дописи

»Народна Часопись« 12.11.1892 Злодїйска шайка.

Минувшого року, в часї між 10 вересня а 31 грудня, лучило ся у Львові звиш 30 більших крадежей. Переважно обкрадано мешканя кавалєрскі і то все перед 17-ою годиною вечером. Загалом украдено річей вартости 5300 за. Довгій час не могла поліція попасти на слїд злочинцїв i аж случай допоміг їй до того. Дня 30 грудня м. р. обкрадено старшого совітника скарбу п. Каспшишака, мешкаючого при улици Кривій під ч. 10. Сторож сеї каменицї Гнат Сенишин видїв того вечера стоячій перед домом критий фіякер, до котрого всїв якійсь незвістний мужчина. На другій день по крадежи впав Сенишин на гадку запитати ся стоячих на улици Академічній візників, чи котрий з них не відвозив кого вечером з каменицї, де мешкав обкрадений урядник. І дїйстно зголосив ся візник Йосиф Мазур, котрий подав, що візваний якимсь паном заїхав перед згадану каменицю. В тій хвили вийшов з каменицї другій не знаний єму пан, винїс якійсь клунок, кинув до фіякра, сам всїв до него і казав себе відвезти на улицю Слонечну ч. 35. Сенишин повідомив о тім поліцію, котра, зробивши в згаданім домі ревізію, найшла в мешканю кравця Цаллєя тайфля річи украдені Каспшишакови, а крім того віднайдено там і білє та річи з инших крадежей. Дальше слїдство виказало, що в тих крадежах брали участь: Едвард Валядієр, Александер Волянин, Франц Волояньскій, Леопольдина Фішер, Катерина Бальбірер, Леопольд Фреліх, Кароль Куртич, Марія Ходорович, Юстина Тлустяк, Франц Романкевич, Агнїшка Романкевич, Натан тайфель і Маркус Темпельсман. В цїлій шайцї був подїл "працї". Одні вломлювали ся до мешкань, другі стояли на сторожи, инші укривали і продавали крадені річи.
Против всїх тих участників шайки вела ся в послїдних двох тижнях розправа карна перед львівским судом присяжних. Проводив їй совітник Кунцек, обжаловував заступник прокуратора Стебельскій, боронили обжалованих адвокати др Віллєрстор, др Копецкій, др Теннер, др Павенцкій і др Панет.
В процесї тім переслухано 70 свідків. Провідники тої шайки Валядієр, a передовсїм 25-лїтний Фреліх, аж дивували людей своїм цинізмом і безличними відповідями. Фреліха називали товариші "Полько варіят", а він справдї "незвичайний" чоловік. Память у него велика, тямить день, годину, місце, коли, де і що украв; єсть зарозумілий на свою "штуку" злодїйску i на свій талант; каже, що дбав і про своє образованє і найрадше читав поезії... На дрібнички не лакомив ся, а вже як що крав, то щось цїнного. Притім помагала єму весела Леопольдина Фішер. Продаючи скрадені річи, він перше з літоґрафованих поліцийних виказів скpaдених і згублених річей довідував ся о цїнї своїх добичей. Одна крадїж дуже єму не подобала ся. Він оповів єї так: "У п. радника Н. украв я три пари штанів, але що то були за штани! Менї дивно, як п. радник міг у них ходити. Нїхто не хотїв зломаного крейцара за них дати". З крадежей мав зложити собі ладні гроші, і з них думає він жити, коли вийде з вязницї.
Другій провідник Валядієр, котрий навчив Фреліха розбивати всїлякі замки, єсть так само безличний, як і єго ученик. Коли прокуратор напирав на него, щоби признав ся до якої крадежи, він сказав: Коли п. прокуратор конче хоче, щоби я признав ся до тої крадежи, то зроблю вам ту приємність і сатисфакцію. Бо о щож pозходить ся? Я знаю дуже добре, що мушу сидїти в криміналї, а одна крадїж менше або більше, то мабуть все одно.
Засуд оголошено вчера вечером.

»Народна Часопись« 11.11.1892 Заведенє интернатів для стипендистів семинарій учительских.

