дописи

»Дѣло« 09.06.1892 Зухвалість свинярів-барашників.

Братя Новаки, торговцї свиней на більші розміри, від довшого часу тримають тую торговлю в двох повітах сяніцкім а лїськім виключно в своїх руках. Монополь той, розуміє ся, для них повів ся не зле, бо в короткім часї дійшли до миліонового маєтку. Нинї стали они властителями ключа Вільхівцї-Загутинь, котрий купили за 700.000 зр., а надто обертають ще такою готівкою, що торговлю дальше провадять.
Яко пани, они на торги вже не їздять, лиш тримають цїлий штаб сталих торговцїв-барашників з шефом на чолї, котрий лише касу з собою возить, виплачує партіям а відтак предкладає рахунки. Барашники ті, так як і шеф их, плачені суть місячно. Крім того дістають они ще дієти на "харч" в дорозї і по кождім торзї т. зв. "фостове" т. є. нагороду від кождої добре купленої свинї.
Побіч тих "сталих" барашників в кождім містї рейону братів Новаків є богато "несталих", котрі барашують лиш за саме "фостове". Одні і другі за-для того "фостового" в спільнім интересї тримають ся дуже солідарно. Коли н. пр. один барашник торгує яку свиню і не може торгу добити, то за хвилю зараз приходить другій, третій і т, д., але кождий з них дає менше, нїж попередний. Селянин чи якій иншій продавець, притиснений, мусить тепер продавати за те, що єму дають, бо за тиждень, два, три або й більше дістав би то саме...
Але лучить ся нераз і таке, що хтось купує свиню для власного ужитку [чи то на кормленє чи на заріз] і, наложивши реньскій, два на барашників, нївечить уложений з-гори их плян, а бідного селянина хоронить від визиску. Котрий же тепер в таких продавцїв-селян зараз замішає ся між нарід, того й щастє. Але котрий за раз йде на "литок" [могорич] до шинку, за тим идуть назирцї і барашники-свинарі, аби єму дати добру науку, кому має продавати. і от послїдного вівтірка, 31 н. с. мая с. р. на торзї в Лїську продав був один селянин свиню якомусь панови о много дорожше, нїж єму давали свинарі-барашники. Вдоволений, що торг єму пощастив ся, пійшов зараз — як то у нашого хлопа звичай — на "литок" до "винного шинку" у Гравера. В слїд за ним пійшли і два барашники. В сїнях межи бричками обскочили єго: один з одного, другій з другого боку, змолотили хлопа по-зa уха, по лици, по плечех і утїкли межи "своїх".
Таке вирабляють у нас барашники свинарі! Про конярів-барашників уже й не згадувати. Се патентовані обманники, котрих треба стерегтись як огню. Наші-ж орґани безпечности, замість щоби за такими фактами наглядати, ревідують за рускими пашпортами. Ой біда з тою політикою нещастною, коли після пашпортів навіть свинї всї мусять бути польскі...

»Дѣло« 08.06.1892 Гостина ческих Соколів.

У Львові дня 8 н. ст. червня 1892.
Пишемо під свіжим вражінєм гостини ческих Соколів у нашім містї.
Соколів ческих явилось над двіста. Межи ними бачили ми людей старших віком по-при молодїж здорову, сильну, веселу, свобідну мислею, бодру духом, патріотичну, свідому своєї задачі і своїх цїлей. Люде ті належали до всяких станів і звань. Були межи ними купцї, адвокати, ремісники, професори, предприємцї, доктори прав та фільософії, фабриканти, літерати, сини интеліґенції, міщан та селян — були, коротко кажучи — Чехи. Всї они в однакових, простих, дешевих уборах; всї з однаковими відзнаками, всї однакового духа і гадок, всї з рідною мовою на устах, горді на свій нарід, одушевлені исторією своєю, з смілим поглядом у будущину і з широкими надїями на лучшу долю та на певну побіду ческої національної идеї мимо всяких і великих супротивностей. Щирі в поведеню, привітливі, цїкаві на все, бистрі в судї — не втратили мимо довговікової ґерманізаційної системи нї на славяньскій вдачи, нї не видко на них якого-небудь пригнобленя. Люде невтомного труду на поли науки, як не менше технічної культури; люде засібні, але скромні в потребах житя; свідомі того, що не належать до пасивних народів в Австрії, але не гордовиті; люде, знаючі довладно силу матеріяльну і духову свого народу, люде без илюзій, що — сказати би — з оловцем в руках идуть там, куди веде их здорова мисль і патріотичне чувство.
От ким представились нам Соколи ческі! А чи давний той час, кола перші патріоти і орґанізатори ческого народу, зібравшись в тїсній комнатї на довірочну нараду, проказали памятні слова: "Як би ся стеля над нами провалилась, хто знає, чи не придавила-б усего народу ческого." Так мало було ще перед шістьдесятьма роками Чехів в Чехії; так сумно виглядала вітчина Лібуші, Кароля ІV-го, Гуса та Жижки. Пучина нїмецка обгорнула Чехів мов широке море малий островець. Оазою лишив ся колись могучій нарід ческій на західних окраїнах Славянщини. Що силою не згнетено по бою на Білій Горі, те знищила повільна але постійно і консеквентно переводжена система ґерманізаційна. Чехи мало-що не зажили тої долї, яка постигла полабских Славян, Поморє польске та нинїшну Познаньщину. Шляхта або вийшла з краю, або знїмчилась. Натомість наплинуло богато аристократичних родів з Нїмеччини і Франції. Весь промисл і вся торговля перейшли в руки чуживцїв. Духовеньство стануло на боцї від народу, а міщаньсгво і селяньство стогнало в оковах кріпацтва.
І от тут як-раз показуєсь наглядно: що зможуть вдїяти національне чувство і віра в свої сили! Тут доказ, що народи не пропадають, наколи в згарищах тлїє хоч слабонька искра любови до свого. Чехія числить нинї над 5 міліонів Чехів. Знїмчену Прагу здобуто приступом. Интеліґенція розрослась широко, двигнула забуте і поругане слово ческе на поважне становиско язика культурного в родинї славяньскій. Селянин маючій, бо умний господар; міщанин зажиточний витис чужого промисловця та купця з міст і місточок; духовеньство вернуло назад до народу, а шляхта по половинї чувствує вже нинї, що она мусить ити рамя об рамя з тим народом, посеред котрого живе. Чехія платить нинї 170 міліонів річного податку до скарбу державного, а з сеї суми 120 міліонів паде на сам нарід ческій. Се велика сила матеріяльна, котрої не може нїякій австрійскій міністер фінансів легковажити. Чех знає докладно, яку прислугу дає він армії австрійскій; він докладно обчислив, кілько сукна, полотна, цукру, порцеляни, скла та инших виробів посилає в другі австрійскі коронні краї; знає, які богатства мінеральні криє в нїдрі своїм єго ческа земля, і він стоїть кріпкою твердинею против так званого Drang nach Osten, певний свого, навіть аґресивний против данного свого недруга.
А се плід 50-лїтного труду над собою, труду, в котрім не прийшов єму в поміч нїхто, не виймаючи навіть Россії, що мов то стоїть на сторожи интересів славяньских.
Нинї той нарід звернув найбільшу увагу на вихованє молодежи своєї. Він прикладав всїх сил, щоби витворити поколїнє кріпке духом і тїлом. Средством до гартованя молодежи, до витворюваня характерів крицевих суть нинї у Чехів так звані jednoty telocvicne — товариства ґімнастичні, дружини "Соколів". Лиш калїка, за свідоцтвом лїкарским, вільний від науки ґімнастики в школах. А що вийде зі шкіл, те вяже ся в товариства сокільскі і таких Соколів числить нинї ческій нарід 75.000 голов. Всї они оживлені одним духом, побратані з собою, звязані в одну родину. В молодежи вся надїя народів — кажуть Чехи — і бережуть єї мов ока в голові.
За Чехами пійшли вже й Поляки. Их "Сокіл" обійшов уже 25-лїтний ювілей свого истнованя в Галичинї.
А ми?
І ми не залежимо сего поля. і ми вступимо на дорогу, котра лиш хосен може нам принести. Русин, хоч "пізний", одушевляв ся завсїгди дїлом добрим, тож єсть надїя, що небавом взлетять і по-над Русею галицкою "рускі Соколи", кріпкі духом і тїлом. Вже нинї можемо подїлитись з читателями нашими відрадною вістію, що в тій цїли завязав ся у Львові комітет, зложений з молодежи рускої і старших, щоб до року — по данім слові Соколам ческим — над Карпатами нашими взнїс ся "Сокіл рускій". Щасть Боже!

»Дѣло« 07.06.1892 З гостини архикнязя Альбрехта в Шклї. — Посвященє угольного каменя нової церкви.

[З гостини архикнязя Альбрехта в Шклї].
З Яворівского. Читаючи в "Дѣлї" де-що про гостину Є. ц. в. Вис. архикнязя Альбрехта на нашій земли, хочу звістити Вас про побут єго в купелевім селї Шклї.
В понедїлок 23 н. ст. мая досвіта довідав ся мїсцевий парох о. Гординьскій, що архикнязь приїде з Грушова до Шкла і тут заночує. Чим скорше розіслав післанцїв по селї, зібрав старших людей та шкільну молодїж і в ладї уставив поблизько войскових забудовань купелевих, де приладжені були комнати для архикнязя і єго дружини. Тут явили ся також: яворівскій ц. к. староста Невядомскій, віце маршалок повітовий, властитель Шкла п. Конопка, богато интеліґенції, і офіцири.
По 11-ій годинї в полудне надїхав архикнязь четвернею і задержав ся коло воріт ц. к. санаторюма. Староста представив архикнязеви о. Гординьского в фелоні. О. Годиньскій подав архикнязеви поцїлувати хрест, а потім гарно і плавно промовив кілька щирих слів привіту від рускої громади шкільскої. Архикнязь, відкривши голову, поцїлував хрест, мило подякував о. Гординьскому і довго розмавляв найперше з о. парохом, а потім з другими прибувшими на повитанє. По офіціяльних представленях архикнязь знов звернув ся до о. Гординьского, питав про відносини о. пароха і селян а відтак перейшов поперед шпалїром селян. Нарід підносив неумовкаюче "слава!" — а архикнязь відповідав по руски: "Дякую Вам! дякую!" Руска мова з уст архикняжих ще більше підносила одушевленє. Архикнязь промовив також до учителя, котрий був з школярами, розпитував також деяких селян по руски: чи служили в войску, при якім полку, і т. д. В Шклї є богато таких, що були в кампанії италійскій.
Около 1-ої години з полудня відбув ся у архикнязя обід, на котрий був запрошений о. Д. Гординьскій.

Посвященє угольного каменя нової церкви.
З Журова. В четвер 19 н. ст. мая відбуло ся в Журові посвященє угольного каменя і закладини церкви дуже величаво.
Хоч день перед тим, ба й цїлу ніч падав рясний дощ, мимо того зібрало ся множество доохрестного народу з своїми пан-отцями і процесіями. Вже від самого досвіта звіщали вистріли моздїрів велике і радістне торжество. О годинї 10½ розпочала ся в мїсцевім костелї торжественна служба Божа з діяконами, а селяньскій хор з Чернева, скріплений доохрестними півцями під проводом півця з Чагрова, ученика школи денисівскої, співав прекрасно. На службу Божу прибула интеліґенція мїсцева і з околицї: Вп. Стефан Тустановсній властитель Журова, Mиx. Тустановскій з женою, властитель Підмихайловець, Винкентій Желиховскій з Григорова з родиною і другі. Підчас служби Божої виголосив Впр. о. декан Іосиф Кернякевич хороше, одвітне торжеству слово.
По богослуженю удали ся всї на мїсце будуючої ся нової церкви. Перед входовими дверми відбуло ся водосвятє а по водосвятю посвящено угольний камїнь. В вижолоблений камїнь замуровано скляний слій, а в нїм спис всїх жертводавцїв і докладно описану исторію, як то у нас 74 лїт не було церкви, хто радо причиняє ся до будови, а хто ворогом нашого дому Божого... По скінченій церемонії посвященя каменя промовив до зібраного народу мїсцевий завідатель о. Андрій Пеленьскій. Згадав про радістне нинїшнє торжество, про утїху і радість тих, що щиро причиняють ся до будови, та про сором тих, що ворогують против нашого дому Божого. "Всї тїшимо ся нинїшним торжеством — казав о. Пеленьскій, — однак нема вже мїж нами одного, котрий би сю радість подїляв, нема честного Андрея Гречуха, що найбільше причинив ся до сего великого дїла, бо в найприкрійшій хвили, коли ми не мали мїсця під церков, услухав священика, замїняв кавалок свого поля за ерекціональний, а відтак вимїняний кавалок ерекціональний за обійстє иншого ґазди, де ми власне кладемо церков. То все робив з такою щиростію, в такій до часу тайнї, що вороги нашої церкви не впали на слїд та й не перешкодили доброму дїлу. Хоч ґазда незаможний на пятьох моргах поля, дарував 120 зр. на цимборію і 30 зр. на хоругви." За упокій душі пок. Андрея відспівано на мїсци посвященя каменя парастас.
Прибувші священики і интеліґенція удали ся на обід до школи, де мешкав завідатель, а нарід приймав своїх гостей з доохрестних сел на підвалинах нової церкви, де кожда з ґаздинь принесла і печене і варене. Загомонїла і руска пісня і звеселила зарівно зібраний нарід як і интеліґенцію.
І так Русь наша видить плоди своїх жертв. За три мїсяцї стане в мїсточку, де 74 років не було дому Божого, руска церковця о трех округлих копулах, 36 ліктїв довга, збудована точно після вимогів нашого обряду. На відозву завідателя парохії минувшого року нїхто й вірити не хотїв, щоби се дїло при так трудних обставинам дало ся довести до кінця. Та милосердний Бог і щедра Русь допомогли до сего. На відозву, помїщену в "Дѣлї", перші прислали свои лепти Вп. панї Марія Реваковачева з Козьови і п. Василь Потелицкій, заточник з Тарнова, а відтав поплили щедрі жертви і зросли до поважної суми.
Зібрані фонди вже вичерпані, а перед нами велика робота і много видатків. Ми однак живемо надїєю, що щедра Русь тепер не лишить нас без помічних і допоможе нам довершити намїрене дїло. А подвійно дасть, хто зараз дасть.

»Народна Часопись« 05.06.1892 Меморіял до правительства в справі субвенції на годівлю худоби в краю.

На послїдній сесії ухвалив Сойм — закон о ліденціонованю бугаїв громадских. Крім того ухвалено утворити сталий фонд на годівлю в висотї 50.000 зр. на удїленє позичок тим громадам, котрі після повисшого закона будуть мусїли постарати ся о бугая громадского, а не мають на се потрібних грошей. На инші же средства піднесеня годівлї рогатої худоби, а головно на субвенціонованє розплодових обор, устроєнє вистави, преміованє годівників і т. д., ухвалив сойм вставляти в буджет краєвий, почавши від 1 липня с. р., що року по 30.000 зр., поручаючи заразом краєвому Видїлови, щоби на ту саму цїль вистарав ся таку саму субвенцію зі скарбу державного, т. є. по 30.000 зр. річно через 10 лїт.
Видїл краєвий віднїс ся отже до Президії Намістництва о виєднанє субвенції в квотї 30.000 зр., а взглядно о підвисшенє дотеперішної обом товариствам рільничим у Львові і Кракові удїлюваної на годівлю субвенції до висоти 30.000 зр. і запевненє єї на 10 лїт.
Видїл краєвий каже, що справа піднесеня годівлї худоби в краю нашім єсть перворядної ваги як з огляду на приватний интерес рільників, так і передовсїм з огляду на краєве господарство взагалї і интерес держави. Зараза, яка приходила з худобою степовою, робила неможливим всякі змаганя господарских товариств і приватних годівників піднести годівлю. Але від коли замкненє всхідної границї для степової худоби увільнило край від зарази на худобу, а правительство удїлило товариствам рільничим дещо більшої субвенції на основанє розплодових обор, стацій бугаїв і т. д., зачали виразнїйше показуватись додатні успіхи заходів і старань краєвих товариств рільничих. На жаль, вже по трох роках правительство зменшило свою матеріяльну поміч до суми, котра не виставала на переведенє основно обдуманих товариством рільничим плянів піднесеня годівлї, а в наслїдок того акція тих товариств мусїла значно ослабнути.
Помимо тих трудностей, годівля худоби в краю поступила, але поступила значнїйше у більших властителїв земских, котрі мають потрібні до того средства, а були тепер забезпечені від страт, на яки давнїйше були виставлені через заразу степову, і вже не жалували робити потрібні наклади. Рівнож піднїс ся, після гадки Видїлу краєвого, стан худоби селяньскої, однак загал тої худоби представляєсь збираниною, яка повстала зі змарнїлих останків краєвої худоби і з мішаня рас, впроваджуваних по черзї до краю. Сю збиранину треба годувати, головно для продукції навозу, бо до инших цїлей она майже нездатна, а бодай не в силї відповісти теперішним потребам поступового господарства, а тим самим невідповідна до піднесеня доходу з землї, обтяженої що раз більше податками і всїлякими иншими додатками.
Дальше піднїс Видїл краєвий, що аби прискорити піднесенє годівлї худоби в краю і щоби не втратити осягнених доси результатів та виданих на се коштів, уважали оба краєві товариства рільничі, згідно з краєвою комісією рільничою, що на сю цїль треба доконче 60.000 зр. річно призначити і таку субвенцію стало удїляти через 10 лїт. Без такої запевненої на довші лїта субвенції не дасть ся уложити і перевести нїякій раціональний плян до піднесеня годівлї худоби. В пересвідченю, що правительство дасть на ту цїль по 30.000 зр. річно через десять лїт, ухвалив Сойм субвенцію з фондів краєвих в такій самій висотї.
Видїл краєвий піднїс, що після опінії краєвої комісії рільничої, фондом субвенційним мають управляти комітети тих товариств після пляну, спільно ними уложеного, а затвердженого Видїлом краєвим. Видїл краєвий просив Намістництво, щоби і субвенція, яка має удїлитись з фондів державних, була роздїлена поміж оба краєві товариства рільничі в такім самім відношеню, що краєві субвенції.
Вкінци піднїс краєвий Видїл, що одним з найважнїйших средств піднесеня годівлї худоби єсть закон о годівли, котрий обмежаючи довільне уживанє до годівлї розплодників невідповідних зле розвинених або з орґанічними хибами, переходячими легко на потомство, заводить рівночасно обовязок для громад удержувати відповідні розплідники для піднесеня годівлї худоби. А як велику вагу прикладає Сойм до скорого введеня сего закона, се доказує найлїпше обставина, що ухвалено основанє окремого сталого фонду на годівлю в висотї 50.000 зр. Видїл краєвий висказав надїю, що правительство в интересї краю і держави удїлить з фондів державних субвенцію і постарає ся як найскорше о цїсарску санкцію для закона о годівли, ухваленого Соймом.

»Дѣло« 04.06.1892 Письмо п. Іосифа Партицкого, бувшого голови "Сїчи"

З Відня.
Я здивував ся чимало, вичитавши в 102 н-рі "Дѣла" в дописи з Відня, котра [як каже заголовок] мала розказати про наші "Сїчові" загальні збори, цїлу пачку grayamia-ів против моєї особи. О скілько они мене дотикають, я ними зажурив ся, як торічним снїгом, але в интересї правди мушу подати кілька заміток на елюкубрації якогось "Гр. Нар.".
Говорить ся в дописи, що заг. збори "Сїчи" були моїм політичним похороном". Не знаю, з відки той бистроумний дотеп? Адже-ж "Сїч" — товариство касинове а не політичне, а я через цїлий час мого урядованя все поступав так, щоби нїхто нїякої "політики" і носом не звітрив. Коли в осени одноголосно мене вибрано, всї певно знали з моїх давнїйших маніфестацій словом і дїлом, що я радикал. А прецї-ж всї дали менї голос, значить не ходило о нїяку "політику", а тілько о веденє товариства внутрь, заступництво на внї і добру адміністрацію. Те, що назвав дописуватель моїм "лявірованєм межи радикалами а народовцями" — було моє старанє: задержати виключно лиш для хісна товариства [навіть серед таких хвиль, коли одні других хотїли "викидати" і зраджували велику охоту водити ся за чуприну], рівновагу між обома партіями в товаристві. І доси она яко-тако задержана. Менї здає ся, що головна дїяльність видїлу взглядно голови "Сїчи" полягає в тім, щоби взагалї удержати товариство у Відни і нашим елєментам не дати винародовлюватись в мори чужоземщини. А що то значить "удержати" товариство і кілько оно дає до роботи, стане всякому ясно, скоро гляне на річний буджет (по-над 400 зр.), на число членів [тепер 29, з чого около 20 платить вкладки] тай возьме на увагу невеличкій status всїх побічних доходів [тогід несповна 50 зр.]. Додам тут при нагодї, що нїхто зовсїм не напирав на моє уступленє, — оно наступило з чисто приватних, по за товариством стоячих причин. Дописуватель, коли вже силував ся пустити Witz-а, нехай-би був радше urbi et orbi проголосив, що ось-то Партицкій поповнив "політичне" самоубійство...
На що дальше втягнено в гру давних "Сїчовиків", що жертвували на обхід ювілейний датки грошеві, — сего не розумію. Я певний, що даючи их, они не виходили з партійного становища. Многі з них по торік пережитім були-би може і пів крейцаря не дали, коли-б зважали на "політику".
A propos відчитів в "Сїчи" я вже нераз заявляв, що устроюванє відчитів у Відни, ще до того може про "русалки" або "напади татарскі", уважаю нонсенсом. Радше раджу всякому тут читати книжки і дневники нїмецкі, в свобідні хвилї хоч-би оглядати Відень, а хоч-би і на Corso або в Пратер перейти ся. Мимо того я відчитам не противив ся, а що нїхто не зголосив ся, то видно, що нїкому такого добра не треба. Впрочім минуло сїм чи вісїм років, як сентіменти на тему відчитів вийшли в "Сїчи" — що так скажу — з моди. Впрочім нехай річне справозданє виказує добрі сторони мого урядованя; интерпеляції будуть зеркалом хиб і злих сторін.
Що-до здивованя дописувателя, що він "не годен витолкувати собі бляґ, голошених в часописях, що "Сїч" всїм нововступаючим членам дає информації" — як також на запитаня: "Чому не дав п. Партицкій відповідної информації п. Баллї [непринятому до "Сїчи"]? — Заявляю, що того пана Баллу я вперве оглядав на загальних зборах, отже информацій він від мене брати не міг, а я не міг єму удїлити. Також констатую, що в дотичній "блязї" (Дѣло н-р 78) говорить ся про информації тілько в справі приїзду до Відня і впису на університет. В двох случаях ми навіть удїлили подрібних информацій. Але таки той п. Балла може би був і на заг. зборах принятий єсли би хто був поставив відповідне внесенє. По що-ж говорити о якійсь кривдї?
В кінцевім уступі дописи сказано, що видїл вичеркнув на засїданю богато членів, котрих вже нема у Відни, а полишив тов. Прокоповича, котрий на все опустив Відень. Дописуватель як стій инсинуує нам, мов би то радикалізм спас тов. Пр—ча перед синим оловцем видїлу. Найлучшим dementi буде звістка, що Пp—ич як-раз того дня, коли допись була під прасою, повернув до Відня покінчити свої студії.
Отсе моя відповідь і я рад, що може вже покінчу полємику з всякими криптонімами, бо оно виходить на те, як колись Дон-Кішот воював з вітраками...
Іосиф Партицкій, бувшій голова "Сїчи".

