліґентських, що зуміли затримати провід жидівської політики в своїх руках після розвалу старої Австрії і відступу польської шляхти.

 

Так саме, як українська національна інтеліґенція на Галичині: бувші посли до рейхсрату і галицького сойму, адвокати і попи, не можуть звільнитися до цього часу від почуття поваги і страху поневоленних до бувших панів, хоч обставини рішуче змінилися, і недавні раби стали панами самім собі, на власній землі, так само, а може ще в більшій мірі, заховують жидівські громадські діячі тут почуття остраху повернення Поляків, поваги до цих людей, що століттями тримали місцеву людність під своєю панською волею, почуття непевності в тревалості української влади, що, знову, базується на нерішучій і не досить упевненній позіції самої української влади відносно Польщі, відносно Антанти, відносно боротьби за Львів та ин.

 

Як завше, народні верстви реаґували на нові обставини більш щиро, ніж політики, і об'ява нейтральности жидівського населення, себто, позбавлення обов’язку йти з примусу до війська не найшла відповідного відгуку. Навпаки, до війська цілком добровільно пішло богато старшин і козаків — Жидів бувшої австрійської служби.

 

Для мене, звикшого до більшої байдужости Жидів до української справи на Великій України, було цілком щось нове і несподіванне, хоч і надвичайно пріємне, коли я забачив в робітничій їдальні нашої партії у Станіславові десятки вояків-Жидів місцевого ґарнізону, що з'явилися на пасхальну вечерю. Ще більше їх було в місті в ці дні свята, відпущені з касарень і фронту до домів і родин.

 

На жаль, ці жертви наших вояків ділу українського відродження менш помітні для широких кол суспільства і навіть для урядових чинників, ніж прокламування відповідальними жидівськими колами відмови співучасти в боротьбі з історичним, страшним і ненавистним для цілого українського народу, без ріжниці кляс і думок, ворогом.

 

Тому шкідливі наслідки об'яви нейтралітету майже не піддаються обрахунку.

 

Вони замітні в усіх сферах життя, при всіх стосунках Українців з Жидами, вони виявляються в можливости обґрунтувати антисемітську аґітацію серед вояків; вони спричинилися поруч з иншими обставинами (вплив надніпрянських частин) до деяких ексцесів і грабунків, які тут бучно зовуть погромами (Тернопіль, напр.), але які — дрібниця в порівнанню з надніпрянським чи польским погромним масштабом.

 

Навіть державна влада поставила себе не так уважно до інтересів жидівського населення, а в своїй господарчій політиці навіть неґативно, що напевно не було би, як би з жидівського боку поведена була політика одностайности боротьби цілого населення проти спільного національного ворога, яким безперечно була і є польська шляхта для Українців і Жидів.

 

Адміністративна практика української влади заховала відносно Жидів польські звичаї: трактує Жидів инакше і гірше, ніж инших громадян.

 

Господарка державна, особливо в області харчової політики і торгу, стала на шлях своєрідної націоналізації, шкідливої, правда, не лише для Жидів, а й для цілої держави, як це завше буває при політиці штучного усунення природного господарчого чинника. А в торгу на Галичині жидівський купець і посередник є поки що й ще довго буде — природним економичним чинником. На Галичині нема инших елєментів, що могли би з користю для народньої господарки заступити Жидів. А тому тутешня казенна своєрідна націоналізація, яку тут жартуючи звуть: "Хведька гандлює", — приймає дійсно комічні форми.

 

Галичане мають в торговлі дуже мало досвіду, особливо в торговлі з закордоном, а між тим правительство "принціпово" продає нафту і закупає закордонні річі "власними" заходами, поминаючи жидівських посередників. А по за тим "власним національним гандлем" природно знову стоять Жиди, бо просто без них технично "свої" не знають, як ту операцію переводити. Державі ця "націоналізація" (не большевицька!...) обходиться в грубий гріш. Бо мають заробити не тільки Жиди, а ще "власні сили" і т. ч. утворюється подвійне посередництво.

 

До цього більш великі купці Жиди пристосувались цілком. Кожний з них має "свого" попа, або посла (член Національної Ради), або команданта чи комісара, словом, — людину, що має певний вплив і може одержати дозвіл на вивіз вагону свічок чи нафти, чи може привезти цукор, з України або з Відня і Праги потрібні для армії річі. Відповідний дозвіл одержує цей підставний "гой", а дальшу операцію переводить жидівській підприємець. Робить Хведька з "половини". Але дрібним крамарям і посередникам ця система вилазить боком, бо вони не мають змоги заарендувати для свого маленького гандлю такого впливового "Хведьку" і мусять обмежитись дрібною спекуляцією, користуючись масовою корупцією урядового аппарату.

 

Ця корупція, яка деморалізує остаточно українську інтелліґенцію, має джерелом низьку службову платню при великій дорожнечі життя, потім понизившуся загальну моральну міць людности підчас війни, пануючу тут австрійську систему перепусток і намальовану вище господарчу політику. А ні проїхати за пару кілометрів куди-небудь, а ні перевезти щось без перепустки не можна. А без хабару перепустки не одержує ніхто, а особливо Жиди. А що тут робиться з закордоними пашпортами, то це щось вже жахливе: найдрібнійша урядовка, що має занести пас в реґістр, вимагає 200–300 корон, і платять. Плачуть, а дають. А чим вище ранґ урядовий, тим дорожче. Без пашпорту не попадеш за кордон, не будеш мати чим торгувати, а значить: заробляти. В країні ніяких товарів нема, виробництво стоїть, лише привозним і гандлюють.

 

В цілому, загально кажучи, жидівське населення страшно бідує. Таких голодних і обідраних масово людей у нас там не зустрінешь, навіть після погромів.

 

З'ясовується це бідностю Галичини в порівнянню з Великою Україною. І тут і у нас жидівській посередник крамарь чи ремісник живе від контакту з селянином. Але селяне тут несчастнійший народ. Панська система визиску довела його до жахливого стану; а що не зробив пан, доконала війна і російське "христолюбиве воинство".

 

Тому наш надніпрянській містечковий Жид, навіть після погрому і грабунку швидко оправляється, бо не зруйноване підставне джерело його життя — добробут селянства. Тут селянин не може годувати таку ораву посередників, яких в жидівському населенні значна більшість. Знову, у нас значно більший відсоток продуктивних елєментів — ремісників і робітників, а тут серед Жидів неймовірна кількість живе, що живеться з повітря, або як тут кажуть, від бубличного тopгy.

 

Дійсно, білого хліба тут не забачишь, а на вулицях сотки дітей і дорослих, обідраних, голодних і брудних з кошиками білих бубликів голосно і з сумнівним успіхом пропонують свій "товар".

 

Як би не "національна економика", яку я описав вже вище, а головне, як би не повна майже відрізанність Галичини від цілого світу (і тут виявляється бльокада центральних держав, Росії й України з боку Антанти), як би не повне безтовар'я, всеж деяка частина мійського населення заробляла би, а при сучасних умовах залишається продаж бубликів та спекуляція кольоровими паперчиками, т. зв. грішми на "біржі": коронами, гривнями, карбованцями, царськими і т. д., а 40% (!) жидівського населення одержує філантропичну допомогу...

 

Звичайно, що ця спекуляція, при відрізанности від закордонного фінансово-біржевого ринку подібна каруселі; фактична користь участників цієї каруселі під великим сумнівом, а шкода для грошового обігу без жадного сумніву.

 

Лише дає ця "жидівська професія" зайву підставу антісемітської аґітації тих, що не вміють власними силами стан державних фінансів і справу валюти полагодити, чи тих, що завше готові в мутній воді рибки половити.

 

Ти розумієшь, що ні я, ні Ревуцький, попавши сюди, не могли залишитися байдужими до цих взаємовідносин.

 

В Галичині немає господарчих підстав для жидівсько-української ворожнечі. Не було до останніх часів також підстав політичних. Навпаки, був спільний ворожий польський фронт, себто, підстава для політичної жидівсько-української кооперації.

 

Таким чином, як би тут можно було привести до перегляду дотеперешньої політики, то від цього треба було би сподіватися радікальних змін в цілому, зараз такому невідрадному становищу жидівських мас.

 

Коли у нас, на Надніпрянщині, гостро відчувається потреба оздоровлення нашої жидівської економики, потреба продуктивізації зайвої кількости наших крамарів, посередників і безробітних "повітрових" людей, то ще в більшій степені воно вимагається галицькою дійсностю, де ці всі люде вже докотились до стадії повної руїни і мусять бути заосмотрені повностю чи частинно філантропичною допомогою.

 

Цій біді можуть допомогти лише заходи державної політики. Ні філантропія, звичайно, а ні приватна ініціатива тут богато не зроблять. Лише широко задумані і в великому масштабі переведені заходи відповідних національно-державних інстітуцій, якими по законам надніпрянським являються автономні жидівськіх громади і жидівське міністерство, — в справі реґулювання еміґрації, кооперативного об'єднання окремих господарчих чинників, допомоги кольонізації економично зайвих елєментів і безробітної бідноти.

 

Але зараз не можно навіть приступити до підготовчої роботи в цих галузях, поки не досягнена головна передумова: контакт українсько-жидівський в державній роботі і закладення перших підстав державно-автономних інстітуцій жидівської народности в Західній Україні.

 

Що Українці охоче підуть назустріч, в цьому у нас не було сумніву. По перше, вони високо цінять відношення до них жидівства, особливо західноевропейського, навіть переоцінюють його вплив на політику Антанти, вдруге, співпраця здібної жидівської інтелліґенції була би для них безумовно дуже корисна.

 

Тому ми рахували потрібним звернути увагу жидівських кол на необхідність переоцінки їх позіції.

 

Для нас було ясно, що безпосередно вплинути на тих, які викликали помилку чи злочин нейтралітету, нам не вдасться, особливо оскілько ми обидва належимо до соціялістичного крила жидівської демократії, тим колам ворожого і чужого.

 

Взагалі не можно було сподіватися добровільної зміни політики буржуазних і почасти асиміляторських кол, поки ситуація в польсько-українській війні перебувала в стані невиразному.

 

Отже треба було звернутися до груп народних. І ми почали з власних наших товаришів, в переконанні, що таким чином примусимо також і "Бунд" до заняття виразного оппозіційного становища відносно "Східно-галицької жидівської національної ради" — офіціяльного орґану Жидів Західної України.

 

Ми зустрінули серед тутешних соціялістів і демократичних елєментів цілком спріяючу атмосферу. Серед наших товаришів найшлись навіть такі, які в час листопадового перевороту робили спроби орґанізації жидівських військових частин, для боротьби на боці Українців.

 

Вже 23 березня "Західно-Українській Секретаріят Жидівської Соціял-Демократичної Робітничої Партії "Поалей-Ціон" оголосив відповідну деклярацію, де заявлялось, що секретаріят стоїть на ґрунті "вільної, незалежної, соборної Української Народньої Республики і буде підтримувати всі спроби її відбудови, закріплення і досягнення її самостійности в етноґрафичних кордонах".

 

Це був отвертий розрив з позіцією нейтралітету жидівської Ради.

 

"Бунд" скоро після того оголосив в тому ж дусі відповідну заяву на селянсько-робітничому з'їзді, що відбувався тут незабаром.

 

В цей самий час приступила чергова сесія Української Національної Ради до обговорювання проєкту виборчого закону до Сойму і жидівське населення стояло перед небезпекою обмеження його політичних прав, яко льоґичного висновку відмови від виконання першого громадянського обов’язку — захищати державні кордони від нападу завойовників.

 

В наслідок всих цих обставин мусіла жидівська Рада почати ревізію свого становища.

 

Почались переговори з Правительством в справі зафіксовання обіцянки Національної Ради що до жидівських національних прав. Говорять про установлення спеціяльного орґану для жидівських справ з правами віце-міністра, чи там помішника державного секретаря.

 

Словом, ми тут на дорозі до нових взаємовідносин...

 

***

 

Вже скілька днів лист цей лежить недокінчений, бо я все чекаю оказії, щоб відправити його на Україну.

 

А за цей час зайшла велика зміна.

 

Сюди приїхали представники нового надніпрянського уряду. Він дійсно соціялістичний, складається виключно із соціял-демократів і соціялістів-революціонерів. Привезли і деклярацію уряду. Там відносно жидівських погромів новий, досить ясний і твердий тон.

 

"Народне Правительство", читаємо ми там, "всіма силами буде боротися зі всякими порушеннями спокою і ладу і винних у цьому розбійників, хуліганів, погромщиків і инших злочинців безпощадно каратиме судом народньої совісти."

 

"З окрема Правительство не допустить погромів над єврейським населенням України і рішуче буде боротися з цим ганебним і протидержавним явищем, яке принижує український народ в очах культурних націй всього світа. Правительство У.Н.Р. певно в тім, що український нарід, який сам пережив довгі роки національного поневолення і, оцінивши національну волю, перший оголосив національно-персональну автономію для оборони прав національних меншостей України, допоможе урядові в коріні знищити погромні вчинки темних елєментів."

 

В справі аґрарній і робітничій деклярація стоїть на виразній демократичній плятформі, підтверджує повностю закон Директорії про землю, висловлює намір працювати в контакті з професійними союзами робітництва, забезпечуючи їм повну волю профессійного руху. Деклярація стверджує стремління нового уряду до збудовання демократичної республики, в той же час прикликує до життя трудові ради для контролю за діяльностю орґанів адміністративних і місцевих самоврядовань.

 

Таким чином, деклярація ця майже цілковито рве з радянсько-трудовими плянами Директорії Київського періоду.

 

Під запитанням залишається, на жаль, будуча практика. Чи зможе уряд також порвати остаточно з жахливою практикою Директорії Київського періоду i за час кабінету Остапенко? Чи зможе він дійсно побороти погроми і погромні настрої розбитої недісціплінованої, нереорґанізованної, отаманією керуємої армії? Чи зуміє він стати дійсним осередком влади і побороти персональну політику окремих осіб, отаманів і членів Директорії? Чи піде новий кабінет по шляху шукання миру з большевиками і тими українськими колами, що до них приєднались?

 

На ці питання, на жаль, не можуть дати повної відповіді а ні прибувші з Рівного представники нового Уряду, а ні ті міністри з Галичан, що відціля мають незабаром виїхати до Рівного.

 

Вони готові це перевести, я вірю їх щирому бажанню в тому, але чи не будуть вони також безсильні, яко в свій час кабінет Чеховського? Цього вони й самі не знають.

 

Тому, коли Ревуцькому і мені запропонували приняти участь в роботі нового Уряду на відповідальних посадах товаришів міністрів господарства і праці, ми при всій нашій симпатії до тої частини української інтелліґенції, що взяла на свої плечі страшний в сучасний мент тягар влади, мусіли відмовитися.

 

Ревуцький виїзжає за кордон, а я згодився заняти техничну посаду в міністерстві праці і поїхати до Рівного. Я знаю, що наша відмова від співучасти в правительстві правильна і відповідає думці більшости жидівської демократії в сучасний мент, але залишатись за кордоном, далеко від інтересів і потреб жидівського населення України, на мій погляд, не можна.

 

Кожний жидівський соціяліст і представник свого народу не має права залишатися о бік, а мусить йти в саме це українське-жидівське пекло, не залишати народ на поталу сумнівних друзів чи безсумнівних ворогів, а на місцях, своєю роботою і авторітетом перестерігати від перших і поборювати других.

 

Отже за пару днів виїзжаю разом з цілою ґрупою українських діячів на Україну.

 

Почуваю, що в моїй політичній роботі відкривається цілком нова сторінка.

 

Лист цей везу з собою і вже з Рівного відправлю його до тебе. Всього кращого, мій дорогий друже.

 

Твій С.

 

М. Станіславів, квітень 1919 р.

 

[Воля, 20.11.1920]

 

___________

 

Лист шостий

Психольоґія погромного антісемітизму.

 

Дорогий друже!

 

Я знову на Вкраїні. Наш потяг вже скілька днів стоїть на ст. Чорний Остров. Хай назва тебе не лякає. Це проста маленька стація і жидівське містечко недалеко від Проскуріва.