Справа розширеня і побільшеня числа интернатів, в котрих могли би бути поміщені стипендисти семинарій учительских і курсів підготовляючих, займає вже від довшого часу як Сойм так і Видїл краєвий.
Именно Сойм поручив Видїлови краєвому, щоби війшов в переговори з кругами, що займають ся добродїйностію і просвітою народу, а то за для росширеня і побільшеня числа интернатів для стипендистів семинарій учительских.
З відповідей, які Видїл краєвий одержав від дирекцій семинарій, показало ся, що для учеників в семинаріях учительских мужеских истнували такі интернати у Львові, Кракові і Тернополи. В містах же Ряшеві, Станіславові і Тарнові не було цїлком нїяких интернатів для учеників семинарій.
Відповідно до бажаня, висказаного комісією буджетовою, віднїс ся Видїл краєвий до консисторій латиньских у Львові, Перемишли і Тарнові та запросив их до иніціятиви в основаню интернатів для учеників семинарій учительских в Тарнові Ряшеві і в Станіславові.
З иніціятиви консисторій заведено дїйстно в сїм роцї заходами товариства Винкентія а Павльо интернати в Тарнові і Станіславові, а на их основанє дав Видїл краєвий для кождого интернату по 500 зр. субвенції.
До комітету управляючого интернатом в Станіславові именував видїл краєвий своїм відпоручником посла Стан. Брикчиньского.
Латиньска консисторія епископска в Перемишли заявила ся дуже горячо за заведенєм интервату в семинарії учительскій в Ряшеві, уважаючи, що ся гадка заслугує на підпору зі сторони всїх приятелїв дїйстної просвіти народу, котрим лежить на серци вихованє нової ґенерації учителів, відповідне тим скромним відносинам, серед котрих прийде им дїлати через цїле житє.
Увільнена від журби о насущний хлїб молодїж, виховуючи ся в интернатї, буде в можности — після гадки консисторії — жертвувати весь час і всї свої сили лиш одній справі, т. є., щоби набути потрібних відомостей і відповідного образованя до будучого званя, а також щоби переняти ся любовію до званя учительского, без котрого виповненє трудних обовязків при вихованю шкільної дїтвори стало би ся для неї лиш тягаром.
Молодїж, остаючи в интернатї під виключним впливом учителїв семинарій, придбає ci прикмети і честности учительскі, котрі роблять учителїв спосібними до успішного виповненя обовязків з хісном для церкви і краю.
Супротив того хісна, якого надіяти ся можна по заведеню интернатів, консисторія готова підпирати змаганя Видїлу краєвого, щоби здїйстнила ся намірена гадка, і візвати епархіяльне духовеньство до співучасти.
Консисторія подала проєкт, щоби интернат примістити в крилї, яке має добудоватись до бурси ґімназіяльної в Ряшеві. Видїл краєвий зачав в тій справі переговори, але справа станула на тім, що Сойм не полагодив петиції комітету бурси, котрий жадав 5000 зр. субвенції і 12.000 зр. безпроцентової позички на виставленє будинку для интернату, а Видїл краєвий у власнім обсягу дїланя не міг полагодити так важної справи. Тож тепер з виїмкою Ряшева і Самбора, де аж в сїм роцї засновано учительску семинарію мужеску, всї инші міста, де суть семинарії, мають интернати.
Однакож єсть надїя, що і в тих двох місцевостях интернати будуть заведені незабаром.
У Львові завязав ся комітет, котрий рішив вивести интернат для учениць женьскої семинарії у Львові; а Видїл краєвий дав 500 зр. підпомоги для сего интернату.

»Дѣло« 11.11.1892 Копальнї вугля в Коломийщинї.

Поклади вугля на Покутю знані були вже з початком сего столїтя. В роцї 1802 купив якійсь Манц право "шурфу" в Мишинї коло Коломиї а в роцї 1840 заложив Задурович копальню вугля в Новоселици, в снятиньскім повітї. Обі копальнї перейшли в роцї 1849 на власність цукроварнї товмацкої, котра зуживала вуголь для власної фабрики. В роцї 1859 купив копальню мишиньску Іосиф Гекер, а копальню новоселицку в роцї 1876 Трахтенберґ і Герш Кріс. В роцї 1890 купили обі копальнї Щепановскій і спілка, і загадали єї зараз розширити і устроїти з приміненєм всяких нових винайдень. Доси устроєно в той спосіб копальню в Новоселици а властиво в Джурові. Поклад вугля обіймає місцевости: Новоселицю, Рожнів, Джурів, Тростянцї і Трійцю. З огляду на положенє дїлить ся сей поклад на дві части, на поклад меншій, сухій і на значно більшій підводний. Води має бути над тим покладом на 6 метрів, а помпованє єї в тім місци було дуже тяжке з причини перемішаня єї з піском. Тепер вже усунено ті трудности і добуванє вугля на цїлім просторі зачне ся за яких три тижднї, коли скінчена буде будова кінної зелїзницї з Новоселицї до стації зелїзничої в Видинові. Копальня тая буде доставляти денно 1000 до 2000 метричних сотнарів угля. — Другою копальнею єсть копальня мишиньска. Она ще не уладжена цїлковито і експльоатація на ширші розміри зачне ся аж за рік, коли будуть покінченй всї будинки. Тепер продукує ся копальня 9 до 10 ваґонів денно дуже доброго чорного вугля. Добуванє єго досить вигідне, штольнї не потрібують по більшій части оцимброваня і вуголь творить над головами вигідний дах. Видатність копальнї досить велика і обчислено, що вугля стало би в Мишинї на 50 лїт, єсли добувалось би денно по 40 до 50 ваґонів. Копальня мишиньска доставляє тепер вугля черновецкій зелїзници і то значно дешевше, як копальня в Яворжнї або копальнї шлескі. Одною з головних перепон, длячого копальнї вугля на Покутю ще не розширились єсть брак робітника. Місцеве населенє відносить ся дуже байдужно до копалень і нїхто не хоче при копальни робити, всї робітники виключно Мазури. Сими днями відбуло ся в Мишинї посвященє новопобудованих домів робітничих і школи для дїтей робітників. На се торжество прибуло досить гостей зі Львова, Коломиї, Новоселицї і Печенїжина. Чину посвяченя довершив кс. Карницкій, лат. парох з Яблонова.

