дописи

»Дѣло« 03.03.1892 В справі фондів

на памятник для бл. п. Володимира Барвіньского і на стіпендію єго имени.
Зараз по смерти бл. п. Володимира Барвіньского, незабутного труженика на поли подвигненя нашого народу, відозвались численні голоси, щоби на віковічну память єго заслуг, здвигнути на єго могилї коштом Земляків відповідний памятник і оснувати стіпендію єго имени. Датки на сі цїли посипались з-разу щедро, так що до 1 липня 1888 виносив фонд памятниковий 1241 зp. 40 кр., а фонд стіпендійний 1189 зр. 44 кр.
Числячи на дальшу щедрість Земляків, замовив комітет у артиста-різьбаря п. Ст. Левандовского за цїну 2000 зр. величавий бронзовий памятник, котрий мав до двох років станути на місци призначенім. Фонд памятниковий вправдї не доходив ще умовленої цїни, але комітет надїяв ся, що в двох роках узбирає 758 зр. 60 кр. т. є. решту потрібної квоти. Однакож так не сталось, бо від 1 липня 1888 р. до 1 марта 1892 р. прибуло в користь фонду памятникового всего 321 зр. 80 кр., з чого квоту 214 зр. 60 кр. узбирав комітет у Львові, а решта 106 зр. 20 кр. вплинула з добровільних датків з-по-за Львова. Отже нинї виносить фонд памятниковий квоту 1563 зр. 20 кр., — з чого виплачено після умови контрактової п. Левандовскому 1500 зр., а 63 зр. 20 кр. остаєсь в касї товариства.
Позаяк памятник викінчений находить ся в посїданю комітету, а в маю стане вже на місци призначенім і тогдї решта умовленої квоти 500 зр. виплачена бути мусить, відносить ся комітет до всїх Вп. Земляків з просьбою, щоби зновили дальше надсиланє датків і при кождій нагодї старались придбати фондів на покритє хибуючої квоти.
Фонд стіпендійний виносить до тепер квоту 1404 зр. 18 кр., за котру закуплено листи заставні і зложено в переховок в вертгаймівскій касї товариства "Просвіта".
Датки просимо надсилати через всї редакції наших часописей або просто до комітету на руки п. Володимира Шухевича у Львові, ул. Чарнецкого н-р 26.
Від комітету завідуючого справами фондів памятника для бл. п. Володимира Барвіньского і стіпендії єго имени.
[Другі часописи просимо о перепечатанє сеї відозви.]

»Народ« 06.03.1892 Нові книги по історіі релігій.

Для тих, котрі інтересуються розвоєм науки теологічноі в Европі, подаємо звістки про вихід ось яких книжок в німецкій мові.
1. Еdward Reuss Das alte Testament, Übersetzung mit Einleitungen und Anmerkungen. Heft І. Є се переклад першоі части монументального діла помершого торік майстра біблійноі екзегези, штрасбурского професора Едварда Рейса, виданого по французки п. з. "La Bible". Німецкий переклад виходить у Брауншвейгу випусками, кождий в ціні 1 марки (60. кр.) Старий завіт обіймати буде около 40 випусків. Заможнійшим людям, котрі не владають язиком французким, горячо рекомендуємо се діло в німецкім перекладі. Воно дасть йім добрий погляд на найновішій здобутки екзегези і критики біблійноі, богаті вказівки бібліографічні, а вступні студіі до поодиноких книг письма св. старого завіту виявлять йім в авторі не тілько великого вченого, тонкого критика, крайне оглядного і осторожного в своіх виводах, але також наскрізь сімпатичного, щирого та високо ідеального чоловіка. Пренумерувати се діло можна через кожду книгарню; редакція "Народа" радо візьме на себе посередництво.
2. Edward Reuss. Die Geschichte der heiligen Schriften des alten Testamentes. Zweite Ausgabe, Braunschweig 1890 Вінже, Die Geschichte der heiligen Schriften des neuen Testamentes, sechste Ausgabe Braunschweig 1887. Ci два здорові томи, то важне доповненє до попереднього діла. В перших розділах кождоі з них подано способом підручника всі важнішій факти, здобутки і контроверсіі, що доторкають історіі повстаня і тексту книг (при кождім пункті додана богата бібліографія відносноі квестій). Далі йдуть часи коментаторів і полемістів, при чім історія книг старого завіту доведена аж до знищеня Єрусалиму Веспазіяном, почім старий завіт трактує ся разом з новим, представлено історію зложеня канону, дано погляд на рукописі, виданя, розширенє і екзегезу та визисканє теологічне святих книг. Обі книжки, з котрих одна має 680 а друга 780 сторін, коштують около 30 гульденів. Йіх вартість наукова ні в чім не уступає, а подекуди й перевисшує вартість великого екзегетичного діла про біблію.
3. Dr. А. Кuenen, Historisch-kritische Einleitung in die Bücher des Alten Testamentes hinsісhtlich ihrer Entstehung und Sammlung. Erster Theil 1887 — 1800, zweiter Theil 1892. Автор cегo діла, знаменитий професор лейденского університету, побіч Рейса і Вельгаузена головний представник новійшоі екзегетичноі школи в христіянскій теологічній науці, умер також д. 10 декабря 1891 року в 63 році житя. Діло отсе, написане первісно по голяндски, є єго головним твором і на жаль лишилося нескінчене; автор не встиг видати третьоі части, хоч вона майже готова лишилася в рукописі і певно буде видана швидко по голяндски і по німецки. Праця Кюнена далеко спеціяльнійша і тяжша для читаня, ніж діла Рейса; Кюнен ще глибший і бистрійший аналітик ніж Рейс, хоч не дорівнує штрасбурскому прогресорови спокоєм і гармонійністю викладу. Для спеціялістів ся книга необхідна, але й не спеціалісти можуть, пропускаючи вельми богаті критичні екскурси і читаючи тілько звід позітівних здобутків, друкований грубшими буквами, дуже богато скористати. Перший том містить критичний розбір т. зв. Шестокнижя, т. є. пяти книг приписуваних Мойсеєви і книги Йозуа, котрі разом становлять одну композицію літературну, і розбір книг історичних (Судіів, Царств, Параліпоменон, Єзри, Негеміі, Рут і Естер), а другий том розбір пророків. Ся книга значно дешевша від попередніх; оба томи коштують мало щось понад 12 гульденів.
4. Dr. Isidor Silbernagl, Der Buddhismus nach seiner Entstehung, Fortbildung und Verbreitung. München 1891. Гарна, сістематично зложена і ясно написана книжечка мюнхенского професора універсітетского знайомить в коротких нарисах з повстанєм буддізму, з житєм, наукою і школою Готами-Будди, з розширенєм єго науки в Індіі і літературою буддійскою, а відтак показує історію і теперішній стан буддізму в головних єго центрах: на Цейлоні, в Бірмі, Сіамі, Камбоджі, Аннамі, Непалі, в Китаю, Кореі, Японіі, Тібеті і Монголіі. В нотах від текстом подає автор богато цінних заміток про літературу, філософію, теологію індійску. Книжечка, повстала з викладів універсітетских і коштує 3 марки (1 г. 80 кр).
Можемо рекомендувати єі всякому, хто бажає пізнати головні нариси історіі і теологіі тоі релігіі, безмірно важноі в історіі релігійного розвою і необхідно потрібноі для зрозуміня многих доктрин і обрядів христіянских.
Ів. Франко.

»Дѣло« 05.03.1892 В справі заборони

виданої ц. к. старостою золочівским старшинї громадскій в Закомарю писати до староства по руски
внесла старшина громадска такій відклик до ц. к. намістництва:
Відклик старшини громадскої в Закомарю — в справі уживаня мова рускої в переписцї з властями — против рішеня ц. к. староства в Золочеві з 26 сїчня 1892 ч. 2.320.
Високе намістництво!
Против рішеня староства в Золочеві з 26 сїчня 1892 ч. 2.320, котрим справозданє старшини громадскої в Закомарю, виготовлене в язицї рускім, звернено і під загрозою кари грошевої в квотї 20 зр. приказано предложити в язицї польскім, вносить старшина громадска в Закомарю слїдуючій
ВІДКЛИК:
Рішенє староства з 26 сїчня 1892 ч. 2.320 єсть безпідставне, бо противить ся обовязуючим приписам законним.
1. Розпорядженєм міністерства з 20 грудня 1859 ч. 12.466 постановлено, що полишає ся начальникам громадским вибір мови, котрої належить уживати в переписцї урядовій.
2. Артикулом ХІХ-тим закона основного з 21 грудня 1867 В. з. д. 142 постановлено, що держава узнає рівноправність всїх мов краєвих в школї, урядї і житю публичнім.
3. Розпорядженє міністерства що-до мови урядової в Галичинї з 5 червня 1869 В. з. д. 2.354 постановляє в §.5 тім, що истнуючі приписи що-до переписки властей, урядів і судів з сторонами, властями не державними, институтами і громадами, обовязують і на дальше і их се розпорядженє не нарушає.
Не підпадає отже найменшому сумнївови, що старшина громадска має право вибору, в котрій мові краєвій хоче вести переписку з властями державними і що тим послїдним не прислугує право жадати відповіди в мові польскій, котра супротив сторін і властей недержавних стоїть на рівни з другими мовами краєвими, отже і мовою рускою, а се тим більше, позаяк власти недержавні не мають нїякого обовязку уміти мову польску.
На тій підставі упрашає сим старшина громадска в Закомарю:
Зволить вис. намістництво знести рішенє староства в Золочеві з 26 сїчня 1892 ч. 2320 і приказати тoму-ж староству, щоби справозданє старшини громадскої в Закомарю, предложене до ч. 2.320/1892, приняло до відомости.

»Дѣло« 03.03.1892 Сесія сойму галицкого.

У Львові дня 3 н. ст. марця 1892.
Нинї зібрав ся сойм галицкій на третю сесію теперішного періоду.
Що-до руских послів — они знайшли ся нинї в соймовій сали так, як було при кінци другої сесії по злощастній промові посла Антоневича. Давний клюб формально, в теорії нїби истнує, але фактично, в практицї єгo мов-би не було та й не може бути — і посли рускі будуть порозуміватись по кружках та в соймовій сали.
Як читателї наші знають, ми висказали були недавно гадку, що такій клюб, не маючи вже рації биту, бо истнуючій хиба в теорії, нехай паде, а на єго руїнї нехай стане новий клюб на основі самостійности руского народу, в котрім би згорнули ся всї посли-народовцї і другі умірені елєменти, котрі годять ся на засаду самостійности народної. Однакож до того не прийшло. Не сумнїваємось, що подана в нашій часописи гадка спонукає всїх добромислячих послів основно застановитись над нею.
Недуга посла Романчука, за-для котрої він, прикований до постелї, не може взяти участи в сїй сесії сойму, прийшла дуже не в пору для ходу справ руских, однакож нема сумнїву, що товариші єго, — а в першій мірі маємо на думцї послів д-ра Дамяна Савчака і о. Николая Сїчиньского — гідно заступлять і єго в соймовій сали. Впрочім сам посол Романчук мимо недуги як найгорячійше интересує ся теперішними справами рускими і той завсїгди здоровий суд єго буде і в сїй сесії соймовій мати свою вагу.
Посол Романчук — коли-б не недуга єго — мав зараз на нинїшній, першій сесії сойму поставити внесенє о основанє нової рускої ґімназії у всхідній Галичинї. Як відомо, він торік уже домагав ся того в буджетовій комісії ради державної. Члени кола польского, засїдаючі в комісії, спротивились тому, щоби комісія ради державної рішала також о викладовім язицї тої нової школи середної, а зареклямували се право для галицкого сойму. Посол Романчук був иншої гадки і застеріг собі свою интерпретацію дотичного артикулу краєвого закона шкільного, — а тілько коли референт буджету шкільного д-р Бер, щиро сприяючій справі основаня нової рускої ґімназії, предложив посередну дорогу, т. є. щоби комісія ухвалила — візвати правительство до основаня нової ґімназії у всхідній Галичинї, — маючи те пересвідченє, що тая ґімназія буде рускою, — посол Романчук згодив ся на те, бо єго внесенє в комісії було би перепало, отже й не прийшло би було на plenum ради державної, — поминувши вже тую обставину, що комісійні члени кола польского запевнювали єго, що сойм галицкій без сумнїву на найблизшій сесії заявить ся за ґімназією рускою.
Замість посла Романчука має — після нашої информації — на нинїшнім засїданю поставити внесенє о основанє рускої ґімназії у всхідній Галичинї член видїлу краєвого посол д-р Д. Савчак. Побачимо, як більшість польска віднесе ся до тої справи. Кілько разів підносила ся справа руских шкіл в соймі, за кождий раз супроводила єї широка дебата, звичайно найцїкавійша з дебат цїлої сесії, бо виявляла погляд і настрій загалу польского і єго ґруп в справі первостепенної ваги для відносин краю в справі рускій. Тим цїкавійша буде сегорічна дотична дебата, — надїятись прояснить она тото дуже невиразне нинїшне становище польских провідників політичних супротив справи рускої.
Що-до инших послів — то ми певні, що они серед всяких обставин удержать ся на висотї поваги руского народу та ваги справи рускої для краю і держави, і — як в кождій поодинокій справі, так і взагалї в дїяльности сегорічної сесії заступати будуть интереси свого народу, интереси національні та політичні, і не менше важні економічні. Ревної, щирої і достойної дїяльности кождого з наших послів вимагає нинїшна доба більше, як коли-небудь иногдї...

»Дѣло« 02.03.1892 Гарна забавка.

Краківске товариство охорони звірят помістило в Now-ій Ref. таке оповіщенє: Краківске товариство охорони звірят внесло дня 26 і 28 лютого на руки головнокомандуючого Е. Кріґгамера, на основі достовірних вістей жалобу на кавалєрію, стоячу залогою в Подґуржу з причини мученя звірят. Для 25 лютого устроїли пп. офіцири для своєї забавки кроваві игри з звірятами на Капелянцї в Закшувку за Подґуржом на войсковій стрільници. Коло полудня того дня виїхано з касарень войскових підґурских повозами і возами, на котрих вложено паки, клїтки і мішки з котами, голубами, индиками, свинею і когутом, на місце игри, котре удекоровано хоруговками і обставлено вояками. По 1-ій годинї з полудня уставили ся пп. офіцири як на ловах на означених становисках, випущено свиню, до котрої посипали ся численні стріли, аж вкінци упала. Відтак взяли ся до котів. Привезено их 30. Пускали их по кілька разом і стріляли до них. Одні падали зараз, инших покалїчених добивали пізнїйше, а богато з них страшно покалїчених утїкло в поле. Дальшою точкою тої забави було стрілянє до голубів. З 80 привезених штук упало 60. Конець забави становило стрілянє до индиків і когута, котрий аж за 30-им стрілом упав. Як доказано, пп. офіцири купували коти від термінаторів і хлопцїв уличних, котрі их крали по домах, сїнях і склепах. В той спосіб погибло богато цїнних котів. Голубів доставив переважно якійсь Ш. купец підґурскій аж з Платова. Обуренє публики з причини тих небувалих ловів дійшло до високої степени. Товариство охорони звірять доложило всїх заходів, щоби вість о сїм варварскім мученю звірят домашних, дійшла до відомости властей войскових, та щоби таке в друге не повтаряло ся. Маґістрат подґурскій, розслїдивши цїлу справу, переслав опись єї також командї войсковій в Кракові.

»Дѣло« 01.03.1892 Зміни в австрійскій оборонї краєвій.

З Відня доносять до Pester Lloyd-а, що в австрійскій оборонї краєвій хотять завести деякі реформи заповіджені вже в буджетовім прелімінари, котрі мають на цїли скріпленє сего рода войска і лекше єго змобілізованє. Так насамперед трен сего войска має бути так само устроєний, як в войску піхоти. В тій цїли при всїх баталіонах краєвої оборони возівнї будуть розширені а при кождім баталіонї замість дотеперішних возів для мяса будуть додані звичайні два вози войскові, а відтак також при баталіонах загального ополченя будуть призначені чотири вози амуніційні в такій спосіб, щоби на кожду компанію припав один. Всї ремонти дістануть більшу порцію, і від них будуть жадати тепер далеко більшої роботи. Кождий кадр кавалєрії краєвої оборони, котрих є шість, дістане по чотири вояки більше, а окрім того при кождім полку кавалєрії заведуть трубача. Дальше при кождім кадрі буде систетізована посада адютанта полкового. Що до вправ войскових, є така проґрама, щоби баталіони краєвої оборони, єсли они не беруть участи в великих маневрах в бриґадї або дивізиї краєвої оборони, то щоби их сполучати, що найменше на два тижднї в полк краєвої оборони. B часї другої половини чотиротиждневої вправи войскової ті баталіони будуть концентруватись в місци стаціонованя полку. Разом на сих вправах будуть брати участь в наступаючім лїтї 1400 офіцирів піхоти краєвої оборони і 93.000 вояків, а в кавалерії краєвої оборони возьмуть участь 145 офіцирів і 4500 вояків. Наслїдком того, що результат з переведеної бранки дуже збільшив ся, то стан записаний в головних книгах о много сильнїйшій понад приписаний стан воєнний. При головних складах узброєня краєвої оборони стан офіцирів і войска там занятого збільшено, бо в них переховують ся також ґарнітури до узброєня баталіонів ополченя.

»Дѣло« 29.02.1892 † Теодор Білоус

вислужений директор ґімназіяльний, гopoжанин міста Коломиї, бувшій посол сойму галицкого, член-основатель Народного Дому, Галицко-рускої Матицї, член товариств "Просвіти", им. Качковского, Руского товариства педаґоґічного, член-основатель коломийского Народного Дому, б. голова Братства св. Архистр. Михаїла в Коломиї, помер в Коломиї в 65-ім роцї житя дня 27 лютого 1892 по короткій a тяжкій недузї.
Покійний був щирим Русином, правдивим патріотом, брав завсїгди участь в справах народних, належав яко член до товариств руских обох сторонництв а на загальні збори Руского товариства педаґоґічного в грудни мин. року приїхав був умисно до Львова. Супротив всїх Русинів відносив ся безсторонно, не дивлячись, чи се люде старо-рускої партії чи народовцї, наколи тілько в чім бачив щирі заходи для добра народу руского, хоч сам зачисляв себе до партії старо рускої.
Головною заслугою покійного єсть гадка засновуваня бурс, призначених для вихованя молодежи рускої в школах середних на провінції. Почин до ceгo дїла дав пoкійний, заснувавши бурсу в Коломиї. За єго приміром пійшли Русини і по инших містах. Про добро молодежи взагалї дбав він яко директор ґімназії коломийскої, оснувавши при нїй фонд запомоговий, виносячій до 2000 зр. Коли судьба кинула покійного в західні сторони Галичини до Бохнї, то й там показав ся приятелем молодежи, хоч не рускої, бо й там заснував бурсу для убогої молодежи шкільної. Покійний яко посол соймовий ще першої каденції дбав про економічне полїпшенє долї нашого народу і постарав ся о основанє гончарскої школи в Коломиї, щоби тим способом з часом матеріяльно двигнути міщан коломийских. Покійний не забував і за сироти-дївчата рускі. Весь свій маєток, якій придбав великою своєю ощадностію, призначив на "Институт дївочій в Коломиї". Запись на сю цїль має находилась в "Домі Народнім у Львові". В остатних часах, коли поселив ся постійно яко директор-емерит в Коломиї, прислужив ся до розвою руского житя в сїм містї тим, що дав в своїм домі за мірну цїну вигідне і гарно приладжене поміщенє для руского касинового товариства "Родина", дооснувавши при нїй фонд запомоговий, виносячій до 2000 зр. Добра воля — служити свому народови пробивалась і в єго письмах, хоч печатав не чисто-народним язиком, а все-таки не россійским.
Вічная память тому щирому синови Руси!