 

Проскурів занятий українським військом і... погрому при цьому не було. Заняв його запоріжській корпус, на чолі котрого стоїть полковник Сальський. Людина серіозна і европейська. Знову підтверджується те, що я завше говорив: погроми робить не український народ, а злочинці-отамани, команданти офіцерня і вся та сволота, що охоче завше приєднується до партизанщини й інсурґенщини і використовує їх для своїх темних цілей.

 

В запоріжському корпусі є частини погромні, що мають навіть таку "славу" з часів відступу, і всеж було досить рішучої антіпогромної волі полковника Сальського, щоб Проскурів на цей раз минула чаша сія.

 

А боялись там вступу Українців страшно. Большевики чудово використали перший погром. Жидівська молодь з кол ворожих цілком большевикам, як сіоністи, наприклад, охоче поповняли собою большевицькі частини, що захищали Проскурів. Бо для них це була національна самооборона: вони йшли не во імя соціялізму, чи наневисти до України, а для захисту своїх батьків і жінок, своїх сестер і дітей від різні, від сорому, від ґвалту.

 

 

Большевики при цьому, згідно методу, що на війні всі засоби добрі, пішли на страшну провокацію: вони згодились на окремі жидівські загони, щоб цим підкреслити характер самооборони цих частин і тим заохочувати Жидів до вступу в червону армію. Впрочім, тих, що не йшли добровільно, вони мобілізували примусом, хапаючи без розбору всіх, а особливо й головне Жидів.

 

Ці окремі жидівські загони, які, між иншим, бються на фронті найбільш уперто, як і слідує чекати від національної самооборони, — що добре і разрахували наші "національні захисники" — большевики, викликають страшне обурення в українських козаках проти Жидів взагалі і можуть привести до нового погромного вибуху.

 

Чи багато треба, щоб викликати готовість активного антісемітизму і погромної росправи в солдатській українській масі?

 

Що уявляє собою пересічний козак?

 

Це селянин, що лише скілька десятків років тому визволився з під кріпацтва, де віками набіралась в ньому, його батьків і дідів, енерґія вибуху проти панів і всих тих, хто коло пана стоїть і пана підтримує.

 

Цим паном був на селі Поляк, а в місті — Росіянин, бюрократ і поліцай, а посередником, маклєром і пильним прислужником їх, а особливо першого був Жид-арендарь, шинкарь, прикажчик, маклєр і лихварь.

 

Оскільки цього козака національно вже роз’аґітовано, він знає трохи з українського історичного минулого — про козачі повстання проти панів-Ляхів і в звязку з цим про різні Жидів по містах і містечках, що робилися в час Хмельниччини, Гайдамаччини, Ґонти.

 

Робилися на тих самих теренах, де він зараз б'ється, навіть у тих самих містах і містечках, де він зустрічається з большевицькими жидівськими загонами.

 

А що дала цьому козаку і селянинові недавня минула російська царська практика?

 

Чи не підштовхували десятками років царські аґенти цього селянина проти "революціонерів" — Жидів, чи не використали його для своїх царських погромів, щоб тим відвести його думки в зовсім инше русло, щоб накипівший в ньому гнів і енерґію проти поміщика розрядити на містечковому Жиді?

 

Чи не була Україна, в наслідок поборювання російською владою національного руху і національної культури найбільш темною й реакційною частиною Росії, що ще перед самою революцією тих знаменитих правих депутатів селян, "панських мужичків", обірала в Державну Російську Думу, цих сервілістичних Андрійчуків, яких так уміло вів за ніс в тій Думі подільський чи волинський реакціонер — поміщик проти інтересів селян, проти інтересів українського народу?

 

А як мусіло вплинути на цих козаків, що перебували весь час великої війни на західньому і південно-західньому фронтах, та погромна і протижидівська аґітація, якою весь час війни годувала російська і польська офіцерня бідних темних російських й українських селян-солдатів на фронті, при усердній допомозі пльоток і брехні про "золото в гробах", що Жиди перевозять до Німців, про стрілянину в військові частини з жидівських хат, про вбивства ранених Жидами, про жидівській шпіонах і т. д. Як раз ті самі пльотки, які чорна сотня, що втерлась в військо і в урядові українські кола, яко щирі, найщиріші "самостійники" і народники, навіть яко "соціялісти", — пускає в оборот зараз проти українського жидівства.

 

А як має вплинути на українських селян поява в їх селах большевицьких реквізіційних загонів на чолі з комісарчиками з містечкової жидівської молоді, чи "комісародержавіє" знову з великою участю жидівських півінтеліґентів, тих Жидів, яких він ніколи при владі до того не бачив і це рахував завше за природне, і тих, з батьками котрих він завше гендлював — і раптом той Жид — командує. Командує від імені ненависних чужинців, що грабують, реквірують його хліб, його добро.

 

А ще поводження наших деклясованих інтеліґентів, що раптом запанували, теж напевно досить нахабне. Цього вже не уникнеш, коли "з Івана пан"...

 

А з другого боку, ми же добре це раз за час нашої голусної*) історії відчували на своїх потилицях наслідки перебування слабих меншостей серед культурно нерозвинених більшостей чужих народностей.

 

Бо така вже доля слабшого, що його бють і переможець і переможені, раз він попався під руки. А як нам не попадаться, коли війна — міжнаціональна і громадянська крівава боротьба, йде на тих теренах, де всі міста й містечка — жидівські.

 

Разом з тим помститься на нас наш соціяльний склад, ті міжумочні антісоціяльні заняття богатьох жидівських кол і славнозвістна жидівська національна "кругова порука".

 

Чи хочемо того, чи не хочемо, а ми не можемо позбавитися чи виключити за межі свого народу, скажемо, тих жидівських панських прикажчиків, що за часи гетьманства по дорученю панів-поміщиків в супроводі австрійських салдат, чи карного поліційного загону, вибивали з селян контрібуцію. Я сам особисто знаю такого Жида, навіть націоналістично і сіоністські настроєнного, який... обурений на Українців за погроми.

 

Ніякий другий нарід такими елєментами не турбувався би, бо у всіх є кляси експльоатуючі і експльоатовані, заняття чисті і брудні, продуктивні і антісоціяльні.

 

Не те з нами. Ми відповідаємо за ті, чи антісоціяльні елєменти, чи занадто революційні, яких, може, у нас більше чим у других, за них ми відповідаємо колєґіяльно, цілим колективом, цілого нацією.

 

Бо для тих темних мас, поміж котрими ми мешкаємо, ми не є робітники, чи пани, не ремісники чи крамарі, не чесні чи злодії не гарні чи препогані, не добрі чи злі, не соціялісти чи реакціонери — а лише Жиди.

 

Для них, і навіть для нежидівської, інтеліґенції не буває, щоби те чи друге, добре чи зле, зробив NN, чи купець, чи пролєтарій, чи чоловік, чи жінка — ні: все це зробив Жид чи Жидівка, Бронштейн або Ротшільд.

 

А тому так тяжко боротися з погромними настроями серед війська. Тут не досить аґітації з боку культурних українських елєментів. Тут потрібна пропаґанда фактами, самим життям, а не лише словом, чи друком.

 

І поки українські козаки й національні народні кола, всі ці члени селянських спілок, "Просвіт" по селах і містечках, та маса, що на неї спірається українська інтеліґенція, не зустрінуться в роботі зі співучастю Жидів, не зустрінуться на практиці з симпатією жидівських партій і активних кол до українського відродження — важко буде побороти історичне, антісемітизмом вигодоване, недовірря до нас.

 

Це завдання мусимо ми, жидівські соціялісти, взяти на свої плечі.

 

Обставини так склалися, що наша участь в повстанні проти гетьмана не дала бажаних наслідків, бо взагалі ціла справа повстання була знівечена недорослою до поставлених революцією завдань — Директорією.

 

В останні часи ведеться з боку уряду і соціялістичних партій, а особливо соціял-демократичної, вперта пропаґандова робота у війську проти погромів.

 

Але треба лише такій військовій частині зустрінуться в бою з окремим жидівським "большевицьким" загоном, щоб вся попередня протипогромна аґітація дурно загинула.

 

Коли жидівські громадські кола по той бік фронту не зрозуміють цього страшного провокаційного змісту большевицької забави в "національні" війська, то жидівське населення знову стане перед погромною хвилею, подібною торішній, хоч і правительство і головні українські військові чинники вже дійшли до переконання, що погромні настрої необхідно остаточно побороти, що инакше не збудується українська держава.

 

Скілька енерґії і боротьби покладено було з боку міністра по жидівських справах Красного, мене і частини українських соціялдемократів, щоб запанувала в українських керуючих колах думка, що погромам треба і можно покласти кінець.

 

Але мені здається, що справа вже приходить потрохи до такого стану, коли головна військова команда, а особливо Головний Отаман Петлюра, буде дійсно військовою владою, від котрої має залежати поводження нижчих командирів з армії, а не навпаки. До цього часу панувала безмежно отаманія в ріжноманітних її формаціях. Кожна окрема частина мала свою політику, свої пляни, свої методи війни. І всі в цілому, за виключенням Січовиків, були погромні, цеб-то й небоєздатні в повному значінню цього слова.

 

Ця залежність від настрію салдаччини й отаманщини сприяла тому, що головна команда не сміла виступити проти погромних настроїв війська, щоб остаточно, як їй здавалось, не загубити свого авторитету.

 

Отже на нашій крові і нашій руїні тримався авторитет вищої військової влади. Явище, з котрим жидівська опінія ніколи не примириться, явище, яке довго не забудеться і принесе багато шкоди українській державності.

 

На цій бездіяльності Головної Команди і Петлюри, на цьому пасивному відношеню до погромів і базуються ті твердження в европейській пресі, що обвиновачують Петлюру в погромній співучасті.

 

Ці обвинувачення є безпідставні. Майбутній історик революції, який захоче обміркувати цю страшну кріваву добу не однобічно, найде безумовно і оправдуючі мотиви для тієї пасивности українських керманичів.

 

Він їх буде шукати в їхньому власному національному нещастю того часу, коли вони майже цілком втратили свою терріторію, коли їх власний нарід від них одвернувся і єдиною їх надією були рештки їхнього війська. І вони, може проти волі, з болем і жалем, мусили заплющувати очі перед неґативними сторінками цієї їх останньої слабкої надії — знову дістатися на свою, чужинцями окуповану терріторію, знову добути симпатій народніх верств, знову одержати можливість будувати свою національну державність...

 

***

 

З поверненням війська і правительства на українську терріторію, а головне, з початком періоду наступу, почувається якесь просвітлення, ніби то починається видужаннє важко хворого українського національного орґанізму.

 

Про події попереднього часу відступу і звязаної з ним безмежної деморалізації — навіть пригадувати тяжко.

 

Це було щось жахливе...

 

Були два уґрупування непримиримі, ворожі, взаємно не розуміючі одно одного, поборюючі себе.

 

Це військове командування і оточення Головного Отамана Петлюри з одного боку, та кола нового соціялістичного правительства з другого.

 

На якому боці був сам Петлюра — я не міг би з певністю сказати. Безумовно ближче до Правительства і особливо до соціял-демократичної його частини, але одноразово безсильний перед отаманським своєвіллям другої ґрупи.

 

Коли я приїхав до Рівного, там панував отаман Оскілко і його начальник контр-розвідки, Галичанин Шапула. Оскілко зробив невдалу спробу захопити владу, спіраючись на підлеглі йому частини і партію "соціялістів" — самостійників. Він мусів тікати, соціялістичне правителство знову стало при владі. Ця справа перевороту сприяла зміцненню авторітету Петлюри не лише у війську, але також і в населенню. І між иншим у соціялістичних не українських, жидівських колах Рівного!

 

Петлюра поборов реакційну спробу соціялістичного правительства, так розуміло населення Рівно ці події і співчувало йому і правительству тоді, коли за пару днів перед тим ставлення до нього байдуже, почасти ворожо.

 

Населення, особливо жидівське і особливо робітники, не так почувало політичне значіння перемоги правительства, як того факту, що разом з Оскілком воно позбавилось також від Шапули. Позбавились того, що наводив жах на всіх своїм "застінком" у ваґонах, своїм елєктричним стільцем для тортур, на якому він сажав арештованих для досягнення більш "успішних" результатів допиту... Іменем цього садиста чи божевільного суб'єкта лякали малих дітей у Рівному. Який ефект міг зробити реферат с.-д. Безпалка, міністра праці, на робітничому мітинґу, всі гарні його обіцянки, коли слухачі весь час нервово памятали, що на вокзалі Шапуло може в цей самий час садовить якого-небудь 16 літнього Жидка — "комуніста" на елєктричний стілець!

 

Але перше травневе свято, влаштоване правительством і центральним бюро профессійних союзів, вже зробило вражіння, бо це сталося на день після Оскілківської спроби і втечі Шапула.

 

Жидівські партії улаштовали окремий мітінґ, на котрий запросили українських с.-д. і с.-р., також "незалежника" Ткаченка. Останього зустрінули і провожали особливо тепло. Я виступив по дорученню місцевої орґанізації "Поалєй-Ціон" і зустрінув велике співчуття в авдіторії лозунґом нашої позіції, ще з Винниці, про мир з большевиками.

 

Евакувалось Рівно відступаючи вже не перед большевиками, а перед новим ворогом — Поляками. Так вони нас гнали з Рівного в Радзивилів, відцілля до Золочева, потім до Тарнопіля. Під цим натиском почала українська армія наступ на лінію Збруча, а наші валки йшли безпосередньо за військом, навіть частинно під обстрілом, бо ззаду були Поляки, спереду большевики.

 

Так із Тарнопіля ми виїхали, коли він вже обстрілювався, коли одна наша валка вже згоріла від обстрілу, а зупинились ми за десять верст від Волочиська, де йшов ще бій, бо Волочиськ був в руках большевиків!

 

Військо знало, що треба йти вперед, і йшло. Так був занятий Проскурів і відкритий шлях на Кам'янець, куди мало скеруватись правительство, щоби розпочати свою працю.

 

Для характеристики вище окреслених взаємовідносин варта ще уваги, трагикомична "мобілізація" урядовців до товаришів міністрів включно, зроблена теж начальником одної із контр-розвідок, мабуть також з породи Шапулів, сотником К.

 

Було це на ст. Богданівка, в Галичині, недалеко від Підволочиська.

 

До ваґонів міністерської валки з'явилось скілька озброєних людей на чолі з К. Всі викликуються з ваґонів і наказується вишикуватись у лаву, щоби заслухати "наказа" отамана Осецького, яким без відома кабінету міністрів, без згоди Директорії, у відсутності Головного Отамана, об'являлась мобілізація всіх без винятку урядовців, окрім лише міністрів — для поповнення армії та для тилової служби.

 

"Ніякі суперечки не допускаються, хто не вийде із ваґонів, буде розстріляний на місці", так голосно наказує своїм помішникам сотник К. На заяву керуючого міністерством здоровля, старого лікаря Б., що прем'єр міністр наказав відкласти мобілізацію, поки Рада міністрів вирішить, хто має бути звільнений від неї (видко, саме питання про незаконність цілої акції вони не сміли навіть поставити!), K. погрожуюче приставляє револьвер до його виска, наказуючи йому замовчати...

 

Між иншим і я був так "мобілізований" і якийсь сотник видав мені звільняючу записку по відомому російському зразку: "Соломону Ґольдельману дозволяється піти за річами до його ваґону на одну годину. 3. червня 1919 р. Сотник Т. (нерозбірчиво)".

 

Я цю записочку заховав для музею по історії української революції.

 

У вечір, нежданно для авторів цієї мобілізації, приїхав Петлюра, який тоді, разом з міністром Безпалком, тільки чудом не попав в полон до большевиків, про що вже ходили чутки по стації, — і "наказ" Осецького був скасований.

 

Скілька днів після того міністри міняли місця ночівлі, боялись несподіванок, арешту, перевороту...

 

Безпалко навіть в одну з таких ночей передав мені деякі свої речі, гроші і розпорядження відносно його родини на випадок арешту, а може й смерти.

 

Я сам бачив тоді Петлюру, який ніччю обходив і провіряв пости, що охороняли міністерську валку.