»Дѣло« 03.06.1892 Засїданє краєвої комісії для справ рільничих.

На послїдній сесії поручив сойм видїлови краєвому, щоби розслїдив справу основаня стацій досвідних і контрольних при школах рільничих в Дублянах і Чернихові. Задачею тих стацій було би переводити на жаданє интересованих за винагородою о скілько можна низькою, аналізу надісланих прібок насїня, штучних навозів і сконцентрованої корми та инші того рода розслїди. — Відтак поручив сойм, щоби видїл краєвий вистарав ся у правительства о відповідну на сю цїль субвенцію, а слїдуючої сесії предложив соймової проєкт основаня стацій досвідних.
Отсі справи були предметом нарад на послїднім засїданю краєвої комісії рільничої.
Комісія висказала свій погляд, що уважає пожаданим а навіть в интересї розвитку рільництва конечним оснувати як найскорше бодай дві стації досвідні при школах рільничих в Дублянах і Чернихові.
Задачею тих стацій має бути: контроля і оцїнка насїня; контроля хемічна штучних навозів; виконанє і орґанізованє рільничих досвідів на поли, як з ужитєм штучних навозів так і управою мало знаних ростин господарских.
На перші кошти основаня такої стації в Чернихові повинно вистати 2500 зр.; Дубляни вже мають відповідні урядженя і не потребують субвенції.
На кошти удержаня обох стацій потреба постаратись о фонд 6.000 зр. (по 3.000 зр. для кождої стації).
Відтак комісія вибрала сталу секцію, в склад котрої війшли пп.: кн. Ад. Сапіга, ґр. Стан. Стадницкій, Стан. Поляновскій, Стан. Гомоляч, д-р Тад. Пилят, Тад. Лянґе і Кар. Чечь.
Порушено справу закупна 100 морґів торфовищ коло школи в Чернихові. П. Гомоляч захвалив ті торфовища яко добрі для досвідів з торфом — і комісія ухвалила користати з тої нагоди і порадити закупно тих торфовищ.
Вкінци порішила ще комісія квестію невідповідного виконуваня закона краєвого з 17 лютого 1885 о нищеню бодаків і перстенця (канянки). Комісія поручила кілька средств, котрих треба би ужити до точного виконаня сего закона. Именно поручити зарядам зелїзничим і повітовим видїлам, щоби вали, насипи або рови при дорогах старанно частили з хопти. Відтак доповнити екзекутивне розпорядженє в тім напрямі, щоби начальник громади мав обовязок обійти в своїй громадї що року всї поля конюшини, призначеної на насїнє, і зарядив укаранє тих властителїв, котрі лишили насїнє конюшини, занечищене перстенцем.

»Народна Часопись« 03.06.1892 Переполох і арештовання в Россії.

Россія очевидно боїть ся сама себе і заграницї, бо то, що там в послїдних часах дїє ся, то виглядає зовсїм так, як колиб там побоювались або якоїсь ворохобнї у внутрі або війни из заграницї. Ну, що там дїє ся у внутрі Россії годї на певно знати; але колиб там заносило ся на якійсь внутрішний заколот, то все таки вже би щось було дійшло певнїйшого до відомости заграницї. Що же до самої заграницї, то не лиш звістно загально у нас, але й в цїлім світї, що о війнї тепер нїхто й не думає; спеціяльно у нас в Австрії, розпочалась тепер в обох парляментах нарада над так важною справою, що колиб була бодай тїнь якої можливости війни, то певно тої справи нїхто би не тикав, бо то справа так важна, що без єї залагодженя і війна не можлива, або хиба що не були би єї тикали. Єсть то реґуляція валюти — справа грошева, в виду котрої і воєнні крики мусять притихнути. Виходило би з того, що переполох в Россії не єсть оправданий і лиш коли не умисно, то случайно викликаний. Ся послїдна можливість здаєсь навіть бути до певної міри оправданою.
Ми вже доносили коротко про ту пригоду, яка лучила ся віддїлови нашого войска стоячого залогою в Бродах. Вість ту подала була перша N. fr. Presse, котра так каже: Часть бродскої залоги, головно же стрілцї, перейшли були підчас вправ маршевих необачно россійску границю. Патроль козацка пігнала зараз до Радивилова і заалярмувала тамошну залогу, котра зараз виступила на границю, де однакож не застала вже стрілцїв, бо ті роздивившись, куди зайшли, зараз вернули. О сїм переходї австрійского войска за россійску границю дало зараз знати телєґрафічно до Кієва. Не без того, що та сама вість мусїла викликати і вздовж цїлої границї переполох в Россії, бо ось що доносять з Гусятина до "Дѣла":
"Алярми воєнні! Кождого се здивує, тим більше, що в світї межинароднім така тишина. Та й ще ті алярми з відки? З Гусятина! З відтам голосять війну? — Однакож факт фактом. В ночи з 27 на 28 заалярмувала в наслїдок якоїсь штафети, россійска сторожа погранична всїх своїх селян, зібрала супокійно спячих в купу, казала потворити баталіони косинїрів і обсадила битком границю. Рядові з віддїлів пограничної сторожі були очевидно командантами. Порозставлювано зі старшини войскової чати, як би туй-туй мали переходити ворожі войска. Розумієсь, на всїх бродах поуставлювано найсильнїйші віддїли. Потім розпущено поголоску, що з нашої сторони лагодить ся в тайнї воєнний напад, що Поляки задумали і прилагодили "мятеж", що по наших лїсах стоять готові до переходу віддїли, що у нас по домах Божих в ночи порядкують ся з оружєм і т. д. Яка правдива цїль сеї мобілізації, годї відгадати. Отсе нагій факт.
"Та й не першій се алярм. Десь перед Воскресенієм, знайшлись в однім тутешнім склепі і трафицї в купі звичайні списи до мобілізації, роблені в старостві нашім яко макулятура. Оден такій папір попав ся в руки россійскі — і алярм воєнний понїс ся луною. Або знов появились тут офіцири наші — зараз пійшла поголоска, не знати, в якій цїли пущена,— що то кватирмайстри від канонїрів і що тілько а тілько батерій сюди надійде".
Иншого рода суть вісти, надходячі з глубини Россії; але й они дають доказ, що в цїлій Россії запанував в послїдних часах якійсь не малий переполох. Ото з трох найголовнїйших центрів, з Варшави, Москви і Кієва, надходять вісти, що там стала тепер якась дуже душна атмосфера. Серед властей державних настало якесь занепокоєнє а серед жителїв страх і непевність о завтра. Нїхто не може зміркувати, чи у него не буде яка ревізія та чи єго не вивезуть в Сибір. В Варшаві слїдять особливо за тими особами, що подали о пашпорти на виїзд за границю. В Лодзи, де, як звістно, були недавно страйки робітничі, арештовано множество людей а з тих вислано тепер 45 на Сибір. Настало підозрінє, а ширять єго головно россійскі ґазети, що якісь тайні аґенти бунтують польскій нарід і лагодять якусь ворохобню.
То підозріванє було би ще зрозуміле в польских сторонах, але щож сказати на то, що таке саме дїє ся в білокаменній "матушцї" Москві. Ось що доносять з відтам до "Правди": Ще дня 30 і 31 марта через весь день були у нас страшенні труси (ревізії) і арештованя. Як нам здає ся по деяких фактах, жандармерія вишукує "ґрупу народовольцев" і их друкарню. Се заклавше ся знову товариство в сїчни розіслало скрізь дві проклямації, де оно ввертає ся до суспільности россійскої, а стислійше до революційної молодїжи, і викликає их на боротьбу з россійским урядом. Радить швидче сполучати ся всїм революціонерам поперед у міскі товариства, далї зорґанізувати ся як нашвидче в центральне, щоб не згубити такого часу, як сей голодовий рік і захопити в свої руки всю урядову власть, а відтак зібрати народню раду. Зараз по розісланю сих листів вибухли труси й арештованя майже по всїх великих містах, як от Петербург, Москва, Київ, Харків і инші. Але не багато довело ся рядови поживитись, хоч і заарештовано було сила неповинного нї в чому люду. В мартї видано знов дві проклямації. У одній сі народовольцї виголосили свою проґраму. Нового в сїй проґрамі годї що небудь знайти. Се стара пісня 1870-их років з усїма тогочасними хибами й помилками; навіть терор вживаєть ся. От по сих проклямаціях і збила ся у нас в Москві буча. Трусів було дуже богато і заарештовано 16 чоловіка слухачів університету, 4 жінки-курсистки і одного книгаря Прянишникова книгарнї. Сю книгарню трусили жандарми з 2-ої години дня до 12-ої в ночи, навіть стїни геть чисто всї пообдирано. Потрусили також і книгарню Готьє. Про те нї в першій нї в другій нїчого не знайдено. Далї заарештовано письменника Астирева з жінкою і братом. Тут трус почав ся з 12-ої години до 2-ої дня. Здибали тут жандарми 4-х гостей, слухачів університету, і забрали з собою. У одного товариша Астирева знайдено 3 пуди проклямацій, що мав він их розіслати селянам по селах. Уже все було налагоджено: покладено проклямації в куверти, понадписувано адреси. Лишило ся тілько покидати их у листові скринки, але замість сего опинили ся зовсїм у небажаних руках."
Про найновійші арештованя в Києві доносять польскі ґазети такій факт. Там арештовано п. Ст. Кондзельского властителя одеского готелю в Підволочисках, австрійского горожанина, і якогось Бончковского, властителя дібр на Волини; першого за то, що нїби то він австрійскій шпігун, а другого за то, що нїби то перевозить за границю якісь книжки. Кондзєльскій їздив часто до Россії купувати конї і послїдними часами вислав був до Одеси 200 рублїв на руки якогось тамошного реставратора для третої особи. Нараз дістав Кондзєльскій вість, що того реставратора і ще другу особу арештовано, а єго завзивають на свідка до Києва. Він поїхав туди, а там єго арештовано. Тимчасом вломили ся до єго помешканя в Підволочисках якісь злодїї і забрали з бюрка всї письма і кореспонденції не тикаючи грошей. Показало ся, що Кондзєльского денунціювали в Россії о шпігуньство жиди, що торгують кіньми; але все таки то характеристичний факт, що єго арештовано і що аж тогди викрадено кореспонденцію на доказ єго шпігуньства.
Ото такій маленькій образок теперішних відносин в Россії: якесь занепокоєнє і виходячі з того арештованя то характеристика теперішної хвилї в політичнім житю Россії.

»Дѣло« 02.06.1892 Czas про статьї в "Душпастири".

У Львові, дня 2 н. ст. червня 1892.
На заходи ґрупки руских священиків, проявлювані статьями в "Душпастири", щоби духовеньство руске відлучити від світскої народної интеліґенції і зорґанізувати єго в окрему політичну партію "клєрикальну", звернула увагу польска праса і кожда польска ґазета — з виїмком одної Now-ої Reform-и — дуже радуєсь тими заходами, хвалить иніціяторів і заохочує unickie духовеньство, щоби чим скорше зривало в світскою народною интеліґенцією і закладало свій політичний орґан, szczerze katolicki, — не такій, як "Дѣло", "zgryźliwe і nieprzychylne Polakom". З того вже й виходить: що Czas розуміє під "щирим католицизмом"...
Звістні статьї в "Душпастири" називає Czas "фактом не аби якої далекосяглости в житю і розвою галицкої Руси". Сторонництво "католицко-руске" під проводом митрополита буде — каже Czas — для Поляків bez wątpienia jak najsympatyczniejsze.
Дальше Czas говорить o численних [?!] голосах священиків уніятских в "Душпастири" за формованєм партії клєрикальної і о "152" священиках, котрі вже мали зголосити о. Рожанковскому на Буковинї, що годять ся на те, аби творити — як писала утїшно Gazeta Narodowa — piąte stronnictwo ruskie.
На наш погляд — вість про "152" священиків буде такою самою правдою, як сказанє Czas-у, що в "Душпастири" були "численні" голоси священиків в звістнім дусї. Ті "численні" голоси редукують ся до трех голосів: о. Волосиньского, о. Рожанковского і якогось третього, котрий не підписав ся, а котрий руских священиків в протиположеню до світских Русинів називає "партією Христа", як коли-б світскі були "партією Магомеда", чи що?
Дальше Czas дуже відказує на "Дѣло", що оно ятрить против Поляків і кокетує з москвофілами та радикалами, словом: нема у "Дѣлѣ" щирости католицких чувств. Ба, що більше, Czas навіть у священиків-народовцїв не бачить так само, як у "Дѣлї" щирости чувств католицких, бо они підчас руского синоду поводились якось — ну, Czas виразно не каже, як. Аж отсе тепер в голосах в "Душпастири" проявила ся щирість чувств католицких, — аж тепер "усуне ся камінь, котрий лежить від звиж сорок лїт на дорозї до wspólnej [??] mety" Поляків і Русинів.
І дальше Czas говорить уже так, як коли б пята партія руска вже кинчила формуватись, а не доперва пускала сонду. Доси — каже Czas — основанє такої партії було якимсь pium desiderium, орґани теперішного митрополита "Рускій Сіон", "Мир", о. Бобровича "Русь", о. Селецкого "Кирилл і Мефодій" і т. п. упадали; здавало ся, що навіть голос о. Евг. Горницкого в Przeglądpowszechn-ім [в орґанї Єзуїтів краківских] перегомонїв без слїду, — аж ось статьї "Душпастиря" свідчать, що той засїв приймає ся на рускій почві і дозріває. Статью свою кінчить Czas словами "привіту з цїлого серця і бажанєм успіху" справі пятої партії рускої.
Ми розуміємо становище Czas-у. Роздор серед Русинів єсть очевидно польскому "моральному ржондови" на руку, а розбитє Русинів ще й на дві нові партії, на партію духовеньства і на партію світских, сильно ослабило би Русинів, — бодай на якійсь час, доки би відповідно не переорґанізувалась партія світских.
Nowa Reforma — одинока з польских ґазет обєктивна в справах руских — говорячи о заходах авторів звістних статей в "Душпастирі", каже, що "нове то роздвоєнє серед Русинів було би новим лихом, було би пораженєм Русинів, котрі стоять на народній основі". Тілько-ж покищо ми можемо бути спокійні, бо не віримо, щоби вороги Руси дочекали ся тріюмфувати з нового роздору руского... чого, як бачимо, так сердечно бажають.

»Дѣло« 01.06.1892 Про проґраму "Народної Ради".

У Львові, дня 1 н. ст. червня 1892.
В кількох вступних статях "Дѣла" пояснили ми принціпіяльне становиско наше, в послїднім числї подала ми "проґраму народну" в цїлости. Она, по нашій думцї, видержить всесторонну критику, бо єсть голосом патріотів руских. В нїй скристалізувались всї гадки і змаганя Русинів австрійских. Она говорить ясно: ким єсьмо, чего хочемо на нинї і які остаточні цїли наші. Нею обняті всї интереси наші на полях просвітнім, реліґійнім, економічнім, політичнім і взагалї культурнім. В нїй указані обовязки, з яких вивязатись має кожда патріотична одиниця руска, круги интеліґенції світскої і духовної, міщаньство і селяньство наше. В нїй поданий і загальний начерк орґанічного труду, котрий нас жде і котрий довершити мусимо як найскорше для власного добра і интересів держави, в котрій жиємо.
Проґрама та не єсть для Русина нїчим новим, але проголошенє єї під теперішну хвилю було дїлом конечности. У нас в послїдних часах проявились різні змаганя, різні теорії. Одні суть відгомоном проґрами панславистів россійских, другі мають признаку интернаціонала европейского. Одні і другі посїдають в краю і посеред Русинів своїх адептів, одні і другі мають будьто ущасливити [!] Русь галицку.
Проґрама та, зредаґована видїлом "Народної Ради" у Львові, а принята мужами довірія на дни 24 н. ст. марта с. р., розпадаєсь на загальну часть і на три підрядні віддїли.
Загальна часть зложена случайно з десяти точок, мов би з десяти заповідей, а основу єї можна обняти таким реченєм: Русине, 20-міліоновий народе в родинї славяньскій, стій твердо при своїй народности і вірі, двигни маси свого народу просвітно та економічно збуди в них почутє достоїньства горожаньского, посвідоми их з правами, які їм належать ся, поведи их до науки, дай им пізнати всї добутки здорового поступу, образуй их політично і дбай о то, щоб нїхто не посмів нарушити прав твого народу, бо в Австрії, яко державі конституційній, належить ся народови рускому повне рівноуправненє на всїх полях єго житя.
Яснїйше означити змаганя руского народу годї. В тих словах містить ся все. Не треба додавати до них нї одної коми, нї одної йоти. На ту проґраму мусить годити ся всякій щирий патріот, світскій чи духовний, консерватист чи поступовець par ехcellence, білий чи червоний, — всякій, хто слїдив услівя житя і розвою народів взагалї.
В трох підрядних віддїлах народної проґрами містять ся средства, якими хочемо дійти до осущеня висше згаданих цїлей. Розуміє ся, що проґрама наша, як всяка проґрама, мусить передовсїм мати на увазї теперішні обставини і теперішне положенє народу руского, отже мусить говорити головно о тих потребах народу, котрі полагодити і заспокоїти належало би вже в найблизшім часї. Кождий зрозумів, що все від разу довершити не дасть ся. Але то річ певна, що потреби народу руского вже в теперішній хвили не суть мінімальні, а то длятого, бо Австрія — просто сказавши — занедбала нас Русинів в більшій мірі, як яку-небудь другу народність. Поле просвітне лежить в цїлім краю широким облогом, а ще ширшим на Руси галицкій і буковиньскій. Тут треба богато надоложити а і богато усунути того, що нанесли неоправдані змаганя посторонні чи то в шкільництві народнім, чи в ґімназіях, чи на університетї. До того темату прийдесь нам ще нераз вернути. На нинї скажемо лише, що "проґрама" наша домагаєсь національного і практичного образованя люду, що єсть есенцією річи, а не забуває при тім і на строге переведенє рівноправности язикової в школах середних і висших.
Средства, що мають двигнути нарід наш з прикрого положеня економічного, подані в проґрамі досить широко і подрібно так, що патріот рускій потребує лише взяти ту проґраму в руки і провірити, чи він доси зробив хоч частину того, що зробити було єго обовязком. Проґрама економічна стає на принціпіяльнім становиску "индівідуальної власности", отже відпирає всякі утопії "общинні" і комуністичні, але слабшого бере в оборону против сильнїйшого і домагаєсь полекші податкової для верств біднїйших. Она зредаґована на найновійших економічних теоріях наукових, увзглядняє потреби Галичини яко краю хлїборобного і дрібно промислового, жадає поправи положеня матеріяльного селян і міщан, як неменше хоче дорогою спокійною, бо законодатною, придбати всїм станам рівні права горожаньскі.
На справи політичні кладе проґрама "Народної Ради" велику вагу. Она жадає як найвиразнїйше, щоби правительства, державне і краєве змінили рішучо дотеперішне поступованє супротив руского народу, именно з огляду на велике значінє сего народу для Австрії. Мова руска повинна одержати рівні права в житю публичнім з язиком польским; проґрама хоче, щоб на Руси урядник умів по руски; щоби руского урядника і священика уважано на рівни з урядником-Поляком і священиком латиньским; щоби при всякій автономічній акції правительство само берегло свободи горожаньскої, щоби не укорочувало самоуправи громадскої, щоб не спинювано закладаня таких товариств і институцій, котрі мають послужити до двигненя народу руского і т. д. Проґрама наша обняла всї голоси, які давались у нас чути від першого всенародного віча у Львові, а о які то уступства хлопотали патріоти рускі від кількох десяток лїт.
Розуміє ся, що осущенє поодиноких точок проґрами в великій мірі спочиває на плечех наших конституційних заступників. Але не в малій части зависить те осущенє і від самого ж народу руского, головно від єго интеліґенції. Ми о тих задачах интеліґенції рускої під теперішню хвилю будемо говорити не раз. Ми мусимо довести до того, щоби в кождім повітї, в кождім селї було то все, чого проґрама від нас домагає ся. Тої роботи не зробить за нас нїхто другій, — на тім поли своя поміч найлучша і найбезпечнїйша.
Проґраму ту мають вже нинї в руках Вп. читателї "Дѣла" і всї патріоти рускі. Розвивати єї як найширше — точка по точцї — лиш обовязком кождого з нас. Оглядатись не треба, индеферентним не можна бути під честію имени Русина, а станути від сеї проґрами на боцї значить одно, що бути ворогом власного народу.