»Дѣло« 27.02.1892 Сойм галицкій

У Львові дня 27 н. ст. лютого 1892.
Слїдуючого уже тиждня, в день 3. н. ст. марта збирaє с я у Львові сойм галицкій на третю сесiю теперішної періоди соймової.
Факти, які зайшли при кінци другої сесії, в падолистї 1890-го року, витворили таку ситуацію, що клюб рускiй по дни 25-го падолиста, а тим більше по злощастній промові посла д-ра Антоневича, в котрій він публично — що так виразимось — болотом обкинув честних послів-народовцїв, — до самого кінця сесії зібратись уже не міг. Посол Романчук, яко голова клюбовий, за згодою більшости членів, не скликав уже клюбу, — бо при ятреню д-ра Антоновича на посла Романчука за проголошенє самостійности руского народу — клюб зараз таки був би розлетїв ся, a посли-народовцї під проводом п. Романчука і деякі більше вирозумілі посли з сторонництва старого мали надїю, що з ходом часу рефлєксія візьме верх над пристрастію і клюб буде міг остоятись і на далші сесії.
Оно і могло стати ся на той випадок, коли-б насамперед посол Антоневич згодив ся був дати сатісфакцію збезчещеним послам-народовцям, а потім — розумієсь само собою — коли-би всї посли згодились на суть промови посла Романчука. Що се — при добрій воли всїх членів клюбу — могло було наступити, то річ не неможлива. Прецїнь же посол Романчук в своїй промові станув не на иншім становищи, як станули були всї Русини в роцї 1848-ім, як всї стояли в 1861-ім poцї аж до року 1866-го, коли то вже подїлились, ба навіть як уже й по роцї 1866, бо в 1870-ім, в анкетї для угодового внесеня Юл. Лаврівского посли старої партії — Павликів, Петрушевич — признали, що таке становище Русинів в Австрії єдине, єсли хотять позитивно працювати для свого народу і числити на реальні здобутки. Впрочім один з послів соймових з партії старої, именно п. Н. Герасимович, перед торічними виборами до ради державної власноручно списав деклярацію, що в цїлости годить ся на суть промови пос. Романчука.
Посол Романчук мав намір в часї межи другою а третьою сесією сойму скликати зїзд нотаблїв з цїлого краю, — однакож з причини приспішених виборів до ради державної і хаосу, котрий не укладав ся через безнастанні аґітації елєментів деструктивних, довгій час скликувати зїзд було непорадно з огляду на добро справи рускої. Опісля здавало ся, що по передпослїдній сесії ради державної ситуація змінюєсь на лучше і зїзд нотаблїв можна буде скликати. Дотична гадка турчаньского віча гармоніювала з поглядом голови обох руских клюбів, львівского і віденьского. Однакож фракція москвофільска під проводом посла Антоневича і д-ра Добряньского — очевидно умисне — перебила тому, устроюючи так зване "всенародне" віче у Львові.
Се віче львівске — поминаючи єго дико ненавистний настрій — показалось у взглядї політичнім яко повторенє исторії проґрами "Слова" з 1866-го року, котра так богато нещастя принесла Галицкій Руси! А таку акцію заинсценував — на жаль — посол Антоневич, маючій претенсію бути провідником ґрупи послів старої партії в соймовім клюбі рускім!
Се віче мусїло й рішати завішену через довгій час квестію клюбу руского, — мусїло розвіяти решту надїї, що ачейже давний клюб рускій остоїть ся й на дальше. Нинї, по так званім всенароднім вічу львівскім, се вже рішучо неможливе.
На руїнах давного клюбу мусить станути новий клюб рускій на основи проголошеного послом Романчуком в соймі становища національного, принятого і руским клюбом ради державної.
В тім новім клюбі знайдуть ся всї народовцї, — в нїм повинні знайтись також і всї умірені елементи рускої соймової делєґації, стаючи на той єдино реальний грунт, на котрім стояли всї Русини від року 1848 до 1866-го і котрого солідности навіть ще в 1870 роцї не могли заперечити проводирі партії старої...

»Дѣло« 26.02.1892 Вибори до ради повітової в Городку.

В нашім повітї при сегорічних недавних виборах до ради повітової стало ся дивне диво: нї з сего нї з того зорґанізували ся селяне в "виборчій комітет хлїборобів" [komitet wyborczy rolników w Gródku], видрукували свою відозву та й свою лісту [обі в польскім язицї] і в день виборів значною більшостію побідили лісту видїлу ради повітової.
В відозві комітету хлїборобів, зложеного з війтів, держаній в тонї рішучім, каже ся між иншим: "Честні виборцї! За кілька тижднїв відбудуть ся вибори до городецкої ради повітової. А чи ви роздумали, що то єсть рада повітова? Рада повітова — то уряд, котрий має в своїй силї великі права: ухвалює і накидає різні додатки до податків, т. є. на потреби повітові, дорогові і т. д. В дотеперішній радї повітовій засїдають лише 3 господарі, а решта 23 переважно тілько властителї дібр (дїдичі) і священики. А чи они, маючи маєтки [про священиків того не можна сказати — Ред.], знають і чи хотять знати, яка то нужда панує межи нами бідними господарями на селї? Длятого то они ухвалюють кілька тисячів на будову доріг, кілька тисячів на удержанє урядників, і т. д., і ми що-року платимо на раду повітову звиш 20.000 зр." Дальше в відозві говорить ся про ординацію виборчу до янівскої ради повітової, після котрої більша посїлість вибирає 9, міста Городок і Янів 5, а села 12 радних, і питає: "Чому-ж то доси замість 12 засїдають в радї тілько 3 господарі? Чи межи нами хлїборобами нема вже здібних до того так дорого оплачуваного уряду? чи хлоп там не потрафить, ухвалити або не ухвалити того, що потрафить дїдич або священик? Хлопа там рада повітова а взглядно єї урядники не хотять видїти мабуть за-для того, щоби не довідав ся, кілько він платить, а кілько буде ще мусїв платити,— впрочім они кажуть: по що там дурного хлопа? хлоп до ярма а не до крісла". — Потім комітет, покликуючись на закон цїсарскій, взиває виборцїв, щоби вибрала собі "12 хлїборобів, що в потї чола роблять на грунтї, а потрафлять селян заступити, від пропасти охоронити, і не побоять ся борби з противниками, з их брудними підступами" — а відтак пророчить, що "єсли би ще раз утворила ся така кліка в радї повітовій, то за шість лїт селяне певно пійдуть з торбами, бо й тепер уже цїлий хлопскій дім мусить перезимувати в одній парі чобіт, а щоби один пан міг легко і вигідно повозом до міста їхати, то сему нещастю зараз зараджують, а що тисячі хлопів мусять бристи в болотї, того нїхто не видить". — Опісля відозва обіцює виборцям, що коли виберуть 12 хлопів на радних, то "з всякою певностію буджет ради повітової зменшивсь би о 2/3, отже из звиш 20.000 на 6.000 зр., бо не треба так богато доріг будувати, не треба так богато урядників, так богато ремунерацій і коштів подорожи і т. д., всюди дасть ся заощадити". — Під конець комітет "просить і благає": "Возьмім ся за руку, зробім так, як сего року місто Городок зробило з своїми виборами до ради громадскої, де хлопи, взявши ся за руки, викурили все, що для них не було користне, а що хотїли, то зробили і дальше зроблять для добра громади. Противникам сказали: Won! nie pchaj ryła do naszoho horoda! He дивім ся на горівку, пиво і ковбаси, бо то мусимо стократно звернути через шість лїт! Имена кандидатів-хлїборобів подамо вам в день вибору рано і представимо их лично. То люде честні, по-найбільше уміють читати і писати, они хлїбороби з села, як і ви, і знають відносини бідного хлопа. Тепер просимо чч. колєґів війтів, щоби кождий сю нашу просьбу відчитав своїм правиборцям докладно пояснив і бачив на те, щоби нїхто не дав ся збаламути, відстрашити або в инчій брудний спосіб від своєї волї відвести."
В день виборів рано комітет хлїборобів роздав виборцям таку на червонім папери лісту: 1. Денис Герасимович, начальник суду в Янові, 2. Лучка Иващишин війт з Мальчич, 3. Иван Малина війт з Рокитни, 4. Иван Гулик господар з Великополя, 5. Миколай Кріль війт з Поріча янівского, 6. Преторій Хрістіян господар з Вишенки, 7. Миколай Гаврищишин війт з Повитни, 8. Михайло Климчак війт з Бартатова, 9. Вільгельм Меріян війт в Бурґталь, 10. Іосиф Блащак господар Керницї, 11. Андрій Шиналь господар з Дроздович і 12. Михайло Труш господар з Косівця. [Як бачимо, не 12 а лиш 11 хлїборобів поставив сей комітет, а на 12-го радного взяв п. Дениса Герасимовича з Янова, очевидно єдино длятого, що п. Герасимович, взірцевий судья, тїшить ся незвичайною симпатією всїх верств суспільности].
З видїлу-ж ради повітової були поставлені в лістї на білім папери: Франц Бобовскій з Городка, 2. о. Иван Черепашиньскій з Кирницї, 3. Іосиф Ґундерман з Білогори, 4. Лучка Иващишин з Мальчич, 5. Франц. Лозиньскій з Ясниск, 6. Володимир Незабитовскій з Угерець, 7. Иван Садовий з Галичанинова, 8. о. Максимиліян Струміньскій з Ставчан, 9. о. Николай Стрільбицкій з Янова, 10 Франц. Станек з Вишеньки, 11. Едвард Вайсман-Завидовскій з Завидовець і 12. Іосиф Вівер з Завидовець. [На сїй листї не подано при кандидатах их стану, бо впало би виборцям в очи, що межи кандидатами єсть лиш пара селян, а решта, кромі трех священиків, пани і панки.]
Ліста комітету хлїборобів — як сказано — побідила значною більшостію. Ліста видїлу повітового не знайшла симпатії через уміщенє на нїй панів а особливо Іосифа Вівера з Завидовець, дуже незлюбленого аґітатора при всяких виборах, ворога справи рускої. Виборцї мимо сильної аґітації та обіцянок з сторони видїлу ради повітової держали ся кріпко за "хлопскою лістою. З рускої интеліґенції увійшов до ради тілько один світскій Русин п. Герасимович з лісти селяньскої, бо на лісту видїлу повітового єго не взято. Цїлий повіт дуже утїшив ся вибором п. Герасимовича, і ми певні, що він як найсовістнїйше заступати буде і справи повіту і Русинів. Всї три священики рускі з лісти видїлу повітового перепали. Они опинились на лістї серед панів-дїдичів і побіч такого Вівера, а то для селяньства не може бути симпатичне. Такі лісти ведуть за собою те, що — як бачимо в відозві комітету хлїборобів — священиків ставить ся цїлком на рівнї з панами-дїдичами яко противників селяньства. А оно прецїнь на дїлї так не єсть і того не повинно бути. Священьство наше в теперішних часах мусить поступати дуже оглядно...

»Дѣло« 25.02.1892 Пaвло Левицкій

В Добрачинї (почта Кристинопіль) предприймає всякого рода будови: церквей, будинків конкуренційних, парохіяльних і шкільних, горалень, в загалї всяких будинків, і виконує солидно і дешево.
Всї виконані ним будівлї зискали загальне признанє, чого доказом кілька наведених свідоцтв:
"В р. 1886, повірив комитет церковний в Розджалові, пов. сокальского, п. Левицкому з Добрачина будованє мурованої церкви в Розджалові. Можемо заручити кождому, що церков уже на укінченю, а п. Левицкій вдоволив всїм вимогам правним і всїм жаданям майстерским, тому єго яко предприємця до більших будівель рекомендовати можемо.
Розджалів д. 14 лютого 1888.
Мих. Фолис приходник, Стеф. Покимброда, член комітету, Фед. Жеребецкій, нач. громади."
_____________
"Громада СУШНО, пов. каменецкого, повірила мин. року п. Левицкому з Добрачина будову мурованої двоклясової школи з відповідним помешканєм для учителя. Тую будову провадить він точно після поданих єму плянів і указів з повним вдоволенєм місцевої ради шк. і начальства громадского. Можемо отже сміло сего поважаного предприємця, яко честного, совістного і порядного чоловіка як найдальше і найщирше поручити.
Сушно дня 8 лютого 1888.
Мих. Кордуба, предс. ради шкільної. Доско Баран, начальник громади. I. Brennenstuhl, Gem. Vorst."
_____________
"Пан П. Левицкій з Добрачина приняв предприємство нового мурованого приходства в КОРЧМИНЇ. Ту будову, вже на укінченю, веде він з повним вдоволенєм комітету парохіяльного, котрий єго може яко честного, совістного і дуже порядного предприємця вдоволяючого ся малим доходом, кождому интересованому припоручити.
Корчмин, дня 18 лютого 1888.
I. Черевко, предсїдатель комітету парохіяльного
_____________
В р. 1889 комітет церковний в Любши, повіта жидачівского поручив Вп. Павлови Левицкому в Добрачина будову мурованої церкви, котра нинї стоїть вже під дахом. В часї роботи ми мали нагоду пізнати Вп. Павла Левицкого яко чоловіка в тім званю здібного, совістного і пильного, і хоч не виплачувано єму в умовленім часї рат з причини неврожаю минувшого року, то мимо того провадив і провадить дальше будову старанно і совістно, за що заявляємо єму з приємностію прилюдно щиру подяку.
Від гр. к. комітету парохіяльного в Любши 31 жовтня 1890.
Іосиф Терешкевич парох і предсїдатель комітету. Дамян Тріщ, начальник громади і член комітету.
_____________
В р. 1889 поручив комітет церковний в Мостах великих повіта жовківского, п. Павлови Левицкому з Добрачина будову мурованої великої з пяти копулами церкви. Будову сю провадить п. Павло Левицкій сам старанно, пильно і совістно, так що-до штуки майстерскої як також що-до добірности матеріялу. Церков наша уже високо піднеслась, мимо невиплаченя наступившої і минувшої рати з причини неврожаю минувшого року, однак п. Павло Левицкій провадить будову і форсує своїми грішми за що єму комітет публичну подяку засилає і совістно поручає до подібних предприємств.
Мости великі 30 жовтня 1890.
Емиль Дїдицкій, гр. к. парох і предсїдатель комітету церковного. Гринь Балко, бурмістр і член комітету. Иван Балко, радний і провізор церковний.         
_____________
На просьбу Вашу потверджаю сим, що Ви яко предпріємець будівель вели і виконали крім численно приватних будівель також парафіяльні будівлї конкуренційні в тутешнім повітї. До них зачисляють ся головно: Парафіяльна мурована церков в Добрачинї, така-ж церков в Рожджалові, кілька мурованих і деревляних приходств і богато мурованих шкільних будинків.
Всї ті будівлї виконали Ви совіство, тревало, докладно після пляну, не переступивши кошторисів, і тим способом причинили ся Ви до прикраси околиць тутешного повіту. За се заслужили Ви собі на загальне признанє Ваших способностей і ретельности.
Сокаль дня 18 сїчня 1889.
Тхоржевскій, Ц. к. Совітник намістництва і староста.
[Печатка сокальского староства.]
На всяке візванє приїздить зараз на місце.

»Дѣло« 24.02.1892 В справі т. зв. "всенародного віча"

надіслав нам п. господар Семко Триюда з Розношинець, член збаразкої ради пoвітової, oтce письмо з просьбою о уміщенє в "Дѣлї":
"Я дістав письменне запрошенє від вічевого комітету на всенародне віче у Львові. А в тім запрошеню стояло написано, що віче має направити роздор і братну вражду межи Русинами, аби наші всї Русини стали як один муж. Перечитавши сесе, я постановив собі поїхати на віче і гадав промовити й деяке слово до народу. Але-ж я не сподївав ся того, що стара партія гадає направляти роздор і братну вражду лїком проклятя, безчестія і кулаків. І як же менї не мусїло бути прикро, коли я на власні очи видїв, як один священик з старої пapтії на вічу два рази ударив в лице одного студента за то, що студент сказав: "Встид, ганьба для Русинів, що так безчестять своїх послів!" І через цїле віче було тілько одно безчестіє огидними словами.
"Возлюблені мої читателї! Не гадайте, що я се письмо пишу, аби себе вихвалити; я пишу длятого, аби показати світови правду, як то нинї за добре дїло світ платить. Ви знаєте, як я від кільканацять лїт всїми силами працюю для руского добра при кождих виборах, а знаєте: що я собі за те заслужив? Я заслужив собі имя "зрадника"! Коли я приїхав в понедїлок у вечер до Львова і прийшов з другими людьми до "Народного Дому", зараз почали показувати на мене пальцями, як на зрадника, і богато було таких селян, що мене допитували ся: по що я приїхав?
"У вівторок рано в сали "Народного Дому" почало ся віче. Зараз, як промовляв предсїдатель о. Павликів о цїли віча, посипали ся проклятія і безчестія на послів наших патріотів. Потім зачав свою довгу бесїду д-р Добряньскій і через дві години, так само як і потому до осьмої години в ночи, називали наших послів "зрадниками", всїх загалом народовцїв "запроданцями", вінчували найтяжшими проклонами, бо за кождим бесїдником кричали "на погибіль", "вічная память", а на послів ще казали, що они у Відни "льокайчуками", "наймитами", що они там "в грубах топлять" — а коли котрісь з нас господарів крикнули: "най жиє Романчук!" — то зараз хапали єго і викидали з салї. По Добряньскім забирали слово священики, а кождий був одного духа, кождий виговорював на наших послів, а на єго слова сипали ся безчестія. Але що як що, а вже з одного [о. Красицкого — Ред.] був чистий дивогляд. Сивий, як молоко, а як виходив на бесїду, то на лици єго видко було велике обуренє. І почав він з россійска: "Любезнії братя! що ви на то будете казати, як ваші дїти ходять до шкіл, а учать ся на таких книжках, які написав посол Барвіньскій! Серце грудь розриває! Подивіть ся! на [тій а тій] сторонї єсть написане [таке а таке]!" Як тото вповів, зараз руки заломив нїби то від великої муки, відвернув ся від людей в бік і зажмурив очи, нїби то він плаче. А люде, як то побачили, та ревуть "на погибель послови Барвіньскому". Коли перекричали, бесїдник знов: "А на сторонї [такій а такій] написано [таке а таке]! — і знов руки заломив, відвернув ся і очи зажмурив, нїби плаче, а крик "на погибель" ще дужчій. Кричали-ж люде не тому, щоби в тій книжцї була для них погибіль, але тому, що як жиють, певно не видїли такого дивогляду. А я собі з болем серця гадав: Боже милосердний! чи то така наука отця духовного для зібраних тисячів народу?! То тaкa любов ближнього, котрої вчив Спаситель?
По священиках почали говорите селяне. Я ще не видїв і не здибав в нашім краю хлопа, щоби говорив з pocciйcкa, a не тою бесїдою, якої навчила єго мама. А тут виступають хлопи Ґренджола і Гаврилюк та й зачинають калїчити нїби-то по россійски. Я, що знаю церковні книги, більше зрозумів, але було богато таких, котрі може що десяте слово вирозуміли. Оба они говорила напастливо на послів, а без проклятя і при их бесїдах не обходилося. Та й було видко, що о се ходило тим, котрі скликали віче, і я переконав ся, що бесїдники-селяне говорили то, що им казали. Я просив о голос кілька разів. Коли я увидїв, що не хотять дати менї голосу на устну просьбу, я два рази зголосив ся на письмі карткою, — але менї таки не дали говорити, бо я Семко Триюда, а не Ґринджола або Гаврилюк, — видно, що их имя моє чомусь кололо в очи. З того видко, що комітет вічевий отуманив нас, спрошуючи нас письмами нїби-то на всенародне віче. Ми лиш дармо тратили гроші на дорогу, бо з того віча не мали нїякого пожитку а зобачили там тілько руску Содому і Гомору, о якій нам і дома не снило ся.
"Бійте ся Бога, братя з старої партії світскі і духовні! не робіть більше того! Майте бачність на нарід, не псуйте єго, бо вже досить псує єго хто иншій при всяких виборах! Гріх вам буде перед Богом і перед усїм честним руским народом.
Семко Триюда.

»Дѣло« 23.02.1892 Товариство поворозниче в Радимнї

відбуло свої загальні збори дня 13 н. ст. лютого. Ко. Лев Пастор здав справу з дїяльности дирекції в роцї 1891 і зазначив, що товариство з року на рік успішнїйше розвиває ся. Товари поворозничі товариства знаходять що раз більшій покуп і випирають з торговлї лихій, хоч дешевшій виріб жидівских торговцїв. Але не лиш приватні купцї обертають ся до товариства з що раз більшим довірієм, також і державні институції увійшли в відносини з товариством на рік 1892, а то: ґенеральна дирекція фабрик тютюну у Відни затвердила оферту товариства для достави товару поворозничого в висотї 7.000 зр., a дирекції зелїзниць державних у Львові і Кракові зобовязали ся контрактово одну часть потреб заспокоювати. Що раз більше фірм торговельних зголошує ся до дирекції з просьбою о заложенє в их торговлях складів комісових. В минувшім роцї заложено такі склади в Тернополи у п. Андрія Маковецкого, в Перемишли в базарі имени Зибликевича і в инших менших місцевостях. Дуже потїшаючим зявищем єсть се, що і селяне зачинають товар товариства, хоч трохи дорожшій, більше цїнити як лихій a дешевшій товар; богато крамниць христіяньских замовляє товар поворозничій в товаристві. Крамницям дає дирекція 6% рабату. Доходу в минувшім роцї мало товариство i 17.104 зр. 96 кр., розходу 16.954 зр. 66 кр. Товариство мало 29 робітників. З признанєм піднїс кс. Пастор ревну дїяльність бухгалтерa Володимира Гайдукевича. В касї хорих було в 1891 роцї 290 зр. 26 кр. Відтак п. Михайло Грушка представив именем контрольної комісії білянс за рік 1891. Чистий зиск виносив 559 зр. 82 кр. З того зиску визначено 10% від удїлів а решту призначено на покритє податку доходового за всї лїта почавши від заложеня товариства. Дивна річ, що мимо щорічно посиланих білянсів товариства до дотичних властей, аж сего року вимірено податок за всї попередні лїта в висотї коло 600 зр. Против того високого виміру внесло товариство рекурс. Загальний збір дав дирекції абсолюторію і висказав признанє і подяку за безкористовну управу. При доповняючих виборах до ради надзирательної вибрані: Володислав Яницкій, нотар, презесом; Антін Головиньскій, начальник громади, заступником; Антін Бар, конціпієнт нотаріяльний, секретарем; третим членом дирекції вибрано Mихайла Грушку. Вкінци кс. Лев Пастор поставив внесенє заложити читальню і бібліотеку для членів товариства, бо показує ся конечна потреба центра, де можна би спільно забавити ся, учитись, порадити і покріпити та піднести народного духа. Всї отже як найохотнїйше підперли внесенє кс. Пастора, висказуючи бажанє, щоби читальня мала знамя католицке і чисто польске, народне. Читальня буде завязана під покровом св. Іосифа.

»Дѣло« 22.02.1892 В cправі правописи в народних школах.

