В справі українсько-жидівських відносин.

 

Мені здається, що у громадського або політичного діяча з України, який волею обставин попадає в наші часи за кордон, а особливо в такий центр української еміґрації, як Відень, — найбільше здивовання повинна викликати та цілковита відсутність правдивої информації про те, що робилося і робиться там, в далекій країні, з якої зустрічається тут на кожному кроці, поміж всіх кол без ріжниці: українських, жидівських, соціалістичних і буржуазних, взагалі у цілої опінії за кордоном.

 

Це нерозуміння становища річей на Україні виявляє також позіція жидівських громадських кол, а саме тої їх частини, що тісно звязана з життям жидівського громадянства на Україні і завше готова так чи инакше вплинути на зміну його становища.

 

Я говорю про активну частину, громадсько та політично орґанізовану, чи то є кола буржуазні, як сіоністи, чи кола національно-соціалістичні, як Поалей-Ціон, або Бунд.

 

Ці кола розвязують заплутану проблєму українсько-жидівських відносин, як це не дивно, числючись з соціально-ріжнородним їх складом, однаково: вони всі отверто ворожі українській національній державности.

 

Безумовно, загальною психолоґичною підставою цього відношення треба числити ту хвилю погромів, що прокотилася по Україні в січні-березні 1919 року, в час большевицького наступу на Україну, і яка в тих чи инших формах продовжувалась потім ще скілька місяців, головне — на теренах селянських повстань проти большевицької влади.

 

Для жидівсько-соціалістичних кол в їх відношенню до української справи зіграла ролю ще та обставина, що державно-орґанізований в формі Української Нар. Республики національний рух, опинився в війні з большевицькою Росією, тою російською совітською владою, на яку всі західні соціалісти, без виїмку, дивляться, як на аванґард світового соціалізму, що уперто б'ється з світовим антантським імперіалізмом.

 

Таким чином, склалося так, що тутешні сіоністи і Поалей-Ціон, що стремять збудувати для свого жидівського народу національний центр в Палестині, що за право на Палестину, де Жиди складають меньшість населення, борються і те право дістали, перші від Антанти, за допомогою анґлійської робітн. партії а другі — від II Інтернаціоналу — всі вони ворожі до змагань українського народу збудувати свою національну хату в краіні, де Українці складають 76 відсотків населення!

 

І коли тут в західній Европі одержуються иноді смутні, неповні, неточні безсистемні відомості про те, що на терені Української Нар. Республикі досягнутий є контакт між українською і жидівською демократією, що там, де погроми мали залишити більш серьозне вражіння і почуття, чим десь далеко за кордоном, що там активна жидівська політика, як дрібно-буржуазна так і соціалістична, підтримує українську державність, підпирає правительство, користується націон. автономією і за большевиками зовсім не жалкує — тут на заході цього не можуть зрозуміти. Сіоністи на це мають одну відповідь: національна зрада; соціалісти другу: контр-революція.

 

Користуючись тим, що в моєму распорядженню маються майже всі копії листів, що в свій час писалися з Київа, Кам'янця і Вінниці до ріжних осіб і членів партії "Поалей-Ціон", я числю, що опубликовання тих листів зараз буде цілком своєчасно. Тим більш, що той період, до якого ті листи відносяться — з повстання проти гетьмана Скоропадского до заключення польсько-української угоди, можно рахувати більш менш закінченням. Було б добре, для обох народів, щоб в нову добу розвитку української справи жидівське суспільство закордоном вступило з більшим знанням минулої дійсности на Україні, чим це було до тепер.

 

Цьому завданню хай ті листи і послужать.*)

 

Лист перший.

 

Дорогий товаришу!

 

Вже скоро рік, як ми з тобої бачились в останній раз, в квітні 1919 р. в Станиславові, звідкіля ти виїхав за кордон, а я повернув до українсько-жидівських міст і містечок, продовжувати свою громадську і політичну роботу. Мушу сказати тобі наперед, що мене не дивує зовсім та повна непоінформованність, яку виявляє твій останній лист від листопаду 1919 р. з приводу рішення нашої конференції активно піддержати правительство Мазепи.

 

Видко у вас в Европі не дуже числяться з умовами нашого реального життя.

 

Видко, що гірке почуття за минулі погроми, за Проскурів, Фільштин, за Житомір і Бердичів, і за всі инші міста і містечки, що побачили в своїх уличках і хатах страшні наслідки відступу здеморализованної і провоцірованної своїми отаманами і отаманчиками армії — не дає ще вам там за кордоном можливости хлоднокровно обміркувати справу історично неминучого співжиття двох народів, що мусять налагодить свої взаємні відносини, коли вони обставинами примушені є жити бік о бік.

 

Але ми тут теж не можемо рахуватися з вашим обуренням проти нашої української політики, бо виявляти в повній мірі почуття і обурення дуже добре і легко, сидючи в Стокгольмі, чи у Відні, а нам, товаришу, треба щоденно давати відповідь на питання дійсного близького і не зовсім веселого і легкого життя.

 

Ми тут є представники жидівських народних мас і мусимо за них говорити і про них дбати, реально щось діяти, а не лише ставати в благородну позу.

 

Ми лише числимо, що коли б ви мали вірні і правдиві відомости про ту роботу, яку ми, жидівські соціалісти, разом з українськими, на себе взяли і з напруженням всіх сил весь час переводили, ви б всеж нас зрозуміли і оправдали, а може навіть і допомогли.

 

Але де ж вам про все те знати, коли ця бідна українська республика збльокована Антантою не гірше, як ще не міцніще, ніж московські большевики. Ми ж для пані Антанти — "Южна Россія", себ-то така собі малороссійська "пошесть", щось вроді радянської, тим більш, що дозволили собі не визнати Денікіна і бити його.

 

Таким чином, нас блокирує Антанта, а наші дипльомати за кордоном всі свої сили покладають на те, щоб як найміцніще зблокіровати цілу Европу від нас, щоб ні правительства, ні громадянство там нічого про нас не знала...