»Дѣло« 31.05.1892 В справі уживаня рускої мови в урядах і судах.

З Станиславова.
Від часу до часу читаємо в Вашім дневнику, що тут то там священики на соборчиках зобовязують ся писати до всїх властей, урядів і судів по руски. На всякій спосіб єсть се річію характеристичною, що ми, руска интеліґенція, мусимо аж зобовязувати ся до того один перед другим, — хоч кождий з нас може уживати руского письма і без зобовязаня, бо до того служить єму повне право. Однакож коли таке зобовязанє утверджує нас в енерґії і витревалости, то з таких зобовязань мусить кождий патріот рускій лиш тїшитись.
Рівно-ж читаємо в Вашім дневнику, що декуда й громади постановляють писати по руски. То вже більшій поступ, зваживши, що громади, ведучі переписку урядову в рускім язицї, дуже часто наражують ся на переслїдуваня... Тут, очевидно, поможе лише солідарність руских громад. Коли в повітї лиш одна громада або дві чи три ведуть переписку руску, a другі польску, тогдї легко тоту одну чи тоті дві-три громади переслїдувати, — але коли-б усї громади рускі, або бодай переважна часть урядували і переписувались по руски, — тогдї инше дїло, тогдї переслїдуваня за рускій язик і руску мову не була би так можливі і легкі, як нинї.
Але того всего ще за мало. Не тілько сторони приватні, але й рускі адвокати і Русини урядники та судьї повинні стояти на сторожи руского язика і письма. А з того погляду у нас ще дуже сумно. От розкажу факт, котрого я отсе був наочним свідком.
Ото в судї ведесь пересправа з двома селянами рускими; адюнкт — Русин і адвокат — Русин, отже все Русини, анї не пахне з-нї-відки чимсь польским. І як же-ж думаєте? — як відбуває ся розправа?
Селяне Русини по польски не вміють. Не можна сказати, щоб у них не було і свідомости рускої, коли удають ся до адвоката-Русина. Адюнкт-Русин і адвокат-Русин говорять на розправі між собою по польски. Адюнкт-Русин диктує в присутности адвоката-Русина протокол по польски, ба що більше, адвокат-Русин додає до протоколу своє також по польски...
Се факт! А я хиба спитаю: Куди ми йдемо і куди зайдемо?!
Л. Р.

»Дѣло« 30.05.1892 Як один кс. вікарій думає про руску церков і руских священиків

Від Рудок.
В місточку Рудках єсть польским вікарим кс. К. К., а які погляди має сей кс. вікарій на руску церков і священьство, свідчить слїдуючій факт.
Недавно мав кс. вікарій похорон в сусїднім селї Підгайчиках і при тій случайности виголосив по винесеню тїла з хати похоронну мову. Позаяк кілька днїв перед тим похороном мав кс. вікарій неприємну суперечку з одним селянином лат. обряду в костелї рудецкім, до котрої сам дав причину через свій нетакт, длятого постановив собі в тій мові похоронній оказати селянам свій гнїв і вирецитувати зібраному авдіторіюм репріменду. Тілько в тім біда, що кс. вікарій, вицїливши до своїх овечок, стрілив, яко то кажуть, кулею в пліт, відозвавши ся до них тими словами: "Ja właściwie nie powinienem mieć mowy pogrzebowej, gdyż wy tego nie warci. W tych dniach jeden z was, którego imieniem tutaj nie przytaczam, ale sami się domyślicie, kto to jest, postawił się do mnie w kościele jak nie do księdza. A powinniście wiedzieć, że kościół to nie cerkiew, w cerkwi możecie się bić świecami, ale nie w kościele. Cerkiew daleko stoi od kościoła. Tak samo i ksiądz polski nie jest to samo, cо ruski, i daleko stoi od księdza polskiego..."
Коментаря до сих слів не потреба. Відбиває ся в них бута, зарозумілість і погорда до церкви і священьства. Рускій священик — після погляду кс. вікарія — відстоїть далеко від польского, отже єсть щось низшого, що не дорівнує польскому, а в церкві то вже позваляє кс. вікарій і битись так, як де в коршмі.
Подаючи сей факт до ширшої відомости, ми не маємо на цїли ставати в оборонї нашої церкви і священьства, о котрих кс. вікарій так легкодушно і з погордою виразив ся, бо тим показали би ми, що до слів кс. вікаріого, котрі противлять ся здоровому розсудкови, привязуємо яку вагу, а впрочім уже ті всї люде, котрі чули ті слова з уст кс. вікарого, приняли тії-ж з погордою і обуренєм і осудили по заслузї як кс. "казнодзєю" так і єго бесїду. Ми чинимо се длятого, бо перше, зі слів кс. вікарого виходить, яко-би в нашій церкві мали люде битись свічками, а се єсть клевета і лож, видумана хиба на то, щоби понизити нашу церков. Лучше здїлав би кс. вікарій єсли єму так ходить о повагу костела, на коли-б часом виступав в своїй бесїдї против того, що декотрі міщухи рудецкі приходять до костела з палицями і ними поштуркують селян, котрі з околичних сел приходять до костела на богослуженє. Подруге длятого, що в околици Рудок пану помежи руским священьством а польскими ксьондзами в Рудках велика вражда, котра дуже соблазняючо віддїловує на нарід, а факт повисше наведений вказує найлучше, де шукати причини сеї вражди. А по третє і длятого, бо гадаємо, що за помочію часописей прийде сей факт до відомости польскої. Консисторія, котра за се потягне кс. вікарого до одвічальности.

»Дѣло« 28.05.1892 Справа руска.

У Львові, дня 28 н. ст. мая 1892.
Самостійність національна народу руского, котра єсть основною або принціпіяльною точкою проґрами нашої, має і своє велике значінє політичне для Славянщини, Австрії і Европи. Пояснимо сю справу коротко але наглядно.
Припустім, що централізаторам pоcсійским повелось би засімілювати 20 міліоновий нарід рускій, або припустімо, що наш нарід добровільно би зрік ся своєї окремішности національної. Тогдї нумерична сила Великороссів зросла би нагло з 38 на 60 міліонів, а сила их духова була би великаньска. Що-ж сталось би тогдї з другими народами, меншими? З народом польским, ческим? Нам здаєсь, що нарід польскій значно менше численний, томлений в Познаньщинї і на Шлезку елєментом нїмецким, а в Россії нинї майже обезсилений, — мимо патріотичних змагань, міг би з часом дожити подібної судьби, якої дожили полабскі Славяне з руки Німцїв. То само мусїло би статись і з 5 міліоновим народом ческим. Політика таких Ламанских лишила б єго може через якійсь час в супокою і ждала би, доки Чехи в борбі з ґерманізмом не ослабли би на стілько, що відтак самі радо піддались би під покров Россії, подібно як колись наш Богдан, вичерпавши сили народу в борбі з Польщею, піддав ся під руку Алексїя Михайловича. З Болгарами, Сербами, Хорватами, Словінцями пійшло би тогдї могучій Россії вже зовсїм легко.
Замітити може хто, що се лиш конєктура, що се надто буйна фантазія! То відповімо, що хоч се фантазія, однакож та фантазія єсть нинї проґрамою "панруссів" і остаточною цїлею их змагань. Може бути, що поодинокі народи славяньскі в тій "великой Россії" могли би для домашного ужитку плекати через якійсь час навіть свою літературу, уживати рідної мови в домашнім житю, бавитись невинною лірикою і т. д., але жаден з них не мав би значіня і мусїв би на все виречись идеалів державно-політичних.
Що "панрусси" стремлять до згаданої цїли, найлучшій доказ лежить в тім, що вся сила их звернулась нинї против народу україньско руского. Школа, церков, дресура войскова, всякі уряди та земства суть нинї средствами до асіміляції Русинів. Чудам, Мордві, Самоїдам, Кирґизам, Нїмцям, навіть Полякам жиєсь в "славяньскій" (!) Россії лекше, як Русинам. Поляки можуть свобідно розвивати літературу свою, а мова их звучить голосно не лиш у Варшаві, але навіть в Кіїві. По костелах співає Поляк свою польску пісню, а священик проповідує єму науку рівно ж в рідній мові. Фінляндія має ще доси рід якоїсь автономії; так звані остзейскі Нїмцї не чують гнету національного; мову Греків, Чехів-кольоністів, Татарів слухає Великоросс і не соблазняєсь нею; одна мова Українця єсть єму ненавистною, виключена зі школи, церкви, житя публичного, а интеліґентний Русин, уживаючій єї хоч-би в родиннім кружку, єсть елєментом "неблагонадеждним", сепаратистом небезпечним для єдности держави і підпадає під самоволю адміністративних властей. Для него одного видано указ язиковий з 1876 року, єму одному не вільно рідною мовою нї з Богом нї з людьми розмовляти. "Хахол" єсть винятий з-під прав.
А длячого так дієсь? — Не трудно відгадати. Нас перших стараєсь пожерти молох "панруссизму", бо він певний того, що по асіміляції Руси-України буде з прочими славяньскими народами і народцями вже лекша справа.
Се не в казцї розказуєсь — се дїйстна дїйстність, котру може всякій провірити на місци, чи заїде в Кіїв, чи Чернигів, Полтаву, Харкі, Херсон або Одессу. Щоб обезсилити Русь, правительство россійске висилає дуже радо власним коштом селян руских окремими кораблями з пристани одескої аж в приамурскій край межи Тунґузів, надїляє их там землею, дає навіть позички на закупно товару, а натомість кольонізує спущені Русином землї своїми людьми з Перму, Орла і Тамбова. Урядників Малороссів засилають на службу в Омск, Томск, Тобольск, Тифлис, в Польщу. Театр рускій грає в Москві та Петербурзї для увеселеня буржоазії российскої, але не дають єму грати в Кіїві. Виданє маленької брошурки україньскої нераз треба було добре сплатити по бюрах цензорских, а бувало й так, що подана до цензури цїнна рукопись пропадала безслїдно на віки. По містах україньских розрослось купецтво московске і враз з жидами, котрих Россія все таки терпить на Руси, практично московщить клясу зарібничу і службу.
А що сказати про експльоатацію матеріяльну того Русина на широких ланах панів московских, по фабриках власности чужинцїв, і т. д. Асіміляційна робота ведесь там на великій камінь, а все з тою провідною мислею, що відтак прийде черга і на других Славян.
В виду того всего Славяне мусять без широких толків зрозуміти, що их судьба звязана тїсно з питанєм: чи нарід рускій устоїть ся в тій нерівній борбі з Москвою, чи упаде, хоч би навіть лиш хвилево. І длятого не без основи сказали ми висше, що удержанє окремішности національної Руси-України має велике значінє політичне для всеї Славянщини. Тут рішаєсь питанє: хто побідить? — чи грубий централізм, чи автономія національна?
Що справа та дотикає дуже интересів Австрії, о тім нема сумнїву. Вагу так званого "руского питаня" зрозуміли вже давно державні мужі европейскі, як Бісмарк і другі. Они нераз і виразно вказували, де глядати пяти Ахіллевої у "панруссів". Они преходили до пересвідченя, що не нарід польскій, а скорше нарід рускій єсть der wunde Punkt Россії в єї плянах політичних. І дїйстно! "Паннусси" нїчого так не боять ся, як того "сепаратизму" руского, котрий не дає спати і нашим домашним "обєдинителям". На небезпечність сего сепаратизму вказував безперестанно пок. Катков і велїв спішитись на Українї з так званим "обрусенієм". Гроза того сепаратизму викликала такі утиски на Руси, які розпорядив "синод" на поли віри, а Александер II. на поли літературнім. Українізм зидентіфіковано там з нігілізмом, щоб тим сильнїйше ударити на него. Нинї звязано єго знов зі "штундою", щоб і церков стала за одно до борби з Русію. Коротко кажучи — против Руси звернулась нинї цїла робота централізації національної в Россії, бо аж по знищеню Руси Россія може почати велику акцію на Всходї і в Европі.
Яка задача з огляду на те спочиває на Славянах позароссійских, на Поляках, Чехах і на Австрії, — легко догадатись. і мабуть з того боку пояснена справа руска не видасть ся і ґр. Таффому як проста Hаusfrage галицка...

»Дѣло« 27.05.1892 Як погодити теорію з практикою?

З Рогатиньского.
Прочитавши вступну статью в 103 н-рі "Дѣла", якось дивно видаєсь чоловікови, що міністерство, намістництво, краєва рада шкільна і всї в горі — як кажуть — сприяють справі рускій, видають розпорядженя до підчинених собі властей в користь руского язика, а ті анї в думцї собі не мають — вже не бажаням Русинів, хоч справедливим, вдоволити, але хоч ті розпорядженя висших властей бодай в части виконати. За довід най послужить отсей факт:
Окружна рада шкільна в Рогатинї з дня 16 цвітня с. р. вислала під ч. 834 обіжник до зарядів кружків конференційних з повідомленєм, що окружна рада ухвалою з дня 13 цвітня с. р. поставила десять тематів до вибору на сегорічну конференцію окружну. Се розпорядженє мав заряд кружка розіслати своїм членам-учителям до відписаня.
Діставши се розпорядженє припадково в руки, читав я єго з великим напруженєм, в надїї, що бодай сего року, коли всї висші власти свою прихильність для Русинів і их язика на кождім кроцї виповідають, то і ц. к. окружна рада шкільна в Рогатинї такою покаже ся і бодай половину тематів до вибору поставить в язицї рускім. Але що-ж? З великого мого напруженя вийшло повне розчарованє, бо на десять поставлених тематів не видно руского анї однїсїнького! — а треба знати, що шкіл з руским язиком викладовим єсть в окрузї 67, а з польским ледви 12. В тій радї шкільній засїдають два священики рускі: о. декан Макогоньскій і о. ЧировскІй, то они повинні для округа чисто руского вибороти бодай половину тематів руских!
Инспектором окружним в Рогатинї єсть п. Банашевскій. Говорять о нїм, що він чоловік безсторонний, що бере справу з педаґоґічного а не політичного становиска. А тимчасом чи се безсторонність — не поставити руских тематів?! Чи п. Банашевскій може думає, що тілько польскі можуть бути педаґоґічні? Чи може упослїджуванєм руского язика хоче придбати собі стабілізацію, о котру тепер річ вела ся в радї державній? Чи може хотїв тим способом одержати місце инспектора в Станиславові, о котре старав ся? Не знаємо, що за причина, — він сам найлучше єї знає.
Зволять же тепер пп. міністри, п. намістник і прочі великі риби, а ще більші прихильники рускої справи — застановити ся: хто старшій: чи они, чи их урядники? Чи може в горі Русинам кадять а своїм урядникам дають инструкції: "най буде, як бувало"? Бо й як же погодити теорію з практикою — і що о тім всїм думати?!

»Народна Часопись« 25.05.1892 Товаришки Русинки!

В порозуміню з деякими Подругами загадали ми занятись придбанєм фондів на поставленє памятника Тараса Шевченка. В тій цїли постановили ми кожда з нас жертвувати якусь власноручну роботу, — чи то з гафтів, чи вишивок, чи малюнків, чи плетїнок і пр., що котра уміє,— на базар чи льотерію фантову, з котрої весь дохід призначуємо на повисшу цїль.
Знаючи, що як нам, так і всїм другим нашим Товаришкам справа поставленя такого памятника рівно лежить на серци і що й они з найбільшою готовостію приступлять до того дїла, — повідомляємо их о тім нашім постановленю і завзиваємо до спільної працї. Не менче просимо пояснити сю справу і Посестрам нашим, дївчатам міщаньским та селяньским, та запросити их до співучасти. Малі уставочки, ковнїрочки, пояси, запаски, ґердани і прочі их роботи оцїнить ся рівно а навіть висше, як наші світові роботи, а лепта их буде стократно більша нїж наша.
Щоби можна порішити, коли далоб ся таку льотерію чи базар урядити, просимо зголосити найдальше до 1-го вересня сего року: хто і якою роботою причинить ся до згаданої цїли і до якого часу обовязуєсь єї доставити. Всякі заявленя про співучасть подадуть ся до прилюдної відомости для контролї і для заохоти других.
Зібрані роботи передадуть ся новозавязуючому ся "Клюбови Русинок у Львові" з призначенєм на маючу устроїтись льотерію фантову чи то на базар.
Було би пожадане, щоби першу льотерію чи базар з тих праць дало ся устроїти вже перед Різдвом Христовим сего року — в часї, коли розходить ся найбільше дарунків. Тогди могла би і розпродаж річей скоро укінчитись, а ми малиб то вдоволенє, що першій гріш на здвигненє памятника руско-україньскому Кобзареви, котрий так чудово виспівував долю дївочу, поплив з наших рук.
Всякі переписки в повисшій справі просимо адресувати до підписаної:
Ирина Герасимовичівна в Янові під Львовом.

зі старорусинів

»Червона Україна« 29.03.1890 Послѣдствія отставки Бисмарка

представляетъ петроградская газета "День" въ отдѣльной статьѣ, въ которой между прочимъ выражается:
"Императоръ Вильгелымъ ни во внѣшней, ни во внутренней политикѣ никогда не былъ и не могъ быть ученикомъ и послѣдо вателемъ князя Бисмарка. Всѣмъ, на пр., была известна антипатія императора Вильгельма II к Австріи, но объ этой антипатіи совсѣмъ забыли, воображая, что императоръ усвоилъ вполнѣ взгляды, выразившіеся въ учрежденіи лиги мира. Напомнимъ нашимъ читателямъ, что въ самомъ началѣ своего царствованія императоръ Вильгельмъ произнесъ рѣчь, въ которой указалъ на возможность возстановленія традицій среднявѣковой германской имперіи, при чемъ намекъ на роль, которую въ этомъ случаѣ пришлось бы съиграть Австріи, былъ слишкомъ очевиденъ. — Но и помимо этого, самый характеръ императора Вильгельма составляетъ нѣчто совершенно несогласуемое съ традиціями, которыхъ держится габсбургская династія, и уже по одному этому союзъ между императоромъ Францомъ-Іосифомъ и настоящимъ германскимъ императоромъ представляется чѣмъ то въ высшей степени искусственнымъ. Бисмаркъ, какъ политикъ осторожный и ставящій выше всего интересы данной минуты, какъ человѣкъ, совершенно неспособный къ пылкимъ увлеченіямъ, просто разсчиталъ, что Австрію надо терпѣть для окончательнаго упроченія гepманской гегемоніи въ Европѣ. Посредствомъ Австріи онъ оказывалъ давленіе нa Балканскій полуостровъ и ограждалъ себя, въ извѣстной степени, отъ Россіи; чтобы держать въ рукахъ Австрію, онъ дружилъ съ Италіей, а этою послѣднею пользовался какъ оружіемъ противъ Франціи. Это была чисто математическая комбинація, въ родѣ той, какую дѣлаетъ опытный шахматный игрокъ. Здѣсь не было мѣста ни національнымъ, ни соціальнымъ, ни какимъ-либо инымъ увлеченіямъ. — Совершенно иную натуру мы видимъ въ императорѣ Вильгельмѣ. Онъ не только молодъ, но и является тѣмъ, что нѣмцы называютъ eminent moderner Geist, человѣкомъ вполнѣ передовымъ, съ немалой, однако примѣсью романтизма въ тевтонскомъ вкусѣ. Трудно представить себѣ нѣчто болѣе противоположнoe взглядамъ и вкусамъ Бисмарка, который, напр., не выносилъ покойнаго баварскаго короля Людвига, именно за его тевтонскій романтизмъ, а къ вѣяніямъ новаго времени никогда не проявлялъ особой чуткости. При такомъ коренномъ различіи идей и чувствъ, императоръ Вильгельмъ всегда могъ быть съ Бисмаркомъ лишь въ болѣе или менѣе условномъ компромиссѣ. — Но если усвоить себѣ правильный взглядъ на личность императора Вильгельма, то и его дѣйствія, кажущіяся загадочными и непонятными разнымъ рутинерамъ, перестанутъ представлять загадку. Любовь къ парадамъ, страсть къ путешествіямъ, внезапныя рѣшенія по вопросамъ, надъ которыми иные ученые и государственные люди ломаютъ голову въ теченіе цѣлыхъ десятилѣтій, все это перестанетъ казаться чѣмъ-то удивительнымъ и страннымъ. Все это будетъ понятно, какъ любовь къ новизнѣ и къ перемѣнамъ, смѣшанная съ желаніемъ возстановить весь блескъ средневѣковыхъ германскихъ императоровъ. Императоръ Вильгельмъ II называетъ своимъ образцомъ Фридриха великого: но отношенія этого государя къ Австріи слишкомъ извѣстны. — Не трудно изъ всего этого вывесть и предположенія относительно будущей внутренней и внѣшней политики этого монарха. Едва ли мы ошибемся, если скажемъ, что въ области внутренней политики главныя заслуги ея сведутся къ мѣpaмъ скорѣе отрицательнымъ чѣмъ созидательнымъ. Императоръ Вильгельмъ едва ли рѣшитъ соціальный вопросъ; такіе вопросы не разрѣшаются декретами. Едва ли ему удается создать въ Германіи экономический рай и даже раздавить соціалъ-демократическую гидру. Но если онъ уничтожить съ одной стороны — чиновничье насиліе и произволъ грубой военщины, съ другой — злоупотребленія демагоговъ, то и это уже великая заслуга. Что же касается перемѣнъ во внѣшней политикѣ, мы убѣждены въ томъ, что онѣ коснутся исключительно австро-германскихъ отношеній. Конечно, возможны непредвидѣнныя случайности, но онѣ будутъ уже зависѣть не отъ императора Вильгельма. Возможно что во Франціи и въ Россіи поймутъ возможность и выгодность совмѣстныхъ дѣйствій съ Германіей, тогда какъ соглашеніе съ княземъ Бисмаркомъ и для Россіи, а еще болѣе того для французовъ, было бы сущею невозможностью".