 

Вже тут, у Чорному Острові, цими днями ліквідована друга оскілківщина. Зробив спробу захопити командування отаман Балбачан. Той самий, що так "успішно" сприяв большевицькому наступу, провокуючи своєю політикою на Лівобережжі Директорію та Україну. Його розстріляно.

 

В таких умовах мусить працювати соціялістичний кабінет.

 

***

 

Тяжко сказати, що чекає мене у Кам'янці, куди ми маємо цими днями виїхати.

 

Про Кам'янець росповсюджені були ще в Галичині неможливі байки про тамошні большевицькі насильства над Українцями, при чому цілу вину за ці вчинки оповідачі приписували Жидам.

 

В звязку з Кам'янцем темними елєментами ведеться серед війська страшна антісемітська погромна аґітація. Безпалко, що повернув цими днями з того кутку фронту, заявив мені схвильовано, що він не є певний, чи пройде для Кам'янця спокійно заняття його українськими військами.

 

Ти уявляєш собі, як ці вісти впливають на мій настрій, коли мене не переконаєш, що погромів не можно уникнути, коли я певно знаю, що це не козацька маса викликає погроми, а проводирі!

 

Міжтим, ця ідеольоґія неминучости погромів, яка основується на тому, що ціла антібольшевицька пропаґанда і повстанчий рух ведеться під льозунґом: "бий Жидів і комісарів", — безумовно в значній мірі штучна, нещира, є плодом політики, а не навпаки.

 

До нашої валки досить часто прибувають представники окремих повстанчеських ґруп. Цими днями прибули три представники подільської ґрупи, що оперує біля Кам'янця. Всі три антисеміти і потенціяльні погромщики. І одночасно вони заявляють, що вони "соціялісти" і навіть ліві, два "боротьбісти", а один "незалежний с.-д.".

 

Мушу з жалем констатувати, що здебільша тутешні с.-р., міністри й лідери, чи то підпали під ту ідеольоґію, яка принціпово — неминуче звязує боротьбу з большевизмом — із жидівськими погромами, чи то осліплені своїм шовинізмом, готові навіть погромний настрій селянства використати для національного руху.

 

Чи воно так, чи инакше, але я не можу залишитися байдужим до цієї дійсно цікавої крівавої ідеольоґії.

 

Я рекомендував міністрові жидівських справ Красному отверто й прямо підняти цю справу на Раді міністрів і поставить при цьому всі крапки над і.

 

В кожному разі поки с.-д. ще не захворіли на оцю заразу — треба відразу припинити можливість її поширення.

 

Я з свого боку мусів взятися за "просвітню" роботу серед лідерів і міністрів українського революційного соціялізму.

 

Завтра виїзжаємо до Кам'янця. Починається нова доба української державности.

 

Уряд і українська державність одержує цим нагоду виявити, якими мають бути постійні його відносини до населення, до головних соціяльних питань, до національних взаємовідносин, а до жидівського населення особливо.

 

Провідня роля в правительстві належить соціялдемократам. В справі відносин до Жидів — це елємент певний, з яким можно буде працювати. Так само, як частина ес-ерів, як пр. Одрина.

 

Отже, з цього боку перспективи є оптимістичні.

 

Але в значній мірі майбутнє нової доби залежить поки що не від правительства, а від Петлюри, його невдалого оточення і команди армії.

 

Як взаємовідносини всіх цих кол вплинуть на ближчу дійсність — годі наперед сказати.

 

З Кам'янця напишу докладно про все.

 

Всього кращаго. Твій С.

 

Ст. Чорний Остров, червень 1919.

 

*) "Голусом" називається по жидівські період перебування жидівського народу поза межами Палестини, після вигнання їх відтіля Римлянами.

 

[Воля, 27.11.1920]

 

___________

 

Лист сьомий

На шляху до порозуміння.

 

Дорогий товаришу!

 

Твій лист, адресований до Станиславова, одержав лише цими днями у Камянці.

 

Вістка, одержана тобою від наших товаришів про те, ніби Всеукраїнський Головний Комітет нашої партії виключив нас двох із партії за участь у правительстві Директорії, — може й відповідає дійсности.

 

Але я числю, що це не повинно тебе хвилювати. Видко у Вас за кордоном не розуміють тих нових партійних "большевицьких" методів чистки, партії, а може й не знають про них.

 

Тут, в нашій організації, яка була під большевицькою владою до початку червня, також у Проскурові, ніяких відомостей про це виключення не одержано.

 

На конференції нашої партії у Київі в березні — це питання навіть і не піднімалось.

 

Але з листа, якого я одержав від своєї дружини з Винниці, видко, що справа ця стояла на черзі і досить палко обговорювалась в жидівській комуністичній пресі, особливо в органі Рафеса.

 

Власне, нашим товаришам ставилось умовою визнання їх "прихильною" до влади партією — виключення нас, відмова від Ревуцького і Гольдельмана.

 

Наші товариші всіма силами ухилялися від цього, але я думаю, що в решті-решт вони це зроблять: не стане мужности відмовитись виконати цю умову Рафеса і тим мовчки ствердити той факт, що Головний Комітет в січні уповноважив нас вступити до правительства Чеховського, визнати, що ми цілком дисціпліновано виконали постанову партійної наради спочатку лютого, коли подалися до демісії...

 

Але, що все це не має ніякого значіння, ти можеш зобачити зі слідуючого документу.

 

Коли я прибув в Камянець і почав тут свою політичну працю з активної рішучої аґітації проти продовжуючихся погромних, правда слабіших, вчинків, підпіраючи одноразово українських соціялістів в їх боротьбі з атаманщиною і внутрішньою реакцією, то сіоністи й большевики (цікавий аліянс!), щоби збити з пантелику і українські і жидівські демократичні кола, почали ширити чутку про моє виключення із партії.

 

Я звернувся тоді до місцевого комітету нашої партії, в складі котрого є представники і правої і лівої (комуністичної) течії, з заявою, що прошу мене повідомити офіціяльно, який звязок мають ці чутки з дійсностю.

 

Їхню відповідь я привожу тобі цілком, бо вона дуже характерна:

 

"Поважаний товаришу С. Гольдельман!

 

На Ваш запит до нас з приводу чуток, що Ви і т. Ревуцький виключені із партії, числимо ми своїм обов'язком відповісти Вам слідуюче:

 

1) Ані на нашій партійній нараді, ані на конференції нашої партії питання про виключення Вас і т. Ревуцького навіть не було поставлено;

 

2) До сьогодняшнього дня наша орґанізація, ані з циркулярів Головного Комітету, ані з партійної преси нічого з приводу цього не знає, що дає нам повне право рахувати, що всі чутки з приводу цього не мають під собою підстав;

 

3) Заслухавши Ваш звіт про Вашу діяльність за цілий час, ми не найшли в ній нічого такого, що суперечило би тактиці нашої партії, чи партійній дисціпліні;

 

4) Ваш офіціяльний виступ від імени нашого і всіх соціялістичних партій Кам'янця показує ясно як наше відношення до Вас, так і других соціялістичних партій, як також наше цілковите довірря і задоволення Вашою діяльністю.

 

Підписані всі шість членів комітету, в тому числі і комуніст N*).

 

Отже, товаришу, чи ми виключені, чи ні, ми можемо бути абсолютно спокійні: при перших життьових взаєминах з нашими робітниками — їхнє довірря буде на нашому боці.

 

Ти пишеш, що досвід нашої невдалої участи в невдалому правительстві Чеховського мусить нас навчити, то на далі не можно прийняти участи навіть у соціялістичному правительстві, але окремо від инших жидівських соціялістів.

 

По-перше ти же знаєш, що "инші жидівські соціялісти" не пішли в правительство в січні тільки тому, що портфель міністра жидівських справ вже був переданий нашій партії; ти напевно не забув ще, як делєґація "об'єднаної жидівської соціялістичної партії" явилась до премєра Чеховського за скілька хвилин після того, як ти вже був призначений. Тобі же відомо, для чого вони явились до Чеховського...

 

Далі, що маємо робити, коли инші соціялістичні партії признають необхідність активної підтримки сучасного соціялістичного кабінету?

 

Зараз справи так далеко ще не пішли. Поки справа поборювання погромів не буде поставлена на твердий шлях, ніхто з жидівських соціялістів в правительство не піде, але як це буде досягнено, то чи ми маємо залишитися на боці, байдуже приглядатися, як маленька купка українських соціялістів із сил вибивається, щоби встановити лад в країні, щоби побороти отаманщину й комісарщину, щоби перемогти персональну політику окремих членів директорії, збудувати армію, здатну протистати навалі Денікінщини, яка зараз погрожує існуванню України, щоби, одним словом, досягти того демократичного режіму, який ми, жидівські соціялдемократи, не комуністи, числимо за чергову необхідність, як шлях до спасіння соціяльних і національних здобутків революції на Україні?

 

Ми зараз в стадії переговорів з українськими соціялдемократами. Ми рахуємо, в звязку з нашою участю в правительстві і його активною підтримкою, необхідним переведення в життя деяких мір, а саме: фактичний перехід цілої влади до кабінету, з залишенням за директорією лише репрезентацію Республіки; перехід керовництва повстанцями до реґулярної армії, без чого ніколи не припиняться погроми; послідовна робітнича політика, особливо соціяльне забезпечення "большевицького" зразку; лєґалізація рад робітничих депутатів, як представничих клясових орґанів пролєтаріяту; обов'язкова участь в кабінеті представників обох жидівських соціялістичних партій (Бунд, Поалєй-Ціон), без чого не можна відповідати за політику правительства; призначення тов. міністрів в міністерстві народнього господарства, внутр. справ, фінансів і праці з жидівських кол; призначення других помішників при губерніяльних і повітових комісарах з місцевих жидівських діячів для нормалізування стосунків з мійським населенням; призначення при державних армейських інспекторах помішників-Жидів для зносин між військом на фронті та мирним жидівським населенням.

 

Під переведенням в життя цієї проґрами ми розуміємо — здійснення пляномірне й трівале, при нашій допомозі, нашій активній співучасті.

 

Бо взагалі українські соціялісти цілком справедливо ставлять справу перемоги демократії, перемоги над погромними настроями, в залежність від участи жидівської інтеліґенції в роботі правительства в центрі і на місцях.

 

Ви від нас не вимагайте, кажуть вони, попереднього переведення таких порядків, які можуть бути заведені лише напруженням спільних сил всієї демократії. Ми лише можемо взяти на себе поставити ваші вимоги на чергу дня задля виконання, але за їх здійснення і за наслідки маєте відповідати разом з нами.

 

Що міг би ти на це відповісти, звичайно — не сидючи в Берліні, а тут в Камінці, на Вкраїні ?

 

***

 

Коли я приїхав в Кам'янець, 14 червня, мені не гадалось навіть, що за два місяці дійдемо до такого стану, що справа участи жидівських соціялістів в правительстві буде вже лише питанням тих чи инших умов.

 

Тоді становище було таке, що не вірилось, що у правительства хватить сили й мужности рішуче взятися за поборення темних сил, які вчепились в тіло України і рвали його на шматки, виставляючи цю свою діяльність, як єдину можливу, необхідну й патріотичну. Якийсь отаманчик Ш. поставив патрулі на шляхах, що ведуть в Кам'янець, хапав і розстрілював несчасну жидівську молодь, що втікла разом з большевиками перед небезпекою погрому, якого всі чекали, як щось неминуюче, а за скілька днів, заспокоївшись, поверталась потроху до Кам'янця.

 

Оскільки в цілій окрузі була певність, погрому в Кам'янці — видко зі слідуючого. Якийсь провокатор-большевик прибіг до містечка Міньківці й оповідав там переляканим мешканцям, що власними очима бачив, як Українці вирізали всіх Жидів у Кам'янці, а тут же приїхав дійсний кам'янчанин і зі здивуванням слухав, як люде брешуть**).

 

В Кам'янці дійсно погром був, але зроблений майже виключно місцевим христіянським міщанством, головно російським і польським населенням передмість. Погром був по старому, царському чорносотенному рецепту. Поодинокі вбивства з боку козаків були лише в мент захоплення міста, а тут-же місцеві чорносотенці, користуючись страшним переляком жидівського населення, підготовленого попередньою аґітацією що до можливости повальної різні, почистили жидівські помешкання, не зустрічаючи навіть протесту грабованих.

 

Правда, треба замітити, що місцева українська інтеліґенція, як університет, Просвіта, український клюб, земці, — перевела енерґійну антипогромну роботу.

 

На настрій жидівського населення вплинули не так цей добросусідський грабіж, як розстріли мнимих "большевиків" тим отаманчиком, який числив за більш зручне для себе "війну" з неозброєними втікачами, ніж справжню бійку на фронті, зі справжніми большевиками.

 

Треба признати, що правительство з менту свого прибуття до Кам'янця 14-го червня зразу почало енерґійні заходи для заспокоіння населення і припинення тих безчинств.

 

Але годі було жадати від населення, щоби воно розбиралось в подіях і зуміло відокремити того бандіта-отамана від соціялістичного уряду.

 

Тимчасом, громадські кола мусіли почати роспізнавати, хто ворог, а хто ні. Бо тут почалась робота по будові держави і жидівська суспільність не могла залишитися збоку. Тим більш, що за два місяці панування большевицької сістеми, воно встигло ознайомитися з тими наслідками, які та сістема несе жидівській господарці і жидівському істнуванню на Вкраїні.

 

***

 

Ти добре знаєш, що я ніколи не рахувався у своїй політиці ані з теоретичними традиційними доґмами, якими вони не були би всі авторитетними, ані з хвилевими масовими настроями.

 

Лише живі, реальні інтереси жидівської людности, наших трудових верств, моє національне почуття і свідомість соціяліста кермували моєю поведінкою і тактикою за цілий час революції.

 

Це диктувало мені визнавати за добре лише те, що находиться в згоді з дальнішим істнуванням жидівського народу, яко національно-окремого, маючого далі розвинутися і кріпнути, орґанізму.

 

Реальні інтереси працюючих мас жидівства диктували мені орієнтувати жидівську політику лише на ті явища суспільного життя сумежних народів, які не суперечили в корні, в основі, оцим інтересам; які не погрожували принести своїм розвитком руїну і знищення жидівській людності.

 

Соціялізм завше був для мене рухом, що стремить до знищення всякого визиску, як клясового, так і національного. Тому ніколи не міг би я примиритися з такою ідеольоґією соціялізму, що має на шляху свого досягнення принести жидівському народові неминуючу національну смерть, а в процесі боротьби ще безмежний жах і економичну руїну міліонам одиниць жидівської людности.

 

Я мав також орієнтуватися на ті суспільні рухи людства, що мусять перемогти, а одноразово з тим годитися лише з такими шляхами тих рухів, що не шкодять мойому народові.

 

Відціля моя орієнтація на відродження українського народу. Як би я не вірив в неминучість цього відродження, яке в наші часи можливе лише й одиноко в державних формах, я не міг би вірити також в відродження жидівського народу, не повинен би бути жидівським соціялдемократом і сіоністом, не смів би бути "Поалєй-Ціон", а повинен був би перейти до соціялістичного руху котрогобудь сумежного твердо істнуючого народу, мусив би бути асімілятором.

 

Большевизм в його російських формах примусової асіміляції инших народів в імя омосковленного інтернаціоналізму, большевизм з його примусом із гори в двадцять чотирі години насадженим "соціялістичним" устроєм мусить зруйнувати жидівську господарку. Бо коли декрети про націоналізацію промисловости і торгу відносяться до великих підприємств, то останні ще проістнують деякий час і після переведення большевицького соціялізму, але дрібні жидівські майстерні і крамниці не піддаються такій націоналізації, вони мусять зачинятись, бо годі державі управитись з десятками тисяч таких "підприємств".

 

А що мають робити ці "підприємці" і їх робітники, яких в кожному підприємстві було від 1 до 5, а разом сотки тисяч? Вони залишаються без хліба, бо й великі фабрики здебільша скоротили, в наслідок війни, революції і большевицького панування, свої штати, або позачинялись. А жидівські робітники, крім того, як тобі, жидівському соціялістові, добре відомо, взагалі ніколи не зможуть до тих фабрик попасти і там закріпитися.