 

Для одних з наших тих "надзвичайних місій" ми були за ліві — не підійшли для їх католицьких друзів, для других — за праві — не підходили для їх нових, свіженьких радянських плянів спасіння країни... Де ж було тобі, жидівському соціалістові, з тою правдивою дійсністю нашою ознайомитися, щоби зрозуміти нас одичавщих в міжнаціональній та громадянській війні бідних містечкових політиків.

 

Що ти міг знати про нас? Те, що всі там у вас чули, що на Україні погроми, що "Петлюра б'є Жидів", а "большевики б'ються з Петлюрою".

 

Себ то, ти, жидівській націоналісте, маєш бути проти Петлюри, з яким в вашій освіченій Европі обовязково ідентицірують Україну, ідентицірують людину з народом, рух відроджуючоїся в страшних муках нації, з одним лише з проводирів цього руху. І помилки людини — зараховують у вас — цілому народові, а страшні наслідки міжнаціональної і громадянської війни, наслідки нападу чужинців-Москалів, і їх окупаційної політики там, де історично склалося взаємне нерозуміння і ворожнеча національно і культурно ріжних села і міста, ці наслідки — погроми, зараховують знову і виключно тій же людині і знову — тїй же Україні. Що для Вас, европейців, большевики? Це, перше всього, соціяльна революція, тому таб'у, не смій навіть критично віднестися. Комуністи, інформацією котрих ви виключно годуєтесь, заявляють: хто проти нас — той проти соціяльної революції, той зрадник, жовтий соціаліст, соціал-патріот, тому є зрадник — Каутський, є зрадник Бауер, Бернштайн, і вже напевно зрадники — українські соціалісти. А ви, соціалдемократи на заході, що всі визнаєте неможливим і шкідливим заведення зараз радянського устрою в ваших країнах, зачислили нас, маленьку купку українських і жидівських соціалістів на Україні, що протестують проти, нам силою навязанної зовні, радянської системи, що хочуть вести свій пролєтаріат до соціалізму не московсько-азіатськами, а вашими, західними методами — нас всіх ви зачислили в контр-революціонери, погромщики, петлюровці! Дійсно дивно, що те, що наказують з Москви, для нас — добре, а для вас — зле!

 

Скажу тобі, друже, що це дійсно на наше несчастя Антанта біється з большевиками.

 

Бо із за цеї злосчасної і шкідливої для всіх війни Ви не бажаєте навіть розібратися в тому, чи ми маємо щось спільного з Антантою і її імперіализмом. Ви навіть не цікавитесь тим, що цей "союзник" нас блокирує як раз так само, як московських большевиків, що руками Поляків Антанта вигнала нас з Галичини, за "большевізм".

 

Правда, є на Україні такі ґруппи, що хотіли би виключно за антантською допомогою збудовати буржуазну українську державу, ґруппи, що хотіли би штучно викликати до життя національну буржуазну клясу, якої в дійсности немає.

 

Ця ґруппа навіть була при владі, як раз в час весняних погромів, т. зв. "правительство" Остапенко. Але Антанта добре знає, що Українці це — селяне і робітники, і що їм чисто капіталістична держава не по дорозі, і тому звичайно не йде ні на які обіцянки української "буржуазії". Але, з другого боку, нам не по плечу також московська комуністична "штикократія". І ми дивуємося: невжеж ви там дійсно вірете, що у вас до соціалізму веде демократія, а у нас треба об'овязково теї "штикократії", як слушно назвав московську систему колись наш добрий знайомий Рафес, що зараз сам в теї "штикократії" не на посліднім місці сидить.

 

Так, Рафес сидить там на чолі Київського Паркома і Губкома, здається, і встиг вже визнати зайвими всі національні вимоги жидівського пролєтаріату минулих часів.

 

Для нього і його товаришів "національні права" — це — буржуазний пережиток, тому вони всі вступили в загальну, по складу і настроям, російску "Комун. Партію України", яко "Евсек", видко із за техничних вимог "мови". Який, з Божою поміччю, поворот — після двадцати — річної історії "Бунду"— вони вернулися до самого початку жидівського робітничого руху — до необхідности окремої "секції" "для інтернаціонального пролєтаріату, що по жидівські розмовляє" ...

 

А ми, контр-революціонери, продовжували весь час істнування У.Н.Р. користуватися національно-персональною автономією, переводили в життя закон Ревуцького про права і компетенцію жидівських громад, числилися з можливістю широкої постановки еміґрації до Палестини державою і громадами (еміґраційний департамент при міністерстві жид. справ і еміґр. установи при громадських управах); пильно стежили за здійсненням наших національних прав і не зустрічали суперечок з боку української і соціалістичної демократії.

 

Разом з ними, спіраючись на орґанізоване робітництво, на професійні союзи, на соціалістичні об'єднання по окремих містах, ми поборювали вияви персональної політики окремих комісарів і комісарчиків, отаманів і отаманчиків, великих і малих, звільняли політичних вязнів до комуністів включно, числючи недопустимим переслідування за діяльність за час попередньої влади, або лише за ідейну приналежність до комуністичного напрямку (як бачешь, ми робили не по московському зразку); поборювали спроби галицького командування і командатур до любимих ними австрійських порядків, взагалі всіма з'єднаними силами української і жидівської демократій стреміли до заведення демократичного, для всіх рівного і вільного порядку, **) оскілько це було можливо в час війни.

 

А головне, користуючись певною реальною піддержкою соціал-демократів українських, (треба отмітити особливо активну участь с. д. Безпалка, з яким ти теж був знайомий на Україні, його подорожі до армії, де він вів уперту протипогромну аґітацію з самого початку свого приізду на Україну, з квітня 1919 р., його виступи на мітінгах і робітничих зібраннях, загальних і жидівських — за політику порозуміння обох народів), — користуючись активною поміччю більшости державних армейських інспекторів, на чолі з Кедровським, ми за останній камянецький період — червень — жовтень — перевели велику, по наслідком назвичайну, роботу по поборюванню погромних настроїв серед армії і українського суспільства.