В тій справі ми доси лиш на стілько забрали слово, на скілько випадало cпpocтувати неправди, подавані москвофільскими орґанами. Рішати справу мають фахові рускі учителї, а не публицистика, — рішати мають взгляди педаґоґічні, а не політичні, поправа правописи відносить ся лише до шкіл, а не до "Дѣла", не до "Галицкої Руси", не до общества "Рускої Ради", як і не до консисторій та ординаріятів руских. На случай коли-б запитані міністерством просвіти через президію краєвої ради шкільної фахові учителї рускі висказали cя за потребою реформи правописи в школах, то з того ще не виходить, щоби "Галицкая Русь" і общество "Русская Рада" мусїли писати по руски а не по россійски, або щоби консисторії і ординаріяти мусїли писати тою правописію.
"Галицкая Русь" ставить справу на політичний грунт, а зовсїм обминає педаґоґічний. Розуміє ся, становище се хибне і не може впливати на школу, де політика не має місця.
Из становища політичного виходила і депутація сторонників "Галицкой Руси", коли удавала ся минувшого тиждня до Є. Е. митрополита Сильвестра з просьбою, щоби він виступив против реформи правописи в школах і тим підпер "Русскую Раду". Митрополит, побачивши перед собою депутацію зложену з гг. Дїдицких, котрі рідний язик покинули, а так дуже дбають про єго правопись, що міг сказати у відповідь депутації? Міг хиба запевнити депутацію, що посланія епископів і дальше будуть видаватись руским язиком і правописію етімольоґічною, а при тім висказати свій жаль, що стара партія скомпромітувала правопись етімольоґічну, надуживши єї на шкоду і затрату язика руского, бо свої орґани она видає в язицї россійскім і правописію, розумієсь, россійскою.
"Галицкая Русь", строючи gute Miene zum bösen Spiel, заанектувала вже митрополита цїлком до "своїх" в тій справі, — ба она вже заанектувала собі і д-pa Омеляна Огоновского [котрий ще навіть не мав нагоди виявити своєї гадки в справі реформи правописи для шкіл, a виявив би єї евентуально в скликаній опісля анкетї], і проф. Нат. Вахнянина [хоч той — як нас завірювали — заявив ся за потребою реформи], і адвоката д-ра Костя Левицкого [хоч той не почуває ся компетентним рішати о правописи в школах] — заанектувала і ще декого з Русинів-народовцїв, котрі геть нїби-то стоять за тим, щоби анї палцем не ткнути протеґованої "Галицкою Русію" правописи, котра — як каже "Гал. Русь" — зближує "малорусское нарічіе до русского язика" — і так "зблизила", що нинї "Галицкая Русь", "Наука", "Страхопуд", "Вістник Народного Дому", "Литературний Сборник издаваемий Галицко-русскою Матицею", "Ювилейное изданіе Ставропигійского Института" і т. д. видають ся вже не в "малорусском нарічіи", але в "русском язицї"!
Як звістно, "Галицкая Русь" і єї львівскї сторонники головно виїздять і з тим арґументом, що нїби то через заведенє нової шкільної правописи молодїж станесь неспосібною до читаня церковних або церковною правописію писаних книжок. Редакції нашій пощастило ся одержати з кількох сторін дотичні заявленя руских професорів і учителїв в справі рускої правописи — і з них легко можна пересвідчитись, що той арґумент єсть безосновний.
Для приміру наведемо тепер голос професорів при мужескій семинарії учительскій у Львові. Професори і учителї тої семинарії стоять в безнастанній звязи з народними школами, а одна их часть єсть чинна і при комісії екзамінаційній, де рік річно має нагоду стикати ся з сотками сїльских учителїв і учительок та виробити собі суд о хосенности або нехосенности дотеперішного способу ученя в руских школах. Само міністерство в справах народної школи нераз уже засягало гадки у професорів тої семинарії і йшло за их радою. Нема сумнїву, що й теперішний их голос богато заважить при рішеню правописного питаня для наших шкіл.
В "Заявленю" львівскої учительскої семинарії мужескої читаємо між иншим таке:
"На підставі досвідів — як на курсах семинарії учительскої, так і в шкілках взірцевих при тій-же семинарії — заявляють підписані однодушно:
"1. Дотеперішня правопись єсть надто скомплікована і не надає ся для народних шкіл. Для вивченя єї потреба докладного знаня язика церковного, а в чужих словах також знаня язиків чужих в цїли правильного уживаня деяких букв. Плеканє такої правописи в народній школї єсть простим марнованєм дорогого часу а не доводить до нїяких позитивних результатів.
"2. На курсах учительских семинарій вивченє теперішньої правописи дає ся в якійсь части перевести, але тілько при помочи дуже скомплікованої методи всякого рода лінґвістичних порівнань, котрі забирають ученикам богато часу а сполучені зі шкодою для властивої науки язика і для образуючої лєктури.
"Боязнь, з котрою часом стрітитись можна, що через введенє нової правописи молодїж не буде здібна до читаня церковних книжок, не має підстави, позаяк в нових читанках для шкіл народних можна буде в додатках умістити уступи, писані дотеперішною правописію і друковані письмом церковним [кирилицею].
"Підписані мають пересвідченє, що введенє нової правописи не лиш дотеперішний нужденний стан науки руского язика значно піднесе, але в недалекій будучности вплине спасенно і на розвій народної просвіти взагалї."
Се заявленє підписали професори і учителї: катихит о. Стефанович, Вас. Тисовскій, Ом. Партицкій, д-р Олеськів, Червинскій, Врецьова і Зарицкій. Не підписали єгo: проф. Ал. Барвіньскій [посол, пробуваючій у Відни] і учитель Дмитро Вінцковскій.
"Галицкая Русь" раз-на раз повтаряє одно, що мов-то иніціятиву до змін в правописи шкільній подав першій посол Барвіньскій.
Хто слїдить за справою близше, знає, що иніціятива до тих змін датує ся вже від давна. Рух правописний иде у нас від перших зачатків нашого народного відродженя, коли-то заходами Маркіяна Шашкевича вийшла 1837 року "Русалка Днїстрова". Проявляв ся той рух і в роцї 1849, коли Ник. Устіянович в своїм "Вістнику" став містити статьї писані правописію фонетичною. Підпомагав той рух і покійний д-р Осадца, котрого ученики, н. пр. Дан. Taнячкевич, в 1860-их роках стілько заслужили ся около розвою народного письменствa. Року 1868, за иніціятивою і впливом совітника шкільного о. Вас. Ильницкаго, написав був проф. Партицкій фонетичну граматику руского язика, стараючись усильно о апробату єї для шкіл. Року 1888, в окремім меморіялї до міністерства, виказав наглячу потребу правописних змін в шкільних руских книжках д-р Смаль-Стоцкій, професор черновецкого університету, і своїми заходами зумів компетентні круги пересвідчити о потребі реформ на тім поли. [Для буковиньских шкіл — як нам доносять з Відня — вже надруковано в ц. к. накладї книжок новий буквар в правописи Желехівского.]
І супротив тих численних фактів наші москвофіли все ще розсївають небилицї, нїби-то о змінах дотеперішної правописи нїкому у нас нїколи не снилось та що лиш Поляки та Барвіньскій видвигнули тепер се питанє на порядок дневний!..

»Дѣло« 18.02.1892 Відгомін виборів.

Дня 26 і 27 н. ст. сїчня с. р. відбулась в Золочеві розправа карна против о. Теофіля Петровского, приходника в Рикові о провину з §.302 закона карного. В склад трибуналу входили: сов. Кнот яко предсїдатель, а сов. Стшелецкій, сов. Монастирскій і адюнкт Ґарфайн яко вотанти. Обжалованє вносив сам прокуратор Меч. Ляхавец а боронив обжалованого д-р Лукіян Гумецкій. До розправи покликано 14 свідків.
Акт обжалованя подав, що о. Петровскій, читаючи в церквах в Рикові і Красносїлцях посланіє австрійского епископату поступав неприлично, обидивши війта Красносїлець Кульпу словами: "Той лайдак, злодїй, нехай би повісив ся; кости єму поломати; за склянку гербати а ковбасу продав громаду". О. Петровскій переслуханий заперечив цїлковито фактови, поданому в актї обжалованя, а також і многі свідки зізнали, що се лише вигадка ворогів священика.
Зізнаня свідків кинули ярке світло на відносини в обох селах Красносїлцях і Рикові. Перед послїдними виборами до ради державної Красносїлчане не знали нїчого про правибори і війта Кульпу вибрало на виборця лиш троє людей. Кульпа же мав бути так запопадливий, що — як сам зізнав — їдучи на вибори до Золочева, взяв собі четвертку жита і за се "напив ся гербати та зїв ковбаси". З господарки Кульпи невдоволені в селї, бо вибирає шкільну дотацію так, як сам хоче; громадским писарем установив собі війта з Воронявки, звістного з свого поведеня в цїлій Золочівщинї; перешкоджує раз-у-раз в коршмі, тож годї о. Петровскому завести в Красносїлцях тверезість, a навіть о. Петровскій не мав би перед ким правити в красвосїлчаньскій церкві, єсли би не люде з Рикова, присутні на відправі.
Між зізнанями свідків було одно дуже характеристичне. Неофітка так підперла свої зізнаня: Они (свідки) всї доси брехали а я правду говорю. Я хочу ще жити на світї, я молода, я що йно перейшла на віру Христову, а прийшовши до церкви я все стаю перед самими царскими вратами, щоби не опустити нї одного слова...
Свідки з Рикова зізнавали в користь о. Петровского. Дописуватель "Гал. Руси", подаючи про сей процес, вихваляв ось яку прикмету селян з Рикова: "недавно на всенародном вѣчѣ во Львовѣ было изъ Рыкова 43 селянъ съ начальникомъ громады і своим душпастиремъ во главѣ".
По промові прокуратора і оборонця трибунал увільнив о. Петровского від всякої вини і коштів судових.

зі старорусинів

»Червона Україна« 29.03.1890 Послѣдствія отставки Бисмарка

представляетъ петроградская газета "День" въ отдѣльной статьѣ, въ которой между прочимъ выражается:
"Императоръ Вильгелымъ ни во внѣшней, ни во внутренней политикѣ никогда не былъ и не могъ быть ученикомъ и послѣдо вателемъ князя Бисмарка. Всѣмъ, на пр., была известна антипатія императора Вильгельма II к Австріи, но объ этой антипатіи совсѣмъ забыли, воображая, что императоръ усвоилъ вполнѣ взгляды, выразившіеся въ учрежденіи лиги мира. Напомнимъ нашимъ читателямъ, что въ самомъ началѣ своего царствованія императоръ Вильгельмъ произнесъ рѣчь, въ которой указалъ на возможность возстановленія традицій среднявѣковой германской имперіи, при чемъ намекъ на роль, которую въ этомъ случаѣ пришлось бы съиграть Австріи, былъ слишкомъ очевиденъ. — Но и помимо этого, самый характеръ императора Вильгельма составляетъ нѣчто совершенно несогласуемое съ традиціями, которыхъ держится габсбургская династія, и уже по одному этому союзъ между императоромъ Францомъ-Іосифомъ и настоящимъ германскимъ императоромъ представляется чѣмъ то въ высшей степени искусственнымъ. Бисмаркъ, какъ политикъ осторожный и ставящій выше всего интересы данной минуты, какъ человѣкъ, совершенно неспособный къ пылкимъ увлеченіямъ, просто разсчиталъ, что Австрію надо терпѣть для окончательнаго упроченія гepманской гегемоніи въ Европѣ. Посредствомъ Австріи онъ оказывалъ давленіе нa Балканскій полуостровъ и ограждалъ себя, въ извѣстной степени, отъ Россіи; чтобы держать въ рукахъ Австрію, онъ дружилъ съ Италіей, а этою послѣднею пользовался какъ оружіемъ противъ Франціи. Это была чисто математическая комбинація, въ родѣ той, какую дѣлаетъ опытный шахматный игрокъ. Здѣсь не было мѣста ни національнымъ, ни соціальнымъ, ни какимъ-либо инымъ увлеченіямъ. — Совершенно иную натуру мы видимъ въ императорѣ Вильгельмѣ. Онъ не только молодъ, но и является тѣмъ, что нѣмцы называютъ eminent moderner Geist, человѣкомъ вполнѣ передовымъ, съ немалой, однако примѣсью романтизма въ тевтонскомъ вкусѣ. Трудно представить себѣ нѣчто болѣе противоположнoe взглядамъ и вкусамъ Бисмарка, который, напр., не выносилъ покойнаго баварскаго короля Людвига, именно за его тевтонскій романтизмъ, а къ вѣяніямъ новаго времени никогда не проявлялъ особой чуткости. При такомъ коренномъ различіи идей и чувствъ, императоръ Вильгельмъ всегда могъ быть съ Бисмаркомъ лишь въ болѣе или менѣе условномъ компромиссѣ. — Но если усвоить себѣ правильный взглядъ на личность императора Вильгельма, то и его дѣйствія, кажущіяся загадочными и непонятными разнымъ рутинерамъ, перестанутъ представлять загадку. Любовь къ парадамъ, страсть къ путешествіямъ, внезапныя рѣшенія по вопросамъ, надъ которыми иные ученые и государственные люди ломаютъ голову въ теченіе цѣлыхъ десятилѣтій, все это перестанетъ казаться чѣмъ-то удивительнымъ и страннымъ. Все это будетъ понятно, какъ любовь къ новизнѣ и къ перемѣнамъ, смѣшанная съ желаніемъ возстановить весь блескъ средневѣковыхъ германскихъ императоровъ. Императоръ Вильгельмъ II называетъ своимъ образцомъ Фридриха великого: но отношенія этого государя къ Австріи слишкомъ извѣстны. — Не трудно изъ всего этого вывесть и предположенія относительно будущей внутренней и внѣшней политики этого монарха. Едва ли мы ошибемся, если скажемъ, что въ области внутренней политики главныя заслуги ея сведутся къ мѣpaмъ скорѣе отрицательнымъ чѣмъ созидательнымъ. Императоръ Вильгельмъ едва ли рѣшитъ соціальный вопросъ; такіе вопросы не разрѣшаются декретами. Едва ли ему удается создать въ Германіи экономический рай и даже раздавить соціалъ-демократическую гидру. Но если онъ уничтожить съ одной стороны — чиновничье насиліе и произволъ грубой военщины, съ другой — злоупотребленія демагоговъ, то и это уже великая заслуга. Что же касается перемѣнъ во внѣшней политикѣ, мы убѣждены въ томъ, что онѣ коснутся исключительно австро-германскихъ отношеній. Конечно, возможны непредвидѣнныя случайности, но онѣ будутъ уже зависѣть не отъ императора Вильгельма. Возможно что во Франціи и въ Россіи поймутъ возможность и выгодность совмѣстныхъ дѣйствій съ Германіей, тогда какъ соглашеніе съ княземъ Бисмаркомъ и для Россіи, а еще болѣе того для французовъ, было бы сущею невозможностью".

»Червоная Русь« 12.03.1890 Русскій языкъ во львовскомъ университетѣ.

Въ отвѣтъ на просьбу вѣча русскихъ университетскихъ студентовъ въ дѣлѣ правъ русского языка во львовскомъ университетѣ, далъ сенатъ упомянутого университета слѣющое письменное поясненіе: "Н-ръ 198. На внесенное поданье именемъ отбывшогося дня 3 декабря собранія университетскихъ студентовъ, що бы университетскіи власти въ урядованью со всѣми студентами русской народности употребляли русского языка, щобы друки, для употребленія студентовъ призначенныи, имѣли текстъ русскій и щобы тѣ смѣны были введены въ найблизшомъ полугодіи, сенатъ университетский заявляетъ, що университетскіи власти обязаны придерживатись и придержуются подъ взглядомъ офиціального языка предписаній, изданныхъ на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюля 1871 г. и министерского роспоряженія отъ 11 іюля 1871 н. н-ръ 523, изданного также на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюня 1869 г. (н-ръ 24 В. з. кр.), которое послѣднее роспоряженіе было примѣнено къ университетскимъ властямъ въ силу найвысшого постановленія отъ 27 апрѣля 1879 г. — Изъ сената ц. к. университета во Львовѣ: Д-ръ К. Сарницкій, ректоръ".

»Червоная Русь« 08.03.1890 Обрядъ проклятія Мазепы.

Якъ извѣстно, праздникъ Православія, совершаемый восточною церковью въ первую недѣлю великого поста, установлень византійскою императрицею Феодорою (въ 842 г.) въ честь 7 вселенского собора. Тотъ послѣдній изъ вселенскихъ соборовъ, собранный въ Никеѣ, окончательно побѣдилъ иконоборцевъ и другихъ еретиковъ. Въ честь той побѣды, ровно якъ и въ честь 7 вселенского собора, былъ учрежденъ праздникъ Православія. Тогда же было установлено, щобы въ день, когда чествуется Православіе, предавались анафемѣ всѣ враги церкви. Въ Россіи, кромѣ того, существовалъ еще обычай, проклинати въ первую недѣлю великого поста, самозванца Гришку Отрепьева, Ивана Мазепу и другихъ государственныхъ измѣнниковъ. Тотъ обрядъ проклятія получилъ свое начало при Петрѣ Великомъ, который повелѣлъ внести таковый въ церковный чинъ православія. Извѣстно, що поводомъ къ тому послужила измѣна Мазепы въ войнѣ съ Каролемъ XII и переходъ гетмана на сторону послѣдняго. Обрядъ именного проклятія Мазепы удерживался до нашихъ дней и лишь въ недавнее время — лѣтъ 10 до 15 тому назадъ — былъ отмѣненъ святѣйшимъ синодомъ, яко дѣйствіе, утратившое свой историческій смыслъ и ни для чего уже ненужное. Въ томъ обрядѣ різко кидалось въ очи слѣдующое противорѣчіе: Ежедневно въ теченіи всего года въ многочисленныхъ церквахъ, построенныхъ Мазепою, поминалось его имя, якъ создателя храма, а затѣмъ однажды въ годъ то имя предавалось вѣчному проклятію. На то послѣднее противорѣчіе натолкнулся случайно императоръ Николай Павловичъ во время своего пребыванія въ Кіевѣ. Посѣтивши военный соборъ, императоръ — уже передъ выходомъ — окинулъ взоромъ своды церкви и, любуясь ея архитектурою, спросилъ у настоятеля собора: "Кѣмъ построена та церковь?" — Мазепою — боязливо отвѣтилъ настоятель, и слово замерло на его устахъ. "Що же, вы молитесь о немъ?" снова спросилъ царь. — Молимся, когда по уставу церкви возглашаемъ о создателяхъ и благотворителяхъ святаго храма сего — отвѣтилъ настоятель, ободренный ласкавымъ видомъ императора. "Молитесь, молитесь!" съ легкимъ вздохомъ произнесъ императоръ и быстро вышолъ изъ церкви. Вообще то противорѣчіе, повторявшоеся изъ года въ годъ, наводило вѣрующихъ людей съ живымъ христіянскимъ чувствомъ на мысль о неестественности анафемы прежде окончательного суда Божія. Для избѣжанія подобныхъ противорѣчій и недорозумѣній, святѣйшій синодъ постановилъ отмѣнити обрядъ именного проклятія Мазепы, яко обрядъ, не согласный съ ученіемъ Спасителя, и несоотвѣствующій общепринятой церковью точцѣ зрѣнія.

»Червоная Русь« 05.03.1890 Историческая програма.

Двадцать лѣтъ минуло уже отъ поры, когда началась до сихъ поръ существующая система въ виду галицкой Руси и въ теченіи тѣхъ 20 лѣтъ слышимъ постоянныи отзывы на тему: организуймось, солидаризуймось и прч. Бывали случаи, що отзывы того рода не были "гласомъ вопіющаго", вслѣдствіе чего вся лучшая, благороднѣйшая и патріотическая часть нашего народа и его образованного сословія принялась за дѣло организаціи, совокупилacь въ одинъ оплотъ и начинала акцію въ пользу своего русского народа и дѣла.

Русь наша учредила въ теченіи послѣднихъ 20 лѣтъ политическое Общество "Русская Рада" во Львовѣ, нѣсколько политическихъ обществъ (якъ на пр. въ Перемышлѣ, Стрыѣ, Турцѣ, Долинѣ и прч.) на провинціи, поручая тѣмъ Обществамъ вступатись за свои права, высылати правительству меморіалы, жалобы и прч. и поддерживати русскій духъ среди народныхъ масъ. Намъ еще сегодня въ живой памяти первое и второе общіи собранія членовъ Общества "Русская Рада", состоявшіи изъ тысячи народа, прибившого изъ розличныхъ сторонъ нашего тѣснѣйшого отечества; намъ въ живой памяти политическіи меморіалы выдѣла того же Общества, а также депутація его, высланная въ Вѣдень съ меморіаломъ, врученнымъ графу Гогенварту яко врезиденту и другимъ министрамъ яко членамъ тогдашняго министерства.

Позднѣйше, когда оказалось, що съ политическою жизнью необходимо подносити среди народныхъ масъ также просвѣщеніе, тверезость и ощадность — учреждена была въ Коломыѣ многозаслуженнымъ нашимъ народнымъ просвѣтителемъ о. Наумовичемъ и его другомъ о. Дебельскимъ — народная газета "Русская Рада". Вскорѣ послѣ того учредилъ о. Наумовичъ въ Коломыѣ вторую народную газету п. з. "Наука", а вслѣдъ затѣмъ сталъ тотъ же самъ о. Наумовичъ издавати въ упомянутомъ городѣ періодическое изданіе "Читальня" и пропаговати идею учрежденія народныхъ читалень по городамъ и селамъ гал. Руси. Но на томъ еще не конецъ, бо въ 1874 году основано было тѣмъ же самимъ о. Наумовичемъ человеколюбивое и просветительное Общество имени Мих. Качковского, воодушевившое всю галицкую Русь къ труду для просвещенія и возбужденія народного самосознанія среди миліонныхъ масъ. Що идея та не была пустымъ голосомъ — доказало первое по основаніи того Общества генеральное собраніе его членовъ, отбывшоеся въ 1875 году въ Галичѣ, состоявшое найменьше изъ 4.000 участвующихъ членовъ.