 

Большевизм, націоналізуючи торг, викидає на вулицю, на голодну смерть сотки тисяч жидівських посередників, торговців, наших "повітрових" людей, і нічого не дає їм взамін. Лише каже: соціяльна революція вимагає жертв... Чому же ми, Жиди, маємо найбільше, головно, майже виключно, ті жертви приносити?

 

З цим я не можу і не хочу примиритися.

 

Большевизм пропонує неминучість громадянської війни і террору, пролиття крови на шляху до соціялізму, як одиноко можливий метод соціяльної революції.

 

Але на Вкраїні у Польщі, у Литві громадянська війна мусить прийняти форми міжнаціональної війни, мусить викликати до життя найстрашніші звіринні інстінкти людей, а особливо же в малокультурних масах мусить викликати антісемітизм в страшних формах, мусить привести до погромів, до фізичного знищення жидівського населення, до повальних грабунків, до економичної руїни жидівських міст і містечок.

 

На Україні, де населення міста і села ріжні і національно і соціяльно, така форма соціяльної революції, яку програмово переводять російські комуністи, мусить привести до повного антаґонізму села й міста, до повного розриву між ними, фактичного й економичного, цебто порвати той господарчий контакт між жидівським містом і українським селом, від якого живуть жидівські маси в місті, цебто знову й знову позбавити їх шматка хліба. Інтереси реального практичного життя жидівської людности в сучасному й майбутьому на протязі десятків літ суперечать катеґорично методам большевизму і є йому природно ворожими.

 

А тому, як що є ще в жидівських колах большевицькі симпатії, то вони хвилеві, викликані нездатністю української інтеліґенції справитися з завданням їх національної революції, вони — недовговічні.

 

І жидівські соціялісти, що повели жидівський пролєтаріят до большевиків, що піддалися хвилевим настроям робітництва, мають внедовзі позбавитися зовсім своїх мас; а тоді, або пригадати собі свої попередні переконання, на яких вони будували всі три партії жидівського пролєтаріяту до кінця 1918 року, або перейти в ряди загальної руської комуністичної партії, цебто асімілюватись, цебто, зрадити і національно і соціяльно своїм масам.

 

Це відноситься особливо до наших товаришів, до "Поалєй-Ціон". Вони там навіть окрему "жидівську комуністичну партію "Поалєй-Ціон" склали, ці наші товариші на Вкраїні і в Росії!

 

Стремлять до "комуністичної" Палестини, а того не помічають, що московська комуністична економична політика і міжнаціональна війна зруйнували остаточно господарку більшости жидівського населення Росії та України і, коли відчиняться кордони, вся оця міліонова маса кинеться до Палестини, то хоч би там правили навіть наші талановиті свіжеспечені комуністичні "Поалєй-Ціон" — то справі кольонізації Палестини буде відразу нанесений такий смертельний удар, що з нею буде остаточно покінчено. Бо Палестина може зробитися країною нашого національного майбутнього лише в процесі систематично-орґанізованої еволюційно переводженої еміґрації і кольонізації.

 

А тому, що не наш товариш X., лідер наших сіоністів-комуністів, керуватиме палестинською кольонізацією, а імперіялістична Анґлія і сіоністичний конґрес, які, очевидно, в імя інтересів цілої нації не пустять туди відразу всіх зруйнованих большевицькою політикою і погромами Жидів України і Росії, то це викличе безумовно таке почуття зневірря в палестинську справу, що нашим зарвавшимся занадто в ліво товаришам стане годі вдержати за собою зневірених жидівських робітників...

 

От які перспективи чекають нас на Україні від радянської практики, міжнаціональної війни і політики наших соціялістичних і комуністичних партій.

 

А як страшно це все ще має скінчитися?

 

Що большевикам вдасться залишитися на віки при владі, в це вони, мабуть, особливо міцно ніколи сами не вірили.

 

Ти пригадуєш, що в час переговорів про мир з гетьманською Україною (з реакційною Україною охоче переговорювали, це тільки демократичної вони не можуть ніяк визнати!) вони обіцяли устами чи Раковського чи Мануїльського, що коли вони відійдуть від влади, то перше "стукнуть" дверми так, що ціла Европа здрігнеться.

 

Що вони відійдуть — в цьому не може бути сумніву у тих, хто хоча трохи знає московський нарід і умови приходу большевиків до влади.

 

Але для нас, Жидів, головне питання не в відході большевиків, а в тому, хто прийде на їх місце.

 

Атмосфера ненависти до большевизму, змішана зі страшним антисемітизмом, настільки переповнює вже зараз Росію, що коли вона вибухне, то може не лише большевиків буде за борт викидати, але разом з ними і соціялістів і навіть демократів взагалі.

 

Росії грозить небезпека внутрішньої політичної і реліґійної реакції, реакції селянських, почасти робітничих мас проти мійської демократичної і соціялістичної інтеліґенції.

 

Зовнішня військова інтервенція, яка погрожує соціяльним здобуткам селян, як анґлійсько-колчаківська чи французько-денікінська, успіху не матиме. Але внутрішній вибух завше можливий, особливо у випадку військових невдач на фронтах і розбиття від того дисціпліни армії.

 

Що при такому вибуху буде з жидівським населенням — годі сумніватися. Жидів чекає загибіль. Цьому навіть ніхто не суперечить, так всі є переконані в її неминучости.

 

Лише відокремлення, своєчасне державне розмежування України від Росії, при тому у формі народньої, демократичної, нашої кам'янецької, української республіки, може спасти величезний терен б. Росії від катастрофи, може врятувати для сорока міліонів людей національні й політичні здобутки революції, для робітництва певні його соціяльні завоювання, а чотирьом міліонам Жидів спасти життя, дати можливість дальнішого економичного і національного істнування й розвитку.

 

Спасення революції на Вкраїні — в її відокремленні політичним кордоном від Москви, в її своєчасній демократизації, замісць сучасної радянської форми політичного і національного поневолення її народів.

 

В Росії спасення є можливе лише через своєчасне признання большевиками свого безсилля завести соціялізм методом насильства, заклик до влади всіх соціялістичних кол і перехід до демократії з власної ініціятиви.

 

На жаль, ще не було такої влади, яка сама визнала б свою нездатність...

 

Ти розумієш, що всі ці обставини нас женуть в обійми української влади.

 

Сюди щоденно приїздять численні делєґації з містечок Поділля і Волині до жидівського міністерства і комітету допомоги потерпівшим від погромів.

 

До міністерства приїздять головним чином в справі виборів до громад і орґанізації громадянської праці, а особливо в справі відкриття і фінансування шкіл. По місцях іде жвава національно-культурна робота, що була зовсім завмерла під большевиками, після розгону громад і передачі всіх справ культури "пролєткультам". Ти уявляєш собі ці містечкові "пролєткульти"!...

 

До комітету допомоги, або як його жартуючи звуть "погромного" комітету, що істнує поки що виключно на асіґновані правительством в роспорядження жидівського міністерства 20 міліонів гривень, приїздить чимало, бо ціла терріторія була тереном війни і всі майже містечки потерпіли або від обстрілу, від пожеж, чи пошестей, або від погромів українських і большевицьких, чи від грабунків і тутешніх методів заосмотрення війська.

 

Грабіж населення міста спочатку літа переводився головне Українцями, коли вони відступали та спочатку наступи, пізніше головним чином большевицькими частинами "богунців" і "таращанців" які довели своє артистичне уміння обчищати жидівські хати до такого ступіню, до якого Українці, що головно вбивали і різали (як бачиш у кожного своя "спеціяльність", свій фах!), ніколи не піднімалися. Одним словом, ріжні культури!

 

В актах комітету маються протоколи засідань і оріґінали заяв цих містечкових делєґацій, які стверджують, що у більшости "богунців" чи "таращанців", чи у других грабіжників з большевицької армії, є на руках клейма "В. K."; що значить: "вічна каторга", — це амністовані большевиками каторжане і кинуті на боротьбу проти українського національного руху.

 

Кажуть, що Троцький навіть так з приводу цього і висловився: "щож, проти українських петлюровських бандитів мусимо теж бандитів посилати".

 

Ти уявляєш собі, що мало вистояти наше містечкове населення від тих "антибандитів"! Було багато випадків, доли вони вивозили навіть стару порохнявілу меблю, вікна і двері, кажучи: "все одно — прийдуть петлюровці — заберуть; ліпше вже хай большевикам дістанеться..." Так було пр. в Солодківцях.

 

Взагалі в архиві Кам'янецького Комітету будучий дослідувач погромного періоду української революції найде багато цікавого матеріялу для характеристики не лише цієї міжнаціональної війни, але також народних характерів активних і пасивних участників її.

 

Ти знаєш нашу народню характерну черту — орієнтуватись по умовах заробітку, по умовах матеріяльного істнування.

 

Отже зараз, коли на цьому терені трохи заспокоїлось, коли фронтова смуга віддалилась, жидівське населення почало економично пристосовуваться до нових обставин, почало заробляти.

 

При всій антіпатії пересічного містечкового Жида до Петлюри, з яким вони цілковито індентифікують Українську Народню Республіку, як це роблять селяне, як взагалі майже ціле населення, він приходить все більш твердо до переконання, що при цьому "петлюрівському" державному устрію він може жити.

 

Бльокаду і відсутність лєґальної можливости одержувати крам і необхідні населенню та армії речі викоростано жидівським гандлем в повній мірі. Спеціялісти мені говорили, що через кордони Галичини і Румунії переправляється полулєґальним жидівським посередництвом на сотки міліонів річей місячно, навіть на міліярди (рахуючи в українських карбованцях — звичайно).

 

Жидівські ремісники з’орґанізовані керманичами "фолькс-партей" в продукційні кооперативи, в "артілі", які одержали від інтендатури великі замовлення для української армії.

 

Ця робота жидівських ремісників має таке матеріальне значіння для армії, що в наказах по армії навіть викоростано для противопогромної аґітації.

 

Мені оповідав тов. Д., що керує справами "погромного" комітету, про випадок, коли одна мешканка пограничного містечка, що після тамошнього погрому одержала невеличку допомогу грошима в порядку "негайної помочі", після декільки місяців, так поправила свої грошеві справи шляхом прикордонного торгу, що дала приданого своїй дочці скілька сот тисяч "романовських" рублів, цебто скілька міліонів в українській валюті.

 

Що це не випадок, видко навіть при поверховому розгляді життя в більш великих містах.

 

Кажу більш великих, бо малі містечка ще находяться в небезпеці, бо вони незаосмотрені відповідною адміністрацією і охороною. З цими справами бідна людьми, освітою і досвідом українська інтеліґенція справитися так швидко не зможе. Це одно із проклять нашого життя...

 

Нам, маленькій купці жидівської інтеліґенції, що знайшлася в цій провінції, приходиться навіть постачати, під відповідними українськими псевдонімами, аґітаційну літературу в справі боротьби з погромною ідеольоґією і настроями.

 

Між иншим, керуючі кола дуже хотіли би мати товаришем міністра преси й пропаґанди кого небудь з жидівських журналістів. Але де дістати такого тут, коли ціла наша інтеліґенція залишилась у Київі чи Одесі, а то, як сіоністи, виїхала за кордон.

 

Та й взагалі серед жидівських соціялістів завше була недостача інтеліґенції. Допомогти могли би безумовно сіоністи. Але тут вмішується справа про те, яким колам працювати в жидівському міністерстві, що находиться в звязку з нашим вічним спором між давньоєврейського і жидівською народньою мовою.

 

Тут в жидівському міністерстві справами освіти керує наш т. Д. Ти його добре знаєш. Він ще при тобі працював в департаменті освіти. Він надзвичайно обережно й помірковано вирішає справу мови, щоби, по можливости, уникнути нагальннх мір. Я цілком одобряю таку його політику. Я нахожу, що нам треба піти на примирення з сіоністами і особливо з "Цеіре-Ціон"***) в справі мови, допустивши рівноправність обох наших мов в школі.

 

Але в настроях жидівського населення міст цікава якась його ще непевність в тому, що українська влада буде вже постійною владою. Лякаються повернення большевиків і тому прихильні до Денікіна. Населення міст прагне трівкого порядку і спокою, змучене переворотами і змінами влади і по інерції чекає від "руської" влади, що панувала тут стало триста років, цього ладу і спокою. Тим більш, що Денікін замасковується льозунґами правительства Керенського, установчими зборами і демократією.

 

Звичайно, що ці надії мусять закінчитися крахом і зневіррям, коли жидівські міста близько забачуть чорносотенне російське, наскрізь антижидівське офіцерство Денікіна.

 

Робітники по містах в переважаючій більшости не любили большевиків, що панували над ними, а не давали влади місцевому робітництву.

 

Але робітники з затаєним жалем констатують, що українська влада не дає робітництву тих соціяльних вигод, якими вони користувались при большевиках.

 

Це особливо відноситься до соціяльної допомоги бідному населенню і до соціяльного забезпечення на випадок хороби, нещастя і безробіття.

 

Треба признати, що у нашого правительства не стає мужности признати, що в цій сфері большевицьке законодавство дійсно дає робітництву те, що йому належиться з точки погляду соціялістичної проґрами — мінімум.

 

Робітництво в масі байдуже до конечних обіцянок большевиків завести соціялізм і взагалі в успіх всіх цих гомеричний націоналізацій дрібних крамарів і "фабрикантів" по жидівських містах і містечках не вірить, але свої здобутки в галузі щоденного практичного життя воно зрозуміло добре і від них не відмовиться.

 

Як того українські керуючі соціялістичні кола не зрозуміють — вони й симпатій робітництва не матимуть, а це є, нарівні з жидівською справою, питанням життя чи смерти в боротьбі за владу у містах.

 

***

 

Важко було працювати при цих умовах. А все ж багато зроблено.

 

Я посилаю тобі при цьому де-які відозви, резолюції, статті, заяви, по яких можно собі скласти загальну картину наших умов, нашої роботи та її наслідків.

 

Ми тут готуємось до партійної краєвої конференції. Скликаємо її на 15 жовтня. Район — ціла терріторія, що находится під владою Української Народньої Республіки.

 

При повній відірваности від Київа, при орієнтації наших товаришів там, під пресом большевицької диктаторської сістеми, на радянську владу, — прийдеться нам тут зорґанізуватись окремо. Звичайно, тимчасово, поки на Україні не запанує одна влада на цілій її етноґрафичній терріторії.         

 

"Бунд" вже відбув свою конференцію. Більшістю постановили підтримувати соціялістичний кабінет. Ту-ж позіцію займають "Фолькс-партай" і "Цеіре-Ціон".

 

Можливо, що нам прийдеться виявити свою позіцію в практичній формі участи в правительстві ще до конференції.

 

Всього кращого, твій С.

 

М. Кам'янець, серпень 1920 р.

 

*) Не називаю призвищ, щоби не викликати проти них репресій з боку большевицької влади. Автор.

**) Пізніше я читав в одеській сіоністській часописі "Еврейская Мисль", як в Кам'янці, при заняттю його Українцями, Жидів масами топили... в р. Смотрічі, а Винниця була підпалена зо всіх боків і Жидів кидали у вогонь живими... Адже р. Смотрич переходять завше вбрід... курі, там навіть кота втопити неможливо; а у Винниці не було погрому ніколи, за весь час Революції. Такі вони, ці погромні інформатори! Автор.

***) Народня сіоністська фракція, складається в більшості з молоді, має досить багато робітників і соціялістичний колір, особливо у Польщі. Автор.

 

[Воля, 04.12.1920]

 

___________

 

Лист осьмий

Між большевиками і Денікіним.

 

Дорогий товаришу!

 

Сегодня третій день краєвої конференції нашої партії. Звичайно, що майже всю тяжку роботу докладів по головним питанням і головування на конференції прийшлось взяти мені на себе; лише почасти допомагає мені наш працьовитий, симпатичний товариш Д.

 

А тут я ще як раз почуваю себе хворим. Боюсь, щоби не лягти на тиф. Бо пошесть ця лютує тут страшенно, і дістати плямистий чи поворотний тиф при наших протигіґієничних умовах незвичайно легко. Власне дивно, як я ще до цього часу не сліг.