»Дѣло« 10.11.1892 Поляки а ми.

З мѣста.
Що Поляки дуже дразливі на непошанованє польскої мови в публичнім і в приватнім житю, се звістна річ. Нехай лише якій крамар жидівскій дозволить собі справити нїмецку печатку, вивісити нїмецку вивіску або переслати кому-небудь, хоч-би й жидови або Нїмцеви в Галичинї нїмецкій рахунок, то може бути певний, що під рубрикою "Germanizacуa" появить ся єго имя у всїх галицких часописях польских всїх відтїней, ба і в черновецкій Gazet-ї Роlsk-ій. Єсли-ж лучить ся, що в якім урядї заговорить якій урядник, або хто зі служби по нїмецки, то тут уже крику, що просто здаєсь, як би цїла Польща валилась. Ось недавно лучило ся якомусь панови П. Т. їхати з Тарнова за Подґурже до Скавини. I дивне диво, лучив ся там якійсь жид-кондуктор, що замість "gotów" закричав при відїздї поїзду по нїмецки "fertig". Ну і готова интерпеляція до ґенеральної дирекції зелїзниць.
Не так дїєсь у нас. Русин не лише в урядї буде говорити з ц. к. урядником не своєю мовою, але навіть в своїй власній хатї, коли загостить до неї якій Поляк, рідко коли відозве ся рідним язиком. А прецїнь годилось би вже раз навчити ся від Поляків, що лише консеквентним встоюванєм за права свого язика можна для него вибороти пошанованє і рівноправність. Поляки, правда, насмівають ся з наших жалоб на брак руских друксортів по урядах почтових, на нешанованє нашого письма і мови по урядах, на нешанованє руских свят урядами, але они або забувають або не хотять видїти того, що самі на кождім кроцї те саме робили і до тепер роблять. Однак нам нема що оглядати ся на сей брак почутя справедливости у наших сусїдів, а треба нам робити так, як они, тогдї певно дібємо ся свого права. А поле до того широке.
От хоч-би написи і назви улиць по наших містах! Живуть в них Русини, переважно Русини зїзджають ся до них з провінції, в радах тих міст засїдає єсли не половина, то все-таки поважне число Русинів-радних, а прецїнь хто покаже таке місто у всхідній Галичинї, де хоч-би на одній улици виднїлась по-при польску також руска назва улицї?! Про називанє улиць і площ именами заслужених мужів руских нїщо й говорити. В наших містах можуть улицї називатись всїляко, можуть бути улицї Косцюшка, Словацкого, Кльоновича, Майзля і т. д., лиш не носити назви якого мужа руского. Правда, руска напись улицї не спасе Руси, як не спасе Польщі слово "gotów", що випало з уст кондуктора зелїзничого, але ж ми живемо на своїй земли, то й безусловно маємо право а то й обовязок жадати, щоби все, що наше і що нам миле та дороге, шановано.
Сих кілька слів піддає під розвагу Русинів-міщан у всхідній Галичинї.
Львівянин.

»Народна Часопись« 09.11.1892 Віз, що їде бeз коней.

В четвер рано відбула ся у Відни проба з ново винайденим возом, котрим можна їздити без коней і без пари, а навіть не видко, де єсть та сила, що ним порушає. Віз сей стоїть на трох колесах, двох з заду, а однім з переду; тим колесом з переду можна також возом кермувати, як хто хоче. На возї можуть сидїти дві особи. Возом порушає маленька машина нафтова о силї двох коней. На рівній і добрій дорозї можна тим возом робити на годину півчверта милї (26 кільометрів); можна ним їхати також і під гору, але лиш о половину так, скоро, як по рівній дорозї. Матеріял, що дає силу, котра порушає віз, не єсть звичайна нафта, лиш мішанина нафти з бензиною. На оден кільометер дороги треба того матеріялу за 1 або 2 кр., а наповнивши ним раз машину, уміщену в возї, можна їхати 100 кільометрів. Проби з тим возом відбували ся перед комісією, в склад котрої входили репрезентанти маґістрату, староста і репрезентант поліції, а сотки людей приглядались тим пробам. Показало ся, що одна особа, сидяча на возї, може легко надавати возови всякі рухи. За помочею приладу елєктричного, уміщеного на возї, можна запалити нафтовий дестілят в моторі і віз зачинає їхати; віз можна здержати в одній хвили, можна ним скручувати, легко виминати і т. д. Комісія заявила протоколярно, що возом сим можна їздити по всїх улицях міста з виїмкою середини міста, де улицї дуже вузкі, але коли люде до того воза привикнуть, то буде можна і там їздити.

»Дѣло« 08.11.1892 Торжество в громадї Морозовичі.