 

Зараз ніхто не посміє сказати, що погромна ідеолоґія ще займає яке небудь значне місце в тій армії, що лише за скілька місяців перед тим була винна в проскуровській різні! Ія глибоко є переконаний, що ця армія, що під кермою ген. Омельяновича-Павленко пішла в тил Денікіна і большевиків, покаже своїм лояйльним відношенням до жидівського населення ці наслідки нашої, жидівських і українських соціалістів, спільної роботи в тому кам'янецькому закутку, де по вашому, освіченному европейському погляду, ховалася українська контр-революція!

 

Як би ти, дорогий товаришу, побув би цей час з нами, в наших умовах, де пошта і телєґраф майже не працюють, бо нема техничних необхідних приладів (большевики вивезли, а Антанта блокірує і не привозить!), де їхати залізницею значить безумовно захворіти, або на плямистий, або на поворотний тиф (на вибор, чи обидва — один за другим!) — а гуманний "Міжнародній Червоний Хрест", підтримує бльокаду і не привозить ні ліків, ні лікарів, і тисячі, десятки тисяч населення і армії гинуть — тут же у вагонах, на залізничних двірцях (на ст. Жмеринка у жовтні 10–12 тис. козаків хорих та ранених!), по селах і містах; як би тобі, як нам, в тих умовах приходилось працювати, можливо, що ти би зрозумів, що справа не в контр-революції і не в підтримці Петлюри, а виключно в службі своєму бідному змученному народові.

 

Ми, жидівські соціалисти, мусіли піти в ту роботу, бо на нас лежав історичний тягар представництва жидівських народних мас в час погромного чаду, антисемитизму, національної і громадянської війни. Як ми і помилялись, то лише тому, шо щось робили, а робили ми те, що вимагала тяжка дійсність життя жидівських мас на Україні!

 

Так, ви в Европі ніколи не зможете уявити собі ясно, що це була — пошесть тифу на Україні. Розумієш: населення і військо перехворіло на тиф, пошесть захопила всі кляси населення. Помер, між иншим, бідний Одрина кращий із українських с.-рів, міністр здоровля.

 

І я перехворів на тиф: як раз в останній день нашої конференції захворів, виявилось — плямистий — і пролежав до кінця листопаду.

 

За цей час і остання евакуація правительства відбулася, зза якої тимчасово припинилося власне саме істнування правительства Мазепи, як державно-орґанізуючого центру.

 

Зараз тут в Кам'янці хазяйнують окупанти — Поляки. Як поводяться — про це в другий раз напишу тобі докладно. Денікінців вони сюди не пустили, а між тим не пройшло і місяця з часу евакуації українського правительства і десятитисячного доброго, дісціплінованного, дійсно національного українського війська, як денікінські бандити цілковито розклалися і їх місце за прямою допомогою українських селян і посередньою українського війська — заняли знова большевики.

 

Тобі напевно відомо з часописів, яку траґичну для України і галицького війська ролю відіграв у всьому цьому т. зв. "диктатор" Петрушевич, його порадники і ґенерали.

 

Гарне було військо, ці сімдесят чи вісемдесят тисяч (озброєні були не всі), що перейшли Збруч на Надніпрянську Україну.

 

Правда, большевиків вони трохи лякалися, і об'овязково треба було наперед пускати козаків Надніпрянців, яким війна з большевиками з Таращанської дівізії чи з богунівцями була як раз під стать — одного поля ягоди!, — але треба сказати — дісціпліна у них була добра, постачилися добре, на австрійський зразок, відношення до цивільного населення — спокійне і лояльне.

 

Жидівське населення не забуде Галичан: там де вони були, був порядок, поборювалися грабунки, до погромів не допускалося.

 

Населення міст зустрічало їх з радістю, це треба отмітити. Але командування цього війська, старшинство, від ґенералів до четарів, не було підготовлено до наших політичних порядків, до наших пекучих питань, до зрозуміння участи соціалістів, робітників і хлопів в управлінні країною, втручання їх в політично-військові справи, словом, все те, без чого не може бути на робітничо-селянській Україні в часи національної і соціяльної революції — державного будівництва.

 

Цього вони не розуміли, це хотіли поборювати і в цьому джерело конфліктів як в центрі так і на місцях.

 

Відціля — спроби панування солдатески й австрійські порядки, папірова система перепусток, хабарництво, заборона робітничих зібрань, безпідставні арешти, а в цілому — орієнтація на Денікіна.

 

Результатом явився договір Петрушевича—Тарнавського з денікінським командуванням на Україні, зрада галицького війська українській справі і... 16 листопаду остання евакуація під протекторатом Поляків.

 

Я не можу сказати, що представники надніпрянської влади були цілком невинні в справі переговорів з Денікіним. Але це було не діло української демократії, а вияви той персональної політики, що весь час українського національного руху, а особливо з часу повстання проти гетьмана, стремить до панування в державній політиці і в керуванні армією, і як кожна персональна політика — губить і політику і військо і саму справу. Що торкається нас, жидівських соціалістів і в значній мірі також українських — то тут не було хитання, з ким з двох противників треба помиритися, щоб спільними силами повалити третього.

 

Наша конференція в цій справі заняла ясну позіцію, принявши вимогу про негайний стратегичний контакт з червоною армією проти Денікіна. Але ще і до того між Москвою і Кам'янцем, через посредство відомого швейцарського комуніста Плятена, почалися переговори про мир. Плятен двічі приїздив до Кам'янця, була певна надія досягти згоди на плятформі визнання Москвою демократичної влади на України, і в перших числах листопаду виїхала до Москви українська делєґація, разом з Плятеном.

 

Але вже було запізно. Знову повторилося традиційне українське: "zu spät".

 

Галичане встигли перекинутися до Денікіна, Кам'янець евакувався, і коли із Москви до Житоміру повернулася та сама делєґація, щоб вияснити місце перебування правительства Мазепи, куди мав приїхати уповноваженний московського правительства для переговорів — нашого уряду ніде не можна було найти.

 

А большевики, досить реальні політики, щоб вести переговори з таким "ворогом", яким в той мент була Українська Народня Республика.