 

З годину тому я повернув з урочистого засідання конференції, улаштованої в залі мійської управи з участю инших жидівських соціялістичних партій, представників центр. комітетів українських соціял-демократів і соц.-революціонерів, центрального бюра професійних союзів, представників правительства — міністрів праці і жидівських справ, Культур — Ліґи та ин.

 

Цей українсько-жидівський "парад", до котрого ми тут вже призвичаїлись, остільки сконтактувались і зблизились жидівська і українська соціялістична і народня демократія, зробив велике вражіння на наших провінціяльних делєґатів.

 

І дійсно, дивно мав почувати себе наш делєґат з Проскурова, тов. В., переживавший лише яких небудь вісім місяців перед тим "петлюрівський" погром, а зараз на спільнім засіданні з представниками "петлюрівського" правительства, докладаючий резолюцію жидівської соціял-демократії про політичний мент, в якій одобрюється і вступ до "петлюрівського" уряду і підтримка самостійної України.

 

Делєґат з Проскурова, цього з 16-го лютого 1919 р. ставшого історичним міста, що не може до цього часу примиритися з Україною і який може ще роками не примириться і не забуде своїх півтора-тисяча зарізаних за одну ніч самосенковським бандами громадян, делєґат цей приїхав на нашу конференцію в непримиреному опозіційному настрою, але виїде, як він сам заявив, яко "ґольдельманівець" — так охрестили на провінції наші товариші політику порозуміння українсько-жидівської демократії.

 

Конференція наша краєва, бо охопила лише ту частину терріторії України, що находиться під владою Української Народньої Республики, в сучасний мент лише Поділля, Волинь частину Київщини. Маємо 14 делєґатів зі всіх більш — менш великих міст. Один комуніст, всі останні — ріжних відтінків від правих меншивиків, у яких викликає сумнів перша теза нашої політичної резолюції, що визнає переживаний нами зараз час добою соціяльної революції, — до лівих інтернаціоналістів, незвичайно симпатизуючих соціяльним гаслам і політиці большевиків. Але всі рішуче проти національної антиукраїнської політики московських комуністів на Україні і всі числять цілком природною для нашої партії підтримку незалежної української державности, хоча далеко не всі задоволені з перебування наших товаришів в складі уряду.

 

Політична резолюція конференції, яку тобі при цьому листі надсилаю, відповідає цій ріжнобарвності настроїв серед жидівського робітництва на Україні в сучасний мент. Я є переконаний, що вона була би личила також нашим київським товаришам, як би вони опинились тут у нас, або звільнились від большевицької "батьківської" опіки, під котрою суворо заборонено мислити згідно власному сумлінню і свому розумінню інтересів пролєтаріяту.

 

Резолюція ця остільки докладна, що по ній легко розібратись в стані річей на Україні в сучасний мент.

 

Тобі, що живеш зараз в Европі і приглядаєшся до шляхів західних соціялістів, буде цілком зрозуміла наша орієнтація на Захід, а не на Схід. Досвід большевицького господарювання виявив цілком недвозначно, що завести раптом, шляхом декретів з гори, соціялістичний устрій в нашій відсталій країні, в умовах повної господарчої руїни при слабому і неорґанізованому пролєтаріяті — є річ неможлива, поки західна Европа не примусила нас до того і не допомогла нам в тому, себто поки вона сама не приступила до перебудови своєї господарки на соціялістичних підставах.

 

Хто тут у нас лише хоч троха уважно слідкує за життям країни, мусить признати, що не пролітаріят є тут центральною, пануючою господарчо, частиною нашого суспільного життя, не глядячи на перебування влади на більшій частині української терріторії у большевиків, а селянство є тим фактором, а головно, збірається ним лише як слід стати і неминуче стане.

 

Селянство складає переважаючу більшість продуктивно працюючого населення України: у нього земля, у нього капітал, оскільки під цим, окрім землі, розуміти ту безліч грошей в паперових знаках, якими всі тутешні правительства, а особливо большевики, переповнюють країну і які в переважаючій більшости понадають до села і там переховуються.

 

Промисловості у нас більше не істнує, а поскільки рештки її маються, вона працює так мляво, що виробництво до смішного мале. Вуголь, залізо і інш. не добуваються, бо майже всі копальні залиті водою і европейським інжінєрам та европейським машинам буде у майбутньому роботи в Донецькому басейні на десять років, щоби знову могла початись нормальна добич вугля.

 

Тому власне не істнує вже більше на Україні також промислового пролєтаріяту, яко продукційної класи, хоча і маються робітники, що або пішли на село до хліборобства, або в червону армію — з голоду і примусу, або тиняються безробітні по містах, і лише в невеликій кількости ще ходять на свої фабрики, де робота спить, або саботується, бо нема ні охоти, ні енерґії до праці, ні машин, ні пасів, ні вугля, ні сировини.

 

Наслідки цього — політична і соціяльна реакція в поглядах київського робітництва. Ті самі кола, що були колись червоні (російські меншовицькі, та большевицькі) зараз жовті: або шовіністично-українські, або російсько-денікінські. В "Совєти" обірають вони головно позапартійних, які при першій зміні режіму на право, виявлять повностю свою жовтість і реакційність.

 

Не істнує, звичайно, також і буржуазії, яко класи. Істнують лише і роблять зовні вражіння, ніби панують — бо лютують — большевицькі комісаріяти, члени комуністичної партії в кількости сотень тисяч, що обсадили всі канцелярії так густо, що роботи не хватить і для десятої їх частини. Це дало в результаті страшну канцелярійну бюрократичну тяганину, а в звязку з цим повальне хабарництво.

 

Мені говорила людина, цілком певна і освічена, соціял-демократ-меншевик, що працювала в Київі в совітских установах, що нема відомства, де би не панувала корупція.

 

От як іде у нас поволі, але рішуче, в огні повстань, до влади та кляса, на яку спірається український національний рух — селянство. Соціал-демократія має рахуватися з цим неминучим фактом і своєчасно подумати про зближення політики пролєтаріяту до інтересів цієї кляси. Большевики роблять як раз протилежне. Але треба памятати, що чим лютійше пробують вони затримати владу в руках невеликих купок полу-інтеліґенції і шантрапи міст, тим болючійший буде перехід керми до нової влади і тим страшнійший він буде для Жидів, цього символа людности міст і "козла отпущенія" большевицького панування на Україні.

 

***

 

До Вас закордон певно вже дійшли відомосте про погроми Денікіна. Таких жидівських погромів, з такою кількостю жертв, ще не було ніколи на світі, не було і на Україні.

 

Який це удар для русофільської жидівської інтеліґенції і заможного жидівського населення міст, що чекало на Денікіна, як на владу порядку, тверду владу!

 

Я мав нагоду бачити одного такого високо-інтеліґентного діяча, бувшого приват-доцента, служившого яко вчений спеціяліст навіть за часів царату в одному з міністерств; одноразово не порвавший звязків з жидівством. Словом людина типа ґрупи Винавера-Слізберґа.

 

Нема більше руської інтеліґенції, заявив він мені зворушено, вона загинула в процесі роскладу Росії. Є цілком деморалізовані, грабіжницькі, п'яні, одичавші банди в золотих погонах. Не може бути більш ніяких надій, щоб з цим елєментом, — а другого нема — можна було ліквідувати большевиків і відбудувати колишню Росію.

 

Такий є присуд жидівського інтеліґента, кадета і руського патріота, після — київського, фастівського і десятків инших погромів денікінської "добр.-армії".

 

На селі Денікін власне не мав ґрунту і до наступу, бо йшов з панською, поміщицькою реакцією, себто, ніс небезпеку для нової селянської землі. Зараз він це має вже ніякого ґрунту і в містах, бо викликав до себе страшну ненависть жидівського населення.

 

Кінець його є неминучий, і використають цей кінець большевики, як що українській владі не вдасться захопити більш значної частини терріторії, ніж вона займала до тепер, а українським соціялістам — більш значіння в державі.

 

Шлях до того в сучасний мент один, це стратеґічне порозуміння з большевиками. Воно можливе, бо зацікавлені в ньому також і большевики. Власно в останні дні на українсько-большевицькому фронті, фактично, мовчки і встановився такий бездоговорний контакт. Але він міг-би прийняти більш конкретні форми, коли б українські соціялісти зрозуміли становище і рішуче негайно, повелиб переговори з Москвою, до яких початком мало послужити прибуття сюди в ролі "чесного маклєра" швайцарського комуніста Плятена.

 

Між иншим цікавий є погляд Плятена відносно обставин на Радянській Україні. Питання це було йому поставлено т. Безпалком, в моїй присутности.

 

В Москві, відповів Плятен, зараз такий самий порядок, як скажемо у Цюріху чи Берні. Комуністична влада там стала вже річчу природною, сталою, безсумнівною. Вона там иа місці, як своя хатня влада. У Київі відразу почуваєш, що перед тобою два ріжних табора — влада і населення. Все там робить вражіння якоїсь відчужености урядових керманичів від суспільства, в кожному разі від українського суспільства.

 

Теж дуже мало зроблено на Україні в бік перебудови буржуазного ладу. Ще все по старому, мало ще націоналізовано. Тому почувається якась непевність, тоді коли Москва недвозначно покінчила зі всім булим, і з тим мусиш всі, навіть вороги, примиритись.

 

Я передаю тобі загальний зміст сказаного Плятеном і звичайно не беру на себе відповідальности за те, що московська іділія дійсно є така гарна, що навіть порядком своїм нагадує тихі швайцарські міста. Инші свідки кажуть, що в Москві дійсно тихо, але що цей порядок більш нагадує цвинтар.

 

Але його спостереження про стосунки між владою і населенням на Україні без сумніву інтересні і заслуговують на увагу.

 

Як що революційні події 1917 року, війна і соціяльне незадоволення селянства дали большевицькій партії можливість прийти до влади, а наскоки сліпої антантсько-колчаківської контр-революції сприяли тому, що вона до цього часу ще тримається, то на Україні, де національний характер революції переплутав всі карти, ґрунт під ними в значній вже степені похитнувся.

 

Це мусять в Москві зрозуміти, як не всі, то більш помірковані і серіозні з них, між якими уперто називають Леніна, протиставляючи йому Троцького.

 

Цікаво, що на українському ґрунті навіть і така непровірена і власно малозначна обставина використовується для антисемітської роботи.

 

Я пригадую, як ще на Трудовому Конґресі у Київі Винниченко зробив це протиставлення Троцького, яко ворога українського національного руху, і Леніна, яко друга. На жидівські кола ця частина його промови в атмосфері того часу, в звязку з вістками про почавшіся погроми, зробила найпоганійше вражіння.

 

Росія зараз в досить скрутному становищі. Перемога над Денікіном для неї питання життя і смерти. Не лише для большевицької влади, але також для цілої московської людности, котрій Денікін несе погрозу політичної і соціяльної реакції, страшнійше царської.

 

Спільна боротьба України з Росією проти цієї реакції є безумовно в інтересі обох країн.

 

З другого боку, поки нема надій на скасовання бльокади з боку Антанти навіть з розбиттям Денікіна, мусить Росія найти шляхи для товарообміну з цілим світом, инакше загине вона остаточно економічно, коли не буде відновлений транспорт, підвезені нові машини до фабрик, сільсько-господарське знаряддя для хліборобства і технична допомога для копалень.

 

Демократична, визнана Антантою, Україна могла би послужить чудовим "пуфферштатом" між Совітською Росією і буржуазною Европою на користь Росії.

 

А ще особливо, коли прийняти на увагу надії Москви на одержання шляхом договорним того українського хліба, якого з примусу ніяк у цих "хохлів" і "куркулів" не візьмеш, та ще можливість загарбання Донецького басейну і вільного шляху до Чорного моря.

 

Такі перспективи могли бути у більш тверезих московських людей, коли вони виражали Плятена до Петлюри.

 

А тут маються свої перспективи. Тут потрохи приходять до висновку, що вага питання не в розмірі терріторії, а в збудованню державного центру.

 

Етноґрафічні українські землі, що при сучасній слабости української державности попадуть до Польщі чи до Москви, в свій час потягнуться зо всієї сили відірваних від національного орґанізму частин знову до Української Держави, коли цей орґанізм буде стало істнувати, а національні суперечки в сумежних державах, які є неминучі, виявлять цілу свою активність.

 

Так скрутні обставини життя і часу перекручують великі гасла. Ти пригадуєш, напевно, як за часів Центральної Ради, а потім після перемоги над Скоропадським популярне було гасло соборної етноґрафічної України, від Кубані до Сяну.

 

А зараз є можливе політичне порозуміння з Польщею ціною Галичини, порозуміння з Москвою ціною східних просторів України, а можливо також ціною частини Донецького басейну і Чорноморського побережжа.

 

***

 

Наша партія тут цілковито відрізана від Київського Всеукраїнського Комітету. Нас розділяє фронт, через котрий ще може нелєґально перебратись звязаний з рідним йому селом Українець, але не Жид, бо живий від повстанців він не вицофається.

 

Тому українські соціялісти мають звязки з своїми орґанізаціями по той бік фронту, а ми того улаштувати не в силах.

 

Більш того, навіть Київський наш центр не зміг як слід налагодити звязок з орґанізаціями на окупованій большевиками терріторії. Так Винниця, Могнлів і Проскурів дуже рідко цей звязок з Київом мали і надзвичайно слабо поінформовані в справі політики нашої партії там.

 

Отже мимоволі живемо в двох державах, маємо дві політики, мусимо окремо орґанізуватися і певно робимо богато такого, проти чого Київ запротестує в свій час.

 

Але мусимо робити, як не хочемо кинути наші орґанізації на загибель, а керму в жидівському робітництві в руки тих, що зовуть його до заговорницької діяльности на користь московського комунізму і на руїну жидівського працюючого люду.

 

Кінцева частина нашої резолюції напевно викличе у тебе здивовання: чому так богато вимог приходиться ставити до Правительства і чи може бути певність в переведенні цих вимог в життя.

 

Отже справа в старій українській болячці. Лише українські соціялісти і дуже невеликі кола близьких до них демократичних течій, здатні працювати на користь і згідно інтересам і бажанням українського селянства і робітництва. Тому фактично є неможливе стале правительство на Україні без цих елєментів, чи проти них.

 

Українські соціялісти поставлені є фактично в таке положення, що перейти в опозіцію, відмовитись від влади — значить свідомо дати загинути справі української державности. Отже мусять вони бути при кермі. Тоді, коли за відсутністю жадного народного представництва не мають на кому опертися в боротьбі з тими, що гуртуються коло Директорії і Петлюри, а зараз ще також коло Петрушевича.

 

Цікаво, що українські наддніпрянські кола, що за цілий час революції не мали опертя в масах українського народу, соціяльний склад якого звязує його лише і головно з соціялістично-народними гаслами і течіями, всі вони жваво потягнулись до Петрушевича і його правительства, до галицької керуючої "народової" партії, цього українського видання польської "народової демократії". Потягнулись в надії на новий черговий "переворот" при допомозі галицької армії. Дивна річ, як ці українські праві кола, що ніби мріють і добиваються правного порядку, раз у раз обирають до того метод заговорів і переворотів: оскільківщина, балбачановщииа, а зараз — надії на галицькі багнети.

 

Правда, Петрушевич ледви піде на таку авантюру. Він, здається, досить далекий від наддніпрянської мексиканської методології державного будівництва...

 

Куди небезпечнійша окремішність міжнародної діяльности урядів Петрушевича і Директорії, особливо відноситься це до спроб перших перетрактувати з большевиками і Денікіним.

 

В цьому відношенню не маю певних даних, а я не можу все те передавати, про що горобці по всіх дахах цвірінькають. Не всім "горобцям" і вірити можна.

 

Але українська державність від всього цього напевно не виграє. Це перший крок до катастрофи.

 

В наслідок цього маємо скриту внутрішню боротьбу за владу між урядом і урядовими партіями, з одного боку, так зв. "Верховною Владою", з другого, а праві партії є готові на реакційну інтервенцію, з третього.