З Самбора.
В недїлю дня 6 н. ст. падолиста обходила громада Морозовичі велике торжество. Заходом війта п. Михаса і господаря Гоблера купила громада коршму з огородом від Ефроїма Салеса, побудовала на тім місци громадскій будинок, і помістила там читальню і громадску крамницю з котрої дохід призначений єсть на удержанє школи.
В недїлю відбуло ся посвяченє того дому. На се торжество прибуло много околичних селян, з Самбора оо. Нестерович і Рабій і три академики-Поляки, люде доброї волї, спріяючі честному дїлу. З світскої рускої интеліґенції котрої в Самборі єсть досить, нїхто, мимо запрошеня, не прибув.
По богослуженю удала ся процесія до громадского дому. Тут по посвященю будинку відбули ся перші загальні збори читальнї. Місцевий парох о. Боберскій висказав передовсїм свою радість що громадяне зовсїм усунули чужій елємент из села а познавши важність просвіти, старають ся користати з неї також на поли економічнім.
При тім заохотив всїх до щирої совістної працї і до витревалости в тім благороднім дїлї.
По сїй промові вибрано видїл, котрий буде управляти дїлами читальнї і крамницї.
По закритю зборів відбув ся концерт, на котрім співали і деклямували виключно місцеві селяне.
Громада Морозовичі дала найлучшій примір, що при солідарности і щирій воли можна богато доброго зробити для получшеня економічного биту народного. Слава за то нехай буде громадї і єї начальникови.
В Самборі 7 н. ст. падолиста 1892.
Корнило Чайковскій.

»Народна Часопись« 06.11.1892 Біда з факторами.

З Солотвиньского.
У нас, хвалити Бога, худоба вже приходить до здоровля; щось пару штук старих і молодих упало, та на тім конець. Для людей час той був дуже прикрий, бо через заразу не мож було нї худоби нї сїна продати, а ту не не одно треба. У нас бо, як з худоби і сїна не потягнеш, то з чого инчого не мож, бо у нас цїле господарство — худоба і cїнo. З нагоди продажи сїна, котре так тутешні, як і дооколичні люде вивозять фірами що понедїлка і четверга до Надвірної, пригадав я собі штуки і хитрощі факторів, яких они до пускають ся в згаданих днях на шкоду людей.
Що понедїлка і четверга буває в містї пересїчно, що найменше, 30 до 50 фір з сїнoм. Сейчас являє ся кілька факторів і нуж увивати ся коло селян та торгувати, хоч не самі для себе, але нїби то для других. Надходять купцї, жиди чіпають ся і тих; наперед вже з гори заповідають продаючим, що як дадуть від фіри по 10 кр., то сїно буде продане, а як нї, то вертай домів. Так дїйстно бувало і буває: бо жиди фактори потрафлять відбити купця, особливо міского, простим способом, вмавляючи, що сїно то, або то, єсть квасне, з падиволосом (Еguіsetum) і. т. д. Рад не рад селянин мусить дати факторного, не без того, щоби щось і купуючій не дав. Таким способом два рази в тиждень тії лихолатники "хитро мудро не великим коштом" заробляють що найменше 10 зр., коли не більше.
А селянин що на тоє порадить? Ба, й я одного разу вивіз кілька фір сїна, і скороб я був не дав по 10 кр. від фіри, був би сїна не продав. Люде жалують ся на тую факторску драчу, але до когож тут удати ся о поміч? Може би хоч через оповіщенє в "Народній Часописи" хотїв хто в Надвірній приглянути ся тому "ґешефтови" та увільнити продаючих сїно від факторскої драчі. Вже там в чім иншім годї би було их відогнати, бо — як то кажуть — вигониш дверми, то влїзе вікном, а викинеш вікном, то влїзе дверми.
Якось недавно підносилисте в часописи, що в наших містах в недїлю торги відбувають ся. Та оно й до нинї так дїє ся, нїкому й не в голові зарадити тому. А то велика шкода, що так дїє ся, бо скоро наш селянин не пошанує свята і від церкви відчужає ся, то з того слїдує і єго моральний упадок. Священики хоч і поучають нарід, то таки потребують до помочи і світских людей, котрі би хотїли разом з ними видвигнути нарід з тьми і пороків. (Ц. к. Намістництво видало як раз окружник до ц. к Староств в справі святкованя недїлї і ми помістили єго у вчерашнім числї нашої часописи. Єсть надїя, що тепер під сим взглядом стане инакше. Ред).

»Дѣло« 05.11.1892 Самопоміч і двигненя народу.