»Червоная Русь« 12.03.1890 Русскій языкъ во львовскомъ университетѣ.

Въ отвѣтъ на просьбу вѣча русскихъ университетскихъ студентовъ въ дѣлѣ правъ русского языка во львовскомъ университетѣ, далъ сенатъ упомянутого университета слѣющое письменное поясненіе: "Н-ръ 198. На внесенное поданье именемъ отбывшогося дня 3 декабря собранія университетскихъ студентовъ, що бы университетскіи власти въ урядованью со всѣми студентами русской народности употребляли русского языка, щобы друки, для употребленія студентовъ призначенныи, имѣли текстъ русскій и щобы тѣ смѣны были введены въ найблизшомъ полугодіи, сенатъ университетский заявляетъ, що университетскіи власти обязаны придерживатись и придержуются подъ взглядомъ офиціального языка предписаній, изданныхъ на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюля 1871 г. и министерского роспоряженія отъ 11 іюля 1871 н. н-ръ 523, изданного также на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюня 1869 г. (н-ръ 24 В. з. кр.), которое послѣднее роспоряженіе было примѣнено къ университетскимъ властямъ въ силу найвысшого постановленія отъ 27 апрѣля 1879 г. — Изъ сената ц. к. университета во Львовѣ: Д-ръ К. Сарницкій, ректоръ".

»Червоная Русь« 08.03.1890 Обрядъ проклятія Мазепы.

Якъ извѣстно, праздникъ Православія, совершаемый восточною церковью въ первую недѣлю великого поста, установлень византійскою императрицею Феодорою (въ 842 г.) въ честь 7 вселенского собора. Тотъ послѣдній изъ вселенскихъ соборовъ, собранный въ Никеѣ, окончательно побѣдилъ иконоборцевъ и другихъ еретиковъ. Въ честь той побѣды, ровно якъ и въ честь 7 вселенского собора, былъ учрежденъ праздникъ Православія. Тогда же было установлено, щобы въ день, когда чествуется Православіе, предавались анафемѣ всѣ враги церкви. Въ Россіи, кромѣ того, существовалъ еще обычай, проклинати въ первую недѣлю великого поста, самозванца Гришку Отрепьева, Ивана Мазепу и другихъ государственныхъ измѣнниковъ. Тотъ обрядъ проклятія получилъ свое начало при Петрѣ Великомъ, который повелѣлъ внести таковый въ церковный чинъ православія. Извѣстно, що поводомъ къ тому послужила измѣна Мазепы въ войнѣ съ Каролемъ XII и переходъ гетмана на сторону послѣдняго. Обрядъ именного проклятія Мазепы удерживался до нашихъ дней и лишь въ недавнее время — лѣтъ 10 до 15 тому назадъ — былъ отмѣненъ святѣйшимъ синодомъ, яко дѣйствіе, утратившое свой историческій смыслъ и ни для чего уже ненужное. Въ томъ обрядѣ різко кидалось въ очи слѣдующое противорѣчіе: Ежедневно въ теченіи всего года въ многочисленныхъ церквахъ, построенныхъ Мазепою, поминалось его имя, якъ создателя храма, а затѣмъ однажды въ годъ то имя предавалось вѣчному проклятію. На то послѣднее противорѣчіе натолкнулся случайно императоръ Николай Павловичъ во время своего пребыванія въ Кіевѣ. Посѣтивши военный соборъ, императоръ — уже передъ выходомъ — окинулъ взоромъ своды церкви и, любуясь ея архитектурою, спросилъ у настоятеля собора: "Кѣмъ построена та церковь?" — Мазепою — боязливо отвѣтилъ настоятель, и слово замерло на его устахъ. "Що же, вы молитесь о немъ?" снова спросилъ царь. — Молимся, когда по уставу церкви возглашаемъ о создателяхъ и благотворителяхъ святаго храма сего — отвѣтилъ настоятель, ободренный ласкавымъ видомъ императора. "Молитесь, молитесь!" съ легкимъ вздохомъ произнесъ императоръ и быстро вышолъ изъ церкви. Вообще то противорѣчіе, повторявшоеся изъ года въ годъ, наводило вѣрующихъ людей съ живымъ христіянскимъ чувствомъ на мысль о неестественности анафемы прежде окончательного суда Божія. Для избѣжанія подобныхъ противорѣчій и недорозумѣній, святѣйшій синодъ постановилъ отмѣнити обрядъ именного проклятія Мазепы, яко обрядъ, не согласный съ ученіемъ Спасителя, и несоотвѣствующій общепринятой церковью точцѣ зрѣнія.

»Червоная Русь« 05.03.1890 Историческая програма.

Двадцать лѣтъ минуло уже отъ поры, когда началась до сихъ поръ существующая система въ виду галицкой Руси и въ теченіи тѣхъ 20 лѣтъ слышимъ постоянныи отзывы на тему: организуймось, солидаризуймось и прч. Бывали случаи, що отзывы того рода не были "гласомъ вопіющаго", вслѣдствіе чего вся лучшая, благороднѣйшая и патріотическая часть нашего народа и его образованного сословія принялась за дѣло организаціи, совокупилacь въ одинъ оплотъ и начинала акцію въ пользу своего русского народа и дѣла.

Русь наша учредила въ теченіи послѣднихъ 20 лѣтъ политическое Общество "Русская Рада" во Львовѣ, нѣсколько политическихъ обществъ (якъ на пр. въ Перемышлѣ, Стрыѣ, Турцѣ, Долинѣ и прч.) на провинціи, поручая тѣмъ Обществамъ вступатись за свои права, высылати правительству меморіалы, жалобы и прч. и поддерживати русскій духъ среди народныхъ масъ. Намъ еще сегодня въ живой памяти первое и второе общіи собранія членовъ Общества "Русская Рада", состоявшіи изъ тысячи народа, прибившого изъ розличныхъ сторонъ нашего тѣснѣйшого отечества; намъ въ живой памяти политическіи меморіалы выдѣла того же Общества, а также депутація его, высланная въ Вѣдень съ меморіаломъ, врученнымъ графу Гогенварту яко врезиденту и другимъ министрамъ яко членамъ тогдашняго министерства.

Позднѣйше, когда оказалось, що съ политическою жизнью необходимо подносити среди народныхъ масъ также просвѣщеніе, тверезость и ощадность — учреждена была въ Коломыѣ многозаслуженнымъ нашимъ народнымъ просвѣтителемъ о. Наумовичемъ и его другомъ о. Дебельскимъ — народная газета "Русская Рада". Вскорѣ послѣ того учредилъ о. Наумовичъ въ Коломыѣ вторую народную газету п. з. "Наука", а вслѣдъ затѣмъ сталъ тотъ же самъ о. Наумовичъ издавати въ упомянутомъ городѣ періодическое изданіе "Читальня" и пропаговати идею учрежденія народныхъ читалень по городамъ и селамъ гал. Руси. Но на томъ еще не конецъ, бо въ 1874 году основано было тѣмъ же самимъ о. Наумовичемъ человеколюбивое и просветительное Общество имени Мих. Качковского, воодушевившое всю галицкую Русь къ труду для просвещенія и возбужденія народного самосознанія среди миліонныхъ масъ. Що идея та не была пустымъ голосомъ — доказало первое по основаніи того Общества генеральное собраніе его членовъ, отбывшоеся въ 1875 году въ Галичѣ, состоявшое найменьше изъ 4.000 участвующихъ членовъ.

Казалось, що народная наша организація поступила значительно впередъ и що въ виду того всѣ выборы и вся политическая дѣятельность нашихъ передовыхъ людей не встрѣтятъ трудностей; между-тѣмъ соймовыи выборы въ 1876 и райхсратныи въ 1879 году доказали, що хотя Русь наша была бы Богъ вѣсть якъ организована, хотя бы самостоятельныи политическіи Общества находились въ каждомъ повѣтѣ, а Общество Качковского имѣло свои филіи въ каждомъ городѣ и своихъ членовъ въ каждомъ селѣ и приселку — выборы въ соймъ и въ держ. думу доставлятъ такій результатъ, якій желаетъ имѣти правительство.

Молодшая русская генерація, крепившаяся и росшая въ то время подъ покровительствомъ сов. Лавровского, яко члена краевого выдѣла, и сов. Вас. Ильницкого, яко члена краев. рады школьной, не залишала по каждой русской политической неудачѣ отзыватись, будь въ отдѣльныхъ брошурахъ, будь въ своихъ органахъ печати, съ критикою старшихъ, на ея языцѣ "поповскихъ политиковъ.

Критика та была весьма легкою и находились люди, который ей вѣрили и мнѣніе критиковъ роздѣляли, а то тѣмъ больше, що въ оную пору, если кто желалъ получити мѣсто не то епископа, но даже каноника или учителя середнихъ школъ, долженъ былъ поступити въ обозъ критикующихъ и пріобрѣсти себѣ покровительство одного изъ двохъ русскихъ членовъ, засѣдавшихъ (очевидно каждый отдѣльно) въ найвысшихъ краевыхъ автономическихъ институціяхъ и репрезентовавшихъ тамъ — своею одною личностію и своимъ однимъ голосомъ — трехмиліонную гал. Русь.

При помощи того рода протекціи убольшилось число нашихъ людей, критикующихъ политику старшихъ и опытнѢЙшихъ патрiотовъ и Русь наша узрѣлась наконецъ розбитою на два отдѣльныи oтъ себе табору.

Людямъ опытнымъ и доброй воли удается отъ поры до времени розрозненныи таборы соединяти, при чемъ — очевидно — старшіи и опытнѣйшіи люди дѣлаютъ молодшимъ всякіи возможныи уступки, дабы ихъ не кинути въ объятія элементовъ, стремящихся не отъ вчера, а отъ столѣтій, подкоповати и ослабляти Русь ея же собственными дѣтьми.

Сегодня дошло до того, що давнѣйшіи "критики", привыкшіи во время сіянія авреоли пок. Лавровского легкимъ способомъ пріобрѣтати маленькіи уступки съ ущербомъ исторической русской партіи — стоять почти ровно съ критикованными — на первомъ огнѣ.

Успѣвши убѣдити одну часть русской публики, що ихъ политическая програма единоспасительная и що историческая русская идея ни къ чему не приведетъ — они испытали теперь, що уступки, въ свое время ними пріобрѣтенныи, обмежались лишь на томъ, щобы розшатати и ослабити историческую Русь, а когда та послѣдняя припустила къ политической акціи также давнѣйшихъ критиковъ, изобрѣвшихъ новую програму и идущихъ новымъ путемъ къ цѣли — оказалось, що молодыи политики нашлись въ такомъ же самомъ положеніи, въ якомъ лѣтъ 10 тому назадъ находились старшіи и опытныи въ народныхъ дѣлахъ наши передовыи люди.

Въ виду новѣйшихъ событій, именно же въ виду послѣдняго выбора въ Бережанщинѣ, поднеслись опять голосы, взывающіи къ сильнѣйшой организаціи. Мы голосамъ тѣмъ вовсе не противны и станемъ поддерживати все то, що имѣетъ въ виду сильнѣйшую организацію нашихъ народныхъ силъ, однако все-таки, скажемъ еще разъ то, що мы уже тысячъ разъ говорили, що организация, если она имѣетъ серіозно переводитись, должна быти передъ ея осуществленіемъ основно и всесторонно обдумана, бо если имѣло бы прійти къ тому, щобы она переведена была такимъ путемъ, якимъ переводились въ свое время при готовленіи къ народнымъ вѣчамъ на провинціи, или якъ приготовлялась во Львовѣ "сaмoстойная" депутація къ нынешнему намѣстнику, когда онъ перенялъ правленіе края то опять выйдетъ результатъ, который и безъ организаціи можно было бы достигнути.

Не скрываемъ того, що въ нынѣшнемъ нашемъ трудномъ положеніи являются съ каждымъ днемъ новыи "политики" и новыи програмы, а всѣ они стремятся больше-меньше лишь къ тому, щобы авторамъ ихъ было выгоднѣйше жити, между-тѣмъ когда фактомъ есть, що единоспасительною програмою для галицкой Руси является та, которую указуетъ ей тысячелѣтняя ея исторія и литература и лишь подъ тою одною програмою можетъ гал. Русь консолидоватись, пріобрѣсти себѣ значеніе у всѣхъ народовъ и респектъ даже у найсильнѣйшого противника, бо лишь въ одной исторіи и литературѣ своей найдетъ она проводную мысль и идею, которыми въ каждую пору, и старшій и молодшій, могутъ воодушевитись и побѣдити.

 

 

 

»Червоная Русь« 18.02.1890 Русское богослуженіе въ польскомъ костелѣ.

По образцу минувшихъ лѣтъ, была отслужена вчера русская соборная литургія въ костелѣ патровъ іезуитовъ во Львовѣ. Въ отсутствіи митрополита, служилъ литургію о. кустосъ А. С. Петрушевичъ въ сослуженіи крыл. о. Бѣлецкого и д-ра Комарницкого и діяконовъ оо. Филиповского и д-ра Мышковского. Во время богослуженія пѣлъ хоръ воспитанниковъ русской дух. семинаріи. Костелъ былъ переполненъ публикою, среди которой находилася также и польская аристократия. Проповѣдалъ якій-то молодый доминиканецъ на тему о вѣрѣ, превознося вѣру "русскую" надъ "цареградскою", которая по его мнѣнію есть bluźniercza. Мы уже не разъ писали о устроиваніи патрами іезуитами того рода богослуженій и указывали на то, що они вмѣсто пользы приносятъ нашой церкви вредъ. Поминувши, що по уставу нашей церкви, иное было у насъ евангеліе, а иное читалъ доминиканецъ изъ амвона, спросимъ лишь, що подумали себѣ собранныи вѣрныи, когда слышали "цареградское" богослуженіе и одновре менно проповѣдь доминиканца, назвавшого то же богослуженіе bluznuercz-имъ. Крайняя пора, покончити съ устроиваніями такихъ богослуженій. — Очевидець.

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 18.12.1891 Poseł Madeyski o t. zw. procesach socjalistycznych.

Koło polskie na jednem z ostatnich posiedzeń poleciło p. Madeyskiemu, ażeby jako specjalny referent budżetu ministerstwa sprawiedliwości wspomniał takie o t. zw. procesach socialistycznych w naszym kraju. Ustęp odnośny przemówienia Madeyskiego w Izbie poselskiej brzmi, jak następuje:
Chciałbym dotknąć sprawy, w której chodzi o działalność prokuratorji państwa w związku z kwestją obsadzania naczelnych posad przy tejże. Przeżyliśmy wcale długi okres czasu, w ciągu którego życie publiczne w Austrji rozwijało się względnie spokojnie. Mówię o względnym tylko spokoju albowiem i tak nie brakowało nam wcale sporów. Te jednak nie wpłynęły stanowczo na ogólny spokój życia publicznego, bo albo trwały zbyt długo, ażeby mogły występować zbyt ostro, albo też miały odrazu charakter lokalny. Na takie spokojne czasy wystarcza może, jeżeli na naczelnych posterunkach prokuratorji państwa stoją urzędnicy choćby i średnich zdolności. Jednakże historja nas uczy, że od czasu do czasu pojawiają się nowe prądy siły elementarnej, które ogarniają umysły ludzkie tak szybko i tak gwałtownie, że zwłaszcza w pierwszej chwili państwo i społeczeństwo czują się niekiedy zagrożone w swoich podwalinach. Nic dziwnego, że w takich chwilach krytycznych występują do akcji natychmiast te organa państwowe, które w pierwszym rzędzie nad bezpieczeństwem społeczeństwa czuwać są obowiązane. Nic dziwnego, że zwracają one natychmiast przeciw takiemu ruchowi ostrze środków prewencji i represji. Tylko o tych ostatnich będę mówił, a mianowicie o działalności prokuratorów państwa, bo idą zawsze pierwsi w ogień. Otóż w podobnych chwilach krytycznych rozstrzyga o rzeczy kwestja, czy ci, ktńrzy działalnością prokuratorji kierują, dorośli temu zadaniu, czyli nie. Od tego zależy nietylko los mnóslwu jednostek, ale także spokój i szczęście całych i licznych rodzin, a nawet w znacznej części przyszłość współczesnej młodzieży. Bo to jest zjawiskiem znanem i naturalnem, że tego rodzaju ruchy mają przystęp najłatwiejszy do wrażliwych umysłow młodzieży. Tymczasem taki ruch niesie w sobi zazwyczaj jakieś ziarno zdrowe, które wymagałoby starannego pielęgnowania, bo daje może ludzkości nadzieję lepszej przyszłości. Ziarno to nie jest tak czyste, ażeby go odrazu wyjąć można. Ono jest poplątane i poprzerastane zgniłym i trującym chwastem, który znów dla dobra społeczeństwa należy odciąć i znizczyć. Ale aby rozpoznać i odłączyć zdrowe ziarno od niebezpiecznego chwastu, na to potrzeba znakomitego wykształcenia, taktu, roztropności i głębokiego umysłu. I biada! społeczeństwu, jeżeli w podobnych chwilach prokurator zdania swojego nie zrozumie, jeżeli brutalną ręką gnieść zechce wszystko, i to nawet, co, jest pełne zdrowej żywotności i co wypadałoby pielęgnować z całą ostrożnością.
Następstwa takiej niezręczności nie dadzą się obliczyć. A najniebezpieczniejszem z nich będzie to, że przeciwko działalności prokuratora zwróci się ostatecznie cale społeczeństwo. I zamiast, żeby go samo popierało wpływem rodziny, rodziców, opiekunów itp., zamiast żeby go miało za prawdziwego przyjaciela, będzie w nim widziało zaciętego wroga i prześladowcę.
Niełatwe to dla mnie zadanie, temat ten szerzej rozwijać. Albowiem od niejakiego czasu z pod powierzchni życia społecznego wydobywają się symptomatyczne zjawiska, które są albo dopiero zwiastunami, albo już satelitami podobnego ruchu. Ich areną z natury rzeczy są przedewszystkiem te kraje, które leżą na granicach państwa, a do nich należy i kraj mój rodzinny. To też tam prokuratorja państwa już kilkakrotnie działać musiała.
Zadanie moje trudne i dlatego, że znam osobiście niejednego prokuratora w kraju, któremu w każdej chwili gotów jestem sumienne dać wiadectwo, że i w najkrytyczniejszych czasach dorósł swemu zadaniu, a przecież niepodobna mi tutaj wymienić jego nazwiska.
Bądź co bądź w kraju moim zerzy się wrażenie, że dotąd już popełniono w tej mierze niejedną niezręczność i że wskutek tego w niektórych kolach panuje naprężenie umysłów, jeżeli nie rozdrażnienie.
Na tych uwagach poprzestaję. Uważałem za swoją powinność przedstawić je rządowi. Zapewniam, że ich intencja jest zarówno bardzo poważna, jak prawdziwie życzhwa. (Oklaski).

»Kurjer Lwowski« 15.12.1891 Przedmioty obowiązkowe i nadobowiązkowe w gimnazjach.

Znaczenie tego podzialu przedmiotów nie jest wszędzie to samo. U nas uczy się młodzież przedmiotów nadobowiązkowych tylko wtedy, jeśli i o ile sobie tego życzy. W Szwajcarji natomiast i przedmioty nadobowiązkowe są dla młodzieży obowiązkowymi, skoro ojciec lub opiekun ucznia przed rozpoczęciem kursu nie oświadczył, iż syn a względnie pupil na ten lub ów przedmiot nadobowiązkowy nie ma uczęszczać. Nie jestto bynajmniej, jakby na pierwszy rzut oka mogła się wydawać, różnica podrzędna, nic nie znacząca. Najdobiłniejszym jej wyrazem, że u nas mało kto uczęszcza na przedmioty nadobowiązkowe, w Szwajcarji zaś większa część uczni korzysta z tych nauk.
Większej jeszcze doniosłości jest następująca różnica. U nas każdy uczeń musi uczyć się wszystkich przedmiotów "obowiązkowych". W Szwajcarji może ojciec, opiekun, uzyskać uwolnienie ucznia od tego obowiązku, czy to ze względu na zdrowie ucznia, czy też ze względu na inne stosunki indywidualne (Gesundheitsrücksichten, anderen indiwiduellen Gründen): Na to, zdaniem naszem bardzo trafne postanowienie zwracamy przedewszystkiem uwagę publiczności i władz szkolnych.
I co do tego, które przedmioty mają wchodzić w zakres nauki gimnazjalnej, a dalej, które przedmioty należy uważać za obowiązkowe, różnimy się od szkół zagranicznych, zwłaszcza szwajcarskich. U nas przedmiotami obowiązkowymi są: logika, psychotogja. W Szwajcarji, a zdaniem naszem słusznie, nie uczą w szkołach średnich wcale tych pjzedmiotów. U nas nauka historji krajowej, dopiero w nowszych czasach wprowadzona, nie jest obowiązkową. Natomiast uczą w Szwajcarji we wszystkich klasach wyższych (= naszym V—VIII) historji powszechnej "z szczególnem uwzględnieniem historji Szwajcarji". Do przedmiotów obowiązkowych należą w Szwajcarji: gimnastyka, ćwiczenia wojskowe (broni palnej i prochu dostarcza państwo); do przedmiotów nadobowiąkowych należą między innymi: język grecki, nauka religji, której zresztą wcale nie uczą w dwóch klasach (= naszym IV. i V.), a coby również naśladować wypadało, jej pojęć podstawowych ("Grundwahrheiten") uczą dopiero w III. klasie gimnazjum wyższego, to znaczy w klasie najwyższej (= naszej VIII).