 

Ціла опінія жидівських народних і соціялістичних кол на боці правительства і українських соціялістів. "Висока" Директорія, а особливо окремі її члени, виявила себе яко інстітуція ворожа і шкідлива для інтересів демократії національних меншостей. Один приклад: міністр Красний провів ще кілька місяців тому закон, яким освіта в державних школах для Жидів поставлена в певне автономне становище, підпорядковане лише міністерству жидівських справ. Закон цей, хоч і підписаний Головою Директорії Петлюрою, не може мати чинности задля саботажу одного з членів Директорії, який тримає закон у себе у шуфляді і не підписує.

 

Така політика з боку окремих членів Директорії — не випадок, а система, яка саботує справу державного будівництва як найгірше.

 

От яким чином здійснюють свою владу орґани персонального впливу чи військової сили, що лише можливо в результаті відсутности орґану народної думки і народної волі.

 

Скликати народне представництво на цьому терені війни, коли зовсім ще недавно гармати бухали недалеко від Кам'янця — дійсно завдання важке. Всеж я нахожу затягнення цієї справи — великою помилкою. Знова, без опертя на представників населення, грозить нам близька катастрофа.

 

***

 

Конференція наша відповідно реаґувала на зазначену сітуацію. Від дальшого ходу подій залежить і питання перебування представників наших в уряді і сама підтримка цього уряду.

 

В кожному разі ми пійдемо разом лише з правительством соціялістичним, правительством, що дійсно посідає владу, що спірається на волю представників населення, що буде активно стреміти до миру зо всіма сусідами України, що не обіпреться на чужу реакційну інтервенцію проти Радянської Росії.

 

Сучасний уряд с.-д. Мазепи поки що щиро стремить стати таким правительством. В цьому ми його підпираємо.

 

При першій пробі змінити цю політику чи змінити самий склад уряду — ми перейдемо до рішучої опозиції. При цьому ми без сумніву потягнемо за собою більшість українських соціялістів.

 

***

 

Я кінчаю; вже пізно в ночі, я страшно змучений, а завтра чекає на мене ще велика праця. Треба кінчати конференцію.

 

Чому не підтвержуєш, чи одержав мої попередні листи? Невжеш ні один з них так і не дійшов до Тебе? Правда, уперто кажуть, що наша дипльоматична почта, коли навіть вона посилається з літаками і спеціяльними курієрами, всеж попадає як раз не в ті руки, до яких призначена...

 

Всього кращого. Пиши, товаришу, і докладно. Особливо, що чувати в Палестині і як діяльність всесвітнього нашого фербанду, також які зараз його стосунки з II. Інтернаціоналом. Ми тут цілковито непоінформовані у всьому тому, що робиться в жидівських соціялістичних і сіоністичних колах за кордоном.

 

Твій С :

 

М. Кам'янець, жовтень 1919 року.

 

_______________

 

Додаток.

 

Постанова Краєвої Конференції Жидівської соціял-демократичної партії "Поалей-Ціон" в У.Н.Р. в справі політичного менту — 15-18. жовтня 1919 р. в Кам'янці на Поділлю.

 

І. Конференція підтверджує принціпову постанову Всеукраїнської Конференції партії в березні ц. р. в Київі про те, що людність з початком всесвітньої війни вступила в фазу соціялістичної революції, котра в решті решт прийде до конечної цілі всесвітнього пролєтарського руху до усуспільнення продукції і відсунення жадної експльоатації клясів і народів.

 

II. В процесі цієй революції повинен наступити момент, коли перевага в Державі і господарстві перейде до пролєтаріяту і до тих трудових кол, котрі зв'яжуть свою соціяльну долю з пролєтаріятом.

 

III. Форма цієї влади пролєтаріяту і його спільників буде встановленна в першу чергу в найбільш політично і господарче розвинених країнах західньої Европи, де пролєтаріят складає вже зараз більшість населення.

 

IV. Україна, котра є політично, соціяльно і господарче країною одсталою, мусить у процесі світової революції прийняти ті форми, які будуть вказані заходом, а пролєтаріят України повинен пристосувати свої революційні шляхи до становища революції в Західніх Країнах в сучасний мент, і до тактики західно-европейського пролєтаріяту; инша тактика при страшному господарчому становищу України, при сучаснім роспаді економичних і політичних орґанізацій робітництва, при активному реакційному настрою буржуазних кол населення і при тій апатії і втомленню, яке охопило зараз робітничі кола, мусить привести до глибокого занепаду і ставить загрозу дотеперішнім економичним і соціяльним завойованням пролєтаріяту.

 

V. При сучаснім становищі на Україні, коли з одного боку є монархична пансько-капіталістична загроза з боку Денікіна, а з другого боку комуністичні елєменти, за допомогою московського комуністичного правительства, ще остаточно не відмовились від своєї думки завести на Україні комуністичний режім за військовою допомогою і диктатурою комуністичної партії, знаходить конференція, що партія мусить стреміти до того, щоби: а) війна між українським правительством і комуністичною армією припинилась на таких умовах, щоб населення України в її етноґрафічних межах мало можливість вільно вирішити свою національну долю, питання про Українську Державність, про форму влади і соціяльний порядок на Україні, а також майбутні відношення її до всіх сусідів; б) московське комуністичне правительство та керуючі комуністичні кола на Україні визнали необхідність спільної боротьби всіх демократичних сил з денікінською реакцією з одного боку, а з другого боку українське правительство стало би на шлях мілітарного контакту з комуністичною армією в війні з цією реакційною офензивою російських панів і капіталістів.

 

VI. Зовнішня реакційна небезпека, з одного боку, внутрішній селянський антикомуністичний настрій, з другого боку, невдалі комуністичні експеріменти нa Україні і кволість промислового пролєтаріяту цієї країни вимагають, щоби партія на деякий час, згідно першого-четвертого тезіса цієї постанови стала на шлях підтримки демократичної форми державного устрою на України з парляментарною сістемою по пятичленій формулі виборчій і повного заховання принціпу народоправства.

 

VII. Успішне будівництво такої Народньої Республіки в сучасний мент можливе лише при слідуючих умовах: 1. Коли влада залишиться на далі в руках соціялістичних елєментів. 2. Коли всі неукраїнські соціялістичні партії, які стануть на ґрунт Української Державности, будуть притягнені до управління Україною на таких умовах, при котрих вони зможуть не лише підтримати правительство, а також відповідати за його загальну політику. 3. Коли боротьба з жидівськими погромами прийме такі рішучі форми, що кожний потенціяльно-погромний елємент буде знати, що його жде безпосередньо законна кара. Це вимагає також більш енерґійного розслідування бувших дотепер погромів і покарання їх винуватців. 4. Коли потерпівші від погромів одержать через міністерство жидівських справ відповідну державну допомогу. 5. Коли адміністрацію на місцях негайно буде реформовано таким чином, що вона відповідатиме загальній політиці центрального правительства. 6. Коли ціле запілля, за виїмком вузької фронтової смуги, буде виключене з під влади військової і цілковито передано під управління влади цівільної. 7. Коли всі соціялістичні партії зможуть вільно й безборонно провадити свою діяльність. 8. Коли буде встановлено певно, що належати до комуністичного напрямку не є злочин, який законом забороняється, і взагалі, що ніхто не сміє бути переслідуваним за свої переконання. 9. Коли всі судові справи співробітників бувшої комуністичної влади будуть передані до цівільного суду. 10. Коли формально й фактично всі відносини між українськими правитель ственними колами і демократіями національних меншостей приймуть характер братерства і спільної праці й порозуміння. 11. Коли українська демократія в її державнім будівництві буде спиратися виключно на власну соціялістичну і народню демократію, також як на відповідну демократію національних меншостей, уникаючи недемократичних елєментів і поборюючи всі їх реакційні спроби, як в загально державному життю, так і в життю окремих націй на Україні.

 

VIII. Повинні бути відновлені місцеві й центральні — загально робітничі представництва у формі робітничих рад з компентенцією: а) Контролю місцевої і центральної влади; б) Дорадної у всіх питаннях господарчої політики і соціяльного законодавства на таких началах, щоб ніяке з цих питань не було вирішене без відома і впливу центрального представництва робітничої кляси України.

 

IX. Конференція підтримує вступ партійних товаришів у склад правительства й доручає їм перевести в життя як найскорше політичні постанови конференції, бо лише при фактичному здійсненні цих постанов буде можливим пробування надалі членів партії в правительстві Республіки і несення партією відповідальности за його політику.

 

[Воля, 11.12.1920]

 

 

Лист девятий.

Під польською окупацією.

 

Дорогий товаришу!

 

Тільки зараз одержав я твій лист від кінця жовтня. От який в наших палестинах налагоджений звязок з Европою: лист з Берліна йшов всього чотирі місяці... Перечитав також Твої листи до Київського Центрального Комітету партії. Дякую за прислані бюлетені Фербанду.

 

Не можу зрозуміти твоєї спроби переконати київських наших товаришів, що шлях московських комуністів є хибний, що західний пролєтаріят робить соціяльну революцію иншими шляхами. Не громадянською війною і террором, не раптовою декретовою "націоналізацією", а поволі підготовляючи проєкти і можливости соціялізації, дорогою державного огосподарювання головних галузей промисловости, використовуючи зріст своєї сили і значіння в державі й суспільности.

 

Невже ти віриш, що наші київські товариші щиро переконані в неминучости й успішности московсько-рядянського шляху до соціялізму? Чи свідомо переконані в нашій "контр-революційности"?

 

Як це не прикро, але у мене-нема сумніву, що наші товариші там просто пристосувались до нових хозяїв. Сумно, звичайно, що наша інтеліґенція виявила стільки слабодушя, згодившись під загрозою Рафеса та під режімом диктатури, внести стільки комуністичної контрабанди під наш соціял-демократичний прапор. Вже приємнійше булоб, коли б вони просто перейшли отверто до комуністів.

 

Серед наших масових товаришів без сумніву є велика кількість, може навіть більшість, що твердо тримається своїх соціяль-демократичних поглядів. На жаль, ця маса немає зовсім проводирів. Провідні сили пійшли під комуністичну керму, частина пішла геть від партійної роботи до ліпших часів, частина находиться тут, по цей бік фронту, де і переводить роботу згідно свому сумлінню і в згоді з місцевими орґанізаціями. Відносно останніх наших кроків для тебе буде цікаве м. и. слідуюче.

 

***

 

Тут, у Кам'янці, цими днями закінчились наради, в яких приняли участь українські соціялдемократи — члени правительства Мазепи, члени їхнього Центр. Комітету, делєґати Ц.К. українських соціялістів-революціонерів, представники Центр. Бюра Бунду (вибраного на краєвій конференції 6 серпні в Кам'янці), представники від нашого парт. Секретаріяту і члени місцевого комітету Фолькспартай.

 

Вислід тих нарад можно сформуловати коротко так:

 

Всі зійшлись на тому, що в дальшій державній роботі мусять українські і жидівські соціялісти виступати одним фронтом, обєднавши цю роботу шляхом певної орґанізації, а на перші часи — обовязковими спільними нарадами по всіх важних питаннях державної політики.

 

Друге: ціла влада мусить належати правительству. Командування армії має належати лише фаховому командуючому. Зараз таким є ґенерал Омелянович-Павленко, а армія знаходиться в тилах денікінців і большевиків.

 

За Директорією і Головним Отаманом Петлюрою може залишитися лише і виключно репрезентаційні функції відносно держави та армії, про що й зазначено в окремому конституційному законі, який в тих наших нарадах випрацьований і відвезений т. Безпалком у Варшаву до Петлюри на підпис.

 

Не пізніше травня, як лише буде якась там терріторія українськими військами занята, має бути скликане представництво населення, в формі Державної Народньої Ради, орґану тимчасового до Парляменту, перед яким має відповідати Правительство.

 

Деклярація 2-го грудня 1919 року Варшавської дипльоматичної місії, яка включила фактичну відмову від Галичини, якісь туманні, але прикрі обіцянки про зміну земельного закону і т. д., не найшла ні одного прихильника в наших нарадах.

 

В загальному нарада пішла значно лівіше резолюції Ц.К. української с.-д. партії, яку я тобі при цьому надсилаю. Нарада заняла також більш рішучу і ясну позицію відносно обмеження прав так званої "верховної влади".

 

Наради ці мали, між иншими, ще один цікавий вислід. В один день, ще до закінчення нарад, були польською владою, з наказу польського помпадура для окупованих українських земель, пана Мінкевича, заарештовані майже всі міністри, учасники тих нарад, на чолі з премєром Мазепою. В той же день зробив начальник польської контр-розвідки трус у мене, а скілька днів після того були заарештовані представники Бунду, що приймали участь у тій нараді.

 

Міністрів на другий день позвільняли, мене теж більш поки що не чіпали, а бундовці ще сидять...

 

Це малесенька ілюстрація до порядків польських окупаційних властей на Україні.

 

Вже з два місяці, як збіраюсь їхати за кордон. Хочу використати час, вільний від політичної роботи тут, яка під окупацією і при відсутности правительственного центру У.Н.Р. неможлива, для подорожі, щоб ознайомити наших закордонних товаришів з українсько-жидівською дійсністю і нашою політикою тут, особливо за останніх пів року.

 

Але Поляки не випускають — візи не дають. Так що не знаю, чи вдасться мені вибратись відціль.

 

Як бачиш, ясновельможне панство мало церемониться навіть з українськими міністрами. Можеш уже собі уявити, що таке роблять з населенням, особливо з жидівським і українським.

 

По перше, відразу ознайомилось жидівське населення наших міст і місточок з наслідками економичного польського антисемітизму. Оскільки Полякам потрібні жидівські посередники, вони мають своїх польських панських "Мошек"; місцеве населення віддалено від торгу з закордоном, від заосмотрення армії і т. д. Ремісники й робітники відразу позбавились заробітку і тепер зустрічаєш вже їх на грошевій "біржі" — спекулюють на нещасній українській валюті, яка скоро, здається, втратить усяку вартість.

 

Що до селян, то тут іде операція роззброєння, відібрання зброї і... хліба. Робиться це так, що військовий загін, з'явившись у село, хапає поперед усього дітей і немилосердно бє їх, поки нещасні діти не вкажуть, де й у кого захована чи закопана зброя. А тоді дітей відпускають і беруться за дорослих.

 

Відповідними шляхами дістають хліб, худобу, все що потрібно для війська і для Польщі. Я вже не кажу про те, як міста почищені, як все вивезено, що належало державі і війську, вивезено на міліярди, багато такого, про що наші недотепи за часів української влади і не знали: навіть по скілька вагонів шкіри, медичних засобів, моторів і иншого цінного майна, все річи, яких так потребувала українська боса, хора на тиф армія. Поляки зняли і вивезли навіть всі приватні телєфони...

 

При тому в Кам'янці, де всеж маються ще представники українського уряду, господарка Поляків ще не приняла тих форм, які лютують у Проскурові чи у дрібних містечках ближче до фронту.

 

Соціялістичні і робітничі орґанізації відразу щезли зі сцени громадського життя. Навіть жидівський громадський комітет допомоги потерпівшим від погромів, т. зв. "американський", мусить працювати неофіціяльно, бо Поляки не лєґалізують. Нелєґально працюють комуністи (взагалі вся ситуація їм на руки), навіть якусь ґазетку иноді випускають. Поляки цілий свій величезний апарат розиску пустили в рух, щоби найти тих комуністів і їх друкарню. Хапають безліч людей, які ніякого відношення до комуністів не мають, але ані одного дійсного комуніста не можуть зловити. А проте члени кам'янецького большевицького ревкому вільно гуляють тут. І ця "удала" польська контр-розвідка мав сотки аґентів і шпигунів і при тому з місцевої молодої польської інтеліґенції: студентів, ґімназістів, ґімназісток... Кожний місцевий громадський діяч має таку особливу свою "світу". У мене під вікнами звичайно завжде хто небудь сторожить. Ще маю нещастя жити в партері.

 

***

 

Міністр Красний попався до большевиків. Маємо відомости, що його возили по чрезвичайках, але що з ним далі стало, не знаємо ще. Можливо, що скінчиться гаразд, бо перш усього він не соціяліст, нема значить підстав помститися на ньому за "контр-революцію". Крім того, большевики, здається, числять, що з "петлюрівщиною", під яку назву вони підводять цілий демократичний і соціялістичний національний український рух, після листопадової катастрофи остаточно покінчено, так що нема рації викликувати гармидеру розстрілом "петлюрівського" міністра та ще й Жида.