У Львові, дня 5 н. ст. падолиста 1892.
Стара се правда, що своя поміч найпевнїйша і найлучша. А мимо того люде в житю приватнім, як не менше народи забувають про сю велику правду дуже часто. Щоб нарід рускій, від коли по віковій сонности зірвався до дїла народного і забажав жити своїм окремішнім житєм, не був свідомий тої правди і не заходив ся коло розбудженя, двиганя і скріпленя сил своїх власних, — сего сказати не можемо. По 1848 р. повстало на галицкій Руси богато нових поважних институцій. Другі, давнїйші, занедбані несовістностію або непорадностію своїх господарів, видобулись енерґією поодиноких людей "из сїни смертної" і розвивають ся нині несогірше. Але мимо того не може галицка Русь похвалитись так значними успіхами на поли житя народного, якими хваляться другі народи, що встали може не ранше від "пізного" Русина.
Причина лиха того — бо добром се годї назвати — лежить дуже близько. Поза нами шукати єї не можна, бо й не можна жадати, щоб хто другій дбав про нас, а ми сидїли з заложеними руками і дожидали спасенія для себе. Причина лиха лежить в нас самих. Русин любить жити надїями і то дуже рожевими. "Якось то буде" — "якось ми вискочимо з сеї біди" — "якось Бог дасть!" — отсі фрази дуже часто спливають з уст Русина, хоч в душі він певний того, що "оно не буде инакше", а тілько так, як самі зорудуємо дїло.
Не бракувало у нас за 50 лїт нашого відродженя добрих і здорових гадок; не бракувало иніціятиви; були й часті накликуваня до організаційного повного житя труду. Але — як досвід показує — гадки найкрасші марнїли, иніціятива одушевляла хвилево, а орґанічного труду не богато явилось — завсїгди менше, як у других народів.
Правда, Русин любить принуку, любить, щоб єго безнастанно торкано і тягнено до дїла. Але чи й сих средств не уживали ми вже самі против себе?
Заставляємось нераз против сих оправданих докорів нашою матеріяльною біднотою... Богатим народом не єсьмо, але за те вимоги наші не надмірні. Нїхто не проєктує нам річей, котрі би перестигали сили наші. Але, з другої сторони та біднота не звільняє нас, щоб ми з духовою і грошевою помочію не була там, де ми повинні бути і де патріот каждого народу стане навіть без принуки.
Впрочім — eхempla trahunt. І ми лиш длятого згадали про теорію самопомочи яко найлучшого і найпевнїйшого средства до двигненя народу, бо хочемо подїлитись з читателями нашими статєю, уміщеною в Now-ій Reform-i краківскій, котра вказуючи на Чехів, старала ся також у польского народу розбудити духа жертволюбивости, випливаючого з добре понятого патріотизму.
N. Reforma каже: "Ще перед 50 лїтами на просторій земли ческій, заселеній кількома міліонами жителїв, по містах, селах, фабриках, урядах, школах, домах, улицях, при забавах та поважних розмовах звучав виключно язик нїмецкій. Ческій язик скрив ся під сїльску, темну стріху і в хати зарубників та слуг. Уживати язика ческого в товаристві уважано неприличностію, познакою "недоброго тону" або грубости. Коротко кажучи, ґерманізм розсївся широко на цілій земли св. Вячеслава. Здавалось — Чехи пропали. Від того часу не минуло ще піввіку, а вже кожний нарід може з благородною завистію споглядати на розвій і зріст ческої народности і показати на Чехів як на взорець свідомости обовязків горожаньских, народної солідарности, суспільної єдности, витревалости, енерґії, ладу, — коротко кажучи — яко на нарід, котрий сам собі, власним силам, завдячує відродженє своє, зносний бит на тепер, а имовірно і в будучности світле завтра."
Відтак N. Reforma питаєсь: яким се світом стало ся, що Чехи за так короткій час перестигли в роботї орґанічній навіть Поляків та оперлись напорови ґерманізаційному, против котрого Полякам пруским так тяжко устоятись? Знїмчена Чехія перемінилась нинї в карні ческі кадри, повні свідомости національної, любови своєї вітчини, віруючі в лучшу будучність. Що ж піддержало духа і що позволило неширокому кружкови патріотів ческих натхнути мислію народною весь нарід свій, викликати реакцію, з котрої виросла ческа идея народна?
Відповідь на се питанє коротке: Безмежна жертволюбивість.
Чесні институції народні удержують ся цїлим народом, всї ми єгo верствами, — дрібними, крайцаровими датками, подаваними всею суспільностію ческою, від найнизших, що жиють в скромних хатинах, до жителїв богатих палат. Та народна солідарність, котра проявилась загальним добровільним оподаткованєм на цїли народні, помогла Чехам, що они отряслись з кайданів ґерманізму, а язик матерний і спів підняли до идеалу. Тій народній однодушности завдячують они сотки своїх інституцій патріотичних і та солідарність відбудувала Чехам вітчину.
Ми не маємо навіть понятя о тім, як глубоко вкоренилось у Чехів почутє обовязків супротив свого народу, яка там совісність в жертвах на цїли народні, яка пильність в збираню складок і здаваню з них рахунків, яка солідарність в подаваню жертв для спільного добра. Чех не жде, аж хто єго завізве зложити даток на жертвенник народний. Він сам спішить, він стараєсь другого перестигнути, хоч би єго даток був найдрібнїйшій. Всї складають: бідні, богаті, молоді, старі, жінки, дїти, що хто зможе. Нема днини, нема забави, весїля, пиру, веселої або сумної пригоди, щоб Чех не використав би і не зібрав якого датку чи то на "Матицю шкільну" чи на яке товариство, чи на "Сокола" або якійсь музей і т. и. Таж Чехи два рази будували свій театр. Сама згадка про "Матицю шкільну" викликує на лици Чеха гордість. Тая "Матиця" вибудувала з дрібних датків в короткім часї над 60 шкіл народних, заснувала тілько ж приютів для дїтей, чотири ґімназії, що коштували кількасот тисяч зр. Від уст відійме собі Чех для сеї "Матицї", але знає і вірить, що ся институція запоручить народови єго бит і тревалість. На "Матицю" именно складають Чехи в цілім краю датки. У всїх часописах суть для неї рубрики відкриті, у всїх публичних місцях, гостинницях, пиварнях, молочарнях находить ся скарбонка, до котрої Чех кидає охотно свої лепти. Кождий Чех оподаткований на цїли народні, бо кожний розумує собі так: Наколи я плачу податок правительству, то оскілько охотнїйше повинен я складати податок для свого народу, для ческої суспільности, котрої єсьм членом, для добра моєї улюбленої Чехії, котрої єсьм сином. То заповіди Чеха, а всякій виконує их охотно, радо та з вдоволенєм внутрішним, що він причиняєся до добра народу і вітчини. Чех оподатковуєсь сам після своїх сил матеріяльних, відповідно до свого доходу.
Як поважно розуміє Чех той свій обовязок, показує наглядно факт найновійшій, що в одній гостинници праскій 13 людей зібрало в кількох лїтах кільканацять тисяч зр. на цїли народні. Се товариство закупило для музея промислового п. Наперстка великаньскій кістяк кита за 4.000 зр. [найбільшій оказ в Европі], а на "Матицю шкільну" жертвувало 2.000 зр. А таких кружків складкових, більших та менших, єсть в Чехії множество.
До тих фактів та проявів патріотизму ческого не треба широких коментарів. Они самі за себе говорять, а говорять ясно, що без жертволюбивости, без своєї власної помочи нарід двигнутись не в силї. Деклямація на темат патріотизму, хоть би найдовша і найкрасша, не заступить дїла. Що нам в виду того дїяти — легко догадатись...