»Kurjer Lwowski« 07.12.1891 Święty Mikołaj

zjawił się wczoraj o g. 8. wieczorem w salonach Koła literacko-artystycznego, w ktorych w towarzystwie matek i ojców zebrało się około 100 milusińskich w wieku od 3 do 8 lat. Wśród dźwięków muzyki "Harmonji" (którą nawiasem mówiąc, proteguje Koło literackie) wszedł św. Mikołaj (niestrudzony Wlad. Woleński) w otoczeniu aniołka i djabełka i wygłosił następujący wiersz Wład. Bełzy:
Święty Mikołaj z siwą brodą, co rok do dziatwy schodzi małej; dwa go aniołki z boku wiodą, jeden z nich czarny, drugi biały. — Ten, który gwiazdką złotą świeci, i licem cudnie rozjaśnionem, jest wszystkich dobrych, grzecznych dzieci, aniołem stróżem i patronem. — Najmilszy z wszystkich cherubinek, szczodrze je darzy podarkami, ma śliczne lalki dla dziewczynek, dla chłopców książki z obrazkami. — I mówi do nich anioł biały: (a święty glos co idzie z nieba), — trudno się bawić przez dzień cały, o książce też pomyśleć trzeba. — Ucz się więc dziatwo, błagam ciebie, oświecaj umysł nauk zorzą, wiedz, że osiołki nawet w niebie, za karę wodę w beczkach wożą! — Za to ten drugi, z lewej strony, co to ma rogi jak koziołek, na buzi taki zasmolony: to na złe dzieci jest aniołek. — Jeżeli dzieci nie umieją, ni się przeżegnać, ni paciorka, to dla każdego on koleją, dobywa długą rózgę z worka. — Lecz że ta nie mi brzydkiej dziatwy, bo ta została gdzieś za progiem, więc z nim postąpić sposób łatwy: a ruszaj sobie z panem Bogiem. — A ty złocisty mój aniele, spraw, niech się dziatwa dobrze bawi, daj zdrowia, szczęścia, dziatkom wiele, i niech im Pan Bóg błogosławi.
Po wygłoszeniu powyższego wiersza ulotnił się św. Mikołaj i rozpoczęło się losowanie fantów.
P. Darowski imieniem komitetu wręczał dziatwie cukry, ciasta i rormaite bawidełka.
Milusińscy zachwyceni pozostali do g. 9. w Kole — św. Mikołaj przypadł im bardzo do gustu. Aranżerami tańców i innych zabaw milusińskich, byli pp. Darowski i Marceli Harasimowicz. Wydziałowi Koła należy się uznanie za to, że nie zapomniał o maluczkich, którzy wynieśli miłe wspomnienie z Koła, gdzie ich ojczulkowie dość często przebywają, a w ostatnich czasach, dzięki zabiegom wydziału częściej, aniżeli dawniej, kiedy np. odczyty należały do niezwykłych niespodzianek.

»Kurjer Lwowski« 03.12.1891 Mniemana rocznica.

Mamy poszlaki zatrważającej i smutnej nieznajomości dziejów naszych. Od miesiąca przeszło dają się słyszeć glosy w kołach prywatnych, i to w sferach rozszczących sobie miano do wykształcenia, że na r. 1892 przypada żałoba narodowa, jako smutna pamiątka drugiego rozbioru Polski. Podobnie jak w r. 1872, ma być i w r. 1892 obchodzoną żałoba narodowa wszędzie, nie powinny więc odbywać się żadne zabawy taneczne, bale, zebrania itp., projekta, które niepokoją i bałamucą publiczność.
Niepokoją dlatego i bałamucą, bo mnóstwo pożytecznych instytucyj publicznych stoi dachodami z zabaw publicznych, mnóstwo warstatów i handlów zaopatrzyło się już w zapasy na karnawał i licząc na odbyt większy, zapewnia dostatniejszy zarobek mnogiej rzeszy pracowników i pracownic, dla których wśród ogromnej drożyzny artykułów żywności nie może być rzeczą obojętną czy mają sposobność zarobkowania, czy nie.
Owoż wszystkie te zaniepokojone kola społeczeństwa, niechaj przyjmą do wiadomości, że rocznica drugiego podziału Polski nie przypada na rok 1892, lecz dopiero 1893.
Niech zaglądną do pierwszej lepszej książki dziejów Polski, a przekonają się, że 14. lutego 1792 dopiero sejmiki prowincjonalne przyjęły konstytucję 3. maja. — 14. maja 1792 Branicki Ksawery i Potocki Szczęsny zawiązali konfederację targowicką i przywołali na pomoc Moskali, którym Kościuszko dał lekcję 17, lipca 1792 pod Dubienką. W pięć dni później Stanisław Ciołek Poniatowski, król, przystąpił do tej łotrowskiej konfederacji, która najazd moskiewski uważala za rękojmię przywrócenia "złotej wolności szlacheckiej" i Katarzynie hołd składała "za uratowanie Polski" przed jakobinizmem rewolucji francuskiej. Na podstawie tego hołdu Katarzyna i Fryderyk pruski zabrali kilka tysięcy mil kwadratowych Polski na początku 1893, a sejm grodzieński sankcjonował te zabory 23. lipca i 23. września 1803 r., wciągając je za inicjatywą marszałka niebliskiego do protokołów sejmowych. Rocznice więc tych ostatnich dat są dla nas dniami postu i pokuty, ale aż w r. 1893, nie zaś w roku przyszłym.
Na rok 1792 przypada tylko smutny fakt konfederacji targowickiej, a tę święcić chyba mogą tylko stańczycy. Baczność więc, żeby nieoględnen postępowaniem, zdradzającem ogromna ignorancją dziejów naszej ojczyzny nie wywołać śmiechu i politowania. Niestety ta nieznajomość dziejów objawia się nawet w klasach wykształconych. Na gwałt urządzano w tym roku niektóre zabawy, wieczorki z tańcami na dzień św. Klementyny i Katarzyny, a mnóstwo tych wieczorków zapowiedziano na koniec roku w grudniu, by "można się wytańczyć" przed nastaniem długiej przerwy, mającej zajść wrzekomo z powodu rocznicy drugiego rozbioru. Czyż w domach polskich nie ma już Lelewela, Anczyca, Siemieńskiego, gdzieby się młodzież mogła poinformować o dziejach ojczyzny? Okropne to znamię stanu nauki w naszych szkołach!

»Kurjer Lwowski« 01.12.1891 W sprawie wyższego wykształcenia kobiet.

Jak wiadomo, pierwszym warunkiem dostania się na uniwersytet jest złożenie w gimnazjach państwowych egzaminów, dla otrzymania świadectwa dojrzałości, maturitatis. Były już przykłady, iż młode uczennice w Galicji świadectwa takie nawet z odznaczeniem otrzymywały, nauka wszakże, jaką w tym celu musiały pobierać, była ściś'e prywatną i zazwyczaj bardzo kosztowną. O ułatwieniu jej nabywania przez założenie gimnazjum żeńskiego, na razie nie ma mowy, nietylko ze względów finansowych, lecz także z braku wiary, czy znajdzie się istotnie znaczniejsza liczba panien, których rodzice, czy opiekunowie, w kierunku wykształcenia dążyćby chcieli do zapewnienia im owych wyższych i niezależnych stanowisk, jakie w przyszłości dać powinno kobiecie ukończenie pełnego kursu gimnazjum i studjów uniwersyteckich. Dotąd były, co prawda, dowody usiłowań w tym dachu, podejmowanych najczęściej przez same uczennice, obdarzone wybitnemi zdolnościami — i narzekania rodziców, lub opiekunów na bajecznie wysokie koszta prywatnego kształcenia młodzieży żeńskiej w rozmiarach, odpowiadających kursom gimnazjów męskich.
Pierwszy krok trafny w tej kwcslji uczyniła w Krakowie właścicielka 8-klasowego zakładu naukowego żeńskiego p. Marja Serwatowska, która ogłasza, iż z dniem 2. stycznia 1892 r. otwiera kurs przygotowawczy dla panien, zamierzających zdawać egzamina w gimnazjach męskich wymagane i przysposabiać się do matury. Jestto praktyczne podjęcie myśli ułatwienia pomocy naukowej dla tych uczennic, które czy to same, czy z woli swoich rodziców zamierzają studja takie odbywać. Lekcje dawać będą profesorowie gimnazjalni. Koszta nauki zbiorowo udzielanej muszą być znacznie niższe, aniżeli dotychczasowe osobne, w prywatnych domach odbywające się tego rodzaju kształcenie jednostek. Kursa każdej klasy rozpoczną się, jeżeli się zgłosi kilka bodaj tylko uczennic. Każda z nich z końcem roku będzie mogła składać egzamin w gimnazjum, a rodzice w sposób będą informowani o postępach.

28.11.1891 "Ogłoszenie konstytucji 3. maja."

Obraz Jana Matejki.
Po upadku politycznym Rzeczypospolitej pozostała nam prócz stuletniej niewoli, prócz rozczarowań i wstydu, pamięć wielkich czynów i nadzieja, pozostał nam lud, praca i pokuta.
Wród ciernistej i ciemnej drogi, po jakiej stąpamy, błyskają nam jasne światła tych czynów, których koroną było ogłoszenie konstytucji. Fakt to był wielki i wspaniały, chwila trwająca wiecznie w pamięci naszej, a na kartach historji doniosłe zajmująca znaczenie, tem większe, że powstała w dniach państwowej niemocy i nierządu, w chwili, kiedy godziny życia politycznego były już policzone, kiedy niezadługo miano się ostatecznie podzielić szmatami ziemi naszej, jak szatą ukrzyżowanego Chrystusa!... Czyn zrównania wszystkich stanów stał się niejako żywym i wiecznie żyjącym protestem przeciw bezprawiu, jakie na nas popełniono prawem kaduka i posostal jasnym promieniem słońca, który powinien nam przyświecać na dalszej drodze naszego życia tulaczego.
Dzień 3. maja nie mógł bez wpływu pozostać na ówczesną poezję i literaturę i w niej też pozostawił nam źródło ciepła, które dzisiaj zagrzewać i podniecać jest w stanie. Nie dziw więc, że i stuletni obchód rocznicy tego wielkiego dnia rozbudził na nowo poezję w cześć dla siebie, rozbudził sztukę, której przed stu laty zaledwie ślady istniały, a która dzisiaj z przepychem i blaskiem stanęła na równi z literaturą do uświetnienia obchodzonej pamiątki. Ma prawo do bytu naród, który przez cały szereg lat niewoli stworzył u siebie sztuki plastyczne, ma prawo do życia i sztuka zrodzona w niewoli, a tak głośno niosąca w świat szeroki dowody istnienia narodowości i cywilizacyjnych jej postępów. Między nami z jednej, a prawem pięści z drugiej strony wre dalej zażarta walka o każdy dzień, przegradzający nas od powrócenia nam praw należnych, ale ową bronią teraz jest praca nad oświatą naszego ludu i nasza sztuka! A w historji tej sztuki na pierwszem miejscu zapiszą wieki imię: Jana Matejki.
Potężnym talentem swojej indywidualności przesunął on przed oczy nasze cały szereg obrazów z przeszłości, wskrzesił i plastycznie pokazał chwile upokorzeń i radości, podniósł cześć dla czynów minionych, wzmocnił miłość do przyszłości, a przedewszystkiem dowiódł możliwego rozwoju sztuki i obudził do niej zamiłowanie.
Matejko zajął od pierwszej chwili tak wybitne stanowisko, jako malarz polskiej przeszłości narodowej, jakiego po nim nie jest w stanic zająć żaden z artystów, chociażby nawet w przybliżeniu.
Potrafił on poruszyć nerwami całej masy narodu polskiego i wpłynąć na artystów pobratymczych, zwracając ich ze zwykłej drogi banalnych i szematycznych tematów do badania swojej przeszłości i czerpania w niej natchnień tworzenia. Ale każdy wielki talent, zwany dzisiaj powszechnie "genjuszem", jest w sobie zamknięty i pracuje li tylko podług własnej indywidualności. Naśladujący go, są zwykle miarnotami, nie mającymi żywotnej siły, to też prędzej czy później giną marnie i bezpowrotnie. Genjusz, wskazuje tylko drogę, po której inni iść mogą, ale sposobów do chodzenia każdy sam sabi szukać jest obowiązanym. Jego sposoby, są tylko dla niego i tylko jego indywidualna potęga niemi się posługiwać jest wstanie.
Jedną z wielu potęg Matejki działania na widzów i porywania tłumów, jest bezgraniczna prawie siła jego uczucia w odtwarzaniu wyraża stworzonej przez siebie postaci, a równocześnie przeczucie tendencji, jaka w danej chwili może oddziałać na społeczeństwo. To też prace Matejki można podzielić podług ich znaczenia na pewne epoki, które pozwalają nam doskonale rozumieć stan duszy artysty w chwili pewnych wypadków, działających na masy, wymagającej przez swoje nerwowe rozdrażnienie sztuki albo literatury tendencyjnej. Że Matejko potrafił każdą pracą swoją zadowolić to wymaganie, jest to tylko dowodem jego olbrzymiego uczucia i zrozumienia ducha narodowego.
Każdy obraz Matejki, jest odtworzeniem chwili, stanowiącej epokę w naszej historji. Połączenie Polski z Litwą, dało artyście temat do obraza "Unja Lubelska', zgniecenie na dłuższy czas potęgi Moskwy tworzy "Batorego pod Pskowem"; bezład i wybryki niczem nieokiełznanej szlachty, wyzyskującej złotą wolność, rabującej pracę kmiotka i rzucającej się w przepaść upadku dało nam "Kazanie Skargi!" Ile tu prawdy i wyrazu!... Kto raz widział Skargę, ten całe życie go pamiętać będzie, a typy z , "Unji Lubelskiej" pozostaną nie śmiertelne, bo Matejko włożył w nie całą swoją duszę, którą odczul i odgadnął ówczesne charaktery i sposób odbierania wrażeń.
Następują czasy wstrętne i podłe szalbierstwem i sprzedażą własnej ojczyzny! Możnowładztwo i buta magnaterji doprowadza ją do upadku. Za pieniądze, za wieczne używanie oddają na łup Moskwy własnych braci i ziemię krwią ich napooną! Oburzają się na jednego czlowieka uczciwego, co kochając te ziemię ped nogi im się rzuca, nawołując do opamiętania. Ta zbrodnia, na własnej matce-ziemi spełniona, natchnęła Matejkę do obrazu "Rejtan". Przypominam tylko, jaką burzę wywołało ukazanie się tego obrazu. Jakiemi środkami wpływano na artystę, aby obrazu publicznie nie pokazywał i nie kompromitował całej przeszłości narodowej! Sumienia się poruszyły na rzuconą im przed oczy z taką siłą i brutalną prawdą wstrętnego czynu.
To też jakby dla złagodzenia tego wrażeńia powrócił artysta do dalszych nam wieków i zrobił "Bitwę pod Grunwaldem".
Między temi pracami, które olbrzymim rozmiaremi swoim i potrzebnemi sludjami mogłyby już wypełnić życie artysty, widzimy wiele mniejszych, które nazwaćby można rodzajowemi, chociaż estetycy nasi tak samo je do historycznych zaliczają. Są między niemi prawdziwe arcydzieła, kto wie czy nierównie piękniejsze od owycli olbrzymów, wśród których gubi się widz i patrzy ciągle w objaśnienia. Taki "Zygmunt i Barbara", "Wit Stwosz", "Maćko Borkowicz", "Zawieszenie czwonu Zygmunta", "Kochanowski nad zwłokami Urszulki", "Stańczyk" i wiele innych, to prawdziwe perły w dziejach światowej historji sztuki.
I Matejko, ten "mistrz", jak go nazywamy, pie pozostał obojętnym na echo obchodu rocznicy 3 maja. Wrażliwa dusza jego, odbierająca uczuciem swojem każdy ton wibrujący w narodzie, musiała pochwycić nowy temat nadający się do tendencyjnego cyklu i bez względu na podszarpane zdrowie pracą ludzkie przechodzącą siły, pokazał nam nowy obraz p. t. "Ogloszenie konstytucji".
W obrazie tym pozwolił sobie Matejko na zmiany, jakie zwykle w obrazach czyni. Jako malarz tendencyjny, nagina on tak porządkowe czyny w historji jak i osoby działające do swoich przekonań, aby tem wyrażniej zaznaczyć nie sam fakt, ale całą epokę, o której tendencję mu chodzi. To też całą scenę ogłoszenia konstytucji przemósł z kościoła na ulicę, bo tu mógł łatwiej przedstawić zapał i potężnie dzialająca na tłumy radość. Tutaj również wprowadził ludzi, którzy albo przy uroczystości nie byli, albo nawet już leżeli w grobie. Pracuwali oni jednak nad powstaniem konstytucii, przygotowali jej ogłoszenie, a przez to samo stanowili epokę i mają prawo do znajdywania się na obrazie.
(Dokończenie nastąpi.)
[Kurjer Lwowski, 27.11.1891]
Cały tłum różnobarwnych postaci dygnitarzy i posłów posuwa się ku portalowi katedralnego kościoła. Na stopnie wstępują — zanadto może teatralnie — król z wyciągniętemi rękami i rozpromienioną twarzą, odziany czerwonym płaszczem z gronostajami. Przed nim burmistrz Warszawy Deckert z córką, rzucającą pod stopy królewskie kwiaty, a tuż pod baldachimem, czekającym na króla, stoi w otoczeniu dam... pani Grabowska. Za królem ciągnie się cały szereg postaci, jak: Branicki, Czetwertyński, Piatoli, Matuszewicz, Ignacy Potocki i doskonała w ruchu figura Kołłątaja, z oburzeniem patrzącego na rzucającego się na ziemię opozycjonistę Suchorzewskiego. Poza nim widać grupę marszałków Małachowskiego i Kazimiera Sapiehę, niesionych na rękach zwolenników konstytucji, a obok z podniesioną chorągwią narodową postępuje Kościuszko. Za tą grupą stoi Andrzej Zamoyski w stroju francuskim, który obok Staszyca prowadzi za rękę ubranego w kożuch wieśniaka.
Przed szpalerem gwardji narodowej siedzi na koniu Józef Poniatowski, a w lewo i prawo tłumy ściśniętego narodu. Tło obrazu stanowi architektura. Z prawej strony portal katedry, z lewej inna wielka budowla, a w środku perspektynicznie wyciągnięta ulica Św. Jana z widniejącym zamkiem królewskim. Architektura oświetlona błyskami zachodzącjgo słońca wspaniale się przedstawia, chociaż nie jest najlepiej wykreśloną. Na calym obrazie tłum i ścisk nie do opisania. Godzinami, dniami całemi patrzćby trzeba i postać po postaci poznawać i do całości dosuwać. Grup nie wiele, a te, co są, nie występują z tłoku innych osób.
Drugie plany i dalsze nawet, z tą samą siłą, co i pierwsze malowane — koloryt przepełniony jaskrawemi barwami o obrysowanych brunatnych konturach drżących — sprawia właściwy obrazom Matejki niespokój, a na widzu robi pewnego rodzaju nerwowe oczekiwanie. Nerwowość tę wywołuje także i sposób stawiania figur. U Matejki wogóle postacie stoją za mało pewnie i silnie. W obrazie "Konstytucji" widać to na niosących Małachowskiego, i prawie że na wszystkich figurach, widocznych z tylu.
Niepokój wywołują również ręce z rozbiegającemi się zawsze palcami i o wielkim wyrazie, co zresztą należy już do nieuniknionej maniery wielkiego artysty. Wyrazy twarzy u każdej ze znajdujących się na obrazie postaci, to same arcydzieła, pomimo, że nie wszystkie są podobne do tych, których mają przedstawiać. Aksamity, brokaty i złote wyszywania są przepyszne w wykonaniu i aż nadto szkodliwie działają w obrazie swoją prawdą i naturą. Koloryt, podłożony jak zwykle tonem fioletowym, działa nadzwyczaj efektownie, ale jaskrawo.
W ostatnich swoich obrazach poszedł i Matejko za prądem czasu i przekonał się o potrzebie rzeczywistej powietrza w obrazach, których sceny odgrywają się pod golem niebem. To też tak "Kościuszko po bitwie Racławickiej", jak i "Ogłoszenie Konstytucji" dominują ponad innemi większą prawdą powietrznej perspektywy i bytnością samego powietrza. Jest to wielkie ustępstwo ze strony genialnego artysty na korzyść nowych prądów w sztuce, które nie są przecież tak pogardy godne, z jaką je większośc naszych polskich krytyków traktuje. Każdy nowy kierunek zdobywa sobie zwolenników i opozycjonistów. Nie dowodzi to jednak wcale chęci "zagłady historycznego malarstwa", ani "reformatorskich zamachów, pragnących zupełnie zmienić jego istoty".*)
W sztuce, która dochodzi najwyższej swojej potęgi i utrzymuje się na wyżynie przez dluższy przeciąg czasu powstaje maniera. Wśród maniery znachodzi się człowiek, nie odpowiadający tej manierze czyli szematyzmowi ogólnych pojęć i zwraca się do czegoś innego — do natury zwykłej, brutalnej, którą z całą naiwnością naśladuje. Za nim idą inni, tworzy się zastęp zwolenników, wymiana zdań, walka, szkoła przeradza się i uzdrawia tę manierę, aby uczynić epokę i znowu dalej dochodzić do maniery. Tak było zawsze, jest i będzie tak samo, jak są i będą tacy, którzy, nie wierząc sami w to, co głoszą, wmawiają koniecznie, że "racjonalizm zakwestionował praw bytu kierunkowi historycznemu w sztuce", albo że fantazja Matejki "nie mogąc się utrzymać w polożeniu równoleglem do przedstawianych zdarzeń wzbiła się wyżej, porwana odśrodkową silą pociągu symbolistycznego".(sic!)**)
Matejko obrony nie potrzebuje, bo potęga jego indwidualności i odgadywania charakteru chwili, w jakiej dana scena się rozgrywała, jest tak wielką i tak przekonywającą, że działa na każdego od pierwszego spojrzenia na jego obraz. Chociaż więc wiemy, że kompozycją swoją odbiegi w "Ogłoszeniu Konstytucji" od opisów współczesnych, chociaż wprowadził do działania osoby nawet nieżyjące podówczas, to pomimo tego przekonywujemy się, że tak, a nie inaczej uroczystość ta przedstawiać się musiała.
Ten nastrój świąteczny, te ruchy współdziałających postaci, te wyrazy zmuszają nas do hołdu dla wielkiego artysty mimo widocznych braków po całym rozrzuconych obrazie. Dlatego też mylne jest zdanie o wszelkich symbolach i mistycyzmach przypisywanych Matejce. Czynią to zwjkle ci, którzy koniecznie chcą coś powiedzieć, a nie mając fachowej i krytycznej znajomości przedmiotu, ratują się frazesami, do których ich uprawniają jakoby "niebiańskie postacie" w jego dziełach.
Matejko jest na wskróś realistycznym, tak w grupowaniu i układzie poszczególnych osób, jak i w samem wykonaniu szczegółów. Każda jego kreacja wyraża aż nadto zrozumiale epokę czasu, w której żyła, a kompozycjami swojemi stara on się w jak najprawdziwszy sposób przedstawić to, co czuje, aby wywołać w widzu te same uczucia i pobudzić go do myślenia nad sceną i tematem. Takim miał być i jest ostatni jego obraz, a jeżeli chodzi komuś o symbolikę, to przyznam, że i tej w nim nie brakuje. Taka szlachta, podnosząca za dobre słowo w entuzjazmie "brata-magnata" — albo taki Suchorzewski, któremu karty do grania z kieszeni się wysypały, to rzeczywiście aż nadto symboliczne przypomnienie obecnej chwili, w której wysprzedajemy się Niemcom ze świętej naszej ziemi dla Monaco!...
*) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
**) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
Roman Lewandowski.
[Kurjer Lwowski, 28.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 25.11.1891 P. Wilołd Korjtowski,