 

Можливо також, що з огляду на те, що у Київі мають зараз більше впливу українські комуністи-боротьбісти, а вони, гадаю, заступляться за жидівського міністра-українофіла, цим урятується йому життя. Треба рахуватися ще з тим, що він попався до большевиків лише тому, що щиро вірив, що йому вдасться довести до миру між українським урядом і київськими комуністами, а тому з власної ініціятиви удався до Бердичова, де його в першу же ніч і заарештували. Заарештували разом з ним і товариша міністра народнього господарства Солодаря, теж фолькспартайника.

 

Лист цей відправляю наймодернійшим шляхом — через спекулянта-торговця, що привозить до Кам'янця зі Львова ріжні невидані у нас в останні роки "крами", паршиву ґалянтерію і парфумерію, словом все те, що Антанта кидає на потребу східних смітників.

 

Всього кращого. Твій С.

 

м. Кам'янець, березень 1920 року.

 

____________

 

Додаток.

 

Постанови Центрального Комітету У.С.-Д.Р.П.

 

Центральний Комітет української соціял-демократичної робітничої партії приняв на конференції в Кам'янці дня 29-го січня отсі постанови:

 

І. Про уряд Республіки і відношення до нього партії.

 

Представники У.С.-Д.Р.П. продовжують свою працю в уряді навіть тоді колиби з кабінету вийшли представники инших партій.

 

На випадок доповнення складу ради міністрів, запроситься до кабінету окремі особи по принціпу персонально-діловому, не міняючи установленої політичної проґрами кабінету.

 

Кабінет з теперішньою проґрамою і конструкцією залишається до скликання законодатного тіла (передпарляменту).

 

Кожда конструкція уряду за кордоном в заміну істнуючого вважається великою шкодою для нормального ходу боротьби за українську державність і тому взивається товаришів до поборювання таких явищ за кордоном.

 

II. Про віднову державного апарату.

 

Необхідно приступити негайно до реконструкції реґулярної армії і відновити урядовий апарат відповідно вимогам сучасного політичного і стратеґічного становища.

 

III. Про передпарлямент.

 

Належить негайно скликати передпарлямент з законодавчими функціями на підставі демократичного представництва.

 

Перед цим передпарляментом Директорія і уряд Української Народньої Республіки зложить відчит зі своєї діяльности і зложить свої уповноваження.

 

IV. Про орґанізацію армії.

 

Організація армії повинна бути переведена на основі повної карности і строгої дисціпліни по пляну сучасних науково-військових правил. До праці над реконструкцією армії повинні бути притягнені фахові військові сили незалежно від їх національної приналежности і політичних переконань, при умові встановлення за ними належної контролі.

 

V. Закордонна політика.

 

а) Московщина. Вважаючи основною задачею нашої міжнародньої політики порозуміння з усіми сусідними державами на ґрунті визнання ними самостійности Української Народньої Республіки і невтручання в її внутрішні справи, Центральний Комітет У.С.-Д.Р.П. стверджує факт небажання совітської Московщини вступити в даний момент до такого порозуміння з нашою республікою. Тому У.Н.Р. примушена перебувати і на далі в стані війни з московською совітською республікою.

 

б) Польща. Цент. Комітет У.С.-Д.Р.П. стверджує, що між У.Н.Р. а Польщею не прийшло ні до політичного, ні стратеґічного порозуміння. Українська дипльоматична місія в Варшаві, яка працює в незвичайно тяжкий для нашої Республіки час, ще не дійшла в своїй діяльности до таких результатів, які моглиби бути предметом певних рішень Уряду У.Н.Р. в справі сталих взаємовідносин між Україною і Польщею. Перебування польських військ на занятій ними українській терріторії є тимчасовим аж до заключення між Польщею і Україною сталого миру.

 

в) Румунія. Відносини з Румунією повинні опиратися на добросусідських державних відносинах, та взаїмнім товарообміні.

 

VI. Справа чужоземної інтервенції.

 

Центральний Комітет У.С.-Д.Р.П. рішучо висловлюється проти запрошення чужоземних військ на терріторію України, в яких би то не було цілях.

 

VII. Перехідний стан.

 

Центральний Комітет У.С.-Д.Р.П ставить умовою теперішньому урядові ще до скликання передпарляменту — видання урядом правнодержавного акту, після якого Директорія У.Н.Р. всю свою владу виконує виключно через кабінет і раду народніх міністрів.

 

_____________

 

 

Лист десятий.

Українсько-польська згода.

 

Дорогий товаришу!

 

Я знов у Винниці. На цей раз дістався я до дому завдяки польському наступу.

 

Польський наступ проти большевиків, перенесення Поляками війни на терен України, лєґалізоване згодою Петлюри від імени Української Народньої Республіки, — без сумніву проти національних і історичних почувань українського народу і без згоди Правительства Мазепи, — примусило мене й українських соціялістів, що в мент заключення згоди від 22. квітня були у Камянці, були випадково про це поінформовані та мали можливість реаґувати, примусило нас всіх запротестувати проти персональної варшавської політики шляхом нашої демісії.

 

Українські і жидівські соціялісти, що гуртувались у Камянці, і підтримували кабінет Мазепи, займали завше певну позіцію що до большевиків на Вкраїні. Для нас большевицька влада на Україні була, незалежно від того, чи приймають в ній участь кілька "інтернаціоналізованих" українських комуністів, чи ні, — пануючою владою Московщини і при тому у формі, яка катеґорично протирічить бажанню більшости українського селянства і робітництва, та інтересам цілого населення України і всіх її народів.

 

Боротьба з цією чужою окупаційною владою була і є можлива лише у збройній формі, бо большевицька сістема управління країною террором робить немислимою боротьбу внутрі державного тила за владу шляхами парляментарними, взагалі тими методами, які дає лише демократія.

 

Але для нас, соціялістів України, завше було ясно, що ця оружна боротьба найде опертя й підтримку в народі лише при умові, коли вона буде боротьбою самого народу за владу народу; що в той мент, коли керуючі цією боротьбою спробують опертись на чужу, зовнішню реакційну, антибольшевицьку силу, вони відразу позбавляться довірря народніх мас і таким робом справа боротьби за національне визволення мусить швидко зійти на нівець.

 

Такий мент ми мали в січні 1919. року, коли з об'явою війни Москві, одноразово послана була Директорією делєґація до Одеси переговорювати про допомогу з боку Антанти. Тоді представники Директорії числили можливим погрожувати антантськими танками і "фіолєтовими жирафами".*)

 

Другий відповідний мент був в осени 1919. року, коли повставше проти большевиків українське селянство фактично підготовило ґрунт для переможного наступу Денікіна, але побачивши, на кого той спірається, відразу повернуло фронт проти нього, хоча до Денікіна й перейшла національна українська-галицька армія.

 

Наступ Денікіна і зрада Галичан, а також внутрішня боротьба в самій владі У.Н.Р., позбавили тоді український уряд можливости опертися на українські повстання і звільнити Україну від ворогів. Уряд У.Н.Р. катастрофично загинув, рештки його армії перейшли в тил Денікіну, і фактично, разом з українським повставшим селянством, допомогли большевикам знов закріпитися на Україні.

 

З заключенням польсько-української згоди і з наступом польської армії в глиб України — маємо третій раз власними руками підготовлену можливість розриву між народом і його національною інтеліґенцією. А власне, це є четверта інтервенція, бо першою було запрошення Німців с.-р. правительством В. Голубовича.

 

Ми, соціялісти України, на цей раз відповідно оцінили всі можливі неґативні наслідки польського наступу і вирішили, що український соціялізм мусить бути чистий від цього діла.

 

Двічі використали большевики анальоґичну сітуацію для своїх інтересів, мусить на цей раз соціялістичний рух на Україні скерувати природне незадоволення народніх мас польською інтервенцією на шлях інтересів українського народу, на користь його визволення і від московської і від польської опіки.

 

Що українське село, чи жидівське місто, не поставиться прихильно до польського "союзного" війська, не могло бути у нас сумніву, — про це говорить досить яскраво історія польсько-українських відносин, історична ворожість інтересів польської шляхти й українських селян з одного боку, активний польський антисемітизм і ворожа до жидівства політика — з другого.

 

Що польське військо не зуміє, а може й не захоче поставитись на Україні, яко дружнє й союзне, в цьому у нас теж не могло бути сумніву, після того, як ми бачили діяльність польської влади в окупованих повітах — Камянецькому, Проскурівському й Ушицькому. І після того, як майже кожний із нас, українських міністрів, посидів у польській вязниці Камянця, в наслідок того чи иншого "непорозуміння"... Я, між иншим, був у Камянці увязнений місяць тому. Правда, швидко випустили... Досить знати, що командантами окремих військових частин польської армії є подільські чи волинські поміщики чи їх синки, які чекають — не дочекаються щасливого менту, коли кожний з них зможе на чолі озброєного відділу польського війська явитися в "свої" маєтки, — щоби не покладати великих надій на цей похід.

 

Нам, соціял-демократам, здавалось, що на цей раз урятуємо український соціялізм від дискредитації звязку його з реакційною, національно і клясово ворожою українському трудовому народу, чужою силою, коли ми станемо в опозіцію до тих, що цю згоду заключили, як і до того уряду, що буде на підставі тої згоди керувати українськими державними справами. Бо, казали ми собі, коли большевики використають це неминуче незадоволення народу, вони його скерують на шкоду національному ділу, тоді, коли ми, яко парляментарна опозіція, станемо виразниками цього незадоволення, ми позбавимо його від руйнуючих повстанчеських форм, а тоді народній рух приведе лише до зміцнення демократичних і соціяльних здобутків народу в межах його незалежної держави.

 

От яка ідеольоґія покладена була в основу постанови "наради соціялістичних партій України" від 16-го жовтня, яку я тобі до цього листу додаю.

 

Така наша позіція зовсім не повинна викликати думку, що ми, соціял-демократи, є ворожі до якого би то не було українсько-польського контакту. Навпаки, міжнародня сітуація на Сході складається так, що Польща, Україна, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Кубань і Грузія мусять подумати про таку форму міжнароднього між всіми ними контакту, що захищав би всі ці нові держави, всі ці бувші поневолені народи Росії, з одного боку від імперіялістичних апетитів азіятського кольоса, що зветься "велика, єдина, неділима Росія", незалежно від того, яка сатрапія там керує: лєніно-комуністична, чи царсько-вранґелівська, — а з другого боку, від анґлійсько-французької "батьківської" опіки і протекторату.

 

Але народи всіх цих новоповсталих держав зовсім не є заінтересовані у знищенню большевицької Росії шляхом реакційного перевороту. Навпаки рівно ж як і пролєтаріят і демократія західної Европи, вони дивляться на московську совітську владу, як на моральну опору для боротьби західного пролєтаріяту проти їхньої буржуазії, хоча і не збіраються завести у себе совітської форми влади. Ми, демократія і соціялісти України, не в меншій степени зацікавлені в тому, щоб у Москві не запанувала контрреволюція, бо це було би сіґналом для буржуазії і реакції в нашій країні підняти причмелену революцією і большевизмом голову. Хоча без сумніву, всі окраїнні народи бувшої Росії охоче мали би своїм дружним сусідом демократичну народню Московщину.

 

Ми лише вимагаємо від Москви одного: дати народові України виявити вільно свою волю, чи хоче він незалежної державности і якої він хоче форми влади. І на цій умові вільного самовизначення ми в любий мент готові на мир з Москвою.

 

Бо ми боремося лише проти окупації країни, незалежно від того, хто є ті окупанти, московська червона армія, чи пансько-польська.

 

Коли Пілсудський і Петлюра дійшли до розуміння необхідности контакту двох сусідніх держав — ми це привітаємо і готові підпірати.

 

Але коли польська шляхта розуміє під таким контактом загарбання етноґрафичних українських терріторій на підставі "історичних прав", чи переважаючої польської маєткової "культури" на тих теренах, то ми такий контакт мусимо найрішучіще відкинути.

 

Отже проти ідеї контакту ми нічого не маємо. Але з конкретизацією цієї ідеї польською шляхтою, її реалізацією на нашій терріторії силою польського війська, ми погодитися не можемо. Така була позіція українського соціялізму в мент, коли ми дізнались про заключення згоди від 22. квітня 1920. року. На жаль, Центральний Комітет української соціял-демократії не витримав екзамену політичної і соціяльної зрілости в цей важливий історичний мент. Коли з'їхались члени Комітету на пленарне засідання у Винниці, більшість його, після двохтижневих дебатів, оказалась на боці правої частини, яку представляли головно ті члени, що пережили останній рік в Київі під большевицьким важким чоботом.

 

Українські соціялісти в Київі, також і жидівські, поділяються зараз різко на два табори: лівих, що полівіли в наслідок свого пристосування до большевицького панування, і правих, що пішли направо в наслідок переслідування їх владою і, або працюють серед повстанців, або поховались по льохах і виховали в собі остру ворожнечу до пануючих большевиків.

 

Таких більш всього серед робітництва і соціялдемократів, майже зовсім їх нема серед українських соціялістів-революціонерів.

 

Правда, це якийсь дивний парадокс нашого революційного життя. Селянство — це найбільший ворог большевиків, большевики навіть не сміють без збройної сили сунутися в село; а українські с. р., ідеольоґи і партія селянства, — пристосувались як найкраще до цеї ворожої селянству влади...

 

Цікаву картину переґрупіровки партійних симпатій населення можна було би мати на Україні, як би перевести там загальні вибори.

 

Отже ці незвичайно поправівші с.-д. із Київа отримали перевагу і в результаті камянецька постанова залишилась у повітрі.**) С.-д. постановили прийняти участь в так званому діловому кабінеті Прокоповича-Ніковського, власне кабінету київської інтеліґентської партії "соціялістів-федералістів", які, як вони це самі визнають, не є більш ні соціялісти, ні федералісти, — зберегли лише назву з весняних часів революції 1917 року.

 

Скільки часу вони там утримаються, покаже ближча майбутність. Але інтересам української революції і пролєтаріяту України цей вступ чотирьох с.-д. в кабінет — не послужить.

 

***

 

Зараз же після заняття Поляками Київа я вислав туди спеціяльну людину зо всіма матеріялами про нашу партійну діяльність по цей бік фронту за останній рік, щоби як слід поінформувати київських товаришів і дати їм можливість підготовитись до обов'язково необхідного об'єднання роботи наших двох центрів. На жаль, як виявляється, більшість проводірів є зараз не у Київі, а у Харкові та Полтаві. Всеж я на днях виїзжаю до Київа.

 

В цілому нашому районі пройшло незвичайно урочисто святкування палестинської постанови Антанти в Сан-Ремо. В цих святкуваннях в Камянці, Проскурові й Винниці приймало участь також Правительство в особі премєра і міністра жидівських справ, яких жидівське населення, переповняючи театри, де відбувалися мітінґи, — зустрічало дійсно оваціями.

 

У Винниці є у нас дуже добра орґанізація, власне єдина тут соціялістична пролєтарська партія, бо инші майже не істнують. Цікаво, що за часів большевицької влади вона мусіла істнувати півлєґально, бо не користувалась прихильністью комуністів, хоч наша орґанізація складається в переважаючій своїй більшости з робітників; інтеліґенції майже нема. Звязки з Київом були у них дуже слабі.

 

Посилаю тобі випис з листа, який ще з Камянця відправлено нашому Фербандові в Берлін. В ньому ти найдеш деякий цікавий матеріял про нашу партію по той і по цей бік фронту.

 

Всього кращого. Твій С.

 

М. Винниця, Травень 1920 року.

 

___________

 

Додаток І.

 

З листа Партійного Секретаріяту жидівської с.-д. партії "Поалєй-Ціон" в У.Н.Р. до Бюра всесвітнього Фербанду, "Поалєй-Ціон" в Берліні.

 

Посилаємо Вам, вже другий раз, матеріял нашої конференції, а також останні політичні постанови нашої партії в Українській Народній Республіці, щоби Ви могли ознайомитись з фактичним положенням в нашій партійні й політиці, замісць тих лєґенд і дурниць, які розповсюджені за кордоном про Україну і про політику її соціялістичних партій.