»Дѣло« 04.11.1892 Письмо з Лїського повіта.

Читаючи в "Дѣлі" письмо посла д-ра Т. Окуневского в справі еміґрації селян з Борщівского і Залїщицкого, прийшов я до пересвідченя, що він подав вірний образ і характеристику відносин не лише в тих двох повітах, але і в многих инших нашого краю. Нужда і визискуванє селян принимає всюда застрашаючі розміри. Хлоп уже ледви дихає під всякими тягарами, терпить не тілько від жидови, від писарів, та многих протеґованих війтів, — коби хоч мав опіку від покликаних до того чинників!
Наш видїл повітовий в Лїську ухвалив такрік більшостію голосів перенести рогачку на шутованій дорозї: "Устрик-Лютовиска" з Жолобка до Замлиня. Нинї тая ухвала стала правосильною і поставлено рогачку один кільометр за Устриками. А треба знати, що зараз за Устриками єсть уже одна рогачка на цїсарскім гостинци ведучім до Хирова. При тій шутрованій дорозї находять ся в многих селах тартаки парові, як в Чорній, Лімній, Смільнику і от люде мають заробок: перевозять матеріял з тартаку, то знов завозять кльоци на тартак. Тим то на тій дорозї панує незвичайний рух. Коли рогачка була в Жолобку, 10 кільом. за Устриками, то було цїлком справедливо, бо находила ся менше-більше на серединї межи Лютовисками а Устриками. Тепер же, коли перенесли рогачку недалеко за Устрики до Замлиня, кождий безсторонний скаже, що зроблено тут людям велику кривду! Бо тепер селяне з поблизьких сел, як з Ялового, Мочарів, Бандрова, Замлиня, котрі звозять кльоци до тартаку устрицого або мають якусь орудку до міста, мусять мимо того, що їдуть приватною дорогою, своїми полями аж до самого Замлиня, платити за один кільометр кепскої дороги шутрованої до Устрик, бо вїздять на ню перед самою рогачкою!
З сеї причини викликала згадана рогачка у тих селян справедливе обуренє і сильний опір. Одної ночи зірвали они рогачку і перенесли в подальше місце. Зїхала комісія: делєґат видїлу і ц. к. староста. П. староста толкував зворушеним людем, котрі домагали ся перенесеня рогачки на давне місце, що устави змінити не можна, бо она підписана Найяснїйшим монархом. Однакож люде не успокоїлись: одні їздили до Перемишля до адвокатів, а другі відважнїйші побили жида, що відбирав мито.
Зїхала друга комісія, судово-лїкарска і увязнено сорок людей. Нинї пани з видїлу вже поміркували, що зле зробили, за далеко загнали ся, і нинї може би перенесли рогачку на давне місце, ба, коли не позваляє удержанє поваги.
В селї Мичковцях, власности давнїйшого маршалка Т. Журовского, а тепер єго сина, збунтували ся сего лїта селяне против двора. Непорозумінє пійшло о кусник ріни над Сяном, — от посїяв би там фаску вівса. Давнїйше п. маршалок не збороняв громадї пасти нам худобу і чи давали люде за то якій даруночок чи нї, не дбав, видно, о той кусничок, маючи обширні плодородні лани що-найкрасшого поля над Сяном. Сїяти на тім кусничку нїхто не сїяв, бо на весну заносило єго зі Сяну то кригами, то рінею. Але теперішний молодий дїдич заказав там громадї пасти. Громада уважаючи той кусничок як би свою власність [бо мала довгі лїта в посїданю] не услухала. Посходили ся іn gremio господарі з бабами і дїтьми — не дати заграбити товару. Надїхав молодий пан Журовскій з лїсничими, економами і т. д., і почав грозити, страшити, що буде стріляти, коли не дадуть ся заграбити. Тогдї нарід закричав: "Коли застрілить одного або другого, то сам не вернеш живий..." Розгнїваний пан поїхав зараз до Лїська і привіз з собою ц. к. старосту з кількома жандармами. Але й ті не вдїяли нїчого, — люде не дались заграбити. Справу віддано до суду, — хотяй пасовиско двір зорав. Селяне так завзяли ся, що нї один з них не пійшов на роботу до двора, — і в самі жнива пан Журовскій спроваджував чужосторонних людей, бо було би єму все лишило ся в поли. Двір знов з своєї сторони не дає нїкому з селян перейти через своє поле... Зачуваємо, що за для тої афери староста п. Франц переносить ся до Бялої...
Читаючи письмо Вп. посла Окуневского счудував ся я не мало, що деяким міщанам з Городенки уряд податковий визначив 16 зр. податку заробкового за те, що факторували при купнї. Таж у нас в Лїську, в Устриках, в Лютовисках що в торгу аж кипить від чорних халатових факторів, що факторуючи напастують нераз бідних людей, ба нераз видирають селянинови єго працю з рук та в найрізнїйшій спосіб єго обдурюють і обманюють, а нїхто их не оподатковує! Тії фактори, то й не самі міскі жидки, их найбільше йде з сел, разом з ґаздівскою худобою, по дорозї вивідують ся они від добродушних ґаздів о всїм, що им треба знати, змовляють ся по тім з купцями що до цїни купна і видирають ґаздам их працю підцїнно, а зиском дїлять ся. А знаючи обставини кождого ґазди н. пр., що той потребує продати конечно, то притискає єго рата на школу, або в банку, або має справляти весїлє, беруть худобу за пів-дармо... і як же має нарід наш піднестись економічно? Коби ще бодай з відки яка поміч, коби опіка над ним, а то всюда хиба вітер в очи... Се також одна причина еміґрації люду — в нашій околици не до Россії, але за широкій океан...