wiceprezydent krajowej dyrekcji skarbu, rozesłał w łych dniach okólnik po wszystkich biurach, w którym przestrzegł przed tem, ażeby urzędnicy nie posyłali do niego żadnych ciotek, ani wujów, ani posłów, ani też innych dygnitarzy z próśbą o protekcję. P. Korytowski zaznaszył, że takie nachodzenie i maltretowanie go nic nie pomoże petentom i przeciwnie zaszkodzić im nawet może. Pochwalamy ten krok p. Korytowskiego, który widocznie na serjo zabiera się do reform pożądanych, a skoro niejedno złe dzieje się tam jaszcze, to położyć je chyba należy na karb dawnego szablonu. Trudno uwierzyć, a przecież faktem jest, że biedacy w tym urzędzie, zanim otrzymają adjutum 400 złr. po zdaniu nawet egzaminu, pełnia funkcje nieplatnych praktykantów po 2 i 3 lata. Czy to w porządku, że państwo wymaga od kogoś usług bezpłatnych? A wiedzieć należy, że praktykanci ci pracują tak samo, jak urzędnicy. Jest to wyzysk, ludzie ci umierają formalnie z głodu, czekając jak zbawienia na adjutum. Nądzarzy tych bezpłatnych, umierających z głodu, szefowie od kilku miesięcy pocieszali tem, że wyszlą ich na komisje do Zabłotowa, Jagielnicy i Monasterzysk, po odbiór tytoniu. Nie jestto wcale miła wycieczka. Od rana do nocy trzeba stać przy odbieraniu tytoniu podczas mrozu i za to dostaje się miesięcznie kilkadziesiąt guldenów, w Zablotowie i Jagielnicy trwa to 2 miesiące, a w Monasterzyskach zaledwie 4 tygodnie.
Dla biedaków wycieczka ta oznaczać miała zdobycie monety, której zresztą nigdy nie widzą, a to, co przepisując nocami zarabiali, nie wystarcza w obecnych czasach nawet na suchy kawałek chleba:
Wyrządzono im niespodziankę. Nagle dowiadują się, że na 26 wyjeżdżających na te komisje, znajduje się zaledwie trzech z kategorji najbiedniejszych, a reszta składa się z samych takich, którzy pobierają adjutum albo też są już urzędnikami. Kilku na wiadomość o tem, gdy wszystkie ich nadzieje i rojenia rozwiały się w jednej chwili, rozpłakało się w biurze rzewnemi łzami. Trzej nieszczęśliwcy wyjeżdżają do Monasterzysk, gdzie komisja urzędować będzie tylko miesiąc. Jeden z pominiętych wziął na odwagę i udał się z zażaleniem do p. Korytowskiego, który wysłuchał go i uznając słuszność skargi, wypłacić mu kazał zapomogę a oprócz tego wysłał go na komisję. Krok ten wywołał u biedaków otuchę i spodziewają się, że p. Korytowski wglądnie w całą tę maszynerję i naprawi to, co ozna za złe i niesprawiedliwe. Podług nas niesprawiedliwem jest przedewszystkiem żądanie bezpłatnej pracy od biedaków, którym — gdy po kilkoletniem przymieraniu głodem otrzymają rocznie aż 400 złr., każą natychmiast sprawiać uniform za sto kilkadziesiąt gld. P. Korytowski, gdyby chciał zbadać te wszystkie szczegóły, niezawodnie postarałby się o usunięcie niesprawiedliwości, a gdyby to zrobił, zasłużyłby sobie na uznanie społeczeństwa i wdzięczność biedaków.

»Kurjer Lwowski« 21.11.1891 Rada m. Lwowa

odbyła wczoraj wieczorem posiedzenie, które zagaił prezydent Mochnacki. Przed przyjściem do porządku dziennego radny Jonasz wniósł interpelację w sprawie petycji, wniesionej 22. grudnia 1888 przez kierowników i kierowniczki lwówskich szkól ludowych o podniesienie dodatku na mieszkanie. Dotąd na petycję tę proszący nie otrzymali żadnej odpowiedzi.
Prezydent odpowiedział, iż rada nie zechce zapewne przy końcu swej kadencji obciążać budżet miejski tak znaczną sumą, ale przyrzekł sprawę tę traktować regulaminowo.
Po załatwieniu kilku rekursów w sprawach budowniczo-policyjnych przyjęto w uchwale drugiej wnioski w sprawie ulg podatkowych dla nowych budynków, mających powstać w miejsce domów, które w celu asanacji miasta będą zburzone; uchwalono zbudować zgorzałe budynki na folwarku miejskim Lewandówka, wydzierżawiono na dalsze trzy lata połowę dóbr Pniatyn Leibie Loewenkronowi za rocznym czynszem 1800 zł. tj. o 300 zł. więcej, niż dotąd, i powierzono dostawę obuwia dla straży ogniowej od 1. stycznia 1892 szewców i Smolnickiemu.
W celu przekonania się, czy budynki szkoły realnej i gimn. Franciszka Józefa potrzebują naprawy, wydelegowano komisję, złożoną z prof. Zacharjewicza, Kędzierskiego, dr. Strojnowskiego, Soleckiego i dyr. Hochbergera.
W końcu postanowiono przedłożyć kontrakt najmu z właścicielami kamienicy przy ul. żółkiewskiej I. 109. W domu tym ma być pomieszczony zapasowy szwadron 4. pułku ułanów.
Następnie odbyło się posiedzenie tajne, na którern bezpłatne miejsce w konserwatorjum muzycznem nadano Anieli Flaczynskiej, Eugenji Lang, Jadwidze Mochnackiej i Ewelinie Batyckiej.
W "Lutni" zaś nadano takież miejsca: Olszewskiej Kazimierze, Radkiewiczównie Wandzie, Władyczynównie Helenie, Babeckiej Mieczysławie i Stanisławie Iwanickiej.

»Kurjer Lwowski« 18.11.1891 Mylny alarm.

Z Tarnopola donoszą nam 16. bm.: Nietylko giełdę wiedeńską zaniepokoił prezes Koła polskiego, Jaworski, swoją opowieścią o "sytuacji bardzo poważnej", która stanęła na przeszkodzie uwzględnieniu żądań naszych co do decentralizacji zarządów kolejowych w sposób zupełnie taki sam, jak w roku 1888 umiano przełamać opozycję przeciwko zaszczepieniu pruskich pomysłów o podatku gorzelnianym. My tutaj na pograniczu doznaliśmy jeszcze innych wzruszeń, które stały w ścisłym związku z augurstwem p. Jaworskiego. Wczoraj zrana zjawił się w Tarnopolu oficer rosyjski z sierżantem. Obaj w pełnej paradzie wprost z dworca udali się do tutejszego c. i k. komendanta stacyjnego, jen. Rippa, i po krótkiej tamże wizycie zakwaterowali się: oficer do hotelu Puntscherta a sierżant do koszar załogi austrjackiej, liczącej parę bataljonów piechoty nr. 15 i parę szwadronów jazdy dragońskiej, tj. siłę dostateczną wprawdzie do zwalczenia inwazji dwóch sałdatów, ale zbyt małą na skonstatowany urzędownie wypadek "sytuacji bardzo poważnej". Łatwo tedy pojąć, jaki rwetes powstał w umysłach na widok szyneli z baraniemi czapkami. Historja o poważnej sytuacji nabrała od razu żywej rzeczywistości, choć na godzinę przedtem jeszcze uważano ją tylko za humorystyczny wybieg prezesa Koła polskiego, by nietylko ocukrzyć fiasco z decentralizacją kolejową, ale za jednym zamachem przygotować także umysly do uchwalenia nowych miljonów na cele militarne.
Przypomniano sobie równocześnie, że w cywilizowanych krajach wszelkie wojny rozpoczynają się formalnością wypowiedzenia, czyli deklaracji, którą strona wypowiadająca uskutecznia zwykle zapomocą parlamentarza, tj. oficera z trębaczem. Skombinowano więc na prędce komunikat Jaworskiego z przybyciem dwóch "Moskali" do komenderującego jenerała tutejszego i trwożliwe grupy zaskoczonych takiemi zdarzeniami mieszkańców stolicy podolskiej puściły w niepamięć Baworowskiego z Weiserem, a w wyobraźni swojej widziały już chmurę rozpasanych jędz wojny, słyszały huk uchacjUszÓw — od strony Stanisławowa i w przewidywaniu okropnych nieszczęść debatowały już o emigracji.
P. Bóg jednak łaskaw. Chociaż sytuacja Koła polskiego jest w poważnym stanie, to jednak do katastrofy jeszcze nie blisko. Post nubila Phoebus. Popołudniu mieliśmy wyborny koncert kapeli wojskowej w Sokole, i tam okazało się autentycznie, że "Moskale" wzmiankowani przyjechali w bardzo zwyczajnych pokojowych zamiarach. Oto na dziś przypadła przed sądem przysięgłych rozprawa o zamordowanie jakiegoś polowego na granicy. Świadkiem klasycznym zbrodni miał być sierżant objeszczyków. Więc zawezwany drogą dyplomatyczną przybył na rozprawę, a z nim podług regalaminu wojskowego — oficer. I tak wyjaśniła się sytuacja. Oficer nazywa się trochę oryginalnie: Gołembatowski, ale jest rodowitym Polakiem, ożenionym nawet z Polką, i to z Galicjanką, a przyjęcie, jakiego tu doznał od wojskowych austrjackich, zadało nnjzupełniejszy kłam rozgłoszonemu istnieniu sytuacji "bardzo poważnej". Giełdy mogą być spokojne. A p. Jaworskienu wypadałoby mieć w pamięci niemieckie: "Spicie nicht mit Schiessgewehren", co podobno w tlumączeniu polakiem znaczy: Nie strzelaj — bez prochu!

»Kurjer Lwowski« 17.11.1891 Patentowana fabryka historji.

(Teatr polski we Lwowie od r. 1881 do r. 1890 napisał Stanisław Pepłowski. Lwów 1891., nakładem autora).
(Dok.) Na st. 10 swej książki rzuca się p. St. Pepłowski na Miłaszcwskiego za wpuszczenie na scenę lwowską trupy gimnastyków i tancerzy "The J. I. Phoites".
Na str. 53 czyni zarzut taki sam śp. Janowi Dobrzańskiemu, że pozwolił na scenie skarbkowskiej popisywać się towarzystwu gimnastycznemu "The Mefistos".
Barącz zgrzeszył w oczach p. Peplowskiego zezwoleniem na nadpowietrzne produkcje w teatrze panny Grigolatis — lecz o Liliputach, sprowadzonych przez obecne przedsiębiorstwo do gmachu skarbkowskiego i o zorganizowaniu idjotycznem baleta, niema w książce ani słowa. Dowód to bezstronności autora.
Na str. 82 nazywa utwór Wildenbrucha pt. "Aktorowie dworu" dramatem szpitalnym. Szkoda, że p. Stanisław Pepłowski nie przeczytał recenzji Pawła Lindaua o tej sztuce, zamieśzczonej w berlińskim Borsen-Courier, byłby przynajmniej mial pojęcie, czem jest ten dramat i jakie posiada zalety, a wtenczas nie byłby się ośmieszył napisaniem takiej niedorzeczności.
Przedstawienie sprawy strejku aktorskiego, zaszłego w pierwszym zaraz miesiącu po objęciu dyrekcji przez obecne przedsiębiorstwo, wyszło w ksążce p. St. Pepłowskiego w tukiem świetle, że chcąc poddać krytyce to, co popisał szanowny autor, trudnoby nam było utrzymać się w należytym tonie, dla tego raczej przemilczamy o wstrętnem i oszczerczem rzucaniu się p. St Pepłowskiego na artystów, broniących się przed wymierzonym na nich wyzyskiem i przystępujemy do zakończenia naszego sprawozdania, zbył może długiego w stosunku do wartości rzeczy, którą podjęliśmy rozebrać.
Sądu o całości nie wydajemy, lecz zostawiamy to samemu autorowi, cytując jego własne słowa wypowiedziane przy ocenie pewnej pracy, napisanej przez kogoś trzeciego, sumiennej a posiadającej nierównie wyższą wartość i mniej pretensjonalnie napisanej.
W nr. 253 z r. 1886 pisze p. St. Pepłowski w Dzienniku Polskim co następuje:
"Z dziejów teatru lwowskiego" (1830 — 1840) napisał St. Blotnicki, Lwów, 13 stronnic. "...Klejonkę p. Blotnickiego stanowią same odpisy aktów wydziału stanowego, z których nie można sobie wyrobic pojęcia o stanie sceny lwowskiej w przeciągu owych 10 lat, a tytuł broszury jest śmieszny i pretensjonalny. Na taką robotę szkoda czasu i atlasu".
Ponieważ książka p. St. Pepłowskiego nie jest niczem więcej, tylko właśnie klejonką tych samych żródeł czerpaną, a do tego napisaną z pewna z góry wytkniętą tendencją apologji obecnych przedsiębiorców... cóż o niei powiedzieć? własne słowa p. Stanisława Pepłowskiego "szkoda czasu i atłasu".
Może p. St. Pepłowskiemu robić reklamę uslużny kolega odcinka Dziennika Polskiego, wolno przygarniętemu do redakcji tegoż pisma Stachowi Pancernemu wypisywać dla "Dziejów sceny lwowskiej" p. St. Pepłowskiego pinegieryki po Kurjerach Polskich w Krakowie, ale bezstronny śmiertelnik przeciętny, który otwartemi oczyma śledził przejścia teatru lwowskiego w ostatniem dziesięcioleciu, musi sobie powiedzieć, że książka p. Stanisława Pepłowskiego wzbogaciła naszą literaturę o płód poroniony, mijający się na każdym kroku z prawdą.
Na uspokojonie Dziennika Polskiego, który solidaryzując się z p. St. Pepłowskim, w własnym już imieniu kruszy kopię za swym wspólpracownikiem i powołując się na Józefa Koeniga, powagą tego wytrawnego znawcy teatru chce oslonić niefortunnego autora "Historji(?) teatru lwowskiego", nadmieniamy: że Józef Koenig wcale niewzględnie obszedl się w warszawskiem Słówie z I. tomem książki p. St. Pepłowskiego. Nazwał on ją robotą kronikarską o żadnej wartości literackiej i historycznej, która nikomu żadnej nie może przynieść korzyści i dostarczywszy tylko pewnej części materjałów do historji, czeka na rękę więcej wprawną, żeby mogła stać się tem, czem ją p. Stanislaw Pepłowski dziś już chce widzieć.
W.

»Kurjer Lwowski« 26.11.1891 Narodowcy i radykali ruscy.