 

Згадану політичну резолюцію нашої конференції від 15–18 жовтня ц. р. я тобі в свій час послав. Резолюція ця зробила велике вражіння на українські кола, так що орґан "персонального впливу", газета "Україна", найшла необхідним виступати проти нас з алярмісткою і звичайно мало зрозумілою по тому часу статтею.

 

Бо ми в своїй резолюції, одноразово з нашою старою орієнтацією на соціальну революцію і на переведення її лише методами західного соціалізму, а не московською диктатурою, пропонуємо твердо стреміти до миру з Москвою.

 

Бо незалежно від того, що для нас, соціал-демократів, є неприродне підтримувати війну з комуністами, коли є найменьша надія на порозуміння, ми, бачучи перед собою спільного ворога і російського і українського народів, а разом з тим і особливо — жидівського, а саме Колчака, Денікіна, Польщу і стоячу за ними імперіалістичну Антанту, мусіли зробити все, що було в наших силах, щоб досягнути стратеґічного контакту з червоною армією.

 

Так само, як ми реаґували на проґраму Остапенко у Винниці в лютому 1919 р., коли ти теж ще був з нами і разом зо мною ту резолюцію складав, коли ми заявили Директорії, що підтримувати її на далі жидівські соціал-демократи — Поалей-Ціон—; зможуть лише, коли вона піде по шляху миру з большевиками, — так само реаґували ми на склавшуся ситуацію і тепер.

 

І мушу тобі сказати, що хай нас зачислять наші закордонні друзі чи недруги в "національні зрадники", або в "контр-революціонери", це байдуже.

 

Ми знаємо твердо, що ми виконали свій національний і революційний обовязок до кінця.

 

Початок переговорів через посредство Плятена показує, оскільки правильна була тоді наша постановка питання — миру з Москвою.

 

Тоді, на жаль, не так сталося, як хотілося.

 

Але я глибоко певний, що наступить мент, коли Москва зрозуміє, що союзна демократична Українська Республика куди для неї корисніше, ніж той вічній очаг повстань, той вулкан, що зветься Радянською Україною і на чолі котрої стоять хто хоче, лише не українські комуністи.

 

Сподіваюсь, що цей мій лист буде счастливіше попередніх і дійде до тебе, хоч ти, здається, як раз в цей час виїхав до Палестини — і я дочекаюсь відповіді.

 

Сердешно вітаю, твій С.

 

Кам'янець, грудень 1919 р.

 

*) Листи друкуються в порядку систематичному, а не хронольоґичному. С. Г.

**) Звичайно, що одним з засобів тої боротьби була преса. Між иншим автор цих листів після одної з своїх подорожів по Україні написав різку критичну статтю з приводу порядків у Винниці в "Робітничій Газеті" під назвою: "Демократія чи реакція", яку Винниченко повністю приводить в III тому свойого "Відродження нації", як ілюстрацію "реакційної" політики правительства Мазепи. — С. Г.

 

[Воля, 21.08.1920]

 

Лист другий*)

 

Дорогий товаришу!

 

Вчора я телєґрафично просив тебе як найскорше прибути до Винниці. Я знаю, що тобі буде нелегко раптом залишити Одесу і справу залагодження заплутанних діл нашої друкарні і видавництва, за для котрих ти навіть не дочекався кінця сессії Жидівського Національного Зібрання і виїхав з Київа.

 

Але певен, що і до Одеси вже дійшли відомости про повстання проти Скоропадського, що керується зараз із Винниці, і ти, активний політичний діяч, революціонер і член Центральної Ради, не зумієш спокійно сидіти в Одесі, коли тобі відомо, що у Винниці чекає на тебе велика відповідальна праця.

 

Всежна кожний випадок, коли би ти став хитатися в тому, їхати чи ні, я хочу в цьому листі докладно з'ясувати тобі склавшуся в наслідок подій останнього часу сітуацію, яка, я певен, буде для тебе і для твоєї дальнійшої поведінки не менш обов'язуюча, як вона стала для мене в той мент, 4-го грудня, коли я листом до т. Винниченка — Голови Директорії і ідейного керовника повстання, запропонував свою участь, яко жидівського соціял-демократа і націоналіста, в сучасній українській національній революції.

 

Звичайно, що ти не один лише маєшь приїхати, а мусиш привезти з собою тих наших товаришів, що уміють працювати в такий відповідальний мент і захочуть це робити.

 

Одне лише мене лякає: за час, що пройшов з революції 1905 року до революції 1917 року, і з останньої до тепер, велика частина бувших ідейних революціонерів і громадських діячів остільки розгубили елєментарні поняття громадської етіки і політичної моралі, що в кожному великому революційному кроці перше всього шукають — портфелів міністерських і персональних корисних наслідків.

 

Так я певен в тому, що коли моя телєґрама буде в Одесі одержана, там відразу вирішать, що ти маєш одержати портфель. І я відціля бачу, як образився на мене наш шановний редактор, т. X., що викликаний до Винниці ти, а не він...

 

Але справа зовсім не в портфелях.

 

Особливо нам, жидівським соціалістам, що лише мають протоптати перші стежки в справі зближення між новоповставшою українською національно-революційною інтеліґенцією, і нашою жидівською — треба бути надзвичайно далекими від жадної можливости запідозріння нас в корисних розрахунках і кар'єрних плянах.

 

Але як би там не було з апетитами наших і не наших партійних товаришів, для мене як і для тебе, для нашої партії, для цілої жидівської демократії — справа не в цьому полягає.

 

Дійсна потреба, для нас, жидівських соціалістів на Україні, потреба революційна і національна — в активній допомозі ділу повстання українських селян і робітників. Як така допомога явна і ясна буде — буде зроблений перший позитивний крок по шляху порозуміння двох народів, нашого і українського, що історично прикликані цією землею кермувати і на ній співжити.

 

Не буде цього, революційного кроку, що має різко порвати з російськими інертними пережиткими жидівської інтеліґенції, яка не може ніяк звільнитися від психольоґичного тягару виховання на мові і культурі Росії, цієї країни мачухи, до нашого народу суворої і ворожої, — як не буде цього великого кроку — залишиться у української демократії надалі те вражіння, яке вона мала винести з подій першого року російської революції на Україні, а саме, що вона лише на свої невеликі сили має покладатися, що всі инші нації на Україні до руху відродження українського народу, як не ворожі, то байдужі.