Казалось, що народная наша организація поступила значительно впередъ и що въ виду того всѣ выборы и вся политическая дѣятельность нашихъ передовыхъ людей не встрѣтятъ трудностей; между-тѣмъ соймовыи выборы въ 1876 и райхсратныи въ 1879 году доказали, що хотя Русь наша была бы Богъ вѣсть якъ организована, хотя бы самостоятельныи политическіи Общества находились въ каждомъ повѣтѣ, а Общество Качковского имѣло свои филіи въ каждомъ городѣ и своихъ членовъ въ каждомъ селѣ и приселку — выборы въ соймъ и въ держ. думу доставлятъ такій результатъ, якій желаетъ имѣти правительство.

Молодшая русская генерація, крепившаяся и росшая въ то время подъ покровительствомъ сов. Лавровского, яко члена краевого выдѣла, и сов. Вас. Ильницкого, яко члена краев. рады школьной, не залишала по каждой русской политической неудачѣ отзыватись, будь въ отдѣльныхъ брошурахъ, будь въ своихъ органахъ печати, съ критикою старшихъ, на ея языцѣ "поповскихъ политиковъ.

Критика та была весьма легкою и находились люди, который ей вѣрили и мнѣніе критиковъ роздѣляли, а то тѣмъ больше, що въ оную пору, если кто желалъ получити мѣсто не то епископа, но даже каноника или учителя середнихъ школъ, долженъ былъ поступити въ обозъ критикующихъ и пріобрѣсти себѣ покровительство одного изъ двохъ русскихъ членовъ, засѣдавшихъ (очевидно каждый отдѣльно) въ найвысшихъ краевыхъ автономическихъ институціяхъ и репрезентовавшихъ тамъ — своею одною личностію и своимъ однимъ голосомъ — трехмиліонную гал. Русь.

При помощи того рода протекціи убольшилось число нашихъ людей, критикующихъ политику старшихъ и опытнѢЙшихъ патрiотовъ и Русь наша узрѣлась наконецъ розбитою на два отдѣльныи oтъ себе табору.

Людямъ опытнымъ и доброй воли удается отъ поры до времени розрозненныи таборы соединяти, при чемъ — очевидно — старшіи и опытнѣйшіи люди дѣлаютъ молодшимъ всякіи возможныи уступки, дабы ихъ не кинути въ объятія элементовъ, стремящихся не отъ вчера, а отъ столѣтій, подкоповати и ослабляти Русь ея же собственными дѣтьми.

Сегодня дошло до того, що давнѣйшіи "критики", привыкшіи во время сіянія авреоли пок. Лавровского легкимъ способомъ пріобрѣтати маленькіи уступки съ ущербомъ исторической русской партіи — стоять почти ровно съ критикованными — на первомъ огнѣ.

Успѣвши убѣдити одну часть русской публики, що ихъ политическая програма единоспасительная и що историческая русская идея ни къ чему не приведетъ — они испытали теперь, що уступки, въ свое время ними пріобрѣтенныи, обмежались лишь на томъ, щобы розшатати и ослабити историческую Русь, а когда та послѣдняя припустила къ политической акціи также давнѣйшихъ критиковъ, изобрѣвшихъ новую програму и идущихъ новымъ путемъ къ цѣли — оказалось, що молодыи политики нашлись въ такомъ же самомъ положеніи, въ якомъ лѣтъ 10 тому назадъ находились старшіи и опытныи въ народныхъ дѣлахъ наши передовыи люди.

Въ виду новѣйшихъ событій, именно же въ виду послѣдняго выбора въ Бережанщинѣ, поднеслись опять голосы, взывающіи къ сильнѣйшой организаціи. Мы голосамъ тѣмъ вовсе не противны и станемъ поддерживати все то, що имѣетъ въ виду сильнѣйшую организацію нашихъ народныхъ силъ, однако все-таки, скажемъ еще разъ то, що мы уже тысячъ разъ говорили, що организация, если она имѣетъ серіозно переводитись, должна быти передъ ея осуществленіемъ основно и всесторонно обдумана, бо если имѣло бы прійти къ тому, щобы она переведена была такимъ путемъ, якимъ переводились въ свое время при готовленіи къ народнымъ вѣчамъ на провинціи, или якъ приготовлялась во Львовѣ "сaмoстойная" депутація къ нынешнему намѣстнику, когда онъ перенялъ правленіе края то опять выйдетъ результатъ, который и безъ организаціи можно было бы достигнути.

Не скрываемъ того, що въ нынѣшнемъ нашемъ трудномъ положеніи являются съ каждымъ днемъ новыи "политики" и новыи програмы, а всѣ они стремятся больше-меньше лишь къ тому, щобы авторамъ ихъ было выгоднѣйше жити, между-тѣмъ когда фактомъ есть, що единоспасительною програмою для галицкой Руси является та, которую указуетъ ей тысячелѣтняя ея исторія и литература и лишь подъ тою одною програмою можетъ гал. Русь консолидоватись, пріобрѣсти себѣ значеніе у всѣхъ народовъ и респектъ даже у найсильнѣйшого противника, бо лишь въ одной исторіи и литературѣ своей найдетъ она проводную мысль и идею, которыми въ каждую пору, и старшій и молодшій, могутъ воодушевитись и побѣдити.

 

 

 

»Червоная Русь« 18.02.1890 Русское богослуженіе въ польскомъ костелѣ.

По образцу минувшихъ лѣтъ, была отслужена вчера русская соборная литургія въ костелѣ патровъ іезуитовъ во Львовѣ. Въ отсутствіи митрополита, служилъ литургію о. кустосъ А. С. Петрушевичъ въ сослуженіи крыл. о. Бѣлецкого и д-ра Комарницкого и діяконовъ оо. Филиповского и д-ра Мышковского. Во время богослуженія пѣлъ хоръ воспитанниковъ русской дух. семинаріи. Костелъ былъ переполненъ публикою, среди которой находилася также и польская аристократия. Проповѣдалъ якій-то молодый доминиканецъ на тему о вѣрѣ, превознося вѣру "русскую" надъ "цареградскою", которая по его мнѣнію есть bluźniercza. Мы уже не разъ писали о устроиваніи патрами іезуитами того рода богослуженій и указывали на то, що они вмѣсто пользы приносятъ нашой церкви вредъ. Поминувши, що по уставу нашей церкви, иное было у насъ евангеліе, а иное читалъ доминиканецъ изъ амвона, спросимъ лишь, що подумали себѣ собранныи вѣрныи, когда слышали "цареградское" богослуженіе и одновре менно проповѣдь доминиканца, назвавшого то же богослуженіе bluznuercz-имъ. Крайняя пора, покончити съ устроиваніями такихъ богослуженій. — Очевидець.

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 07.12.1891 Święty Mikołaj

zjawił się wczoraj o g. 8. wieczorem w salonach Koła literacko-artystycznego, w ktorych w towarzystwie matek i ojców zebrało się około 100 milusińskich w wieku od 3 do 8 lat. Wśród dźwięków muzyki "Harmonji" (którą nawiasem mówiąc, proteguje Koło literackie) wszedł św. Mikołaj (niestrudzony Wlad. Woleński) w otoczeniu aniołka i djabełka i wygłosił następujący wiersz Wład. Bełzy:
Święty Mikołaj z siwą brodą, co rok do dziatwy schodzi małej; dwa go aniołki z boku wiodą, jeden z nich czarny, drugi biały. — Ten, który gwiazdką złotą świeci, i licem cudnie rozjaśnionem, jest wszystkich dobrych, grzecznych dzieci, aniołem stróżem i patronem. — Najmilszy z wszystkich cherubinek, szczodrze je darzy podarkami, ma śliczne lalki dla dziewczynek, dla chłopców książki z obrazkami. — I mówi do nich anioł biały: (a święty glos co idzie z nieba), — trudno się bawić przez dzień cały, o książce też pomyśleć trzeba. — Ucz się więc dziatwo, błagam ciebie, oświecaj umysł nauk zorzą, wiedz, że osiołki nawet w niebie, za karę wodę w beczkach wożą! — Za to ten drugi, z lewej strony, co to ma rogi jak koziołek, na buzi taki zasmolony: to na złe dzieci jest aniołek. — Jeżeli dzieci nie umieją, ni się przeżegnać, ni paciorka, to dla każdego on koleją, dobywa długą rózgę z worka. — Lecz że ta nie mi brzydkiej dziatwy, bo ta została gdzieś za progiem, więc z nim postąpić sposób łatwy: a ruszaj sobie z panem Bogiem. — A ty złocisty mój aniele, spraw, niech się dziatwa dobrze bawi, daj zdrowia, szczęścia, dziatkom wiele, i niech im Pan Bóg błogosławi.
Po wygłoszeniu powyższego wiersza ulotnił się św. Mikołaj i rozpoczęło się losowanie fantów.
P. Darowski imieniem komitetu wręczał dziatwie cukry, ciasta i rormaite bawidełka.
Milusińscy zachwyceni pozostali do g. 9. w Kole — św. Mikołaj przypadł im bardzo do gustu. Aranżerami tańców i innych zabaw milusińskich, byli pp. Darowski i Marceli Harasimowicz. Wydziałowi Koła należy się uznanie za to, że nie zapomniał o maluczkich, którzy wynieśli miłe wspomnienie z Koła, gdzie ich ojczulkowie dość często przebywają, a w ostatnich czasach, dzięki zabiegom wydziału częściej, aniżeli dawniej, kiedy np. odczyty należały do niezwykłych niespodzianek.

»Kurjer Lwowski« 03.12.1891 Mniemana rocznica.

Mamy poszlaki zatrważającej i smutnej nieznajomości dziejów naszych. Od miesiąca przeszło dają się słyszeć glosy w kołach prywatnych, i to w sferach rozszczących sobie miano do wykształcenia, że na r. 1892 przypada żałoba narodowa, jako smutna pamiątka drugiego rozbioru Polski. Podobnie jak w r. 1872, ma być i w r. 1892 obchodzoną żałoba narodowa wszędzie, nie powinny więc odbywać się żadne zabawy taneczne, bale, zebrania itp., projekta, które niepokoją i bałamucą publiczność.
Niepokoją dlatego i bałamucą, bo mnóstwo pożytecznych instytucyj publicznych stoi dachodami z zabaw publicznych, mnóstwo warstatów i handlów zaopatrzyło się już w zapasy na karnawał i licząc na odbyt większy, zapewnia dostatniejszy zarobek mnogiej rzeszy pracowników i pracownic, dla których wśród ogromnej drożyzny artykułów żywności nie może być rzeczą obojętną czy mają sposobność zarobkowania, czy nie.
Owoż wszystkie te zaniepokojone kola społeczeństwa, niechaj przyjmą do wiadomości, że rocznica drugiego podziału Polski nie przypada na rok 1892, lecz dopiero 1893.
Niech zaglądną do pierwszej lepszej książki dziejów Polski, a przekonają się, że 14. lutego 1792 dopiero sejmiki prowincjonalne przyjęły konstytucję 3. maja. — 14. maja 1792 Branicki Ksawery i Potocki Szczęsny zawiązali konfederację targowicką i przywołali na pomoc Moskali, którym Kościuszko dał lekcję 17, lipca 1792 pod Dubienką. W pięć dni później Stanisław Ciołek Poniatowski, król, przystąpił do tej łotrowskiej konfederacji, która najazd moskiewski uważala za rękojmię przywrócenia "złotej wolności szlacheckiej" i Katarzynie hołd składała "za uratowanie Polski" przed jakobinizmem rewolucji francuskiej. Na podstawie tego hołdu Katarzyna i Fryderyk pruski zabrali kilka tysięcy mil kwadratowych Polski na początku 1893, a sejm grodzieński sankcjonował te zabory 23. lipca i 23. września 1803 r., wciągając je za inicjatywą marszałka niebliskiego do protokołów sejmowych. Rocznice więc tych ostatnich dat są dla nas dniami postu i pokuty, ale aż w r. 1893, nie zaś w roku przyszłym.
Na rok 1792 przypada tylko smutny fakt konfederacji targowickiej, a tę święcić chyba mogą tylko stańczycy. Baczność więc, żeby nieoględnen postępowaniem, zdradzającem ogromna ignorancją dziejów naszej ojczyzny nie wywołać śmiechu i politowania. Niestety ta nieznajomość dziejów objawia się nawet w klasach wykształconych. Na gwałt urządzano w tym roku niektóre zabawy, wieczorki z tańcami na dzień św. Klementyny i Katarzyny, a mnóstwo tych wieczorków zapowiedziano na koniec roku w grudniu, by "można się wytańczyć" przed nastaniem długiej przerwy, mającej zajść wrzekomo z powodu rocznicy drugiego rozbioru. Czyż w domach polskich nie ma już Lelewela, Anczyca, Siemieńskiego, gdzieby się młodzież mogła poinformować o dziejach ojczyzny? Okropne to znamię stanu nauki w naszych szkołach!

»Kurjer Lwowski« 01.12.1891 W sprawie wyższego wykształcenia kobiet.

Jak wiadomo, pierwszym warunkiem dostania się na uniwersytet jest złożenie w gimnazjach państwowych egzaminów, dla otrzymania świadectwa dojrzałości, maturitatis. Były już przykłady, iż młode uczennice w Galicji świadectwa takie nawet z odznaczeniem otrzymywały, nauka wszakże, jaką w tym celu musiały pobierać, była ściś'e prywatną i zazwyczaj bardzo kosztowną. O ułatwieniu jej nabywania przez założenie gimnazjum żeńskiego, na razie nie ma mowy, nietylko ze względów finansowych, lecz także z braku wiary, czy znajdzie się istotnie znaczniejsza liczba panien, których rodzice, czy opiekunowie, w kierunku wykształcenia dążyćby chcieli do zapewnienia im owych wyższych i niezależnych stanowisk, jakie w przyszłości dać powinno kobiecie ukończenie pełnego kursu gimnazjum i studjów uniwersyteckich. Dotąd były, co prawda, dowody usiłowań w tym dachu, podejmowanych najczęściej przez same uczennice, obdarzone wybitnemi zdolnościami — i narzekania rodziców, lub opiekunów na bajecznie wysokie koszta prywatnego kształcenia młodzieży żeńskiej w rozmiarach, odpowiadających kursom gimnazjów męskich.
Pierwszy krok trafny w tej kwcslji uczyniła w Krakowie właścicielka 8-klasowego zakładu naukowego żeńskiego p. Marja Serwatowska, która ogłasza, iż z dniem 2. stycznia 1892 r. otwiera kurs przygotowawczy dla panien, zamierzających zdawać egzamina w gimnazjach męskich wymagane i przysposabiać się do matury. Jestto praktyczne podjęcie myśli ułatwienia pomocy naukowej dla tych uczennic, które czy to same, czy z woli swoich rodziców zamierzają studja takie odbywać. Lekcje dawać będą profesorowie gimnazjalni. Koszta nauki zbiorowo udzielanej muszą być znacznie niższe, aniżeli dotychczasowe osobne, w prywatnych domach odbywające się tego rodzaju kształcenie jednostek. Kursa każdej klasy rozpoczną się, jeżeli się zgłosi kilka bodaj tylko uczennic. Każda z nich z końcem roku będzie mogła składać egzamin w gimnazjum, a rodzice w sposób będą informowani o postępach.

28.11.1891 "Ogłoszenie konstytucji 3. maja."