»Дѣло« 02.11.1892 Ц. к. суд повітовий в Глинянах против рускої мови і руского письма.

Дня 14 н. ст. вересня с. р. завізвано мене, яко заступника церкви полоницкої, до глиняньского суду в справі спадковій. Прийшовши до канцелярії п. Янка, адюнкта судового, зажадав я, щоби протокол зі мною списано по руски. На се дістав я відповідь, що жадаю річи неможливої, бо руска мова має вправдї велику будучність, але до тепер не добила ся ще того права, якого я для неї жадаю. На мій заміт, що основні закони рускій мові, яко краєвій, признають рівноправність з польскою, відповів п. адюнкт:
"Рівноуправненє рускої мови треба лиш так розуміти, що до суду вільно вносити поданя написані по руски, та що можна всюди по руски підписатись і по руски говорити — і сам п. адюнкт руску мову шанує і зі сторонами рускими по руски говорить. Моє жаданє — рівноправність мов краєвих — не узасаднює, бо тим самим вільно і єму яко Полякови з того-ж рівноуправненя користати. [Я зміркував, що тут аплікує ся засада "Macht vor Recht", бо ц. к. урядник підчас свого урядованя має чей же більшу силу як сторона, а чия сила, того й правда.] Врештї сей протокол належить до wewnętrznego urzędowania — то не єсть те саме, що протолол в справі карній, де слова сторони дословно списують ся; сей протокол має диктувати урядник, отже тим самим не можна єго писати анї по руски, анї навіть по нїмецки, а лише в урядовій мові польскій."
Не маючи терпеливости слухати довше виводів п. адюнкта, підписав я списаний протокол, заявивши лише, що в поступованю п. адюнкта бачу доптанє прав рускої мови. Міг я вправдї домагати ся вписаня мого жаданя до протоколу, однак се, після моєї гадки, до нїчого не придасть ся, бо оно враз з протоколом пійде ad acta. На відмовленє підпису мого не міг я рішитись, бо по перше, міг мене з компетентної сторони стрітити закид, що я интересів церкви кепско пильную, лєґатів не принимаю і т. п., а по друге тому, що через се мусїла би була наступити проволока цїлої справи і интересовані селяне були би виставлені на непотрібні видатки, а тут як-раз ходило им о те, щоби справа як найскорше скінчила ся.
Вернувши до дому заглянув я до ѣла" [н-р 69 з сего року] і в відповіди правительственного комісаря в соймі на интерпеляцію руских послів, виголошеній на засїданю галицкого сойму дня 5 цвітня с. р., вичитую такій уступ: "Ц. к. суди урядуючі у всхідній части Галичини примінюють приписи рескрипту ц. к. міністерства судівництва з 9 липня 1860 р. до ч. 10.340 в той спосіб, що як в справах карних, так і в цивільних, спірних і неспірних, а про-те і в справах спадкових, опікунчих і курательних списують протоколи зі свідками, обжалованими, знатоками і сторонами в рускім язицї, єсли свідок, обжалований, знаток або сторона того желають". Відчитавши се, подумав я собі: Може ц. к. суд повітовий в Глинянах не належить до всхідної части Галичини, може перевезли єго до західної... Мушу о тім довідати ся таки в самім судї глиняньскім, прецїнь я маю ще одно завізванє в подібній справі на день 19 жовтня с. р.
Відписавши собі наведений уступ з відповіди правительственного комісаря, являю ся 19. жовтня знов в канцелярії п. адюнкта Янка, а навязавши річ до того, що на попереднім термінї дізнав я від него великої кривди, бо цїлком безправно відкинув моє жаданє, відчитав я єму наведений уступ і на підставі того зажадав я, щоби бодай тепер списано зі мною протокол по руски. П. адюнкт вислухавши мене, відписав собі нумер і рік рескрипту вийшов пересвідчити ся: чи єсть такій рескрипт і що в нїм говорить ся? По хвили вернув і сказав, що єсть, "ale coś bardzo niewyraźne", і заповів, що спише ся зі мною протокол по руски, "jednakowoż łacińskim alfabetem, bośmy się jeszcze po rusku pisać nie nauczyli i niema nikogo, ażeby po rusku napisał "Як не кієм то палкою", подумав я собі.