 

Тоді, коли об'єктивні обставини показують всю обов'язковість і необхідність активної співучасти жидівських соціялістів і жидівського населення в українській революції, що зараз відбувається.

 

Незалежно від великої сили і стіхійної красоти самого процесу повстання, що починає нову сторінку життя цього народу, про що я пишу нижче, — гетьманщина, яку повстання поборює, цілком явно була переходовою ступінню до царської реакційної, а тому і активно антіжидівської Росії.

 

Більш того, гетьманщина знищенням всіх наших національних здобутків, автономії, жидівського міністерства, прав нашої мови, озброїла проти себе всі національні елєменти, навіть буржуазно-сіоністичні, що отверто виявилося на нашому націон. зібранню, в його дебатах і постановах. Гетьманщина далі, своєю політичною і реакційною політикою викликала до себе страшну ворожнечу робітничої кляси, а особливо жидівської.

 

Тому активна підтрімка повстання з боку Жидів і їх політичних партій буде для нашого народу зрозуміла, оправдана і піддержана.

 

Але не ці лише мотиви мають керувати нашою акцією ближчих часів.

 

Ми наочно присутні є зараз при процесі відродження народу.

 

Хто близько приглядається до повстання, хто бачить ті маси селян, що прибувають щоденно з села в місто, щоб вступати в республиканське військо, приходять спокійно, сер'езно, озброєні, заосмотрені харчами і всім необхідним зберегаючи повний порядок, так що не чути навіть тої солдатської лайки, до якої ми так звикли за часи війни в наших предфронтових місцевостях; зберігають цілковито лойяльне відношення до населення, і притому також в повній мірі, до жидівського населення, цього давнійшого і обовязкового "козла отпущенія" — всіх мобілізацій, повстань і революцій і контр—революцій — той мусить прийти до переконання, що в масах українського народу відбувається ґрунтовний переворот, що попередня маса роспорошенного люду — селянська, пригнічена тяжкою працею, маса — перетворюється в націю, яка себе починає пізнавати, як щось окреме, що пред'являє права на людське істнування яко новоповсталий визначившийся орґанізм, серед других рівних йому і одноразово — від нього ріжних.

 

Ми є свідками рідкого історичного явища, як українське трудове селянство в процесі російської революції ставши клясою, зараз в наслідок гетманщини, Німців і українського національного руху становиться — нацією.

 

До цього я міг би додати для тих, що хочуть політику робити на Україні, що лише тій політичній акції забезпечений від тепер успіх на Україні, що ніде по лінії інтересів цієї кляси — нації, всякий инший шлях наперед можна визнати невдалим.

 

І я мусів запитати самого себе, а зараз з тим же запитанням звернутися до тебе: чи можемо ми, представники жидівського народу, його трудових кляс, що стремлять до національного і соціяльного відродження, до власного національного центру в Палестині, чи можемо ми залишатися байдужі обік в цей мент героїчної боротьби народу, в масу котрого, в саме тіло, ми є вкраплені невеликими купками, з котрим ми є звязані тисячею ниток господарчих і політичних і історичних.

 

Крім того, чи не лежить на нас обов'язок подумати про будуче нашого народу на цій территорії, серед цього народу?

 

Ми не сміємо забувати, що наші народні маси в більшости своїй можуть істнувати економично лише в господарчому контакті з українськивм селом — як ремісники, ремісничі робітники і яко посередники між селом і містом.

 

І я числю, що зараз наступив неповторюємий може мент — цей контакт заманіфестувати політично, зараз від нас залежить прорвати ту стіну недовірря, яка склалася між двома народами історично — в наслідок польсько-панських господарів і їх жидівських прислужників в давній час на Україні, і яка в наші часи невдалою дон-кіхотською москвофільською політикою тих Жидів-асіміляторів, що представляли в центральній Раді партії російських меншевиків і соц.-революціонерів і тих худосочних націоналістів, що представляли там жидівський "Бунд" — була політично і ідеолоґично зміцнена.

 

***

 

Як бачиш, для мене справа активної піддержки сучасної української національної акції була вирішена наперед принціпово і ідеолоґічно.

 

Фактично сталося воно так.

 

Ще в часи нашого Національного Зібрання мені стало відомо, що українські кола покладають великі надії на Національний Конґрес, який мав бути скликаним Українським Національним Союзом, на чолі котрого стояв Винниченко, на 17 листопаду.

 

Після деяких моїх розмов з українським с.-д., у мене склалося переконання, що в мент скликання Конґресу, чи він відбудеться, чи ні — треба чекати рішаючих подій.

 

Правда, українські товариші, що я з ними розмовляв (це було в редакції "Робітничої Ґазети") були дуже конспіративні, або може мало що і самі знали, але для мене стало ясним, що щось буде, і що вони про щось знають.

 

Між иншим, укр. с.-р., здається мені, ні про що нічого не знали. Так, один з них, що лідерствував у фракції в останні часи Центральної Ради, правда, зовсім ще юний, за те надзвичайно "лівий" (у них же лідери міняються по черзі: відповідно менту висовуються на сцену то праві, то ліві — впрочім і с.-д. трохи хорі на цю українську пошесть) т. Л-ко, з яким я мав нагоду балакати — зробив на мене вражіння повної апатії і неуміння розібратися в стані річей.

 

Хоч цей стан: німецька революція, повстання на Україні, повне внутрішне банкротство Скоропадського — мали настроїти "лідера", на мій погляд, більш бадьоро.

 

Отже, збіраючись тоді до Винниці, я твердо порішив до 17 листопаду обов'язково повернути до Київа, щоб бути на місці у випадку необхідности активно виступити.

 

Але коли я 16-го явився у Винниці на залізничий двірець — руху на Київ вже не було.