Obraz Jana Matejki.
Po upadku politycznym Rzeczypospolitej pozostała nam prócz stuletniej niewoli, prócz rozczarowań i wstydu, pamięć wielkich czynów i nadzieja, pozostał nam lud, praca i pokuta.
Wród ciernistej i ciemnej drogi, po jakiej stąpamy, błyskają nam jasne światła tych czynów, których koroną było ogłoszenie konstytucji. Fakt to był wielki i wspaniały, chwila trwająca wiecznie w pamięci naszej, a na kartach historji doniosłe zajmująca znaczenie, tem większe, że powstała w dniach państwowej niemocy i nierządu, w chwili, kiedy godziny życia politycznego były już policzone, kiedy niezadługo miano się ostatecznie podzielić szmatami ziemi naszej, jak szatą ukrzyżowanego Chrystusa!... Czyn zrównania wszystkich stanów stał się niejako żywym i wiecznie żyjącym protestem przeciw bezprawiu, jakie na nas popełniono prawem kaduka i posostal jasnym promieniem słońca, który powinien nam przyświecać na dalszej drodze naszego życia tulaczego.
Dzień 3. maja nie mógł bez wpływu pozostać na ówczesną poezję i literaturę i w niej też pozostawił nam źródło ciepła, które dzisiaj zagrzewać i podniecać jest w stanie. Nie dziw więc, że i stuletni obchód rocznicy tego wielkiego dnia rozbudził na nowo poezję w cześć dla siebie, rozbudził sztukę, której przed stu laty zaledwie ślady istniały, a która dzisiaj z przepychem i blaskiem stanęła na równi z literaturą do uświetnienia obchodzonej pamiątki. Ma prawo do bytu naród, który przez cały szereg lat niewoli stworzył u siebie sztuki plastyczne, ma prawo do życia i sztuka zrodzona w niewoli, a tak głośno niosąca w świat szeroki dowody istnienia narodowości i cywilizacyjnych jej postępów. Między nami z jednej, a prawem pięści z drugiej strony wre dalej zażarta walka o każdy dzień, przegradzający nas od powrócenia nam praw należnych, ale ową bronią teraz jest praca nad oświatą naszego ludu i nasza sztuka! A w historji tej sztuki na pierwszem miejscu zapiszą wieki imię: Jana Matejki.
Potężnym talentem swojej indywidualności przesunął on przed oczy nasze cały szereg obrazów z przeszłości, wskrzesił i plastycznie pokazał chwile upokorzeń i radości, podniósł cześć dla czynów minionych, wzmocnił miłość do przyszłości, a przedewszystkiem dowiódł możliwego rozwoju sztuki i obudził do niej zamiłowanie.
Matejko zajął od pierwszej chwili tak wybitne stanowisko, jako malarz polskiej przeszłości narodowej, jakiego po nim nie jest w stanic zająć żaden z artystów, chociażby nawet w przybliżeniu.
Potrafił on poruszyć nerwami całej masy narodu polskiego i wpłynąć na artystów pobratymczych, zwracając ich ze zwykłej drogi banalnych i szematycznych tematów do badania swojej przeszłości i czerpania w niej natchnień tworzenia. Ale każdy wielki talent, zwany dzisiaj powszechnie "genjuszem", jest w sobie zamknięty i pracuje li tylko podług własnej indywidualności. Naśladujący go, są zwykle miarnotami, nie mającymi żywotnej siły, to też prędzej czy później giną marnie i bezpowrotnie. Genjusz, wskazuje tylko drogę, po której inni iść mogą, ale sposobów do chodzenia każdy sam sabi szukać jest obowiązanym. Jego sposoby, są tylko dla niego i tylko jego indywidualna potęga niemi się posługiwać jest wstanie.
Jedną z wielu potęg Matejki działania na widzów i porywania tłumów, jest bezgraniczna prawie siła jego uczucia w odtwarzaniu wyraża stworzonej przez siebie postaci, a równocześnie przeczucie tendencji, jaka w danej chwili może oddziałać na społeczeństwo. To też prace Matejki można podzielić podług ich znaczenia na pewne epoki, które pozwalają nam doskonale rozumieć stan duszy artysty w chwili pewnych wypadków, działających na masy, wymagającej przez swoje nerwowe rozdrażnienie sztuki albo literatury tendencyjnej. Że Matejko potrafił każdą pracą swoją zadowolić to wymaganie, jest to tylko dowodem jego olbrzymiego uczucia i zrozumienia ducha narodowego.
Każdy obraz Matejki, jest odtworzeniem chwili, stanowiącej epokę w naszej historji. Połączenie Polski z Litwą, dało artyście temat do obraza "Unja Lubelska', zgniecenie na dłuższy czas potęgi Moskwy tworzy "Batorego pod Pskowem"; bezład i wybryki niczem nieokiełznanej szlachty, wyzyskującej złotą wolność, rabującej pracę kmiotka i rzucającej się w przepaść upadku dało nam "Kazanie Skargi!" Ile tu prawdy i wyrazu!... Kto raz widział Skargę, ten całe życie go pamiętać będzie, a typy z , "Unji Lubelskiej" pozostaną nie śmiertelne, bo Matejko włożył w nie całą swoją duszę, którą odczul i odgadnął ówczesne charaktery i sposób odbierania wrażeń.
Następują czasy wstrętne i podłe szalbierstwem i sprzedażą własnej ojczyzny! Możnowładztwo i buta magnaterji doprowadza ją do upadku. Za pieniądze, za wieczne używanie oddają na łup Moskwy własnych braci i ziemię krwią ich napooną! Oburzają się na jednego czlowieka uczciwego, co kochając te ziemię ped nogi im się rzuca, nawołując do opamiętania. Ta zbrodnia, na własnej matce-ziemi spełniona, natchnęła Matejkę do obrazu "Rejtan". Przypominam tylko, jaką burzę wywołało ukazanie się tego obrazu. Jakiemi środkami wpływano na artystę, aby obrazu publicznie nie pokazywał i nie kompromitował całej przeszłości narodowej! Sumienia się poruszyły na rzuconą im przed oczy z taką siłą i brutalną prawdą wstrętnego czynu.
To też jakby dla złagodzenia tego wrażeńia powrócił artysta do dalszych nam wieków i zrobił "Bitwę pod Grunwaldem".
Między temi pracami, które olbrzymim rozmiaremi swoim i potrzebnemi sludjami mogłyby już wypełnić życie artysty, widzimy wiele mniejszych, które nazwaćby można rodzajowemi, chociaż estetycy nasi tak samo je do historycznych zaliczają. Są między niemi prawdziwe arcydzieła, kto wie czy nierównie piękniejsze od owycli olbrzymów, wśród których gubi się widz i patrzy ciągle w objaśnienia. Taki "Zygmunt i Barbara", "Wit Stwosz", "Maćko Borkowicz", "Zawieszenie czwonu Zygmunta", "Kochanowski nad zwłokami Urszulki", "Stańczyk" i wiele innych, to prawdziwe perły w dziejach światowej historji sztuki.
I Matejko, ten "mistrz", jak go nazywamy, pie pozostał obojętnym na echo obchodu rocznicy 3 maja. Wrażliwa dusza jego, odbierająca uczuciem swojem każdy ton wibrujący w narodzie, musiała pochwycić nowy temat nadający się do tendencyjnego cyklu i bez względu na podszarpane zdrowie pracą ludzkie przechodzącą siły, pokazał nam nowy obraz p. t. "Ogloszenie konstytucji".
W obrazie tym pozwolił sobie Matejko na zmiany, jakie zwykle w obrazach czyni. Jako malarz tendencyjny, nagina on tak porządkowe czyny w historji jak i osoby działające do swoich przekonań, aby tem wyrażniej zaznaczyć nie sam fakt, ale całą epokę, o której tendencję mu chodzi. To też całą scenę ogłoszenia konstytucji przemósł z kościoła na ulicę, bo tu mógł łatwiej przedstawić zapał i potężnie dzialająca na tłumy radość. Tutaj również wprowadził ludzi, którzy albo przy uroczystości nie byli, albo nawet już leżeli w grobie. Pracuwali oni jednak nad powstaniem konstytucii, przygotowali jej ogłoszenie, a przez to samo stanowili epokę i mają prawo do znajdywania się na obrazie.
(Dokończenie nastąpi.)
[Kurjer Lwowski, 27.11.1891]
Cały tłum różnobarwnych postaci dygnitarzy i posłów posuwa się ku portalowi katedralnego kościoła. Na stopnie wstępują — zanadto może teatralnie — król z wyciągniętemi rękami i rozpromienioną twarzą, odziany czerwonym płaszczem z gronostajami. Przed nim burmistrz Warszawy Deckert z córką, rzucającą pod stopy królewskie kwiaty, a tuż pod baldachimem, czekającym na króla, stoi w otoczeniu dam... pani Grabowska. Za królem ciągnie się cały szereg postaci, jak: Branicki, Czetwertyński, Piatoli, Matuszewicz, Ignacy Potocki i doskonała w ruchu figura Kołłątaja, z oburzeniem patrzącego na rzucającego się na ziemię opozycjonistę Suchorzewskiego. Poza nim widać grupę marszałków Małachowskiego i Kazimiera Sapiehę, niesionych na rękach zwolenników konstytucji, a obok z podniesioną chorągwią narodową postępuje Kościuszko. Za tą grupą stoi Andrzej Zamoyski w stroju francuskim, który obok Staszyca prowadzi za rękę ubranego w kożuch wieśniaka.
Przed szpalerem gwardji narodowej siedzi na koniu Józef Poniatowski, a w lewo i prawo tłumy ściśniętego narodu. Tło obrazu stanowi architektura. Z prawej strony portal katedry, z lewej inna wielka budowla, a w środku perspektynicznie wyciągnięta ulica Św. Jana z widniejącym zamkiem królewskim. Architektura oświetlona błyskami zachodzącjgo słońca wspaniale się przedstawia, chociaż nie jest najlepiej wykreśloną. Na calym obrazie tłum i ścisk nie do opisania. Godzinami, dniami całemi patrzćby trzeba i postać po postaci poznawać i do całości dosuwać. Grup nie wiele, a te, co są, nie występują z tłoku innych osób.
Drugie plany i dalsze nawet, z tą samą siłą, co i pierwsze malowane — koloryt przepełniony jaskrawemi barwami o obrysowanych brunatnych konturach drżących — sprawia właściwy obrazom Matejki niespokój, a na widzu robi pewnego rodzaju nerwowe oczekiwanie. Nerwowość tę wywołuje także i sposób stawiania figur. U Matejki wogóle postacie stoją za mało pewnie i silnie. W obrazie "Konstytucji" widać to na niosących Małachowskiego, i prawie że na wszystkich figurach, widocznych z tylu.
Niepokój wywołują również ręce z rozbiegającemi się zawsze palcami i o wielkim wyrazie, co zresztą należy już do nieuniknionej maniery wielkiego artysty. Wyrazy twarzy u każdej ze znajdujących się na obrazie postaci, to same arcydzieła, pomimo, że nie wszystkie są podobne do tych, których mają przedstawiać. Aksamity, brokaty i złote wyszywania są przepyszne w wykonaniu i aż nadto szkodliwie działają w obrazie swoją prawdą i naturą. Koloryt, podłożony jak zwykle tonem fioletowym, działa nadzwyczaj efektownie, ale jaskrawo.
W ostatnich swoich obrazach poszedł i Matejko za prądem czasu i przekonał się o potrzebie rzeczywistej powietrza w obrazach, których sceny odgrywają się pod golem niebem. To też tak "Kościuszko po bitwie Racławickiej", jak i "Ogłoszenie Konstytucji" dominują ponad innemi większą prawdą powietrznej perspektywy i bytnością samego powietrza. Jest to wielkie ustępstwo ze strony genialnego artysty na korzyść nowych prądów w sztuce, które nie są przecież tak pogardy godne, z jaką je większośc naszych polskich krytyków traktuje. Każdy nowy kierunek zdobywa sobie zwolenników i opozycjonistów. Nie dowodzi to jednak wcale chęci "zagłady historycznego malarstwa", ani "reformatorskich zamachów, pragnących zupełnie zmienić jego istoty".*)
W sztuce, która dochodzi najwyższej swojej potęgi i utrzymuje się na wyżynie przez dluższy przeciąg czasu powstaje maniera. Wśród maniery znachodzi się człowiek, nie odpowiadający tej manierze czyli szematyzmowi ogólnych pojęć i zwraca się do czegoś innego — do natury zwykłej, brutalnej, którą z całą naiwnością naśladuje. Za nim idą inni, tworzy się zastęp zwolenników, wymiana zdań, walka, szkoła przeradza się i uzdrawia tę manierę, aby uczynić epokę i znowu dalej dochodzić do maniery. Tak było zawsze, jest i będzie tak samo, jak są i będą tacy, którzy, nie wierząc sami w to, co głoszą, wmawiają koniecznie, że "racjonalizm zakwestionował praw bytu kierunkowi historycznemu w sztuce", albo że fantazja Matejki "nie mogąc się utrzymać w polożeniu równoleglem do przedstawianych zdarzeń wzbiła się wyżej, porwana odśrodkową silą pociągu symbolistycznego".(sic!)**)
Matejko obrony nie potrzebuje, bo potęga jego indwidualności i odgadywania charakteru chwili, w jakiej dana scena się rozgrywała, jest tak wielką i tak przekonywającą, że działa na każdego od pierwszego spojrzenia na jego obraz. Chociaż więc wiemy, że kompozycją swoją odbiegi w "Ogłoszeniu Konstytucji" od opisów współczesnych, chociaż wprowadził do działania osoby nawet nieżyjące podówczas, to pomimo tego przekonywujemy się, że tak, a nie inaczej uroczystość ta przedstawiać się musiała.
Ten nastrój świąteczny, te ruchy współdziałających postaci, te wyrazy zmuszają nas do hołdu dla wielkiego artysty mimo widocznych braków po całym rozrzuconych obrazie. Dlatego też mylne jest zdanie o wszelkich symbolach i mistycyzmach przypisywanych Matejce. Czynią to zwjkle ci, którzy koniecznie chcą coś powiedzieć, a nie mając fachowej i krytycznej znajomości przedmiotu, ratują się frazesami, do których ich uprawniają jakoby "niebiańskie postacie" w jego dziełach.
Matejko jest na wskróś realistycznym, tak w grupowaniu i układzie poszczególnych osób, jak i w samem wykonaniu szczegółów. Każda jego kreacja wyraża aż nadto zrozumiale epokę czasu, w której żyła, a kompozycjami swojemi stara on się w jak najprawdziwszy sposób przedstawić to, co czuje, aby wywołać w widzu te same uczucia i pobudzić go do myślenia nad sceną i tematem. Takim miał być i jest ostatni jego obraz, a jeżeli chodzi komuś o symbolikę, to przyznam, że i tej w nim nie brakuje. Taka szlachta, podnosząca za dobre słowo w entuzjazmie "brata-magnata" — albo taki Suchorzewski, któremu karty do grania z kieszeni się wysypały, to rzeczywiście aż nadto symboliczne przypomnienie obecnej chwili, w której wysprzedajemy się Niemcom ze świętej naszej ziemi dla Monaco!...
*) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
**) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
Roman Lewandowski.
[Kurjer Lwowski, 28.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 25.11.1891 P. Wilołd Korjtowski,

wiceprezydent krajowej dyrekcji skarbu, rozesłał w łych dniach okólnik po wszystkich biurach, w którym przestrzegł przed tem, ażeby urzędnicy nie posyłali do niego żadnych ciotek, ani wujów, ani posłów, ani też innych dygnitarzy z próśbą o protekcję. P. Korytowski zaznaszył, że takie nachodzenie i maltretowanie go nic nie pomoże petentom i przeciwnie zaszkodzić im nawet może. Pochwalamy ten krok p. Korytowskiego, który widocznie na serjo zabiera się do reform pożądanych, a skoro niejedno złe dzieje się tam jaszcze, to położyć je chyba należy na karb dawnego szablonu. Trudno uwierzyć, a przecież faktem jest, że biedacy w tym urzędzie, zanim otrzymają adjutum 400 złr. po zdaniu nawet egzaminu, pełnia funkcje nieplatnych praktykantów po 2 i 3 lata. Czy to w porządku, że państwo wymaga od kogoś usług bezpłatnych? A wiedzieć należy, że praktykanci ci pracują tak samo, jak urzędnicy. Jest to wyzysk, ludzie ci umierają formalnie z głodu, czekając jak zbawienia na adjutum. Nądzarzy tych bezpłatnych, umierających z głodu, szefowie od kilku miesięcy pocieszali tem, że wyszlą ich na komisje do Zabłotowa, Jagielnicy i Monasterzysk, po odbiór tytoniu. Nie jestto wcale miła wycieczka. Od rana do nocy trzeba stać przy odbieraniu tytoniu podczas mrozu i za to dostaje się miesięcznie kilkadziesiąt guldenów, w Zablotowie i Jagielnicy trwa to 2 miesiące, a w Monasterzyskach zaledwie 4 tygodnie.
Dla biedaków wycieczka ta oznaczać miała zdobycie monety, której zresztą nigdy nie widzą, a to, co przepisując nocami zarabiali, nie wystarcza w obecnych czasach nawet na suchy kawałek chleba:
Wyrządzono im niespodziankę. Nagle dowiadują się, że na 26 wyjeżdżających na te komisje, znajduje się zaledwie trzech z kategorji najbiedniejszych, a reszta składa się z samych takich, którzy pobierają adjutum albo też są już urzędnikami. Kilku na wiadomość o tem, gdy wszystkie ich nadzieje i rojenia rozwiały się w jednej chwili, rozpłakało się w biurze rzewnemi łzami. Trzej nieszczęśliwcy wyjeżdżają do Monasterzysk, gdzie komisja urzędować będzie tylko miesiąc. Jeden z pominiętych wziął na odwagę i udał się z zażaleniem do p. Korytowskiego, który wysłuchał go i uznając słuszność skargi, wypłacić mu kazał zapomogę a oprócz tego wysłał go na komisję. Krok ten wywołał u biedaków otuchę i spodziewają się, że p. Korytowski wglądnie w całą tę maszynerję i naprawi to, co ozna za złe i niesprawiedliwe. Podług nas niesprawiedliwem jest przedewszystkiem żądanie bezpłatnej pracy od biedaków, którym — gdy po kilkoletniem przymieraniu głodem otrzymają rocznie aż 400 złr., każą natychmiast sprawiać uniform za sto kilkadziesiąt gld. P. Korytowski, gdyby chciał zbadać te wszystkie szczegóły, niezawodnie postarałby się o usunięcie niesprawiedliwości, a gdyby to zrobił, zasłużyłby sobie na uznanie społeczeństwa i wdzięczność biedaków.

»Kurjer Lwowski« 21.11.1891 Rada m. Lwowa

odbyła wczoraj wieczorem posiedzenie, które zagaił prezydent Mochnacki. Przed przyjściem do porządku dziennego radny Jonasz wniósł interpelację w sprawie petycji, wniesionej 22. grudnia 1888 przez kierowników i kierowniczki lwówskich szkól ludowych o podniesienie dodatku na mieszkanie. Dotąd na petycję tę proszący nie otrzymali żadnej odpowiedzi.
Prezydent odpowiedział, iż rada nie zechce zapewne przy końcu swej kadencji obciążać budżet miejski tak znaczną sumą, ale przyrzekł sprawę tę traktować regulaminowo.
Po załatwieniu kilku rekursów w sprawach budowniczo-policyjnych przyjęto w uchwale drugiej wnioski w sprawie ulg podatkowych dla nowych budynków, mających powstać w miejsce domów, które w celu asanacji miasta będą zburzone; uchwalono zbudować zgorzałe budynki na folwarku miejskim Lewandówka, wydzierżawiono na dalsze trzy lata połowę dóbr Pniatyn Leibie Loewenkronowi za rocznym czynszem 1800 zł. tj. o 300 zł. więcej, niż dotąd, i powierzono dostawę obuwia dla straży ogniowej od 1. stycznia 1892 szewców i Smolnickiemu.
W celu przekonania się, czy budynki szkoły realnej i gimn. Franciszka Józefa potrzebują naprawy, wydelegowano komisję, złożoną z prof. Zacharjewicza, Kędzierskiego, dr. Strojnowskiego, Soleckiego i dyr. Hochbergera.
W końcu postanowiono przedłożyć kontrakt najmu z właścicielami kamienicy przy ul. żółkiewskiej I. 109. W domu tym ma być pomieszczony zapasowy szwadron 4. pułku ułanów.
Następnie odbyło się posiedzenie tajne, na którern bezpłatne miejsce w konserwatorjum muzycznem nadano Anieli Flaczynskiej, Eugenji Lang, Jadwidze Mochnackiej i Ewelinie Batyckiej.
W "Lutni" zaś nadano takież miejsca: Olszewskiej Kazimierze, Radkiewiczównie Wandzie, Władyczynównie Helenie, Babeckiej Mieczysławie i Stanisławie Iwanickiej.

»Kurjer Lwowski« 18.11.1891 Mylny alarm.

Z Tarnopola donoszą nam 16. bm.: Nietylko giełdę wiedeńską zaniepokoił prezes Koła polskiego, Jaworski, swoją opowieścią o "sytuacji bardzo poważnej", która stanęła na przeszkodzie uwzględnieniu żądań naszych co do decentralizacji zarządów kolejowych w sposób zupełnie taki sam, jak w roku 1888 umiano przełamać opozycję przeciwko zaszczepieniu pruskich pomysłów o podatku gorzelnianym. My tutaj na pograniczu doznaliśmy jeszcze innych wzruszeń, które stały w ścisłym związku z augurstwem p. Jaworskiego. Wczoraj zrana zjawił się w Tarnopolu oficer rosyjski z sierżantem. Obaj w pełnej paradzie wprost z dworca udali się do tutejszego c. i k. komendanta stacyjnego, jen. Rippa, i po krótkiej tamże wizycie zakwaterowali się: oficer do hotelu Puntscherta a sierżant do koszar załogi austrjackiej, liczącej parę bataljonów piechoty nr. 15 i parę szwadronów jazdy dragońskiej, tj. siłę dostateczną wprawdzie do zwalczenia inwazji dwóch sałdatów, ale zbyt małą na skonstatowany urzędownie wypadek "sytuacji bardzo poważnej". Łatwo tedy pojąć, jaki rwetes powstał w umysłach na widok szyneli z baraniemi czapkami. Historja o poważnej sytuacji nabrała od razu żywej rzeczywistości, choć na godzinę przedtem jeszcze uważano ją tylko za humorystyczny wybieg prezesa Koła polskiego, by nietylko ocukrzyć fiasco z decentralizacją kolejową, ale za jednym zamachem przygotować także umysly do uchwalenia nowych miljonów na cele militarne.
Przypomniano sobie równocześnie, że w cywilizowanych krajach wszelkie wojny rozpoczynają się formalnością wypowiedzenia, czyli deklaracji, którą strona wypowiadająca uskutecznia zwykle zapomocą parlamentarza, tj. oficera z trębaczem. Skombinowano więc na prędce komunikat Jaworskiego z przybyciem dwóch "Moskali" do komenderującego jenerała tutejszego i trwożliwe grupy zaskoczonych takiemi zdarzeniami mieszkańców stolicy podolskiej puściły w niepamięć Baworowskiego z Weiserem, a w wyobraźni swojej widziały już chmurę rozpasanych jędz wojny, słyszały huk uchacjUszÓw — od strony Stanisławowa i w przewidywaniu okropnych nieszczęść debatowały już o emigracji.
P. Bóg jednak łaskaw. Chociaż sytuacja Koła polskiego jest w poważnym stanie, to jednak do katastrofy jeszcze nie blisko. Post nubila Phoebus. Popołudniu mieliśmy wyborny koncert kapeli wojskowej w Sokole, i tam okazało się autentycznie, że "Moskale" wzmiankowani przyjechali w bardzo zwyczajnych pokojowych zamiarach. Oto na dziś przypadła przed sądem przysięgłych rozprawa o zamordowanie jakiegoś polowego na granicy. Świadkiem klasycznym zbrodni miał być sierżant objeszczyków. Więc zawezwany drogą dyplomatyczną przybył na rozprawę, a z nim podług regalaminu wojskowego — oficer. I tak wyjaśniła się sytuacja. Oficer nazywa się trochę oryginalnie: Gołembatowski, ale jest rodowitym Polakiem, ożenionym nawet z Polką, i to z Galicjanką, a przyjęcie, jakiego tu doznał od wojskowych austrjackich, zadało nnjzupełniejszy kłam rozgłoszonemu istnieniu sytuacji "bardzo poważnej". Giełdy mogą być spokojne. A p. Jaworskienu wypadałoby mieć w pamięci niemieckie: "Spicie nicht mit Schiessgewehren", co podobno w tlumączeniu polakiem znaczy: Nie strzelaj — bez prochu!

»Kurjer Lwowski« 17.11.1891 Patentowana fabryka historji.

(Teatr polski we Lwowie od r. 1881 do r. 1890 napisał Stanisław Pepłowski. Lwów 1891., nakładem autora).
(Dok.) Na st. 10 swej książki rzuca się p. St. Pepłowski na Miłaszcwskiego za wpuszczenie na scenę lwowską trupy gimnastyków i tancerzy "The J. I. Phoites".
Na str. 53 czyni zarzut taki sam śp. Janowi Dobrzańskiemu, że pozwolił na scenie skarbkowskiej popisywać się towarzystwu gimnastycznemu "The Mefistos".
Barącz zgrzeszył w oczach p. Peplowskiego zezwoleniem na nadpowietrzne produkcje w teatrze panny Grigolatis — lecz o Liliputach, sprowadzonych przez obecne przedsiębiorstwo do gmachu skarbkowskiego i o zorganizowaniu idjotycznem baleta, niema w książce ani słowa. Dowód to bezstronności autora.
Na str. 82 nazywa utwór Wildenbrucha pt. "Aktorowie dworu" dramatem szpitalnym. Szkoda, że p. Stanisław Pepłowski nie przeczytał recenzji Pawła Lindaua o tej sztuce, zamieśzczonej w berlińskim Borsen-Courier, byłby przynajmniej mial pojęcie, czem jest ten dramat i jakie posiada zalety, a wtenczas nie byłby się ośmieszył napisaniem takiej niedorzeczności.
Przedstawienie sprawy strejku aktorskiego, zaszłego w pierwszym zaraz miesiącu po objęciu dyrekcji przez obecne przedsiębiorstwo, wyszło w ksążce p. St. Pepłowskiego w tukiem świetle, że chcąc poddać krytyce to, co popisał szanowny autor, trudnoby nam było utrzymać się w należytym tonie, dla tego raczej przemilczamy o wstrętnem i oszczerczem rzucaniu się p. St Pepłowskiego na artystów, broniących się przed wymierzonym na nich wyzyskiem i przystępujemy do zakończenia naszego sprawozdania, zbył może długiego w stosunku do wartości rzeczy, którą podjęliśmy rozebrać.
Sądu o całości nie wydajemy, lecz zostawiamy to samemu autorowi, cytując jego własne słowa wypowiedziane przy ocenie pewnej pracy, napisanej przez kogoś trzeciego, sumiennej a posiadającej nierównie wyższą wartość i mniej pretensjonalnie napisanej.
W nr. 253 z r. 1886 pisze p. St. Pepłowski w Dzienniku Polskim co następuje:
"Z dziejów teatru lwowskiego" (1830 — 1840) napisał St. Blotnicki, Lwów, 13 stronnic. "...Klejonkę p. Blotnickiego stanowią same odpisy aktów wydziału stanowego, z których nie można sobie wyrobic pojęcia o stanie sceny lwowskiej w przeciągu owych 10 lat, a tytuł broszury jest śmieszny i pretensjonalny. Na taką robotę szkoda czasu i atlasu".
Ponieważ książka p. St. Pepłowskiego nie jest niczem więcej, tylko właśnie klejonką tych samych żródeł czerpaną, a do tego napisaną z pewna z góry wytkniętą tendencją apologji obecnych przedsiębiorców... cóż o niei powiedzieć? własne słowa p. Stanisława Pepłowskiego "szkoda czasu i atłasu".
Może p. St. Pepłowskiemu robić reklamę uslużny kolega odcinka Dziennika Polskiego, wolno przygarniętemu do redakcji tegoż pisma Stachowi Pancernemu wypisywać dla "Dziejów sceny lwowskiej" p. St. Pepłowskiego pinegieryki po Kurjerach Polskich w Krakowie, ale bezstronny śmiertelnik przeciętny, który otwartemi oczyma śledził przejścia teatru lwowskiego w ostatniem dziesięcioleciu, musi sobie powiedzieć, że książka p. Stanisława Pepłowskiego wzbogaciła naszą literaturę o płód poroniony, mijający się na każdym kroku z prawdą.
Na uspokojonie Dziennika Polskiego, który solidaryzując się z p. St. Pepłowskim, w własnym już imieniu kruszy kopię za swym wspólpracownikiem i powołując się na Józefa Koeniga, powagą tego wytrawnego znawcy teatru chce oslonić niefortunnego autora "Historji(?) teatru lwowskiego", nadmieniamy: że Józef Koenig wcale niewzględnie obszedl się w warszawskiem Słówie z I. tomem książki p. St. Pepłowskiego. Nazwał on ją robotą kronikarską o żadnej wartości literackiej i historycznej, która nikomu żadnej nie może przynieść korzyści i dostarczywszy tylko pewnej części materjałów do historji, czeka na rękę więcej wprawną, żeby mogła stać się tem, czem ją p. Stanislaw Pepłowski dziś już chce widzieć.
W.