I. W szeregu artykułów "Po zjeździe radykałów ruskich", przerwanym z powodu choroby autora, próbowaliśmy na tle społecznego rozwoju naszego kraju wyjaśnić genezę i strukturę stronnictw ruskich, by zrozumieć, jakie znaczenie może mieć zawiązek nowego, radykalnego stronnictwa. Ponieważ sprawa ta nie straciła dotychczas swego znaczenia, dlatego kontynujemy obecnie swe uwagi pod zmienionym tytułem. W artykulach powyższych podaliśmy krótką charakterystykę ewolucji w łonie tzw. stronnictwa świętojurskiego i rozłożenie się tego stronnictwa na frakcję klerykalną i moskałofilską; podaliśmy dalej niektóre szczegóły o pierwszym zawiązku kierunku narodowego na gruncie galicyjskim, i zaznaczyliśmy wreszcie, że z zawiązków tych pod wpływem silniejszego rozwoju literatury i publicystyki na Ukrainie wyłonił się w Galicji prąd ukrainofilski. Dziejom i charakterystyce tego arcyciekawego prądu warto poświęcić słów parę.
Wspomnieliśmy już, że kierunek ten powstał u nas głównie pod wpływem utworów Szewczenki, i to utworów drukowanych w Rosji i przecedzonych przez sito carskiej cenzury. Na mocy ogólnego prawidła psychicznego, że człowiek z zewnątrz przyjmuje najłatwiej i przetrawia to tylko, do czego jest predysponowany wychowaniem, stanowiskiem społecznem, stopniem wykształcenia itd., z utworów wielkiego pieśniarza ukraińskiego przyjęła i zrozumiała młodzież galicyjska tylko niektóre wyobrażenia, pojęcia i dekoracje, nie dotarłszy wcale do rdzenia jego poglądów społecznych i filozoficznych. A więc wysnuto z utworów Szewczeńki myśl o jakiejś Ukrainie samodzielnej, potężnej a nieszczęśliwej, o kozakach, reprezentujących ideał rycerstwa, odwagi i patrjotyzmu, o Polakach i Moskalach jako gnębicielach tej Ukrainy.
To był szkielet historyczny ich poglądów; szkielet filozoficzny da się streścić również w kilku słowach: los wrogi, czyli też Pan Bóg kieruje życiem zarówno człowieka jak i narodów; łzy są jedynym środkiem walki z losem i przekleństwo jest bronią słabszych przeciw przemocy itp. Zresztą młodzi ludzie nie próbowali nawet ustylizować sobie jasno jakiekolwiekbądź poglądy. Bujna fantazja, marzenia, tonące w świetnych krajobrazach Ukrainy, stepów i jarów, w szerokich, lecz nieuchwytnych wyobrażeniach o kozackiej woli i sławie, o świetnej przeszłości, o walkach za wiarę itp., zasłaniały przed nimi świat realny. A gdy młodziane porywy ciągnęły ich od słów do czynów, to czyny te były podobniuteńkie do ich pojęć. Wynaleziono tak zwane kozackie stroje, to jest właściwie niewidziawszy nigdy prawdziwych kozaków, skopjowano strój pańskich lokaji z dawna przebieranych za kozaków i mimowoli wzięto tę odznakę szlacheckiego "bałagulstwa" za "narodowy strój ruski". Z owych domniemanych kozaków skopjowano też zawadjackie miny, wyzywający, a częstokroć gburowaty ton, a zbyt często także, picie wódki. Moda "kozakierji", rozpocząwszy się we Lwowie, rozszerzyła się epidemicznie po całej Galicji. Pod nazwą "kozakowania" odżyło we Lwowie zamarłe już szlachecko-polskie bałagulstwo w osobach Klimkowicza, Zarewicza, Wł. Szaszkiewicza i kupki ich towarzyszy. To było ukrainofilstwo "bujne", "swobodne". Równocześnie w seminarjum duchownem tworzyło się centrum ukrainofilstwa więcej fantastycznego, melancholijnego i sentymentalnego. Głównym reprezentantem tego odcienia ukrainofilstwa był Daniel Taniaczkiewicz, później ksiądz unicki, człowiek niepośledniego talentu i w owym czasie (1865—1869) ogromny wpływ wywierający na młodzież ruską.
Pod jego wpływem zawiązywały się po miastach prowincjonalnych "gromady" młodzieży gimnazjalnej, zdaje się, że na wzór "gromad", które istniały na Ukrainie przed powstaniem 1863 r. i były po części przygotowaniem do niego. Zresztą "gromady" gimnazjalne ruskie, były to stowarzyszenia całkiem niewinne pod względem politycznym, tak samo jak i istniejąca we Lwowie gromada centralna. Nie były to nawet kółka dla kształcenia się wzajemnego: zbierano się tam, deklamowano wiersze Szewczenki, fantazowano o Ukrainie i wyrzekano w formie najogólniejszej na "wrogów" i "tyranów", przez których rozumiano wszystkich, od Lacha i Moskala do profesora, który wczoraj dał "dwójkę" rozmarzonemu deklamatorowi. Sprawienie sobie "stroju kozackiego" było celem marzeń niejednego z tych młodzieńców. Dawniejsze walki żaków szkolnych z żydami, zastąpiła "walka" z "kacapami", tj. z Rusinami starszej generacji, którzy trzymali się starszych świętojurskich poglądów, używali w piśmie cerkiewszczyzny i starej pisowni i odnosili się sceptycznie do ukrainofilskich marzeń. Walka była zacięta, tem zaciętsza, ileże obie strony wstępowały no niej z wielkim zasobem sprzecznych uczuć i fantazją, z nadzwyczaj małym zasobem wiedzy i krytyki. Po praźnikach i gościnach, a wreszcie i przy ogniskach rodzinnych rozpoczęły się zacięte dysputy między "ojcami" i dziećmi, dysputy, które nie doprowadzały do żadnych pozytywnych rezultatów, bo nie miały pod sobą żadnego pozytywnego gruntu, rodziły jedynie wzajemne rozgoryczenie i rozdrażnienie. A tymczasem obie strony miały jedne i te same wady, obie nie miały jasnej myśli przewodniej, bo nie widziały realnych stosunków, nie widziały ludzi i jego potrzeb, unosiły się w sferach jakiejś "wyższej" polityki, jakichś "ideałów" oderwanych od życia.
Bądź co bądź jednak, świętojurcy panowali w sferze polityki. Młodzież na razie nawet nie myślała o polityce praktycznej, oddana wyłącznie fantazjom poetyckim i interesom literacko-językowym. Jej się zdawało, że ma pośród siebie wielkiego poetę, był nim właśnie odkryty przez Kobylańskiego a zdobyty dla ukrainofilstwa przez Taniaczkiewicza, Osip Fedkowicz, podówczas jeszcze oficer austrjacki, który jednak wkrótce kwitował z czynnej służby. Był to talent niewątpliwy, lecz bez należytego wykształcenia, przytem charakter chwiejny, natura jakaś chorobliwa. Pod wpływem Taniaczkiewicza zaczął on wczytywać się w utwory literatury ukraińskiej — Kwitki, Klisza, Marka Wouczka i Szewczenki. Wiersze tego ostatniego wywarły nań wpływ potężny i fatalny. W pierwszych swych poezjach był Fedkowicz poetą oryginalnym, śpiewającym na nutę pieśni ludowej o przygodach życia realnego, żołnierskiego itp. Pod wpływem Szewczenki stracił on ten realny grunt pod nogami, zaczął produkować utwory fantastyczne, kapryśne, w których kopjował formę i frazesy Szewczenki, szczególnie z jego utworów najmniej dojrzałych. Młodzieży galicyjskiej właśnie te utwory najwięcej się podobały. Przepisywano je, posyłano od gromady do gromady, deklamowano i nawet wydawano kosztem gromadzkim, a Fedkowicza od razu postawiono na równi z Szewczenką. Co więcej, rzeczy istotnie pięknych i oryginalnych, jego powieści i szkiców z życia żołnierskiego i huculskiego, prawie nie dostrzelono i nie zachęcono autora do dalszego postępowania tą drogą; on tei ją wkrótce porzucił.
[Kurjer Lwowski, 14.11.1891]
II. Jeżeli już wspomnieliśmy o prasie ukrainofilskiej w Galicji, to wypada słów parę poświęcić jej dziejom.
W początku lat 60-tych, gdy całą prasę polityczną ruską w Galicji reprezentowało Słowo, umieszczane w niem były lakże korespondencje i prace literackie niektórych Ukraińców, pierwsze prace ukraińskie, pisane dla publiczności galicyjskiej. Z rokiem 1864 antagonizmy się zaostrzyły, Słowo przestało umieszczać te prace i za przykładem niektórych pism rosyjskich zaczęło w ukrainofilstwie upatrywać "intrygę polską". Wówczas to ukrainofile galicyjscy pomyśleli o własnych wydawnictwach. Inicjatywę dal tutaj Polak, figura bardzo zajmująca i z wielu względów sympatyczna — Paulin Swięcicki, czyli Stachurski, w literaturze ruskiej znany pod pseudonimami Pawło Swij i Łozowskij. Emigrowawszy z Ukrainy po powstaniu 1863 r., znalazł przytułek w Galicji i otrzymał posadę nauczyciela przy gimnazjum akademickiem. Pisarz niepośledniego talentu, dobry znawca języka ruskiego i jego literatury, człowiek postępowy, energiczny i żywy, był on może pierwszym Polakiem, który zwrócił uwagę Polaków galicyjskich na konieczność bliższego poznania Rusinów w ich życiu wewnętrznem, umysłowem, na konieczność odnoszenia się do nich jak do braci, na ważność dobrych stosunków z Rusinami dla całej przyszłości obu narodów. Propagandzie tej myśli poświęcone był czasopismo kwartalne Słowo. Równocześnie działał on leż miedzy Rusinami, rozniecając szczególnie pośród młodzieży milość dla Ukrainy, jej przeszłości i dla języka jej ludu. Za jego inicjatywą i przy jego pomocy zaczęło wychodzić czasopismo ruskie Weczernyci Święcicki umieścił w niem początek swej powieści, "Kołyś buło", która w dalszym ciągu z powodu tendencyj szlachecko-polskich nie podobała się redakcji i była powodem jego ustąpienia. Tamże drukował się też jego przekład szekspirowskiego "Hamleta", praca zresztą bez wartości literackiej, jrównocześnie zajmował się Święcicki bardzo żywo sprawą powstającego w owym czasie narodowego teatru ruskiego i przygotował dla niego kilka sztuk (przeróbkę moljerowskiego George Dandina itp.), napisanych prześlicznym językiem ruskim. Po kilku latach tej działalności, zniechęcony Święcicki usunął się z widowni literatury ruskiej i oddał się zupełnie piśmiennictwu polskiemu, w którem zdobył sobie zaszczytne stanowisko jako powieściopisarz i dramaturg.
Weczernyci wychodziły niespełna dwa lata, podając po ustąpieniu Święcickiego przeważnie przedruki utworów ukraińskich, a z rzeczy oryginalnych wspomniane już powiastki Fedjkowicza. Na ruch galicyjski zwrócił w tym czasie bliższą uwagę człowiek, który miał w nim odegrać wybitną, choć wcale nie fortunną rolę, człowiek o gromnych zdolności, wielkich zasług w rozwoju ukrainofilstwa w Rosji, rozległej wiedzy, lecz wcale nie pierwszorzędnego charakteru i pozbawiony zupełnie tej zdolności pedagogicznej, bez której niemożliwą rzeczą jest kierować jakimkolwiek ruchem masowym, a zwłaszcza tak niejasnym i niedojrzałym, jakim było ukrainofilstwo galicyjskie. Człowiekiem tym był Pantaleon Kulisz, przyjaciel i towarzysz niedoli Szewczenki i Kostomarowa, autor cennych "Zapisków o Rusi południowej", licznych ukraińskich powiesci i poematów, prac krytycznych i historycznych. Jakimże był jego wpływ na ukrainofilstwo galicyjskie?
[Kurjer Lwowski, 20.11.1891]
III. Na wstępie dzisiejszego artykułu muszę poprawić pomyłkę, jaka zaszła w poprzednim. Otóż nie "Weczernyci" nazywało się pismo, powstałe przy współudziale Święcickiego, lecz "Niwa". "Weczernyci" wychodziły dopiero po jej upadku, przetrwawszy niespełna półtora roku upadły również. Następnie redaktorowie tych pism rozprószyli się: Wł. Szaszkiewicz wydawał jakiś czas pismo literackie "Rusałkę", Ksenofont Klimkowicz pismo literacko-polityczne "Metę", Horbal dał się użyć nawet na redaktora półurzędowj "Rusi", która była organem Gołuchowskiego i chociaż redagowana nie źle, jednakowoż samem swem istnieniem ogromnie zdyskedytowała młode stronnictwo ukrainofilskie, dając świętojurcom do rąk pożądaną broń i podstawę do zarzutu, że ukrainofilstwo, to intryga polska. Jak bezpodstawnym był wówczas ten zarzut, dowodzi nietylko osobisty charakter samego Horbala, człowieka rzadkiej prawości i niezawisłych, postępowych poglądów, dowodzi także kierunek, jaki usiłował nadać ukrainofilstwu galicyjskiemu główny jego reprezentant na Ukrainie, Kulisz.
Zakończyłem artykuł poprzedni wzmianką o wpływie Kulisza. Wpływ ten wart szczegółowej charakterystyki, do której jednak niestety nie ma dotychczas zebranych odpowiednich materjałów. W owym czasie (1865—68 r.) Kulisz zajmował posadę rządową w Warszawie; wstąpienie na tę służbę niedawnego członka bractwa Cyryla i Metodego było faktem niezupełnie ładnym. Z Galicjanami wszedł Kulisz w stosunki pono za pośrednictwem prof. Hołowackiego; później widzimy go w korespondencji z Partyckim, braćmi Barwińskimi i szczególnie w bliskiej przyjaźni z Pulujem i M. Podolińskim. Otoż mówiąc o stosunku ukrainofilów do Polaków Kulisz w owym czasie z całą stanowczością ostrzegał swych młodych adeptów przed sojuszem ze szlachtą polską. W jednym ze swych listów do Barwińskiego pisał on np.: "A co do Polaków, to stójcie zawsze tak, jak powiedziałem w mej pieśni:
Poky Roś zowetsia Rośju,
Dnipro w morę lletsia,
Poty serce kozaćkeje
Za pańskym na zijdetsia".

By nie zarzucano ukrainofilom galicyjskim, i ż działają w interesie intrygi polskiej używając pisowni fonetycznej, przez niego ułożonej. Kulisz gotów był nawet radzić ukramofilom galicyjskim, by porzucili fonetykę i pisali starą etymologją.
Biorąc rzecz ogólnie, powiedzieć musimy, że Kulisz nie znał Galicji, nie znał stosunków ani ludzi, z którymi chciał brać się do pracy, a wskutek tego nie mógł też mieć jasnych poglądów na to, co i jak robić należy w Galicji dla wzrostu ruchu ukrainofilskiego. Jako natura nadzwyczaj nerwowa, impulsywna szarpał on swych młodych adeptów to w tę to w ową stronę, nie dając im właściwie żadnych pozytywnych wskazówek, zniechęcał się odkrywszy w nich jakiekolwiek cechy zwykłej "galicyjskiej cywilizacji", lecz i zniechęcał ich względem siebie.
Dwie zasługi przypisać wszakże należy Kuliszowi, choć obie z pewnemi zastrzeżeniami. On pierwszy zwrócił uwagę młodych ukrainofilów galicyjskich na potrzebę dokładnego studjowonia dziejów Ukrainy, wskazywał im źródla, akty, rękopisy, a w swych własnych pismach historycznych, w których obok poglądów bystrych i prawdziwych było dużo bałamuctwa w parze z zarozumiałością dyletanta, dawał nawet początkującym historykom materjał do krytycznego zastanawiania się i impuls do dokładniejszego badania rzeczy. Pomyłki mistrzów, jak wiadomo, są więcej pouczające dla uczniów, niż zdobyte przez nich pewniki.
Drugą zasługą Kulisza było zwrócenie uwagi Galicjan na potrzebę literatury dla ludu. Co prawda, sam Kulisz popularnym pisarzem nigdy nie był, a jego przekłady z pisma świętego, przeznaczone oczywiście dla prostego ludu, są wzorem ciężkiego, wyszukanego i nienaturalnego języka, wzorem, jak takich rzeczy robić nie należy. Bądź co bądź jednak w pismach swych Kulisz zawsze zwracał uwagę na lud prosty, jego pieśni i opowiadania, jego życie i nędzę, i na potrzebę radzenia tej nędzy, oświecania tego ludu. Wyraźnego programu tego radzenia i nawet tego oświecania Kulisz nie dawał, kładł tylko nacisk na konieczność oświecania w duchu narodowym, ukraińskim. W Galicji jednak pod naciskiem stosunków realnych myśli te musiały raźnie kiełkować i zrodziły w rezultacie założenie tow. "Proświty" w 1867 roku. Fakt ten, doniosły w dziejach rozwoju Rusinów galicyjskich, był zarazem zakończeniem doby ukrainofilstwa galicyjskiego.
[Kurjer Lwowski, 24.11.1891]
IV. Zdanie, że z zawiązaniem "Proświty" zakończyło się właściwie ukrainofilstwo galicyjskie, wydawać się może paradoksalnem, nie mniej przeto jest prawdziwem. Powiedzieliśmy już dawniej, że ukrainofilstwo galicyjskie było tak samo romantycznem, opartem na marzeniach i fantazji, tak samo dalekiem od realnego ludu galicyjskiego, jak i wsteczne i arystokratyczne Świętojurstwo. Kochało ono Ukrainę, o której mgliste miało wyobrażenia, kochało i podziwiało język Szewcenki i Kulisza, ale języka swego własnego ludu albo nie mało dobrze, albo uważało go za zepsuty; podziwiało dumy i pieśni ukraińskie, ale nie zwracało uwagi na te pieśni, które śpiewał lud galicyjski.
Że taki kierunek nie mógł być czemś trwałem, to się rozumie samo przez się. Stosunki życia realnego zbyt dotkliwie kontrastowały z wymarzonym rajern ukraińskim, by go nie przeobrazić. Natury, które pośród najsprzeczniejszych okołioznośi i mogłyby zachować dawny, niejasny ideał i iść z nim przez życie jak z kamieniem w pęcherzu, należą wszędzie do wyjątków, a zwłaszcza w Galicji. Przeciwnie, zbyt częste tułaj były natury wprost przeciwne, które potrafiły w ciągu jednego dnia zmienisć do gruntu swój ideał, dziś deptać to, co ubóstwiały wczoraj. I tak najbardziej utalentowany i gorący na pozór publicysta ukrainofilski, redaktor "Weczernyć" i "Mety", Ksenofontu Klimkowicz, po upadku tego czasopisma bez skrupuł przeszedł do obozu wprost przeciwnego, stanąl w szeregach nie już konserwatywnego i indolentnego świętojurstwa, lecz w kadrach nowopowstającego, wojowniczego moskalofilstwa, z gruntu wrogiego idei samodzielności Rusi i narodowego jej rozwoju w Galicji. Wyjechał on do Wiednia, by tam razem z Liwczakiem wydawać moskalofilskie pismo "Sławianskaja Zarja", które wprawdzie nie długo żyto, lecz zabiło w Klimkowiczu poczucie własnej godności i na zawsze wycisnęło na nim piętno odstępcy od swych zasad. Skończył on jako redaktor i korektor cerkiewno-ultramontańskiego czasopisma "Ruskij Sion", wydawanego za poprzedniego metropolity Józefa Sembratowicza.
Klimkowicz nie był zjawiskiem odosobnionem. Był on najjaskrawszym objawem owego przesilenia w poglądach ukrainofilów galicyjskich, jakie się odbywało w burzliwych latach 1867—68. Ślady takiego przesilenia widzimy np. w działalności Em. Partyckiego, który w swej książce "Przewodnie myśli w utworach T. Szewczenki" wypowiadał poglądy bardzo śmiałe i z zapałem podnosił radykalne poglądy Siewczenki na "cerkiew-trumnę" i na to, że dopiero po rozwaleniu się cerkwi-trumny z pod jej gruzów powstanie Ukraina, a później w "Proświcie" zarówno jak i w publicystyce stał się rzecznikiem kierunku umiarkowanego, a nawet konserwatywnego pod względem politycznym, a więcej galicyjskiego niż ukraińskiego pod względem literackim i językowym. Podobna ewolucja odbyła się także w umyśle Włodzimierza Barwińskiego, Daniły Taniaczkiewicza i innych ukrainofiłów, którzy początkowo byli gorącymi zwolennikami Kulisza i wielbicielami Szewczenki, lecz zwolna z radykalnych i rewolucyjnych wierszy tego ostatniego ucinali coraz więcej w miarę, jak ich własne interesy ciągnęły jednego z nich w kierunku politycznego oportunizmu na gruncie galicyjskim, a drugiego w kierunku organizacji unickiego duchowiaństwa w Galicji w falangę jednolitą, przejętą duchem narodowym, zdolną do stawiania oporu ultramontanizmowi, lecz przy tem już z natury swej klerykalną, identyfikującą interesy cerkwi z interesami narodu. Rzecz jasna, że ani jedna, ani druga droga nie była identyczną z programem Szeeczenki, chocież obie podrywaly swe wstydliwości strzępami z jego poematów.
Rzecz naturalna, że kierunek ten, już nie ukrainofilski, lecz galicyjski, narodowy, podyktowany stosunkami krajowymi a jeszcze bardziej właściwymi a nie chwilowo pożyczonymi z Szewczenki poglądami jednostek i kółek Rusinów galicyjskich — musiał wziąć przewagę w "Proswicie", towarzystwie czysto galicyjskim, przeznaczonem dla ludu miejscowego i zmuszonem żyć i pracować wśród stosunków miejscowych.
Dysharmonja między ukrainofilską frazeologją a tymi stosunkami od razu wystąpiła na jaw w sposób rażący. W Mecie można było mówić o tyranji Polaków i Moskali na Ukrainie — w wydawnictwach popularnych "Proświty" co najmniej o pierwszych nie można było wspominać. W czasopismach i broszurach teoretycznych można było pisać o "cerkwi-trumnie" — w wydawnictwach "Proświty" cerkiew tę z początku tacite, a z czasam całkiem wyraźnie uznano jedną z najgłówniejszych świętości Ukrainy. W czasopismach można bylo fantazować o Ukrainie, o kozakach i kozackiej "woli" — dla ludu trzeba bylo pisać o rzeczach praktyczniejszych, bliższych jego życiowych interesów. A że kolo interesów tych naibliżej stało duchowieństwo, więc nie dziw, że w wydawnictwach "Proświty" odbiły się od razu zasadnicze poglądy na lud i życie ludowe — nie radykalnego i liberalnego ukrainofilstwa, lecz konserwatywnego, mało uczonego, a w rzeczach ekonomji społecznej wprost naiwnego duchowieństwa ruskiego. "Mód się i pracuj", "oszczędność i wstrzemięźliwość", "wiara i lojalność" — to były główne zasady, główne rady praktyczne, jakie umieli podać ludowi ruskiemu ci sami, którzy między sobą dysputowali o "cerkwi-trumnie" i z zapalem deklamowali "Testament" Szewczenki:
Pogrzebcie mię i powstańcie,
Zerwijcie kajdany,
I posoką złych jei wrogów
Okropcie swobodę!

[Kurjer Lwowski, 26.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 08.11.1891 Teatr lwowski.