 

Щоб уникнути непорозумінь, мусимо підкреслити поперед всього слідуюче: Україна поділена зараз фронтовими лініями — польсько-большевицькою і україно-большевицькою на три части: 1. на терріторію, що знаходиться під началом московської комуністичної диктатури, з великими містами — Київом, Харковом, Бердичевом, що зветься "самостійною українською радянською республікою" і на чолі котрої стоїть відомий українофоб і централіст Раковський; 2. на терріторію, що охоплює місцевости між Уманем — Катеринославом — Черкасами і Одесою, що находиться одноразово (в залежности від військових подій) під владою большевицької армії (в тому числі так звана червона українська галицька армія, фактично національно-українська) і народньо-республіканського війська ґенерала Омел'яновича-Павленка, що політично керується с.-д., під проводом премєр-міністра Мазери; 3. на терріторію, що охоплює частини Поділля і Волині, які окуповані польським військом в листопаді-грудні 1919. р., де орґанізується нове українське військо, згідно з умовами нового польсько-українського договору, і де будується спільний антибольшевицький польсько-український фронт. Ця акція находиться під політичним керовництвом Петлюри і його правительства, яке цими днями буде складено із буржуазних елєментів, бо соціялісти подаються до демісії.

 

...Таким чином нашій партії приходиться в її роботі і політиці рахуватися з двома цілком окремими, розділеними фронтовими лініями, політичними орґанізмами з рішуче ріжними політичними устроями. Це: комуністична Україна, де на чолі нашої партії стоїть київский Головний Комітет, 2. демократично-республіканська У.Н.Р., де працює Партійний Секретаріят, покищо у Камянці, а в недалекому часі може буде він в Одесі.***)

 

"Партійний Секретаріят для У.Н.Р." є інституція тимчасова, яка мусить істнувати по вказаних вище причинах, аж поки запанує на Україні одна влада, У.Н.Р. або Совнарком. Те, або друге можливе лише після загального миру на Сході. Розуміється, що дуже бажаний був би контакт і порозуміння між Парт. Секретаріятом і київським Гол. Комітетом. Але, по перше, ми цілковито відрізані один від другого; вже десять місяців, як ми не одержуємо ніяких відомостей про діяльність Гол. Комітету; по друге, треба числитись з політичними впливами, під котрими й нам і їм приходиться працювати. Вплив комуністичної диктатури на них і демократично-республіканського устрою на нас, без сумніву, дуже великий і веде до ріжної партійної тактики і до ріжних поглядів. Вони там напевно "ліві", коли ми тут "праві", власне твердо соціял-демократичні. Звичайно, що і тут у нас є комуністична меншість, але вона ідеольоґично примикає до жидівської комуністичної партії "Поалєй-Ціон", яку заклала частина наших київських товаришів, яко крайній вираз їх (або взагалі жидівського) уміння пристосуватись.

 

Маємо дуже мало відомостей з того боку фронту. Вони є слідуючі: Комуністичний жидівський фербанд (був. "Бунд" і "Обєднанці"), відмовившись від своєї попередньої національної проґрами, злився з загальною Комуністичною Партією України (буцім інтернаціональною, фактично — по ідеольоґії і складу — московською). Ліві "Поалєй-Ціон", дякуючи тому, що їх комуністична партія іґнорує і не визнає, а може також ізза своєї більш міцної національної цементировки, — поки що зберегла свою незалежність і ще не продала своїх національних проґрамових вимог за право вступу в російський партійний рай.

 

Роскол в жидівському соціялістичному рухові, террорізація соціялістичних елєментів з боку їх комуністичних товаришів та комуністичні порядки взагалі, сприяли знищенню жидівського робітничого руху. Комуністичні партії ще тримаються, але постійні мобілізації в червону армію — ведуть також і у них до втечі робітників із партії. Таким чином, ми на передодні повної ліквідації партій пролєтаріяту — це наше загальне вражіння. До нас не доходять вже кілька місяців ніякі ознаки життя відтіля.

 

Ми не знаємо, в яких відношеннях до Вас находиться партія радянської України. Ми, с.-д. партія "Поалєй-Ціон" в Українській Народній Республиці, числимо себе в складі Фербанду. Ми готові нести всі обовязки і вимагаємо відповідних прав"...

 

М. Камянець, 20-го квітня 1920 року.

 

 

Додаток II.

 

Постанова соціялістів в справі польсько-української згоди.

 

Нарада представників соціялістичних партій України (1. Укр. соц.-дем. Роб. Парт.; 2. Жидів ск. соц.-дем. Поалєй-Ціон; 3. Жид. соц.-дем. Бунд; 4. Українських Соціялістів Революціонерів), підтримуючих Уряд премєра Мазепи, — в справі польсько-українських мирових переговорів і підписання мирового договору з Польщею, ухвалили:

 

1. Соціялістичні партії, підтримуючи Уряд У.Н.Р., разом з тим весь час стояли на ґрунті безумовного недопущення чужоземної військової сили на терріторію України і тому і в данну хвилину вище зазначені соціялістичні партії не можуть дати своєї згоди на санкцію військового походу польських військ на українську терріторію.

 

2. Нарада представників соціялістичних партій визнає неможливим для цих партій взяти на себе відповідальність за пропонований польською стороною проєкт договору з причини, що він містить в собі: 1. відмову від етноґрафичних українських терріторій, навіть без умови переведення там плєбісціту, 2. згадування кордонів польських по 1772 року і тим дає можливість числити, ніби уряд український визнає історичні права Польщі на ці терени.

 

3. В аґрарній справі: а) договір містить в собі вимогу, котра фактично веде за собою зміну закону Директорії по земельній справі на користь великих і середніх земельних власників, що цілковито протирічить, основним пунктам програму соціялістичних партій, б) договір вимагає привіліґірованого стану для землевласників польської національности, незалежно від того, чи вони горожане Речі Посполитої Польської чи У.Н.Р., що є порушенням принціпу суверенности Держави У.Н.Р.

 

4. Таємність договору: а) не дає Українському Уряду можливости висвітлити перед своїм народом фактичні умови договору і ті обставини, при котрих він був заключений; б) не дає можливости Українському Уряду, стоючи на ґрунті державного права, аппелювати до міжнародніх чинників в оборону прав У.Н.Р., випливаючих з данного договору.

 

Камянець, 16. квітня 1920. року.

 

Примітка: Постанову цю підписали Представники Центральних Установ Української Соціял-Демократичної Партії, Бунду і Поалей-Ціон. Партій Українських Соціялістів Революціонерів оголосила цю постанову, яко свою в засіданні Кам'янецької Національної Ради 17. квітня 1920 року.

 

 

Додаток III.

 

Постанови Ц.К. УС-ДРП. від 20.–24. вересня 1920 р.

 

Сучасний момент.

 

Внутрішня ситуація

 

Ситуація на Вкраїні в дальшому свойому розвитку під пануванням большевиків в суті не змінюється. Централістична система московської влади панує над нею політично, економічно й мілітарно. Українські комуністи не мають рішаючого впливу на політику теперішньої радянської влади на Україні. Сам факт істнування нібито самостійної української радянської республіки є фікція і під формою ніби федеративного союзу двох радянських республік переводиться цілковите об'єднання і централізація всіх державних, політичних і культурно-економічних апаратів і орґанізацій, провадиться примусовий вивіз з України не тільки ріжних продуктів, але й засобів продукцій та праці і взагалі експльоатація України в нечуваних, навіть у царські часи, розмірах.

 

В наслідок невідповідної політики російського совітського уряду супроти України, Україна доведена до цілковитої культурної та економічної руїни. Замість соціялістичної перебудови, на Україні відбувається жорстока національна та міжгромадянська війна, яка доводить до повного занепаду народу й країни. Вже третій рік на Україні йдуть безпереривно повстання українського народу проти окупаційної влади російських большевиків та инших окупантів. От через що терріторія України буде ще довго й на далі терріторією воєнних подій, політичних переворотів, буде стягати на себе воєнні спекуляції заінтересованих цею терріторією ріжних буржуазних ґруп та держав.

 

Лише державна незалежність, демократична воля і лад на Україні, заґарантовані робітничою демократичною Европою, дадуть спокій Україні, відновлять її господарку, спричиняться до віднови нормальних відносин у цілій Европі.

 

Відношення до влади У.Н.Р.

 

Влада У.Н.Р., яка повстала у революційних змаганнях українського народу, до цеї пори вела послідовну боротьбу за українську державність, не пориваючи дійсного звязку з народом, чого всі инші істнуючі і претендуючі влади на Україні не мають. Всі невдачі цеї влади закріпити свою владу й приступити до пляномірної політичної та економічної орґанізації України є перш за все наслідок окупаційних наступів совітської Москви та царського ґенерала Денікіна з одного боку, і неґативного відношення майже цілого світу до державних змагань української демократії з другого боку.

 

Ці відносини не тільки шкідливо відбилися на змаганнях влади У.Н.Р. що до збудування правильної адміністрації і військової орґанізації і не дали можливости скликати орґан народнього представництва, але й сприяли розбиттю і розєднанню самого українського громадянства.

 

УСДРП. бачить ратунок нашої країни, по неминучому упадку окупаційної радянської влади на Україні, в консолідації всіх демократ. сил, які стоять на плятформі збереження революційних, політичних, соціяльних і економічних здобутків працюючого люду на Україні. Така консолідація може наступити лише в контакті з живим народнім тілом, його волею та бажанням.

 

З огляду на вищезазначене, Ц.К. УСДРП. стоїть за негайне скликання на терріторії У.Н.Р. законодавчого орґану — передпарламенту, виборчий закон до якого мусить бути невідкладно вироблений урядом в порозумінню з представниками демократичних політичних і громадських ґруп на Україні.

 

Міжнародна політика.

 

а) Ц.К. УСДРП., вважаючи шкідливим і недопустимим перебування на Україні чужоземних військ, висловлюється проти всіх міжнародніх умов уряду У.Н.Р., які мали би на меті співділання війська У.Н.Р. з якимбудь чужоземним або чужонаціональним військом на терріторії України. Проти такої політики уряду У.Н.Р. партія буде провадити рішучу боротьбу.

 

Що торкається зокрема російського ґенерала Вранґеля, який, спіраючись на піддержку реакції держав антанти, стремить до відродження єдиної реакційної Росії і перебуваючи зі своїм військом на терріторії України, використовує її населення і матеріяльні засоби, — УСДРП. рішуче осуджує всякі спроби з боку уряду У.Н.Р. якогобудь співділання з Вранґлем і буде боротися проти перебування його військ на терріторії України.

 

З огляду на це і будучи солідарним з міжнароднім пролєтаріятом у його боротьбі проти заходів, з боку світової реакції що до військової інтервенції в совітській Росії, — Ц.К. УСДРП, взиває українських робітників і селян, не давати Вранґлеві ні людей, ні матеріяльних засобів і не допускати проходу його військ через терріторію України.

 

б) УСДРП. всіми силами було стреміти до порозуміння народів на Сході Европи. Коли до цеї пори порозуміння було неможливе, або не носило неоспоримого характеру, то вина за це падає на пануючі кляси сусідних народів.

 

Зокрема українсько-польські відносини можуть бути тревалі й давати обом народам певність в їх істнуванню тільки через остаточне полагодження питання Східної Галичини, згідно з волею більшости населення, заселюючого цю терріторію.

 

в) Ц.К. УСДРП. вважає справу примирення українського. народу з московським справою першорядної ваги в міжнародній політиці Сходу Европи. Ц.К. стоїть за приязний мир і повну допомогу російському народові в економічному життю при умові, що російський нарід на чолі з своїм урядом припинить свої окупаційні змагання до України.

 

Погроми.

 

Ц.К. УСДРП. вимагає від уряду У.Н.Р. рішучої безпощадної боротьби з погромами мирного заселення і бандитизмом, які підчас геройської боротьби нашої армії в несприятливих умовах плямлять визвольні змагання українського народу.

 

 

Додаток IV.

 

Статут ради соціялістичних партій України.

 

І. Мета ради.

 

§1. Р.С.П.У. має метою коордінацію діяльности соціялістичних партій України в цілях спільних акцій по будові Української Народньої Республіки в інтересах трудових верств населення України, а також в випадках необхідности спільних виступів в інтересах соціялізму.

 

II. Орґанізація ради.

 

§2. Членом Р.С.П.У. можуть бути окремі політичні партії народів України, що: а) стоять на ґрунті інтернаціонального революційного соціялізму, б) мають центральний всеукраїнський орґан і певний проґрам і в) визнають необхідність української незалежної державности.

 

§3. Кількість представників від кожної партії, що приймають участь в Р.С.П.У. встановляється: а) для тих партій, які закладають раду, згідно з особливою між ними умовою, б) для партій, що забажають вступити в Раду пізніще — згідно з ухвалою головної управи більшістю двох третин голосів кворуму управи.

 

§4. Центральним орґаном ради є головна управа, яка складається з представників від центральних установ партій-членів ради, в кількостях, які встановлюються згідно §3.

 

§5. Виконавчими орґанами Р.С.П.У. є президія, яка збирається в засіданні головної управи з представників всіх партій-членів ради по одному від кожної.

 

§6. Місцевими органами Р.С.П.У. є місцеві управи і президії, які складаються та працюють на підставі інструкції головної управи.

 

§7. В засіданнях управи і презідії справи вирішуються звичайною більшістю голосів присутніх, окрім змін статуту та прийому нових членів, які потребують більшости кворуму управи.

 

§8. Засідання управи відбуваються лише тоді, коли є присутні представники всіх партій-членів ради, найменше по одному від кожної партії. Засідання президії — коли присутня більшість її членів.

 

Примітка: У випадку, коли засідання управи не відбулося з причини зазначенної в цьому §8-му, має слідуюче чергове засідання з попереднім денним порядком відбутися, коли є присутня звичайна більшість представників партій-членів ради.

 

§9. Головна управа збирається з ініціятиви президії в міру потреби. По вимозі одної з партій-членів ради має президія скликати засідання управи в трьохдневний речинець.

 

§10. Головна управа Р.С.П.У. видає періодичний орґан друку.

 

§11. Р.С.П.У. має печатку з назвою ради.

 

III. Кошти ради.

 

§12. Кошти ради складаються: а) з внесків партій-членів ради в розмірі, який встановляється піврічно головною управою для кожної партії окремо, б) з прибутків від збірок, продажу видань ради та инш.

 

IV. Ліквідація Ради.

 

§13. Ліквідація ради може відбутися одноголосною постановою головної управи. У випадку, коли у раді залишиться лише одна партія — числиться рада зліквідованою.

 

§14. В випадку ліквідації, кошти ради розділюються постановою головної управи між партіями-членами ради.

 

V. Додаткова постанова.

 

Статут цей ухвалений на нараді представників центральних установ партій: 1. Україн. соц.-дем. роб. партії, 2. Євр. с.-д. Бунд, 3. Жид. с.-д. п. Поалєй-Ціон. Згідно з умовою між цими партіями (§3. статуту) має головна управа бути в слідуючим складі: 1. від укр. с.-д. р. п. — 8 членів, 2. від укр. парт. с.-р. — 8 членів, 3. від євр. с.-д. Бунду — 2 члени, 4. від жид, с.-д. Поалєй-Ціон — 2 члени і 5. від обєдн. євр. соц. партій — 2 члени.

 

М. Кам'янець 16. квітня 1920 року.****)

 

*) Дивись лист третій. Автор.

**) Лише пять місяців після тієї постанови Ц.К. У.С.-Д.Р.П. досвідом життя доведений був до позитивної її оцінки і своїм постановами від 20.–24. вересня ц. р. підтвердив цілковиту правильність камянецької резолюції 16. квітня. Деякі уступи цієї постанови Ц.К. від 20.–24. вересня подаю в додатках до цього листа. Автор.

***) Тоді чекали заняття ґен. Павленком Одеси. Автор.

****) Статут цей підписали представники УСДРП., Бунду і Поалєй-Ціон представники УПСР. в останній мент від підпису ухилились. Автор.

 

[Воля, 18.12.1920]

 

 

24.12.1920