»Kurjer Lwowski« 26.11.1891 Narodowcy i radykali ruscy.

I. W szeregu artykułów "Po zjeździe radykałów ruskich", przerwanym z powodu choroby autora, próbowaliśmy na tle społecznego rozwoju naszego kraju wyjaśnić genezę i strukturę stronnictw ruskich, by zrozumieć, jakie znaczenie może mieć zawiązek nowego, radykalnego stronnictwa. Ponieważ sprawa ta nie straciła dotychczas swego znaczenia, dlatego kontynujemy obecnie swe uwagi pod zmienionym tytułem. W artykulach powyższych podaliśmy krótką charakterystykę ewolucji w łonie tzw. stronnictwa świętojurskiego i rozłożenie się tego stronnictwa na frakcję klerykalną i moskałofilską; podaliśmy dalej niektóre szczegóły o pierwszym zawiązku kierunku narodowego na gruncie galicyjskim, i zaznaczyliśmy wreszcie, że z zawiązków tych pod wpływem silniejszego rozwoju literatury i publicystyki na Ukrainie wyłonił się w Galicji prąd ukrainofilski. Dziejom i charakterystyce tego arcyciekawego prądu warto poświęcić słów parę.
Wspomnieliśmy już, że kierunek ten powstał u nas głównie pod wpływem utworów Szewczenki, i to utworów drukowanych w Rosji i przecedzonych przez sito carskiej cenzury. Na mocy ogólnego prawidła psychicznego, że człowiek z zewnątrz przyjmuje najłatwiej i przetrawia to tylko, do czego jest predysponowany wychowaniem, stanowiskiem społecznem, stopniem wykształcenia itd., z utworów wielkiego pieśniarza ukraińskiego przyjęła i zrozumiała młodzież galicyjska tylko niektóre wyobrażenia, pojęcia i dekoracje, nie dotarłszy wcale do rdzenia jego poglądów społecznych i filozoficznych. A więc wysnuto z utworów Szewczeńki myśl o jakiejś Ukrainie samodzielnej, potężnej a nieszczęśliwej, o kozakach, reprezentujących ideał rycerstwa, odwagi i patrjotyzmu, o Polakach i Moskalach jako gnębicielach tej Ukrainy.
To był szkielet historyczny ich poglądów; szkielet filozoficzny da się streścić również w kilku słowach: los wrogi, czyli też Pan Bóg kieruje życiem zarówno człowieka jak i narodów; łzy są jedynym środkiem walki z losem i przekleństwo jest bronią słabszych przeciw przemocy itp. Zresztą młodzi ludzie nie próbowali nawet ustylizować sobie jasno jakiekolwiekbądź poglądy. Bujna fantazja, marzenia, tonące w świetnych krajobrazach Ukrainy, stepów i jarów, w szerokich, lecz nieuchwytnych wyobrażeniach o kozackiej woli i sławie, o świetnej przeszłości, o walkach za wiarę itp., zasłaniały przed nimi świat realny. A gdy młodziane porywy ciągnęły ich od słów do czynów, to czyny te były podobniuteńkie do ich pojęć. Wynaleziono tak zwane kozackie stroje, to jest właściwie niewidziawszy nigdy prawdziwych kozaków, skopjowano strój pańskich lokaji z dawna przebieranych za kozaków i mimowoli wzięto tę odznakę szlacheckiego "bałagulstwa" za "narodowy strój ruski". Z owych domniemanych kozaków skopjowano też zawadjackie miny, wyzywający, a częstokroć gburowaty ton, a zbyt często także, picie wódki. Moda "kozakierji", rozpocząwszy się we Lwowie, rozszerzyła się epidemicznie po całej Galicji. Pod nazwą "kozakowania" odżyło we Lwowie zamarłe już szlachecko-polskie bałagulstwo w osobach Klimkowicza, Zarewicza, Wł. Szaszkiewicza i kupki ich towarzyszy. To było ukrainofilstwo "bujne", "swobodne". Równocześnie w seminarjum duchownem tworzyło się centrum ukrainofilstwa więcej fantastycznego, melancholijnego i sentymentalnego. Głównym reprezentantem tego odcienia ukrainofilstwa był Daniel Taniaczkiewicz, później ksiądz unicki, człowiek niepośledniego talentu i w owym czasie (1865—1869) ogromny wpływ wywierający na młodzież ruską.
Pod jego wpływem zawiązywały się po miastach prowincjonalnych "gromady" młodzieży gimnazjalnej, zdaje się, że na wzór "gromad", które istniały na Ukrainie przed powstaniem 1863 r. i były po części przygotowaniem do niego. Zresztą "gromady" gimnazjalne ruskie, były to stowarzyszenia całkiem niewinne pod względem politycznym, tak samo jak i istniejąca we Lwowie gromada centralna. Nie były to nawet kółka dla kształcenia się wzajemnego: zbierano się tam, deklamowano wiersze Szewczenki, fantazowano o Ukrainie i wyrzekano w formie najogólniejszej na "wrogów" i "tyranów", przez których rozumiano wszystkich, od Lacha i Moskala do profesora, który wczoraj dał "dwójkę" rozmarzonemu deklamatorowi. Sprawienie sobie "stroju kozackiego" było celem marzeń niejednego z tych młodzieńców. Dawniejsze walki żaków szkolnych z żydami, zastąpiła "walka" z "kacapami", tj. z Rusinami starszej generacji, którzy trzymali się starszych świętojurskich poglądów, używali w piśmie cerkiewszczyzny i starej pisowni i odnosili się sceptycznie do ukrainofilskich marzeń. Walka była zacięta, tem zaciętsza, ileże obie strony wstępowały no niej z wielkim zasobem sprzecznych uczuć i fantazją, z nadzwyczaj małym zasobem wiedzy i krytyki. Po praźnikach i gościnach, a wreszcie i przy ogniskach rodzinnych rozpoczęły się zacięte dysputy między "ojcami" i dziećmi, dysputy, które nie doprowadzały do żadnych pozytywnych rezultatów, bo nie miały pod sobą żadnego pozytywnego gruntu, rodziły jedynie wzajemne rozgoryczenie i rozdrażnienie. A tymczasem obie strony miały jedne i te same wady, obie nie miały jasnej myśli przewodniej, bo nie widziały realnych stosunków, nie widziały ludzi i jego potrzeb, unosiły się w sferach jakiejś "wyższej" polityki, jakichś "ideałów" oderwanych od życia.
Bądź co bądź jednak, świętojurcy panowali w sferze polityki. Młodzież na razie nawet nie myślała o polityce praktycznej, oddana wyłącznie fantazjom poetyckim i interesom literacko-językowym. Jej się zdawało, że ma pośród siebie wielkiego poetę, był nim właśnie odkryty przez Kobylańskiego a zdobyty dla ukrainofilstwa przez Taniaczkiewicza, Osip Fedkowicz, podówczas jeszcze oficer austrjacki, który jednak wkrótce kwitował z czynnej służby. Był to talent niewątpliwy, lecz bez należytego wykształcenia, przytem charakter chwiejny, natura jakaś chorobliwa. Pod wpływem Taniaczkiewicza zaczął on wczytywać się w utwory literatury ukraińskiej — Kwitki, Klisza, Marka Wouczka i Szewczenki. Wiersze tego ostatniego wywarły nań wpływ potężny i fatalny. W pierwszych swych poezjach był Fedkowicz poetą oryginalnym, śpiewającym na nutę pieśni ludowej o przygodach życia realnego, żołnierskiego itp. Pod wpływem Szewczenki stracił on ten realny grunt pod nogami, zaczął produkować utwory fantastyczne, kapryśne, w których kopjował formę i frazesy Szewczenki, szczególnie z jego utworów najmniej dojrzałych. Młodzieży galicyjskiej właśnie te utwory najwięcej się podobały. Przepisywano je, posyłano od gromady do gromady, deklamowano i nawet wydawano kosztem gromadzkim, a Fedkowicza od razu postawiono na równi z Szewczenką. Co więcej, rzeczy istotnie pięknych i oryginalnych, jego powieści i szkiców z życia żołnierskiego i huculskiego, prawie nie dostrzelono i nie zachęcono autora do dalszego postępowania tą drogą; on tei ją wkrótce porzucił.
[Kurjer Lwowski, 14.11.1891]
II. Jeżeli już wspomnieliśmy o prasie ukrainofilskiej w Galicji, to wypada słów parę poświęcić jej dziejom.
W początku lat 60-tych, gdy całą prasę polityczną ruską w Galicji reprezentowało Słowo, umieszczane w niem były lakże korespondencje i prace literackie niektórych Ukraińców, pierwsze prace ukraińskie, pisane dla publiczności galicyjskiej. Z rokiem 1864 antagonizmy się zaostrzyły, Słowo przestało umieszczać te prace i za przykładem niektórych pism rosyjskich zaczęło w ukrainofilstwie upatrywać "intrygę polską". Wówczas to ukrainofile galicyjscy pomyśleli o własnych wydawnictwach. Inicjatywę dal tutaj Polak, figura bardzo zajmująca i z wielu względów sympatyczna — Paulin Swięcicki, czyli Stachurski, w literaturze ruskiej znany pod pseudonimami Pawło Swij i Łozowskij. Emigrowawszy z Ukrainy po powstaniu 1863 r., znalazł przytułek w Galicji i otrzymał posadę nauczyciela przy gimnazjum akademickiem. Pisarz niepośledniego talentu, dobry znawca języka ruskiego i jego literatury, człowiek postępowy, energiczny i żywy, był on może pierwszym Polakiem, który zwrócił uwagę Polaków galicyjskich na konieczność bliższego poznania Rusinów w ich życiu wewnętrznem, umysłowem, na konieczność odnoszenia się do nich jak do braci, na ważność dobrych stosunków z Rusinami dla całej przyszłości obu narodów. Propagandzie tej myśli poświęcone był czasopismo kwartalne Słowo. Równocześnie działał on leż miedzy Rusinami, rozniecając szczególnie pośród młodzieży milość dla Ukrainy, jej przeszłości i dla języka jej ludu. Za jego inicjatywą i przy jego pomocy zaczęło wychodzić czasopismo ruskie Weczernyci Święcicki umieścił w niem początek swej powieści, "Kołyś buło", która w dalszym ciągu z powodu tendencyj szlachecko-polskich nie podobała się redakcji i była powodem jego ustąpienia. Tamże drukował się też jego przekład szekspirowskiego "Hamleta", praca zresztą bez wartości literackiej, jrównocześnie zajmował się Święcicki bardzo żywo sprawą powstającego w owym czasie narodowego teatru ruskiego i przygotował dla niego kilka sztuk (przeróbkę moljerowskiego George Dandina itp.), napisanych prześlicznym językiem ruskim. Po kilku latach tej działalności, zniechęcony Święcicki usunął się z widowni literatury ruskiej i oddał się zupełnie piśmiennictwu polskiemu, w którem zdobył sobie zaszczytne stanowisko jako powieściopisarz i dramaturg.
Weczernyci wychodziły niespełna dwa lata, podając po ustąpieniu Święcickiego przeważnie przedruki utworów ukraińskich, a z rzeczy oryginalnych wspomniane już powiastki Fedjkowicza. Na ruch galicyjski zwrócił w tym czasie bliższą uwagę człowiek, który miał w nim odegrać wybitną, choć wcale nie fortunną rolę, człowiek o gromnych zdolności, wielkich zasług w rozwoju ukrainofilstwa w Rosji, rozległej wiedzy, lecz wcale nie pierwszorzędnego charakteru i pozbawiony zupełnie tej zdolności pedagogicznej, bez której niemożliwą rzeczą jest kierować jakimkolwiek ruchem masowym, a zwłaszcza tak niejasnym i niedojrzałym, jakim było ukrainofilstwo galicyjskie. Człowiekiem tym był Pantaleon Kulisz, przyjaciel i towarzysz niedoli Szewczenki i Kostomarowa, autor cennych "Zapisków o Rusi południowej", licznych ukraińskich powiesci i poematów, prac krytycznych i historycznych. Jakimże był jego wpływ na ukrainofilstwo galicyjskie?
[Kurjer Lwowski, 20.11.1891]
III. Na wstępie dzisiejszego artykułu muszę poprawić pomyłkę, jaka zaszła w poprzednim. Otóż nie "Weczernyci" nazywało się pismo, powstałe przy współudziale Święcickiego, lecz "Niwa". "Weczernyci" wychodziły dopiero po jej upadku, przetrwawszy niespełna półtora roku upadły również. Następnie redaktorowie tych pism rozprószyli się: Wł. Szaszkiewicz wydawał jakiś czas pismo literackie "Rusałkę", Ksenofont Klimkowicz pismo literacko-polityczne "Metę", Horbal dał się użyć nawet na redaktora półurzędowj "Rusi", która była organem Gołuchowskiego i chociaż redagowana nie źle, jednakowoż samem swem istnieniem ogromnie zdyskedytowała młode stronnictwo ukrainofilskie, dając świętojurcom do rąk pożądaną broń i podstawę do zarzutu, że ukrainofilstwo, to intryga polska. Jak bezpodstawnym był wówczas ten zarzut, dowodzi nietylko osobisty charakter samego Horbala, człowieka rzadkiej prawości i niezawisłych, postępowych poglądów, dowodzi także kierunek, jaki usiłował nadać ukrainofilstwu galicyjskiemu główny jego reprezentant na Ukrainie, Kulisz.
Zakończyłem artykuł poprzedni wzmianką o wpływie Kulisza. Wpływ ten wart szczegółowej charakterystyki, do której jednak niestety nie ma dotychczas zebranych odpowiednich materjałów. W owym czasie (1865—68 r.) Kulisz zajmował posadę rządową w Warszawie; wstąpienie na tę służbę niedawnego członka bractwa Cyryla i Metodego było faktem niezupełnie ładnym. Z Galicjanami wszedł Kulisz w stosunki pono za pośrednictwem prof. Hołowackiego; później widzimy go w korespondencji z Partyckim, braćmi Barwińskimi i szczególnie w bliskiej przyjaźni z Pulujem i M. Podolińskim. Otoż mówiąc o stosunku ukrainofilów do Polaków Kulisz w owym czasie z całą stanowczością ostrzegał swych młodych adeptów przed sojuszem ze szlachtą polską. W jednym ze swych listów do Barwińskiego pisał on np.: "A co do Polaków, to stójcie zawsze tak, jak powiedziałem w mej pieśni:
Poky Roś zowetsia Rośju,
Dnipro w morę lletsia,
Poty serce kozaćkeje
Za pańskym na zijdetsia".

By nie zarzucano ukrainofilom galicyjskim, i ż działają w interesie intrygi polskiej używając pisowni fonetycznej, przez niego ułożonej. Kulisz gotów był nawet radzić ukramofilom galicyjskim, by porzucili fonetykę i pisali starą etymologją.
Biorąc rzecz ogólnie, powiedzieć musimy, że Kulisz nie znał Galicji, nie znał stosunków ani ludzi, z którymi chciał brać się do pracy, a wskutek tego nie mógł też mieć jasnych poglądów na to, co i jak robić należy w Galicji dla wzrostu ruchu ukrainofilskiego. Jako natura nadzwyczaj nerwowa, impulsywna szarpał on swych młodych adeptów to w tę to w ową stronę, nie dając im właściwie żadnych pozytywnych wskazówek, zniechęcał się odkrywszy w nich jakiekolwiek cechy zwykłej "galicyjskiej cywilizacji", lecz i zniechęcał ich względem siebie.
Dwie zasługi przypisać wszakże należy Kuliszowi, choć obie z pewnemi zastrzeżeniami. On pierwszy zwrócił uwagę młodych ukrainofilów galicyjskich na potrzebę dokładnego studjowonia dziejów Ukrainy, wskazywał im źródla, akty, rękopisy, a w swych własnych pismach historycznych, w których obok poglądów bystrych i prawdziwych było dużo bałamuctwa w parze z zarozumiałością dyletanta, dawał nawet początkującym historykom materjał do krytycznego zastanawiania się i impuls do dokładniejszego badania rzeczy. Pomyłki mistrzów, jak wiadomo, są więcej pouczające dla uczniów, niż zdobyte przez nich pewniki.
Drugą zasługą Kulisza było zwrócenie uwagi Galicjan na potrzebę literatury dla ludu. Co prawda, sam Kulisz popularnym pisarzem nigdy nie był, a jego przekłady z pisma świętego, przeznaczone oczywiście dla prostego ludu, są wzorem ciężkiego, wyszukanego i nienaturalnego języka, wzorem, jak takich rzeczy robić nie należy. Bądź co bądź jednak w pismach swych Kulisz zawsze zwracał uwagę na lud prosty, jego pieśni i opowiadania, jego życie i nędzę, i na potrzebę radzenia tej nędzy, oświecania tego ludu. Wyraźnego programu tego radzenia i nawet tego oświecania Kulisz nie dawał, kładł tylko nacisk na konieczność oświecania w duchu narodowym, ukraińskim. W Galicji jednak pod naciskiem stosunków realnych myśli te musiały raźnie kiełkować i zrodziły w rezultacie założenie tow. "Proświty" w 1867 roku. Fakt ten, doniosły w dziejach rozwoju Rusinów galicyjskich, był zarazem zakończeniem doby ukrainofilstwa galicyjskiego.
[Kurjer Lwowski, 24.11.1891]
IV. Zdanie, że z zawiązaniem "Proświty" zakończyło się właściwie ukrainofilstwo galicyjskie, wydawać się może paradoksalnem, nie mniej przeto jest prawdziwem. Powiedzieliśmy już dawniej, że ukrainofilstwo galicyjskie było tak samo romantycznem, opartem na marzeniach i fantazji, tak samo dalekiem od realnego ludu galicyjskiego, jak i wsteczne i arystokratyczne Świętojurstwo. Kochało ono Ukrainę, o której mgliste miało wyobrażenia, kochało i podziwiało język Szewcenki i Kulisza, ale języka swego własnego ludu albo nie mało dobrze, albo uważało go za zepsuty; podziwiało dumy i pieśni ukraińskie, ale nie zwracało uwagi na te pieśni, które śpiewał lud galicyjski.
Że taki kierunek nie mógł być czemś trwałem, to się rozumie samo przez się. Stosunki życia realnego zbyt dotkliwie kontrastowały z wymarzonym rajern ukraińskim, by go nie przeobrazić. Natury, które pośród najsprzeczniejszych okołioznośi i mogłyby zachować dawny, niejasny ideał i iść z nim przez życie jak z kamieniem w pęcherzu, należą wszędzie do wyjątków, a zwłaszcza w Galicji. Przeciwnie, zbyt częste tułaj były natury wprost przeciwne, które potrafiły w ciągu jednego dnia zmienisć do gruntu swój ideał, dziś deptać to, co ubóstwiały wczoraj. I tak najbardziej utalentowany i gorący na pozór publicysta ukrainofilski, redaktor "Weczernyć" i "Mety", Ksenofontu Klimkowicz, po upadku tego czasopisma bez skrupuł przeszedł do obozu wprost przeciwnego, stanąl w szeregach nie już konserwatywnego i indolentnego świętojurstwa, lecz w kadrach nowopowstającego, wojowniczego moskalofilstwa, z gruntu wrogiego idei samodzielności Rusi i narodowego jej rozwoju w Galicji. Wyjechał on do Wiednia, by tam razem z Liwczakiem wydawać moskalofilskie pismo "Sławianskaja Zarja", które wprawdzie nie długo żyto, lecz zabiło w Klimkowiczu poczucie własnej godności i na zawsze wycisnęło na nim piętno odstępcy od swych zasad. Skończył on jako redaktor i korektor cerkiewno-ultramontańskiego czasopisma "Ruskij Sion", wydawanego za poprzedniego metropolity Józefa Sembratowicza.
Klimkowicz nie był zjawiskiem odosobnionem. Był on najjaskrawszym objawem owego przesilenia w poglądach ukrainofilów galicyjskich, jakie się odbywało w burzliwych latach 1867—68. Ślady takiego przesilenia widzimy np. w działalności Em. Partyckiego, który w swej książce "Przewodnie myśli w utworach T. Szewczenki" wypowiadał poglądy bardzo śmiałe i z zapałem podnosił radykalne poglądy Siewczenki na "cerkiew-trumnę" i na to, że dopiero po rozwaleniu się cerkwi-trumny z pod jej gruzów powstanie Ukraina, a później w "Proświcie" zarówno jak i w publicystyce stał się rzecznikiem kierunku umiarkowanego, a nawet konserwatywnego pod względem politycznym, a więcej galicyjskiego niż ukraińskiego pod względem literackim i językowym. Podobna ewolucja odbyła się także w umyśle Włodzimierza Barwińskiego, Daniły Taniaczkiewicza i innych ukrainofiłów, którzy początkowo byli gorącymi zwolennikami Kulisza i wielbicielami Szewczenki, lecz zwolna z radykalnych i rewolucyjnych wierszy tego ostatniego ucinali coraz więcej w miarę, jak ich własne interesy ciągnęły jednego z nich w kierunku politycznego oportunizmu na gruncie galicyjskim, a drugiego w kierunku organizacji unickiego duchowiaństwa w Galicji w falangę jednolitą, przejętą duchem narodowym, zdolną do stawiania oporu ultramontanizmowi, lecz przy tem już z natury swej klerykalną, identyfikującą interesy cerkwi z interesami narodu. Rzecz jasna, że ani jedna, ani druga droga nie była identyczną z programem Szeeczenki, chocież obie podrywaly swe wstydliwości strzępami z jego poematów.
Rzecz naturalna, że kierunek ten, już nie ukrainofilski, lecz galicyjski, narodowy, podyktowany stosunkami krajowymi a jeszcze bardziej właściwymi a nie chwilowo pożyczonymi z Szewczenki poglądami jednostek i kółek Rusinów galicyjskich — musiał wziąć przewagę w "Proswicie", towarzystwie czysto galicyjskim, przeznaczonem dla ludu miejscowego i zmuszonem żyć i pracować wśród stosunków miejscowych.
Dysharmonja między ukrainofilską frazeologją a tymi stosunkami od razu wystąpiła na jaw w sposób rażący. W Mecie można było mówić o tyranji Polaków i Moskali na Ukrainie — w wydawnictwach popularnych "Proświty" co najmniej o pierwszych nie można było wspominać. W czasopismach i broszurach teoretycznych można było pisać o "cerkwi-trumnie" — w wydawnictwach "Proświty" cerkiew tę z początku tacite, a z czasam całkiem wyraźnie uznano jedną z najgłówniejszych świętości Ukrainy. W czasopismach można bylo fantazować o Ukrainie, o kozakach i kozackiej "woli" — dla ludu trzeba bylo pisać o rzeczach praktyczniejszych, bliższych jego życiowych interesów. A że kolo interesów tych naibliżej stało duchowieństwo, więc nie dziw, że w wydawnictwach "Proświty" odbiły się od razu zasadnicze poglądy na lud i życie ludowe — nie radykalnego i liberalnego ukrainofilstwa, lecz konserwatywnego, mało uczonego, a w rzeczach ekonomji społecznej wprost naiwnego duchowieństwa ruskiego. "Mód się i pracuj", "oszczędność i wstrzemięźliwość", "wiara i lojalność" — to były główne zasady, główne rady praktyczne, jakie umieli podać ludowi ruskiemu ci sami, którzy między sobą dysputowali o "cerkwi-trumnie" i z zapalem deklamowali "Testament" Szewczenki:
Pogrzebcie mię i powstańcie,
Zerwijcie kajdany,
I posoką złych jei wrogów
Okropcie swobodę!