 

Почалося в Білій Церкві і Хвастові. Винниця дуже легко і швидко зробила також "переворот" у себе. Генерал гетьманський, що командував тутешнім "корпусом", який власно складався лише із чорносотенних російських старшин в невеликий кількости, "перейшов" на бік Директорії після того, як його "корпус" був в ночі захоплений в клюбі за картами, пострілявши трохи на улиці в повітря.

 

Я відразу рішився добіратися до Хвастова, де мала бути Директорія. Але для цього треба було мати відповідні документи і поміч від місцевої Національної Ради.

 

І тут виявилась знайома нам картина дрібної міщанської шовіністичної короткозорости пpoвінціяльного середнього українського інтеліґента.

 

Вони просто не хотіли пустити мене до Директорії, чи вони бажали зберегти цілковито "національний" характер акції, чи вони боялись "зради" з мого боку, але фактично вони одтягали справу і затягли аж до того менту, коли Директорія прибула до Винниці, і мені залишалося лише негайно порозумітися з Винниченком, що я і зробив.

 

Через пів години після того побачення я був призначений керуючим відділом по робітничим справам при Директорії.

 

Як віднеслось до цього факту мойого призначення місцеве жидівське населення?

 

З задоволенням мушу зазначити, що — з великою симпатією. Коли я за день — два після того цілком випадково явився на засідання місцевої жидівської громади — мені презідією, громадою і публикою була зроблена дійсна щира овація, яко фактичному представнику жидівського населення при Директорії, хоч я займав цілком фахову посаду по справах робітничих, а не національних.

 

Для мене стало ясним, що поки я один — неукраїнець в середині цього руху, на мені лежать обов'язки фактичного, хоч і неформального представництва національних меншостей на Україні, тим більш жидівської.

 

Тому я відразу, в перші же дні, представив на увагу Директорії проєкт відновлення закону про національно-персональну автономію і міністерств — по справах жидівських, російських і польських.

 

І тут виявилася цілком нова тенденція керовників української демократії в справі відношення державної влади до національних меншостей.

 

Це — поділ головних трьох націй — меншостів на Україні — на жидівську, що повинна тої автономією користуватися і мати своє окреме міністерство, представника в Правительстві, з одного боку, і російську і польську, з другого боку, для яких автономія ще визнавалася, але в праві мати своїх міністрів в уряді рішуче відмовлялось.

 

Формальні мотиви були: з Поляками ми маємо раніще полагодити, які права будуть у української меншости в Польщі, а російське міністерство, що істнувало за часи Центр. Ради, показало, що воно не представництво Росіян — громадян Української Республики, а дипломатичне представництво Росії на Україні, яке звичайно не може бути в складі Уряду.

 

З огляду на те, що тобі як ти лише приїдеш, напевно прийдеться стояти близко до справ жидівської автономії, я звертаю особливо твою увагу на це питання. Акт про відновлення національно-персональної автономії вже підписаний.

 

Але справа вже не в самій автономії, яка не викликає сумніву, а в положенні на будуче окремих національно-автономних орґанізмів на Україні і жидівського особливо.

 

Для мене нема сумніву, що поборювання шовіністичних елєментів і реакційних спроб з їх боку — це перед нами завдання неминуче і найближчого часу. Правда, прояви шовіністичних тенденцій з боку тих кол, що являються носителями національної-державности, результат не стілько дійсних інтересів українського народу і суперечки їх інтересам меншостей — цього відносно Жидів безумовно нема і не буде — а більш справа традіційного антісемітичного кольору, чи закваски, що залишило сучасній, по походженню цілком мужицькій, народній українській інтеліґенції вікове російське і польське виховання.

 

І в цьому поборюванню, в цьому отпарірованню можливих наскоків на наші національні права, як також в питаннях внутрішньої економичної політики — допомога автономно-орґанізованих других меншостей і їх представників — міністрів в Уряді — була би для нас корисна і потрібна.

 

Але, з другого боку, нам треба звернути свою увагу і на другий бік справи: на саме питання, чому лідер українських соціял-демократів, притому лівий, Винниченко, не суперечить ні словом відновленню жидівського міністерства, і в той самий час не хоче знову мати діла ані з польським і, особливо, з російським міністром на Україні.

 

Вже за часи Центральної Ради почала на Україні викрісталізовуваться та группіровка інтересів по націям, яка повинна в найближчі часи стати реальним ґрунтом для політики української держави на десятиліття вперед.

 

Українська державність має за собою в потенції село. Як воно ще не досить національно себе пізнало, то в процесі революції воно це швидко зробить.

 

Але український національний рух стоїть неозброєний перед містом, і звичайно, ніяке перемальовання шильдів по практиці с.-р. кабінету Голубовича не зробить місто українським по змісту, по його політиці і тенденціям.

 

Але населення міста складають не лише Росіяне, культура котрих є власне найважніща перепона на шляху українізації нової держави, чи Поляки, яким польський панський гонор не дозволяє піти на зустріч вимогам "хлопської" влади, а ще, і головним чином, Жиди, які по перше, не мають ані історично-культурних, ні економичних інтересів для поборювання нових господарів України, по друге, як би і хотіли це робити, не мають в себе тої сили, що стоїть за плечима Росіян і Поляків — власної держави зо всім її аппаратом примусу, мілітарної сили і загрозою репресаріями.

 

Розумний інтерес диктує Українцям в своєму державному будівництву опертися на жидівське населення міст, а жидівське населення не має ніяких серьозних підстав від тої співучасти в державному будівництві відмовитися.

 

Без прихильности і співучасті жидівських міст — не буде Україна модерньою державою з відповідною державно-народньою і економічною політикою.

 

Відмова жидівської демократії від цієї співпраці і контакту буде зрадою інтересам трудового жидівського населення на Україні, інтересам національним, господарчим, політичним і звичайним громадянським.

 

***

 

Що уявляє собою Директорія? Окрім Винниченка і Петлюри, котрих ти знаєш ще з часів Центральної Ради, всі инші три члена — для мене, як і для тебе, цілком невідомі. Як вони опинилися в цій верховній інстітуції, я навіть не можу сказати; більшість тутешніх людей те ж цього не знає і не менш мого здивована.