Jak wiadomo, upływa w kwietniu 1892 roku sześciolecie, na które obecni przedsiębiorcy pp. Mieczysław Schmitt i dr. Henryk Szydłowski uzyskali po śp. Celinie Dobrzańskiej i Wł. Barączu dzierżawę teatru hr. Skarbka. Równocześnie upływa 50-cioletni termin utrzymywania gmachu teatralnego kosztem fundacji hr. Stan. Skarbka. Artykuł VI. aktu fundacyjnego poleca, by dobra zakładu drohowyzkiego były w drodze publicznej licytacji co lat 6 wydzierżawiane, a I. artykuł tego aktu (ustęp f) zalicza teatr do dóbr fundacji.
Budowa nowego teatru lwowskiego przypomina sprawę wystawienia pomnika Mickiewiczowskiego w Krakowie i skoro sprawa ta postępować będzie trybem dotychczasowym, to wątpić należy, czy nowy teatr we Lwowie stanie jeszcze w 19. stuleciu.
Wobec tego zachodzi pytanie, co się stanie z teatrem narodowym we Lwowie od wielkiej nocy 1892 aż do wybudowania nowego dlań gmachu?
Komisja, wydelegowana w ostatnich czasach do zbadania stanu gmachu Skarbkowskiego, orzekła, że po dokonaniu pewnych adaptacyj i reparacyj, przedstawienia sceniczne i nadal odbywać się będą mogły w gmachu Skarbkowskim. Na razie nie wchodzimy w to, jakich nakładów wymagać będzie ta adaptacja i kto właściwie pokryje te koszta, przypominamy sobie tylko, że namiestnik po objęciu urzędowania oświadczył kategorycznie, że ze względu na bezpieczeństwo publiczne, nie pozwoli na to, aby przedstawienia, po upływie 50-cioletniego terminu utrzymywania gmachu teatr. kosztem fundacji hr. Skarbka, odbywały się nadal w gmachu skarbkowskim.
Dla nas ważniejszą od tego jest kwestja, w czyim ręku teatr lwowski pozostawać będzie nadal. Wiadomo, że ankieta teatralna zaleciła Wydz. kraj. ukrajowienie teatru lwowskiego dopiero z chwilą ukończenia budowy nowego gmachu. Podług nas ukrajowienie teatru mogłoby nastąpić już od wielkiej nocy 1892 r. i nie naraziłoby kraju na znaczne straty. Śp. Dobrzański pobierał subwencję o 5000 mniejszą, a pomimo to rachunki z teatru za 3 lata od 1883 do 1886 r. wykazują, że czysty dochód za to trzechlecie wynosił 36.786 zł., jakkolwiek nie było wówczas jeszcze teatru letniego, a wyjazdy do Krakowa i Krynicy na miesiące letnie połączone były dla przedsiębiorstwa z wielkiemi stratami. Obecnie niedobór jest więc nieprawdopodobny, jeżeli teatr racjonalnie byłby prowadzony.
Gdyby jednakże Wydział kraj. ukrajowienie teatru w obecnej chwili nie uznał za odpowiednie, to w każdym razie jest to jego obowiązkiem pomyśleć o sanacji stosunków obecnych, które przecież, jak to każdy przyzna, są anormalne i doprowadzają do upadku pierwszorzędny w Polsce teatr, subwencjonowany przez kraj tak hojnie. Wydział kraj. stoi na straży teatru naród, i jemu to przypisać by musiał kraj winę, gdyby prowizorjum obecne trwać miało ad calendas graecas. Przyszłoby do tego, że w chwili, w której kraj zdecydowałby się na ukrajowienie teatru, nie byłoby co ukrajowić, gdyż część artystów rozleci się na wszystkie wiatry, jak to się już stało z kilku wybitniejszymi, a reszta byłaby po części zniechęcona i zmarnowałyby się talenty do reszty.
W miejsce sztuki polskiej zapanowałaby nascenie lwowskiej wyłącznie farsa francuska, operetka i mizerna parodja baletu.
Krążą pogłoski, że sprawa wydzierżawienia gmachu Skarbowskiego na czas od wielkiej nocy r. 1892 aż do wystawienia nowego teatru we Lwowie ma być załatwioną cichaczem, bez rozpisania konkursu. Pogłoska ta zaniepokoiła opinję. Uważamy ją jednak za nieprawdopodobną, w pierwszej linji bowiem nie chciałby się narazić kurator hr. Skarbek na słuszne zarzuty, gdyż samowolne takie postępowanie, byłoby niezgodne z wolą fundatora hr. Skarbka Stanisława. I tak rozmaicie mówią o gospodarce w dobrach zakładu drohowyzkiego i w samym Drohowyżu, gdyby więc kurator hr. Henryk Skarbek i rada administracyjna wbrew woli fundatora bez rozpisania konkursu załatwić chciały sprawę wydzierżawienia teatru hr. Skarbka, to byłoby to charakterystyczną ilustracją tej gospodarki i wówczas nabrałyby prawdopodobieństwa szerzone pogłoski, że kuratorja powoduje się nie dobrem publicznem, nie dobrem fundacji, lecz tylko prywatą... Takich spraw nie załatwia się cichaczem i samowolnie. Niedawno temu wyraził w tej mierze kraj swoją opinję w sprawie podhajeckiej... P. Kieszkowski, nadużywając swej władzy, bez rozpisania licytacji wydzierżawił dobra Podhajeckie Lilienfeldom. Powstało oburzenie i stanęło na tem, że dobra te wydzierżawione zostaną w drodze publicznej licytacji... Stanąć mogę do licytacji także i pp. Lilienfeldowie. Sprawę teatru narodowego uważamy co najmniej za tak ważną, jak sprawę Podhajecką. O dzierżawę teatru ubiegać się mogą także i pp. Schmitt i Szydłowski, sprawiedliwość jednak nakazuje rozpisanie konkursu.
Wydział krajowy, w razie rozpisania konkusu, będzie miał głos decydujący, stać się to musi w myśl opinji ankiety teatralnej, która orzekła, że co do osoby przedsiębiorcy Wydział kraj. założyć może swoje veto i rozumie się to samo przez się, gdyż Wydział kraj. imieniem sejmu wypłaca przedsiębiorcy subwencję.
Publiczny konkurs pozwoli Wydział kraj. wybrać ze zgłaszających się konkurentów tego, który stanowiskiem społecznem, majątkiem, zdolnościami i kwalifikacją da największą gwarancję, że prowadzić będzie racjonalnie jedyny w Polsce teatr, który prawidłowo rozwijać się może i powinien. W tej sprawie zabrali także glos artyści teatru lwowskiego, którzy w podaniu, wystosowanem w polowie września rb., wnieśli do Wydziału kraj. przedstawienie motywowane, upraszając o ukrajowienie teatru od Wielkiejnocy 1892, a ewentualnie o rozpisanie konkursu na lat sześć od tego terminu.
Spodziewamy się, że wywody nasze trafią do przekonania ludzi dobrej woli i że kuratorja fundacji Skarbkowskicj i Wydział kraj. postąpią w myśl opinji publicznej, domagającej się rozpisania konkursu.
Jest to jedyny sposób, mający ochronić scenę narodową od upadku.
Rozpisanie konkursu będzie dowodem najlepszym, że sfery decydujące opiekują się szczerze naszym teatrem i że w sprawach publicznych, obchodzących żywo kraj cały, nie decyduje prywata i protekcja, lecz tylko wzgląd na dobro publiczne. A jeżeli oprócz pp. Schmitta i Szydłowskiego nie zgłosi się żaden kandydat godny, to będzie to największym tryumfem dla obecnych przedsiębiorców, którzy przecież nie powinni obawiać się światła dziennego i współzawodnictwa.

»Kurjer Lwowski« 05.11.1891 Spór domowy hrabiów Potockich.

W ostatnim numerze wiedeńskiego Tagblattu znajdujemy senzacyjną korespondencję z Warszawy, w której opowiedziano po raz pierwszy szczegółowo historję działu spadkowego po zmarłym w Paryżu w r. 1880 hr. Maurycym Potockim i wynikłego wskutek tego działu sporu prawnego między synami zmarłego, sporu, który się skończył procesem kryminalnym. Według tej korespondencji rzecz się tak miała.
Hr. Maurycy Potocki pozostawił ogromny majątek, którym spadkobiercy podzielili się na mocy dobrowolnej ugody. Starszy syn August otrzymał dobra ojcowskie Jabłonnę i inne, pałac w Warszawie, majętność w Austrji leżącą, Zator, a nadto połowę dóbr Berezyna, obejmujących ogółem 112.000 dziesięcin gruntu. Młodszy brat Eustachy otrzymał drugą połowę Berezyny i miał następnie po śmierci matki otrzymać jej dobra. Nadto zobowiązali się obaj spadkobiercy spłacić dwie swoje siostry w ten sposób, że August miał dać siostrze Natalji jednorazową spłatę w kwocie 300.000 rubli, zaś Eustachy miał dać drugiej siostrze Marji, zamężnej hrabinie Zamojskiej dopełnienie do otrzymanego już przez nią posagu, w kwocie 150.000 rubli. Matce mieli obaj bracia płacić rentę roczną w kwocie 30.000 rubli, z czego na Augusta wypadało 20, a na Eustachego 10 tys. Hr. Eustachy w chwili podpisania tej ugody był jeszcze małoletnim, nie miał jeszcze bowiem 21 lat.
Rezultat tego podziału był taki, że hr. Eustachy ze swej schedy miał płacić rocznie: matce 10.000, a siostrze procent od 150.000 w kwocie 7500, razem 17.500 rubli. Tymczasem cały dochód roczny z jego schedy wynosił tylko 14.500 rubli, musiał więc Eustachy co roku dokładać po 3000 rubli, by uczynić zadość swym zobowiązaniom.
W tym celu musiał zaciągać długi, które obciążyły hipotekę jego ojcowizny. Z tego powodu Eustachy użalał się przed bratem i żądał nowego podziału ojcowizny, August jednak nie chciał o tem ani słyszeć. Po dłuższych pertraktacjach zgodzili się bracia przedłożyć rzecz sądowi polubownemu, złożonemu z 11 członków, którzy wszyscy wybrani byli przez hr. Augusta. Do tego sądu między innymi należeli hrabiowie Artur, Alfred i Roderyk Potoccy. Sędziowie wszystkimi glosami przeciw jednemu zgodzili się na to, że należy przystąpić do nowego podziału. Pięciu sędziów nadto wyraziło się w ten sposób, że pierwszy podział spadku hr. Maurycego był jednostronnym i nieprawnym.
Hr. August Potocki nie chciał jednak tak łatwo puścić z rąk majątku, który tak długi czas posiadał. Spowodował on przeto wierzycieli swego brata, by wystawili jego połowę dóbr Berezyny na licytację. Przedtem jednak posłał prośbę do cara, by tenże jemu, jako poddanemu austrjackiemu, w drodze łaski pozwolił odkupić od brata drugą połowę Berezyny. Tej prośbie car odmówił. Wówczas hr. August na publicznej licytacji za pomocą podstawionego kupca, swego przyjaciela barona Eug. Wulfa nabył na tegoż imię połowę Berezyny za 105.004 ruble. Ta kwota, drobna w stosunku do wartości majątku, wynoszącego 56.000 dziesięcin (przeszło 112.000 morgów) zrodziła w duszy hr. Eustachego podejrzenie względem brata. Począł on rzecz badać i przyszedł do tego przekonania, że hr. August ptzekupił kilku kapitalistów, którzy mieli zamiar stanąć do licytacji, by do niej nie stanęli. Podał więc do sądu w Mińsku skargę cywilną na swego brata.
Sąd miński orzekł, że licytacja odbyła się prawidłowo, sąd apelacyjny wileński orzekł na korzyść Eustachego, zaś trybunał kasacyjny zniósł oba wyroki i zarządził ponowną rozprawę, polecając sądowi pierwszej instancji zbadać w pierwszej linji, jaką rolę przy sprzedaży dóbr grał niejaki Żaglowski. Z przesłuchania tego świadka wynikło, że August Potocki pobawił do licytacji pięciu strohmanów, którzy pozornie się przelicytowywali, podając równocześnie minimalne oferty. Rolę pośrednłka w tej całej sprawie grał rządca dóbr hr. Augusta, Klimkiewicz. Na podstawie tego wyniku śledztwa, wydelegowany został do przeprowadzenia rozprawy sąd obwodowy petersburski. Wyrok tego sądu dotychczas nie zapadł.
Tymczasem i prokuratorja w Mińsku zwróciła uwagę na tę sprawę. Zbadawszy akty procesu i przesłuchawszy kilku świadków wytoczyła ona hr. Augustowi Potockiemu i Klimkiewiczowi proces o oszustwo. Rozprawa miała się odbyć jeszcze w sierpniu, odłożoną została na październik, lecz i teraz się nie odbyła, gdyż Klimkiewicz, mimo danego słowa, że się z miejsca pobytu nie wydali — drapnął. Do rozprawy zawezwani zostali także owi sztromani z licytacji, w tej liczbie bar. Wulf i pułkownik Kozłowski.

ситуація

»Дѣло« 04.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 4 червня. На львівскій зїзд виїхало 150 членів ческого "Сокола". Провідником их єсть д-р Шайнер.
Відень 4 червня. З великим поводженєм представлено знов ческу мельодраму Врхліцкого "Namluvy Pelepovy".
Пшибрам 4 червня. Вчерашного вечера поховано знов 41 трупів. Число погибших, як стверджено урядово, доходить до 332 а на верх витягнено лише 133. Огонь вже погашено.
Берлин 4 червня. Цїсар Вільгельм з Почдаму до Берлина приїде дня 6 вечером а 7 рано россійскій цар має приїхати до Киль.
Будапешт 4 червня. В палатї панів в часї засїданя випало вікно і зранило члена сеї палати Рігарія.
Букарешт 4 червня. Президії обох палат мають явити ся у короля з ґратуляціями при нагодї заручин наслїдника престола і княжни единбурскої Марії.
Париж 4 червня. В Аврікур повитано з одушевленєм 82 ческих соколів. З причини заборони з Франції, заповіджене гостинне представленє францускої трупи в нїмецкім театрі в Празї відкликано. Міністер просвіти здержав плату пенсії епископови Ґу-Сулях за оголошенє виборного катехизму.

»Дѣло« 03.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 3 червня. Меморіял Румунів не буде впрост доручений цїсареви, лише переданий властям угорским до урядованя.
Будапешт з червня. Комісія валютова приняла всї предложеня валютові з незначними поправками. — При нагодї ювилею вручить нунцій Ґалімберті цїсареви власноручне письмо від папи.
Прага 3 червня. Удержуєсь підозрінє, що огонь в Пшибрамі був підложений.
Петербург 3. червня. Рапорт міністра рільництва констатує добрий стан засївів в цїлій Россії европейскій.

»Дѣло« 02.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 2 червня. Президенти і віце-президенти обох палат та знатнїйші посли запрошені на торжества коронаційні. — Роl. Соrr. перечить, мов би Начевич хотїв затягнути у Відни пожичку для Болгарії. — Засїданя палати послів зачнуть ся 16 червня.
Будапешт 2 червня. Польоній интерпелював, чому правительство не уважає, щоби загранична праса не називала хибно австро-угорскої держави лиш просто "Австрією". Презес міністрів відповів, що приватно просив деякі ґазети о відповідну назву монархії. Над сею відповідею ухвалено рознести дискусію.
Берлин 2 червня. Дня 7 червня приїде цар на один день до Кіль, де стрітить ся з цїсарем Вільгельмом.
Брукселя 2 червня. Султан покликав ґенерала Бріяльмонта до виготовленя пляну фортифікаційного для Стамбулу.

»Дѣло« 01.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 1 червня. Зачали ся дальші переговори в справі торговельного договору зі Сербією.
Будапешт 1 червня. Сойм приняв внесенє Ираніого що-до свободи реліґійної й рівноправности віроисповідань. — Nemzet доносить про приготовленя до заговору в Царстві польскім.
Берно 1 червня. Демонстровано по улицях против епископа Бавера, котрий питав по чески реліґію в школах народних удержуваних Schulverein-ом.
Берлин 1 червня. При арештованю соціяліста Пайса демонстрували робітники і поліція ужила оружія.
Букарешт 1 червня. Міністер судівництва заявив, що заговорників против Туреччини видалено з Румунії і що внесе проєкт закона що-до злочиньств, котрі мають характер політичний.

»Дѣло« 30.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 30 мая. Поліція не дозволила Румунам відбути віче. Рівнож не знати, чи депутацію допустять до цїсаря.
Париж 30 мая. На кладовищи Пер Ляше устроєно маніфестацію комуністичну, але крім скрайних промов не лучив ся нїякій заколот.
Лондон 30 мая. Лєґаційний совітник в Занзібарі, Зоненшайн, велїв повісити сїмнацять Арабів, що занимались торговлею невільників.
Монахіюм 30 мая. Тут зїхали ся на коротку візиту княжня Единбурґска з трема доньками і румуньскій наслїдник престола. Сей зїзд толкують проєктом сустружества.

»Дѣло« 28.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 28 мая. Рада зелїзнича відкинула 28 голосами против 27 предложеня правительства що-до підвисшеня тариф зелїзничих. Поляки голосували за підвисшенєм, позаяк президент Билиньскій виказав им, що се вийде в користь Галичини.
Прага 28 мая. Намістництво заказало громадної участи в зїздї у Львові і Нансі, а д-р Підлїпний подав відклик до міністерства.
Берлин 28 мая. Вел. кн. Юрій приїхав, щоби заповісти гостину царя.
Софія 28 мая. Міністер Начевич виїхав до Відня.
Рим 28 мая. Кабінет порішив зголосити димісію, але король не хотїв єї приняти. Правительство хоче ухваленя провізорії буджетової на шість місяцїв, щоби можна було розвязати палату послів.

»Дѣло« 27.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 27 мая. В колї польскім порушено справу відмови знижень на зелїзницях на зїзд "соколів". Піднеслись голоси, оправдуючі поведенє правительства, позаяк зїзд може бути політичною демонстрацією. Вибрано депутацію, котра має в тій справі поговорити з ґр. Таффим. Молодо-Чехи заповідають в тій справі интерпеляцію.
Берлин 26 мая. Цїсар верне аж около 29 мая до Потсдаму. — Вісти про заручини наслїдника румуньского з княгинею Марґаретою прускою суть передчасні.
Рим 27 мая. Лиш 9 голосами більшости ухвалено внесенє, що палата принимає проґраму правительства, застерігаючи собі суд о предложенях до пори, коли они будуть внесені в палатї.
Копенгаґа 27 мая. Торжество золотого весїля відбулось спокійно. Цар має виїхати ві второк до Кіль.

»Народна Часопись« 26.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 25 мая. Судья повітовий в Войнилові одержав при нагодї перенесеня єго в стан спочинку титул і характер радника суду краєвого.
Будапешт 25 мая. Міністер Чакій заповів проєкт закона о рівноуправненю всїх віроісповідань.
Париж 25 мая. Міністер справедливости запізвав кількох епіскопів перед трибунал державний за то, що они не хотять відкликати виданий епіскопатом катехізм виборчій.

»Дѣло« 25.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 25 мая. На зборах акціонарів австро-угорского банку принято одноголосно доповненє статутів після правительственних предложень валютових. — Ґазети обговорюють промову пос. Найвірта і признають, що викликала велике вражінє.
Будапешт 25 мая. Міністер Чаки заповів, що внесе проєкт рівноправности всїх віроісповідань.
Берлин 25 мая. Сербія мала виповісти свій договор торговельний з Нїмеччиною. — Рібо велїв ґенералови ордена Лазаритів відкликати всїх членів сего ордена з Єрусалиму, занятих в нїмецкім домі притулку, єсли нїмецке товариство палестиньске не признасть протекторату Франції над такого рода заведенями.
Париж 25 мая. Міністер судівництва поставив перед трибуналом кількох епископів, що не хотїли відкликати виборчого катехізму, виданого француским епископатом.
Рим 25 мая. Кавальоті заповів интерпеляцію в парляментї що-до становища Италії супротив тридержавного союза.

»Дѣло« 24.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 24 мая. Кв. Фердинанд болгарскій прибув до Відня і задержить ся кілька днїв, а відтак поїде до одної з місцевостей купелевих.
Прага 24 мая. Збори старо-ческих послів соймових ухвалили, всїми силами старати ся дійти до згоди з молодо-Чехами.
Копенгаґа 24 мая. Цар з родиною приїхав вчера о 11-ій год. перед полуднем на корабли "Полярная Звізда", отже на пять годин перед заповідженим приїздом.
Берлин 24 мая. Надїють ся, що Франція не буде провокувати Нїмеччини при торжествах гімнастичних в Нансі.
Брукселя 24 мая. При виборах до рад провінціональних побідили в шести округах консерватисти а в трех ліберали. В одній місцевости прийшло до бійки між католицкими студентами а соціялістами.

»Дѣло« 23.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 23 мая. Міністер скарбу д-р Штайнбах складав в клюбі нїмецкої лївицї заявленя в справі валютовій. Кількох членів клюбу сильно виступало против проєктів. — Амбасадор россійскій Нелидов приїхав до Відня, вибравшись на відпустку.
Париж 23 мая. В ломах каменя в Мелієр украдено сто набоїв динамітних. Підозрівають о сю крадїж италійских робітників. Амбасадор австрійскій ґр. Ґойош дав пир на честь Карнота.
Петербург 23 мая. Комітет міністрів порішить проєкт бар. Гірша що-до еміґрації жидів.
Рим 23 мая. Найблизшій консистор відбуде ся аж в липни, бо доси ще не виготовлено лісти кандидатів на кардиналів.

»Народна Часопись« 22.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 21 мая. Президентом Буковини именований директор віденьскої поліції Кравс.
Відень 21 мая. Заступник прокуратора в Кракові Цїшиньскій именований заступником надпрокуратора там-же; заступник прокуратора в Новім Санчи Буяк перенесений до Кракова а адюнктом суду повітового в Крешовичох, Шнайдер, именований заступником прокуратора в Новім Санчи. — Управитель почти в Сяноку, Гайм, именований старшим контрольором почтовим в Кракові.
Париж 21 мая. Сербскій посол Ґрунч вручив Карнотови відкликуюче єго письмо.
Штокгольм 21 мая. Кажуть напевно, що король вертаючи з подорожи поступить в гостину до нїмецкого цїсаря.
Більбао 21 мая. Фабрика дінаміту в Ґадалькано вилетїла в воздух; згинуло 9 людей. Два відправлені робітники мають бути виновниками вибуху. Директора фабрики арештовано.

»Дѣло« 21.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 мая. Комісія податкова вибрала підкомітет і ухвалила скликати анкету з представителїв палат торговельних, міст і промисловцїв.
Будапешт 21 мая. Похорони Кляпки відбулись поважно; були присутні всї міністри. — До цїсаря вибираєсь депутація Румунів з жалобами на Мадярів.
Петербург 21 мая. Рішено зачати будову стратеґічної зелїзницї над Нарвою, коштом 5 міліонів рублїв.
Стамбул 21 мая. Амбасадор россійскій Нелідов виїхав на чотиромісячну відпустку.
Атини 21 мая. Родина королївска відїхала до Копенгаґи.

»Дѣло« 20.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 20 мая. Pol. Соrr. заповідає скликанє делєґацій спільних в половинї вересня с. р. — Міністер Штайнбах зложив вчера в клюбі Гогенварта такі самі заявленя що і в колї польскім.
Париж 20 мая. Правительство хоче завести превентивну цензуру для ґазет.
Лондон 20 мая. Сельсбері заявив в промові в клюбі консервативних, що теперішна ситуація політична в Европі єсть цїлком мирна.
Рим 20 мая. З королем Гумбертом виїдe до Берлина також новий міністер справ заграничних Брін.

»Народна Часопись« 19.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешта 18 мая. Вчера помер тут ґен. Клянка, звістний борець за свободу Угорщини. Похорон єго відбуде ся коштом товариства гонведів.
Париж 18 мая. Парлямент францускій зібрав ся вчера по довшій перерві на перше засїданє. Мін. Каванак зажадав 23 міл. кредиту на кораблї воєнні.
Копенгаґа 18 мая. Приїзду царя сподївають ся тут на день 25 с. м.
Атини 18 мая. З причини побіди Трікупіса подасть ся теперішне міністерство до дімісії зараз по поворотї короля.