[Kurjer Lwowski, 26.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 08.11.1891 Teatr lwowski.

Jak wiadomo, upływa w kwietniu 1892 roku sześciolecie, na które obecni przedsiębiorcy pp. Mieczysław Schmitt i dr. Henryk Szydłowski uzyskali po śp. Celinie Dobrzańskiej i Wł. Barączu dzierżawę teatru hr. Skarbka. Równocześnie upływa 50-cioletni termin utrzymywania gmachu teatralnego kosztem fundacji hr. Stan. Skarbka. Artykuł VI. aktu fundacyjnego poleca, by dobra zakładu drohowyzkiego były w drodze publicznej licytacji co lat 6 wydzierżawiane, a I. artykuł tego aktu (ustęp f) zalicza teatr do dóbr fundacji.
Budowa nowego teatru lwowskiego przypomina sprawę wystawienia pomnika Mickiewiczowskiego w Krakowie i skoro sprawa ta postępować będzie trybem dotychczasowym, to wątpić należy, czy nowy teatr we Lwowie stanie jeszcze w 19. stuleciu.
Wobec tego zachodzi pytanie, co się stanie z teatrem narodowym we Lwowie od wielkiej nocy 1892 aż do wybudowania nowego dlań gmachu?
Komisja, wydelegowana w ostatnich czasach do zbadania stanu gmachu Skarbkowskiego, orzekła, że po dokonaniu pewnych adaptacyj i reparacyj, przedstawienia sceniczne i nadal odbywać się będą mogły w gmachu Skarbkowskim. Na razie nie wchodzimy w to, jakich nakładów wymagać będzie ta adaptacja i kto właściwie pokryje te koszta, przypominamy sobie tylko, że namiestnik po objęciu urzędowania oświadczył kategorycznie, że ze względu na bezpieczeństwo publiczne, nie pozwoli na to, aby przedstawienia, po upływie 50-cioletniego terminu utrzymywania gmachu teatr. kosztem fundacji hr. Skarbka, odbywały się nadal w gmachu skarbkowskim.
Dla nas ważniejszą od tego jest kwestja, w czyim ręku teatr lwowski pozostawać będzie nadal. Wiadomo, że ankieta teatralna zaleciła Wydz. kraj. ukrajowienie teatru lwowskiego dopiero z chwilą ukończenia budowy nowego gmachu. Podług nas ukrajowienie teatru mogłoby nastąpić już od wielkiej nocy 1892 r. i nie naraziłoby kraju na znaczne straty. Śp. Dobrzański pobierał subwencję o 5000 mniejszą, a pomimo to rachunki z teatru za 3 lata od 1883 do 1886 r. wykazują, że czysty dochód za to trzechlecie wynosił 36.786 zł., jakkolwiek nie było wówczas jeszcze teatru letniego, a wyjazdy do Krakowa i Krynicy na miesiące letnie połączone były dla przedsiębiorstwa z wielkiemi stratami. Obecnie niedobór jest więc nieprawdopodobny, jeżeli teatr racjonalnie byłby prowadzony.
Gdyby jednakże Wydział kraj. ukrajowienie teatru w obecnej chwili nie uznał za odpowiednie, to w każdym razie jest to jego obowiązkiem pomyśleć o sanacji stosunków obecnych, które przecież, jak to każdy przyzna, są anormalne i doprowadzają do upadku pierwszorzędny w Polsce teatr, subwencjonowany przez kraj tak hojnie. Wydział kraj. stoi na straży teatru naród, i jemu to przypisać by musiał kraj winę, gdyby prowizorjum obecne trwać miało ad calendas graecas. Przyszłoby do tego, że w chwili, w której kraj zdecydowałby się na ukrajowienie teatru, nie byłoby co ukrajowić, gdyż część artystów rozleci się na wszystkie wiatry, jak to się już stało z kilku wybitniejszymi, a reszta byłaby po części zniechęcona i zmarnowałyby się talenty do reszty.
W miejsce sztuki polskiej zapanowałaby nascenie lwowskiej wyłącznie farsa francuska, operetka i mizerna parodja baletu.
Krążą pogłoski, że sprawa wydzierżawienia gmachu Skarbowskiego na czas od wielkiej nocy r. 1892 aż do wystawienia nowego teatru we Lwowie ma być załatwioną cichaczem, bez rozpisania konkursu. Pogłoska ta zaniepokoiła opinję. Uważamy ją jednak za nieprawdopodobną, w pierwszej linji bowiem nie chciałby się narazić kurator hr. Skarbek na słuszne zarzuty, gdyż samowolne takie postępowanie, byłoby niezgodne z wolą fundatora hr. Skarbka Stanisława. I tak rozmaicie mówią o gospodarce w dobrach zakładu drohowyzkiego i w samym Drohowyżu, gdyby więc kurator hr. Henryk Skarbek i rada administracyjna wbrew woli fundatora bez rozpisania konkursu załatwić chciały sprawę wydzierżawienia teatru hr. Skarbka, to byłoby to charakterystyczną ilustracją tej gospodarki i wówczas nabrałyby prawdopodobieństwa szerzone pogłoski, że kuratorja powoduje się nie dobrem publicznem, nie dobrem fundacji, lecz tylko prywatą... Takich spraw nie załatwia się cichaczem i samowolnie. Niedawno temu wyraził w tej mierze kraj swoją opinję w sprawie podhajeckiej... P. Kieszkowski, nadużywając swej władzy, bez rozpisania licytacji wydzierżawił dobra Podhajeckie Lilienfeldom. Powstało oburzenie i stanęło na tem, że dobra te wydzierżawione zostaną w drodze publicznej licytacji... Stanąć mogę do licytacji także i pp. Lilienfeldowie. Sprawę teatru narodowego uważamy co najmniej za tak ważną, jak sprawę Podhajecką. O dzierżawę teatru ubiegać się mogą także i pp. Schmitt i Szydłowski, sprawiedliwość jednak nakazuje rozpisanie konkursu.
Wydział krajowy, w razie rozpisania konkusu, będzie miał głos decydujący, stać się to musi w myśl opinji ankiety teatralnej, która orzekła, że co do osoby przedsiębiorcy Wydział kraj. założyć może swoje veto i rozumie się to samo przez się, gdyż Wydział kraj. imieniem sejmu wypłaca przedsiębiorcy subwencję.
Publiczny konkurs pozwoli Wydział kraj. wybrać ze zgłaszających się konkurentów tego, który stanowiskiem społecznem, majątkiem, zdolnościami i kwalifikacją da największą gwarancję, że prowadzić będzie racjonalnie jedyny w Polsce teatr, który prawidłowo rozwijać się może i powinien. W tej sprawie zabrali także glos artyści teatru lwowskiego, którzy w podaniu, wystosowanem w polowie września rb., wnieśli do Wydziału kraj. przedstawienie motywowane, upraszając o ukrajowienie teatru od Wielkiejnocy 1892, a ewentualnie o rozpisanie konkursu na lat sześć od tego terminu.
Spodziewamy się, że wywody nasze trafią do przekonania ludzi dobrej woli i że kuratorja fundacji Skarbkowskicj i Wydział kraj. postąpią w myśl opinji publicznej, domagającej się rozpisania konkursu.
Jest to jedyny sposób, mający ochronić scenę narodową od upadku.
Rozpisanie konkursu będzie dowodem najlepszym, że sfery decydujące opiekują się szczerze naszym teatrem i że w sprawach publicznych, obchodzących żywo kraj cały, nie decyduje prywata i protekcja, lecz tylko wzgląd na dobro publiczne. A jeżeli oprócz pp. Schmitta i Szydłowskiego nie zgłosi się żaden kandydat godny, to będzie to największym tryumfem dla obecnych przedsiębiorców, którzy przecież nie powinni obawiać się światła dziennego i współzawodnictwa.

»Kurjer Lwowski« 05.11.1891 Spór domowy hrabiów Potockich.

W ostatnim numerze wiedeńskiego Tagblattu znajdujemy senzacyjną korespondencję z Warszawy, w której opowiedziano po raz pierwszy szczegółowo historję działu spadkowego po zmarłym w Paryżu w r. 1880 hr. Maurycym Potockim i wynikłego wskutek tego działu sporu prawnego między synami zmarłego, sporu, który się skończył procesem kryminalnym. Według tej korespondencji rzecz się tak miała.
Hr. Maurycy Potocki pozostawił ogromny majątek, którym spadkobiercy podzielili się na mocy dobrowolnej ugody. Starszy syn August otrzymał dobra ojcowskie Jabłonnę i inne, pałac w Warszawie, majętność w Austrji leżącą, Zator, a nadto połowę dóbr Berezyna, obejmujących ogółem 112.000 dziesięcin gruntu. Młodszy brat Eustachy otrzymał drugą połowę Berezyny i miał następnie po śmierci matki otrzymać jej dobra. Nadto zobowiązali się obaj spadkobiercy spłacić dwie swoje siostry w ten sposób, że August miał dać siostrze Natalji jednorazową spłatę w kwocie 300.000 rubli, zaś Eustachy miał dać drugiej siostrze Marji, zamężnej hrabinie Zamojskiej dopełnienie do otrzymanego już przez nią posagu, w kwocie 150.000 rubli. Matce mieli obaj bracia płacić rentę roczną w kwocie 30.000 rubli, z czego na Augusta wypadało 20, a na Eustachego 10 tys. Hr. Eustachy w chwili podpisania tej ugody był jeszcze małoletnim, nie miał jeszcze bowiem 21 lat.
Rezultat tego podziału był taki, że hr. Eustachy ze swej schedy miał płacić rocznie: matce 10.000, a siostrze procent od 150.000 w kwocie 7500, razem 17.500 rubli. Tymczasem cały dochód roczny z jego schedy wynosił tylko 14.500 rubli, musiał więc Eustachy co roku dokładać po 3000 rubli, by uczynić zadość swym zobowiązaniom.
W tym celu musiał zaciągać długi, które obciążyły hipotekę jego ojcowizny. Z tego powodu Eustachy użalał się przed bratem i żądał nowego podziału ojcowizny, August jednak nie chciał o tem ani słyszeć. Po dłuższych pertraktacjach zgodzili się bracia przedłożyć rzecz sądowi polubownemu, złożonemu z 11 członków, którzy wszyscy wybrani byli przez hr. Augusta. Do tego sądu między innymi należeli hrabiowie Artur, Alfred i Roderyk Potoccy. Sędziowie wszystkimi glosami przeciw jednemu zgodzili się na to, że należy przystąpić do nowego podziału. Pięciu sędziów nadto wyraziło się w ten sposób, że pierwszy podział spadku hr. Maurycego był jednostronnym i nieprawnym.
Hr. August Potocki nie chciał jednak tak łatwo puścić z rąk majątku, który tak długi czas posiadał. Spowodował on przeto wierzycieli swego brata, by wystawili jego połowę dóbr Berezyny na licytację. Przedtem jednak posłał prośbę do cara, by tenże jemu, jako poddanemu austrjackiemu, w drodze łaski pozwolił odkupić od brata drugą połowę Berezyny. Tej prośbie car odmówił. Wówczas hr. August na publicznej licytacji za pomocą podstawionego kupca, swego przyjaciela barona Eug. Wulfa nabył na tegoż imię połowę Berezyny za 105.004 ruble. Ta kwota, drobna w stosunku do wartości majątku, wynoszącego 56.000 dziesięcin (przeszło 112.000 morgów) zrodziła w duszy hr. Eustachego podejrzenie względem brata. Począł on rzecz badać i przyszedł do tego przekonania, że hr. August ptzekupił kilku kapitalistów, którzy mieli zamiar stanąć do licytacji, by do niej nie stanęli. Podał więc do sądu w Mińsku skargę cywilną na swego brata.
Sąd miński orzekł, że licytacja odbyła się prawidłowo, sąd apelacyjny wileński orzekł na korzyść Eustachego, zaś trybunał kasacyjny zniósł oba wyroki i zarządził ponowną rozprawę, polecając sądowi pierwszej instancji zbadać w pierwszej linji, jaką rolę przy sprzedaży dóbr grał niejaki Żaglowski. Z przesłuchania tego świadka wynikło, że August Potocki pobawił do licytacji pięciu strohmanów, którzy pozornie się przelicytowywali, podając równocześnie minimalne oferty. Rolę pośrednłka w tej całej sprawie grał rządca dóbr hr. Augusta, Klimkiewicz. Na podstawie tego wyniku śledztwa, wydelegowany został do przeprowadzenia rozprawy sąd obwodowy petersburski. Wyrok tego sądu dotychczas nie zapadł.
Tymczasem i prokuratorja w Mińsku zwróciła uwagę na tę sprawę. Zbadawszy akty procesu i przesłuchawszy kilku świadków wytoczyła ona hr. Augustowi Potockiemu i Klimkiewiczowi proces o oszustwo. Rozprawa miała się odbyć jeszcze w sierpniu, odłożoną została na październik, lecz i teraz się nie odbyła, gdyż Klimkiewicz, mimo danego słowa, że się z miejsca pobytu nie wydali — drapnął. Do rozprawy zawezwani zostali także owi sztromani z licytacji, w tej liczbie bar. Wulf i pułkownik Kozłowski.

»Kurjer Lwowski« 17.10.1891 Los nauczycieli lwowskich.

Do bogatej kroniki nędzy nauczycielskiej przybywają co dnia świeże dokumenty. Podajemy tu dzis streszczenie dwóch petycyj, podanych przez nauczycielstwo szkół ludowych lwowskich, na imię reprezentacji miasta Lwowa. Petycje te podpisane przez wszystkich nauczycieli szkól odnośnych wystosowana zostały: pierwsza przez wszystkich nauczycieli stabilizowanych, pobierających po 800 zlr. pensji, o podwyższenie tejże, druga zaś przez kilkudziesięciu nauczycieli niestałych, czekających niekiedy i po 20 lat na stabilizację i pobierających po 400 zlr. rocznie. Oto są wywody pierwszej petycji:
"Z nadaniem samorządu krajowi naszemu jęły się wszystkie stany usilnej pracy nad polepszeniem doli naszego społeczeństwa. Wówczas też zabłysły dla szkól i nauczycielstwa lwowskiego lepsze nadzieje. Już w r. 1873 proponowano dla nauczycieli jako minimalną płacę 1000 zł., jednakże na wniosek ówczesnego radnego, a póżniej prezydenta śp. Wacława Dąbrowskiego, który się wyraził na posiedzeniu rady miejskiej, że za 5 lal trzeba będzie płacę nauczycielom znowu podnieść, ustanowiono ją w tej wysokości, jaką jest obecnie. Jeżeli wysokość plac nauczycielskich, ustanowionych w r. 1873, stanowiła wobec dawniejszego stanu postęp, toć dzisiaj, po 18 latach, stosunki w stolicy naszej zmieniły się znacznie, ludność wzrosła z 90 na 120.000, a ceny pomieszkań i wszystkich artykułów tak podskoczyły, iż pomiędzy nauczycielstwem lwowskiem zapanowała niedola, która pracownikom na polu oświaty nie dozwala swobodnie oddawać się pracy zawodowej.
Ustawa krajowa z d. 1. stycznia 1S89 podniesieniem płacy, dodatków pięcioletnich i przyznaniem dodatku na pomieszkanie polepszyła w części byt nauczycieli całego kraju, pominęła tylko nauczycieli lwowskich, bez względu na to, iż sprawiedliwość wskazywałaby, aby stosunkowo i ich położenie uwzględniono. Pominięcie to należałoby uważać za wielką krzywdę, wyrządzoną nauczycielom lwowskim, gdyby nieusprawiedliwiano go tem, że Sejm uznając nadzwyczajną troskliwość i opiekę reprezentacji miasta nad szkołami, nie chciał ustawami krępować jej samorządu.
Wiadomo powszechnie, do jakiej wysokości doszły np. ceny pomieszkan we Lwowie. Za najskromniejsze, często ciemne i wilgotne pomieszkanie, płacić trzeba co najmniej 300 zł. rocznie, z opalem zaś i usługą — skromnie licząc — 430 zł. Czyż jest rzeczą możliwą, aby we Lwowie rodzina, licząca choćby 5—6 osób, mogła żyć przyzwoicie z 370 lub nawet 470 zł., tyle bowiem, po opędzeniu powyższych wydatków, pozostaje nauczycielowi na resztę potrzeb życiowych. Konieczność zmusza go do szukania lekcyj, pracuje w szkole i po za szkołą bez chwili wypocznienia i w walce tej o chleb dla siebie i rodziny niszczy przedwcześnie swe siły. Śmiało twierdzić można, iż nauczyciel we Lwowie, przy teraźniejszej płacy, wystawiony jest na najskrajniejszą niedolę. A jakież to życie? Czyż ciągłą walkę z niedostatkiem przy pracy o głodzie i chłodzie można życiem nazwać? Jeżeli zaś rodzinę nauczycielską nawiedzi jakieś nieszczęście, jeżeli w jej progi wejdzie choroba lub śmierć, o co — wśród takich warunków — nie trudno, cóż wtedy nauczycielowi pozostaje? Oto wstępuje na tę drogę, po której już tylu poprzedników jego kroczyło, a na którą popycha go nieubłagana twarda ręka losu. Najpierw tedy zaciąga kwartalne, a czasami całoroczne zaliczki na płacę, później zaś, w miarę wzrastających potrzeb i wydatków domowych, wszczyna wędrówkę po towarzystwach zaliczkowych. By się o istotnem, a bardzo smutnem położeniu nauczycieli przekonać, dość przeglądnąć księgi Izby obrachunkowej miejskiej, które wymownymi, w dziesiątki tysięcy sięgającymi liczbami, stwierdzają ilość tytułem zaliczek, naprzód pobranych kwot. Los ten jest udziałem wszystkich niemal nauczycieli lwowskich. Cóż dopiero mówić o takich, którzy kształcą dzieci, a muszą nadto utrzymywać starych rodziców, lub dopomagać młodszemu rodzeństwu?
W każdym innym zawodzie przynajmniej widoki na awans słodzą lata niedostatku, ale nauczyciel lwowski i tej nadziei mieć nie może. Najwyższy jego awans jest, jeżeli raz tylko posunie się o 100 zł. wyżej. W każdej kategorji rządowej służby najniższa płaca wynosi tyle, ile pobiera starszy nauczyciel lwowski, po wielu latach mozolnej pracy. Upzędnicy zaś krajowi i miejscy mają w tej kategorji, z rozmaitymi dodatkami, znacznie wyższe płace. Zresztą, gdyby nawet ustawa krajowa przyznała była nauczycielom lwowskim taki sam dodatek na pomieszkanie, jaki mają nauczyciele na prowincji, zawsze jeszcze byłby pierwsi w mniej korzystnem położeniu, gdy bowiem na prowincji dodatek 10 prc. wystarcza na zapłacenie najmu mieszkania, we Lwowie jest to rzeczą wprost niemożliwą.
Na podstawie ustawy krajowej z dnia 1. stycznia 1889 r. zrównano płace nauczycielek, które pobierały przedtem tylko 700 zł. rocznie, z płacami nauczycieli, a tem samem podwyższono ich pobory o 100, względnie 200 zł., podczas gdy nauczyciele nic nie zyskali i od r. 1873 pobierają jednakową płacę. Wiadomo zaś powszechnie, że położenie nauczycielek jest o wiele korzystniejsze, niż nauczycieli. Ci ostatni bowiem będąc w przeważnej części ojcami i jedynymi opiekunami licznych, często po kilkanaście osób wynoszących rodzin, są obowiązani żywić je, odziewać i kształcić, nadto — jako męiczyźni — muszą spełniać wiele różnorodnych obowiązków obywatelskich, od czego nauczycielki, znajdujące zazwyczaj pomieszczenie przy rodzinach, są wolne.
Jako dowód skromności nauczycieli lwowskich w żądaniach, niech posłuży okoliczność, że gdy ich koledzy w seminarjach nauczycielskich pobierają rocznie po 1040 zł., a nauczyciele w miastach, jak: Przemyśl, Stanisławów, Tarnów, Tarnopol itp. po 770 zł. rocznie, że gdy Reprezentacja w ostatnich latach urzędnikom wszelkich kategoryj magistratu po kilka razy byt ich polepszała — nauczyciele lwowscy, wśród doskwierającego niedostatku, niczem nie zrażeni, pracują dotąd tylko o 800, a w polowie 900 zł. płacy."
Druga petycja, czyli "prośba prowizorycznych nauczycieli lw. szkół ludowych" maluje obraz jeszcze bardziej ponury.
"Podpisani pełniąc obowiązki nauczycieli przy tutejszych szkołach miejskich, mając stosownie do ustaw wymaganą kwalifikację nauczycielską, żywili tę nieplonną nadzieję, iż przy wzrastającej coraz liczbie szkól w stolicy, po odbyciu przepisanej praktyki nauczycielskiej, uwzględni miasto ich zasługi i zabezpieczy im byt. Tymczasem po ukończeniu praktyki, co więcej, mając po 9, 10, a nawet po kilkanaście lat służby, zostają na posadach tymczasowych (prowizorycznych) aczkolwiek "de facto" pełnią te same obowiązki samoistnych nauczycieli przy szkołach miejskich, jak ich koledzy na stałych posadach o większej prawie dwa razy płacy.
Przejęci obowiązkiem swego powołania, z calem poświęceniem, a nawet z uszczerbkiem zdrowia, jak tego dowodem jest znaczna śmiertelność pomiędzy nauczycielami, i to przeważnie młodszymi, oddają się całkowicie dla dobra mlodzieży, pracując nietylko w szkole, ale i po za szkolą, jakoto w czytelniach ludowych i innych instytucjach humanitarnych. Tym sposobem nie mają nawet czasu zapracować sobie odpowiednio po za szkolą i zadowalać się muszą tylko płacą wynoszącą zaledwie 40 zł. miesięcznie. Kwota ta nie wystarcza nawet na zaspokojenie najniezbędniejszych potrzeb życia. Znajdują się więc przy panującej w stolicy drożyźnie w zbyt przykrem położeniu i smutnym wzrokiem patrzą w przyszłość, bo przy ciężkiej i wycieńczającej pracy nauczycielskiej nie mają zabezpieczonego bytu. Nie mają bowiem prawa do emerytury; w razie zaś kalectwa lub dłuższej słabości zostają bez utrzymania, a w razie śmierci nauczyciela prowizorycznego pozostała po nim rodzina wystawiona jest na skrajną nędzę.
Męskich szkół etatowych jest w mieście naszem 10, prócz tych 3 szkoły mieszane o posadach przeważnie prowizorycznych. Wszystkich więc razem szkół jest 13 o 96 klasach. W szkołach tych prócz nauczycieli stałych w liczbie 45 jest 51 nauczycieli tymczasowych (prowizorycznych).
W każdej szkole istnieją równorzędne klasy, które nietylko od 3 ale nawet od kilkunastu lat są jako samoistne, a temsarnem według brzmienia ustawy szkolnej powinny być stałymi nauczycielami obsadzone.
Według §13. art. 3. ustawy państw, z 14. maja 1869 r. może być przy szkołach, przy których więcej aniżeli trzy posady są stałe, tylko jedna trzecia część posad zajętych przez tymczasowych (prowizorycznych) nauczycieli. Gdyby zatem ten stosunek był uwzględnony, a uwzględnionym być powinien, wobec ogólnie obowiązujących ustaw i przepisów, byłoby na 45 posad stałych tylko 15 posad prowizorycznych, gdy tymczasem stałych posad jest 45, a prowizorycznych 51. Przemiana choćby 20 posad prowizorycznych na stałe, nie obciążyły zbyt budżetu gminnego, wymagać będzie bowiem zaledwie 6400 zł. rocznego dodatku.