 

Одного з них п. М. власне тут ще немає і про нього я поки що нічого не знаю. Другого, п. А., я бачив цілком випадково. Робить він вражіння людини, що тільки що прокинулася після довгого кошмарного сна. Чим він цікавиться, не знаю, і першого вражіння, звичайно, не досить для характеристики державного мужа. Одне знаю, що він дуже близько стоїть до "надзвичайної, чи верховної, слідчої комісії" п. Ковенка, того самого славнозвістного київського коменданта, що "обороняв" Київ в часи першої большевицької навали в січні 1918 р. і для зміцнення українських позіцій — арештував в будинку Центр. Ради членів її, лівих українських с-р-ів.

 

Першим кроком цієї комісії було арештування цілої купи тутешньої польської інтеліґенції і як раз людей, найбільш поважних і користуючихся симпатіями населення. Звичайно, що їх прийдеться звільнити, бо у цього юрідичного "самородку" напевно не буде досить підставного матеріялу для суду і засуду.

 

Коли Директорія збирається з такими апаратами і експериментами почати роботу в Київі, то добра з цього не буде.

 

Третій член Директорії, це п. професор Ш. Він завідує скарбницею Директорії і головує на засіданні Ради керуючих відділами.

 

Мушу отверто тобі сказати: трохи страшно робиться, коли посидиш на такому засіданні раз другий. Одна лише у мене надія, що дійсна українська інтеліґенція залишилась в Київі.

 

Про п. професора, яко політичну індівідуальність, не можемо нічого сказати: для цього нема і не буде, здається, ніколи певних данних. Взагалі всі три, яких за часи Центр. Ради ніхто не бачив і не чув, видко опинилися зараз на гребні народної хвилі цілком випадково.

 

Трудно навіть сказати, що б вони дійсно представляли якісь суспільні течії. Так п. Ш., здається, представник с-р-ів в Директорії, але на своїх товаришів по партії він щось дуже мало похож, в кожному разі, до аґрарного питання відноситься як раз так саме, як і до всього иншого, як до питань, скажемо, ґєольогічних.

 

Тут обмірковувався під його головуванням проєкт тимчасового земельного декрету, і справа розміру земельної площі, що має залишитися в приватній власности, була так випадково вирішена, що я, соціялдемократ і далеко не прихильник соціалізації земли, побачив себе примушенним звернути увагу Винниченка на необхідність добре переглянути ту постанову наперед до опубліковання її.

 

Як бачиш, власно, маються лише двоє людей, про яких є рація балакати. Це Винниченко і Петлюра. Про останнього поки що нічого не можу сказати; він при війську, і я з ним не мав нагоди поговорити.

 

А от про погляди Винниченко на будучу соціяльну політику і підстави державного устрою України слід тобі написати докладно.

 

Вчора я цілком випадково напів приватно опинився в особистім помешканні Винниченка. Вдома була також його дружина, яка приймає близьку участь во всіх плянах свого чоловіка.

 

В ході розмов про будучу працю в Київі Винниченко цілком для мене несподіванно запитав: а чи пішли б Ви в Правительство, яке в свою проґрамму постановило би рішучу боротьбу з буржуазією?

 

Для мене це запитання було цілком несподіваним, бо я, поміркованний соціаліст і прихільник демократії, навіть і не розраховував можливости такого ходу думок і плянів у Директорії, так мені здавалось ясною необхідність, після повалення Гетьманщини, що знищила всі демократичні установи, — їх негайне відновлення і скликання парляменту. Але в своїй відповіді я мусів обрахувати настрій жидівського пролєтаріяту за останні місяці.

 

А жидівський пролєтаріят і не тільки він, а також велика частина робітництва російського на Україні і українського, також селяне, що не мали нагоди познайомитися з господарчими наслідками московської совітської системи державного управління, зате добре відчули на власних потилицях реакційну руку гетьмана, Німців і панів — мусіли симпатизувати з большевиками.

 

І я відповів, що принціпово я був би проти такої політики, хоч я певен, що партія, до якої я належу, охоче за тою політикою піде.

 

Як бачиш, товаришу, нас чекає перегляд світогляду українських соціалістів, переоцінка попередніх цінностей, і з цими новими перспективами треба рахуватися.

 

Справа у Винниченка і напевно у богатьох з його товаришів стоїть, на мій погляд, в пристосуванню української державности до московської системи совітів, до большевизму власне, що користується хвилево симпатіями мас на Україні.

 

Що це друге видання московського устрою буде гірше оріґіналу, в цьому не може бути сумніву.

 

По перше, що дуже легко розіграти буфонаду на боротьбі з буржуазією на Україні, де буржуазія не — українська! Це значить відразу двох зайців вбити — ворога національного і соціяльного.

 

По друге, що це мусить бути не диктатура пролєтаріяту, також по національним мотивам, бо пролєтаріят на Україні не є український в своїй більшости, а буде це диктатура селянства.

 

По третє, хоч цей новий мент в поглядах Винниченка і розрахований на те, щоби збити Москву з пантелику, але її не обманеш, і коли правдиві є ті відомости, що тут одержані, що на Україні ведеться безмежна аґітація за систему совітів, що по цілій попередній демаркаційній лінії большевики почали наступ на Україну — то картина робиться зовсім ясною.

 

При такій ситуації, заявив мені Винниченко, большевики скоро будуть вже загрожувати Харькову, а тоді я не буду в силах переконати більшість членів Директорії в необхідности переведення власними силами системи рад.

 

Большевики своїм наступом, казав він далі, зміцнюють позіції наших реакціонерів і можуть кинути Україну в обійми Антанти.

 

***

 

Ситуація досить складна і може поставити нас перед численними несподіванками.