»Kurjer Lwowski« 20.10.1891 Nowy szyb solny.

W salinach w Lacku pod Dobromilem odbyła się w niedzielę 12. bm. niezwykła uroczystość poświęcenia "perwszego wbicia łopaty", celern otwarcia nowego szybu salinowego.
Aktu poświęcenia dokonali obaj miejscowi proboszcze w obecności starosty p. Zsitkowskiego, radcy górniczego p. Waydowicza, wszystkich miejscowych urzędników sądowych, administracyjnych i salinarnych, 12 delegatów Towarzystwa "Sokoła" z Przemyśla, miejscowej straży ogniowej ochotniczej, licznie zgromadzonej publiczności miasta Dobromila i ludu sąsiednich gmin wiejskich Huczka, Lacka i Kniazpola.
O g. 10. rano odprawił najpierw rz. kat. prób. ks. Knurkiewicz, mszę w kaplicy salinarnej nad szybem cesarza Franciszka, poczem w uroczystym pochodzie udał się orszak poprzedzony orkiestrą salinarną dzielną drużyną "Sokołów" i korpusem miejscowej ochotniczej straży ogniowej po wężowato wijącej się nowo zbudowanej drodze w kierunku północno-wschodnim na górę, na miejsce, gdzie ma być otwarty nowy szyb, a gdzie dla ochrony robót górniczych wzniesiono obszerny, zdała widzilny budynek drewniany. Tutaj odprawił nabożeństwo ks. prób. Mochnacki wedle obrządku gr., a po mszy przemówił ks. Knurkiewicz do zgromadzonych od ołtarza, pouczając ich o ważności aktu poświęcenia i doniosłości otwarcia nowego szybu dla miasta, okolicy i kraju. Następnie wśród modłów kapłańskich w obu obrządkach poświęcono miejsce nowego szybu, a naczelnik salin, radca górniczy p. Józef Waydowicz przemówił do zgromadzonych. Wśród tego przemówienia nastąpiło trzechkrotne ruszenie łopatą przez księży obu obrządków i reprezentantów gminy.
Z kolei dokenali tej funkcji naczelnicy urzędów, z obecnych gości zaś drużynie Sokołów dostał się najpierw do rąk rydel górniczy, następnie każdy z obecnych poruszył ziemię, a w mgnieniu oka zniknął potężny słup ziemi, co niechaj będzie szczęśliwą wróżbą dla szybkiego postępu robót górniczych!
Czas założenia saliny w Lacku dokładnie oznaczyć się nie da; to jednak pewna, że salina ta istnieje od wieków. Styl kapliczki wznoszącej się na pochyłości góry po nad saliną, poświęconej św. Kunegundzie, patronce górnictwa polskiego, wskazuje, że kapliczka ta zbudowaną była współcześnie z zamkiem Herburtów, stąd wniosek, że w tym czasie salina tutaj już istniała (1531—1534). Po zajęciu Galicji przez Austrję zamienił rząd austrjacki z ks. Lubomirskim "państwo dobromilskie" na starostwo rohatyńskie dobra Medyka z 18 wsiami starostwa przemyskiego.
Kronika podaje, że salina w Lacku wydawała od roku 1787 do r. 1802 po 67 tysięcy cetn. warzonki rocznie. W ostatnich czasach zaniedbywano salinę w Lacku do tego stopnia, że groziło jej zupełne zamknięcie i dopiero teraz wyrobiono w ministerstwie skarbu pozwolenie na otwarcie nowego szybu, który na długie czasy ma zabezpieczyć istnienie lackiej saliny.
Jest ona ostatnią na zachód wysuniętą, a przy tem największą warzelnią soli, przynoszącą skarbowi państwa 600.000 rocznego dochodu, a dającą utrzymanie setkom rodzin robotników, sług i kupców miejscowych.

ситуація

»Дѣло« 07.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 7 марта. Вчера відбувались в різних частях міста збори безробітних людей, на котрих сильно виступлено против заможнїйших людей. Поліція розвязала збори на Сіммеррінґ і порозганяла зібраних з салї нарад.
Прага 7 марта. Bі второк предложить правительство проєкти угодові. Февдали і старо-Чехи заявлять, що ситуація вимагає здержати цїлу акцію угодову. — Збори виборцїв на Виноградах похвалили політику заграничну Вашатого.
Петербург 7 марта. Рада міністрів порішила будувати нові зелїзницї в ґуберніях волиньскій і подільскій.
Софія 7 марта. На кілька днїв перед убійством Вулковича повідомлено анонімним листом кн. Фердинанда, що в скорі погибне одна з єго найвірнїйших "креатур". Князь гадав, що се говорить ся про Стамбулова і передав єму ті листи.

»Дѣло« 05.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 5 марта. Вибори до сойму буковиньского розписані на 11 цвітня. Сойм буковиньскій збере ся ще на коротку сесію перед скликанєм ради державної.
Берлин 5 марта. Правительство має намір завести монополь від горівки в Нїмеччинї. — Цїсар поручив висказати признанє орґанам поліційним за их поведенє підчас послїдних розрухів.
Білград 5 марта. Правительство предложило проєкт нової тарифи митової з високими позиціями.
Париж 5 марта. В Тульон арештовано одного Италійця під закидом шпігуньства.
Атини 5 марта. Король відложив засїданя парляменту до 5 цвітня.

»Дѣло« 04.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 4 марта. Для голодуючих робітників зібрано 77.000 зр. і що дня роздають по кілька тисяч бохонцїв хлїба поміж них.
Прага 4 марта. Правительство не внесло на вчерашнім засїданю предложеня в справі розмеженя округів судових. — Moлодо-Чехи внесли кілька интерпеляцій.
Брукселя 4 марта. Викрито атентат динамітний против міністерства. Відбулись ревізії по домах анархістів і викрито кoреспонденцію з заграничними анархістами.
Атини 4 марта. Доносять, що Деліяніс загадав був викликати революцію. Именував свого приятеля, офіцира, командантом ґарнізону войскового в Атинах і поручив єму увязнити міністра війни, котрий тогдї був командантом сторожи в палатї королївскій. Увязнено кількох офіцирів і шефа секції в міністерстві війни за их поведенє підчас демонстрацій на улицях.

»Дѣло« 03.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 3 марта. Wien. Ztg. оповіщує цїсарску санкцію закона о підпомозї державній для голодуючих.
Прага 3 марта. Старо-Чехи і февдальна шляхта рішили голосувати в соймі за відложенєм акції угодової в сей спосіб, що правительственні внесеня мають передатись до реферату не комісії угодовій лиш видїлови краєвому.
Петербург 3 марта. Що раз більше даєсь відчути недостача лїкарів в околицях, де голод і тиф. Власти висилають замість лїкарів студентів з висших курсів медичних.
Париж 3 марта. Заявленє міністеріяльне в палатї буде такого змісту, що мають задержатись постанови конкордату і дотеперішні аліянси політичні.
Білград 3 марта. Надїють ся упадку міністерства, бо 50 членів радикального сторонництва заявило, що в справах церковних не можуть підпирати теперішного правительства. Новий кабінет зложили би Сава Груїч і Вуїч.
Берлин 3 марта. Ґазетам Köln. Ztg. і берлиньским Neuste Nachr. мають виточити процес о обиду цїсаря за критику послїдної промови цїсарскої.
Царгород 3 марта. Турецке правительство призначило 1000 фунтів турецких за викритє убійника д-ра Вулковича.
Атини 3 марта. В містї супокій і нема нїяких розрухів.

»Дѣло« 02.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 2 марта. Правительство болгарске замовило в австрійских фабриках оружія 50.000 карабінів, з доставою в як найкоротшім часї.
Берлин 2 марта. В парляментї соціяліст Зінґер протестував против того, щоби послїдні ексцеси робітничі використувати на побільшенє кредиту для войска.
Софія 2 марта. Похорони д-ра Вульковича були величавою маніфестацією. За доновиною ишов кн. Фердинанд. Професор Шопов виголосив патріотичну антіросійску промову.
Атини 2 марта. Між королем а Деліянісом конфлікт і король казав податись міністерству до дімісії. Трікупіс не хотїв зложити новий кабінет і зробив се Константопулос. Парлямент заявив вотум довіря кабінетови Деліяніса. Перед помешканєн Деліяніса відбувалась маніфестація а Деліяніс сказав: Нарід два рази дав менї вотум довірія, тож я не зійду з мого становища, бо числю на довіріє і поміч народу. — Перед палатою королївскою була демонстрація і войско розганяло товпи. Говорять, що може прийти до революції.

»Дѣло« 01.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 1 марта. Цїсар відїхав до Будапешту. — Дня 8 марта збере cя тут конференція eпископів австрійских під проводом кардинала Шенборна. — Поліція розвязала академічне товариство "Татран" з політичних причин.
Прага 1 марта. На зборах молодо-Чехів ухвалено внесенє, що в адресї до цїсаря має бути просьба, щоби зволив коронувати ся в Празї.
Париж 1 марта. Перед готелем княгинї Сафан, де буда амбасада испаньска, експльодувала коробка бляшана з динамітом. Се атентат испаньских анархістів.
Лондон 1 марта. Всї гірники в копальнях угля в Лєнкешір заповіли стрейк на 12 марта і жадають підвисшеня платнї.

»Дѣло« 29.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 29 лютого. Цїсар затвердив внесенє ради міністрів і підписав патент розвязуючій буковиньскій сойм. Wr. Ztg. оповістила уже сей патент. Нові вибори будуть розписані під конець марта, а що сесія соймів краєвих кінчить ся в серединї цвітня, то мабуть сойм буковиньскій вже не буде радити сеї весняної сесії. — До комісії для реґуляції валюти покликані з Галичини Мілевскій з Кракова і Шлят та Згурскій зі Львова.
Прага 29 лютого. Серед ческого населеня сильна аґітація, щоби запротестувати против предложеня о роздїлї округів судових, яке правительство предложить на сїй сесії соймовій.
Берлин 29 лютого. Войско сконсиґноване і поліція уживає оружія при всяких ексцесах робітничих.
Париж 29 лютого. Кабінет Любета уконституував ся. Любе президія і справи внутрішні, Рікард судівництво, Вієт публичні роботи, Кавеняк маринарка, Фрейсіне, Рібо, Рош, Девель, Рувіє і Буржоа задержують свої давні теки.
Петербург 29 лютого. Сила войскова Россії має бути подїлена на три армії: північна під вел. кн. Володимиром, західна під ґен. Гурком а полуднева під ґенер. Драгомировом; начальну команду обійме ґен. Обручев. — Директор департаменту зелїзничого Віте именований провізоричним міністром комунікацій.
Царгород 29 лютого. Тїло д-ра Вудковича перевезено до Филипополя а домовину вижидав кн. Фердинанд, котрий возьме також участь і в похоронах.
Білград 29 лютого. Президентом скупштини вибраний правительственний кандидат Тая Вукович.

»Дѣло« 27.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 27 лютого. Цїсар вернув до Відня з Будапешту.
Берлин 27 лютого. В парламентї обговорювано розрухи робітничі. Соціялісти виперли ся всякої участи в них. Говорять, що правительство покористуєсь розрухами, щоби вкоротити права конституційні.
Петербург 27 лютого. Міністром комунікації має стати кн. Олександер Ольденбургскій.
Париж 27 лютого. Буржоа не міг зложити кабінету. Сенатор Любе хоче зложити мішаний кабінет, в котрім не буде місця для Констанса.
Царгород 27 лютого. Д-р Вулкович помер.
Софія 27 лютого. Стамболов явив ся на двірскім бали, устроєнім в роковини вступленя на престол кн. Фердинанда.

»Дѣло« 26.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Bідень 26 лютого. Палата панів ухвалила вчера проєкт будови зелїзницї Станіславів-Вороненка і додаток дорожняний для урядників, відповідно до предложеня правительственного у висотї пів міліона зр. — Відтак ґр. Таффе оповістив замкненє ради державної.
Париж 26 лютого. Вчера Карно поручив Буржеса зложити кабінет радикальний. Фрейсіне і Рібо заявили, що вступлять до кабінету.
Петербург 26 лютого. В ґубернії навіщені голодом висилає правительство войско, бо населенє дуже зворушене.
Ціріх 26 лютого. Мають видатись факсімілія квітів і рахунків з фонду вельфского.

»Дѣло« 25.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 25 лютого. Сойм буковиньскій буде мабуть на певно розвязаний, бо посли, що зложили мандати, не хотять відкликати свого рішеня.
Будапешт 25 лютого. Анкети в справі валюти будуть скликані на 8 марта с. р.
Берлин 25 лютого. Цїсар Вільгельм виголосив на бенкеті пруского сойму довшy промову, в котрій сильно виступив против непокликаних критиків (Бісмарк і єго праса) теперішного правительства. Цїсар запевнив, що поведе Нїмеччину до світлої будучности.
Білград 25 лютого. Скупштина приняла димісію президента Катича.
Париж 25 лютого. Суд відкинув жалобу Льора на міністра Констанса.

»Дѣло« 24.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 23 лютого. Правительство загадало взятись до роздїлу 500,000 зр. на додаток дорожняний для урядників помимо противної ухвали палати послів. — Увязнених за ексцеси понедїлкові робітників засуджено поліційно по кілька днїв арешту, а відтак акти переймуть суди повітові для загального слїдства.
Будапешт 24 лютого. Цїсар застановив слїдство карне в справі поєдинку посла Уґрона з міністром Фаєрварим.
Париж 24 лютого. Справу зложити новий кабінет поручено Рувієрови. В складї кабінету лишить ся Фрейсіне, Констан і Рібо. — Поліція викрила крадїж кількасот набоїв динамітних. Сим динамітом хотїли анархісти висадити у воздух испаньску амбасаду з мести за смерть анархістів в Xepecї.
Берлин 24 лютого. Комісія шкільна відкинула внесенє що-до польского язика викладового в народних школах.

»Дѣло« 23.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 23 лютого. Комісія палати панів порішила обнижити на пів міліона ухвалений палатою послів закон о додатку дорожнянім.
Берлин 23 лютого. В проєктї закона піднесено кару за шпігуньство на дожизненну вязницю. Иншій проєкт дозволяє завести в Альзації і Льотаринґії на случай войни стан облоги.
Париж 23 лютого. Крізис кабінета ще не полагоджена. Палата і сенат відложені до четверга.
Софія 23 лютого. В процесї Каравелової о петицію до заграничних властей що-до интервенції в користь увязнених видав суд вирок увільняючій всї три обжаловані женщини.

»Дѣло« 22.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 22 лютого. Говорять, що правительство не предложить до санкції цїсарскої ухвали палати послів що-до одного міліона зр. на додатки дорожняні для урядників. — На зборах робітників остро критикував пос. Пернерсторфер поведенє правительства в справі реформи закона прасового і збори розвязав комісар правительственний.
Будапешт 22 лютого. Вчера рано приїхав цїсар і отворив парлямент особисто.
Париж 22 лютого. Кризіс кабінету ще не полагоджена. Карно конферував з Ріботом, Саєм і Меліне що-до зложеня кабінету, але доси безуспішно.
Рим 22 лютого. Побоюють ся розрухів робітничих, по улицях ходять сильні патролї войскові. Здаєсь, що прийде до страйку робітників.
Білград 22 лютого. Милан вислав письмо до скупштини, в котрім заявляв, що робить послїдну жертву для краю і сина, резиґнуючи зі своїх прав і становища в Сербії.

»Дѣло« 20.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 20 лютого. Послїдне засїданє палати послів має відбутись в середу.
Петербург 20 лютого. До Дорпату, де все дуже мало війска, вислано на зиму штаб корпуса і два баталіони піхоти.
Париж 20 лютого. Карно приняв димісію міністрів. Трудно зложити новий кабінет. Може бути, що лишить ся давний з виїмкою міністрів Констанса і Фалієрса, а може лиш сам Фрейсіне яко міністер війни війде до нового кабінету.
Софія 20 лютого. Нa другій тиждень зачнесь процес против трех женщин Каравелової, Оросакової і Георгієвої о зраду державну. — Міністер Начевич має виїхати до Відня в місії дипльоматичній.
Білград 20 лютого. Катич мабуть лишить ся на президентурі кабінету. — Милан має приняти россійске підданьство.

»Дѣло« 19.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Bідень 19 лютого. Анкета для реґуляції валюти буде скликана 8 марта. — Кoмiciя буджетова приняла проєкт правительственний о будівлях комунікаційних для Відня.
Будапешт 19 лютого. Надїють ся, що цїсар приїде і отворить в понедїлок особисто угорскій парлямент.
Петербург 19 лютого. Кажуть, що деякі офіцири ґвардійскі будуть вислані для роздачі датків для голодуючих на місци і особисто.
Париж 19 лютого. З упадком кабінету Фрейсінета лучать і зміну заграничної політики в некористь Россії.