 

Соціяльний склад населення України остілько протирічить наміру і Винниченка і московських комуністів — завести на Україні трівалу систему радянської влади, що треба чекати в найближчі часи сер'єзних прояв незадоволення, особливо з боку селянства, що заволодіє бувшою панською землею і, звичайно, не захоче навіть чути про комуністичні експеріменти в хліборобстві. З другого боку, немінуючі проби соціалізації міста, як і національна винниченковська чи е-р-овська радянська влада, буде провадитись ще більш безоглядно, ніж московські комуністи, бо на що їм жалкувати своїх національних ворогів — російської, польської та жидівської буржуазії — приведе до повної руіни перше всього господарство жидівських дрібних людей, цих маленьких крамарів, ремісників, робітників і тих нечисленних кол, що жиють "з повітря", або "людей з паличкою", як це по жидівські кажуть.

 

Більшість жидівського населення України, продуктивне і непродуктивне міщанство, що в поті лиця працює і заробляє так чи інакше на хліб, — в тому числі і жидівське робітництво, яке великих фабрик ніколи не бачило і не побачить, — є природно загроджене господарською системою большевизма, загроджене більш, ніж українське село, бо це останнє з'уміє від небезпеки оборонитися, коли воно цю небезпеку близько забачить (тимчасово, воно ще "большевицьке", бо треба заґарантувати собі земельку, що за часи гетьмана опинилась знову у панів), тоді коли жидівське місто стоїть безборонне перед небезпекою економічного розвалу його сталих засобів життя.

 

А жидівське робітництво готове стіхійно кинутися в обійми большевизму, шукаючи в ньому той шлях до радікальної зміни його соціяльного і економічного рабства, який є неминуючий історичний наслідок вікового перебування жидівського народу на чужих теренах, між чужою більшістю, в норах чужої господарки, правільніще, по закутках, на смітнику народнього господарства нормально живучих націй і держав.

 

Навіть наші товариші починають забувати основні думки теорії жидівського національного соціалізму, що доводить про те, що не може жидівський пролєтаріят, який в переважаючій більшости своїй є занятий не на великих фабриках та заводах і при тому не в основних галузях промисловости і народнього господарства, як хліборобство, чи горний промисел, чи металлурґія, а лише і головне в дрібних майстернях шевців, кравців, столярів, та в крамницях і дрібній торговлі — що не може пролєтаріят такої нації добратися до соціялістичного устрію без радікальної зміни в господарському становищу цілої жидівської нації, без збудовання власного національного орґанізму в Палестині з переважаючою більшостю там Жидів.

 

Але ті жидівські робітники, що раніш добре знали і признавали, що шлях жидівського пролєтаріяту до соціялізму веде через еміґрацію і концентрацію жидівських працюючих і шукаючих роботи мас в Палестині, в хліборобстві і промислу, які вони там мають закласти, — ті самі робітники дивляться зараз на совітську систему в Росії і на Україні як на більш скорий шлях до соціалізму для них.

 

Мене, товаришу, дуже і дуже лякає можливість, що московські большевики скоро поставлять проти себе українське село, але найдуть фанатичну піддержку у жидівських робітників і нашої вічно безробітної і вічно мріючої про світові перевороти інтеліґенції, як також у тих безпомічних міжумочних напівінтеліґентних елєментів, що в боротьбі за істнування завше готові пійти на зазив всіх, що мають силу, не бють і їсти дають.

 

Який це буде може пріємний, але страшний по наслідкам сон нашого робітництва і жидівських соціялістів і як траґично вони можуть прокинутися — про це навіть і думати не хочеться.

 

Все одно від своїх не одійдеш, треба працювати далі і спасати тих і те, що вдасться.

 

А тому, коли навіть українські соціялісти і Директорія пійдуть по шляху національної радянської влади, яку вони плянують, нам во імя наших національних інтересів прийдеться піти з ними.

 

Бо як дійсно московська влада має намір завести на Україні свій лад, то боротьба національного змісту буде неминуча.

 

Велика частина жидівських соціялістів піде за комуністами, в цьому я є переконаний, знаючи, з ким ми маємо діло, і памятаючи політику Рафеса в Центральній Раді.

 

Але не можна допустити, щоб національно-активний жидівський соціалізм, як наша партія, чи об'єднанні жидівські соціалісти відмовились від своєї попередньої політики, від підтримки українського соціялізму в його національній боротьбі.

 

Звичайно з реакцією, яка може прикриватися національними льозунґами, нам не по дорозі.

 

І не тільки нам, — не по дорозі вона також українському народові.

 

Бо реакція може мати лише одну ціль: хоча би в зовнішних формах національної державности, — пригадуй перший період гетьманщини — привести до панування поміщиків і капіталістів, себ-то, ґрупи ворожоі соціяльно і національно українському народові.

 

Між тим, в боротьбі з спробами Москви помимо волі української демократії завести на Україні радянську владу, оперту на мійський неукраїнський пролєтаріят, неминучо треба чекати появи реакційних намірів в деяких колах, як наприклад, у партії українських "соціалістів"-самостійників, хліборобів-демократів, що в свій час посадили гетьмана на престол, і навіть у деякої частини правих с.-р.-ів, якім тут допоможуть їх шовіністичні нахили, які вони так отверто і несвоєчасно виявили за часи правительства Голубовича.

 

Взагалі, треба сказати, що при склавшійся ситуації ми маємо з'упинитись в положенні анекдотичного Луки, який мав або одружитися, або ні...

 

От-же, я тобі дав обєктивву і докладну характеристику нареченої. Я сумніви Луки вже розвязав — оженився з українською революцією — революційним шляхом нічого і нікого не питаючи. Тепер черга за тобою і рішенням нашої партії.**)

 

Всього кращаго. Вітаю одеських товаришів. Твій С.

 

м. Винниця, грудень 1918 р.

 

*) Охоплює період повстання. Автор.

**) За скілька днів після того, приблизно коло 15 грудня, приїхав до Винниці А. Ревуцький, член Всеукр. Комітету Жид. с-д. партії "Поалей-Ціон" і на першому же прийомі у Винниченка зложив заяву, що Всеукр. Комітет цілком одобрює і підтримує зроблені мною до того кроки і готовий на далі активно підтримати боротьбу за національне і соціяльне визволення українського народу, яка почата повстанням проти гетьмана. Автор.

 

[Воля, 11.09.1920]

 

11.09.1920

До теми