І чи-ж можна казати, що система правительственна супротив Русинів змінила ся, єсли ще тепер ц. к. урядники не знають навіть, що суть якісь рескрипти міністерскі, забороняючі кривдити рускій язик в ц. к. урядах? Коли-ж люде з интеліґенції, Домагаючі ся в урядї пошанованя прав рускої мови стрічають такі перепони від урядників, такі арґументи наївні, нельоґічні а нераз зраджуючі навіть незнанє законів і розпоряджень міністерских, — то що-ж може вдїяти наш селянин, котрий також певно бажає пошанованя прав своєї мови? А такій иронічний висказ п. адюнкта: "Jeszcześmy się po rusku pisać nie nauczyli!" Прецїнь трудно припустити, щоби людина интеліґентна не могла научитись руского письма, коли майже кожда шестилїтна селяньска дитина в школї за один рік руского письма навчить ся. Що-ж наконець судити і о такім оправдуваню, що в ц. к. урядї нема нїкого щоби по руски написав? Се виглядає на плян з гори уложений, а прецїнь годї припускати, щоби Глинянщина заселена майже самими Русинами, вирекла ся своєї рідної мови і руского письма! [Впрочім сей арґумент п. адюнкта навіть не відповідає дїйстности, бо коли я тамтого року був раз свідком в одній карній справі і зажадав, щоби зі мною списано протокол по руски і руским письмом, а перенесений уже тепер адюнкт Ґайкгофер не міг мене навіть гроженєм кари дісціплінарної відстрашити від того, щоб я подібних жадань не ставив, той сам протоколіст писав протокол мій рускими буквами.] Зваживши все те, трудно не повторити запитанє, яке так часто ставить остатними часами "Дѣло": "Чи истнують для Русинів в Галичинї закони?
Віктор Єзерскій, священик з Полонич.

»Дѣло« 01.11.1892 Справа тучапска

— хоч від якогось часу о нїй затихло — доси, розумієсь, не полагоджена, а в кругах польских говорять, що мабуть і до трех лїт не буде полагоджена. Сам еп. Солецкій підчас перебуваня в половинї тамтого місяця в своїм селї під Радимном сказав, що рішенє справи так скоро не прийде, бо з Риму до Перемишля далека дорога... Тимчасом ярославскі ксьондзи користають з "провізорі" [витвореної нїби-то з боязни, щоби Русини тучапскі не перейшли на віру лютераньску]. Они Тучапян руско-католицкого обряду хрестять в ярославскім костелї, они вінчають без метрик і оповідей, они хоронять, а жалоби руского священика, вношені до ц. к. староства і консисторії, нїчо не помагають. Дня 16 н. ст. жовтня зїхав до Тучап вікарій кс. Солецкій і в школї збирав членів до свого bractwa wstrzemięźliwości. Дїти до 14-го року житя повинні остатись при своїй церкві — і ц. к. староство рускі дїти з Тучап не приняло на лат. обряд, — а мимо того тучапскій учитель сам повіз кільканацятеро тих дїтей до ярославского лат. катихита, коли той призначив для своїх учеників сповідь. Отже заким Рим полагодить справу — що до того часу при такій провізорії стане ся з вірними руско-кат. обряду? В Ярославщинї латинники забрали чимало Русинів. Давно вже забрали всїх Русинів в Хлопичах, церков перемінили на костел і оснували там лат. приходство. Слїди рускої колись церкви полишили ся там лише в тім, що рускій священик з Боратина до нинї має там грунти і що відпусти в костелї в честь матери Божої відбувають ся у всї Богородичні празники після руского численя. А що Хлопичі були за малий прихід для лат. душпастиря, то в 1868 роцї забрано й руске село Моравске [присїлок Острова], де нинї всего один чоловік руско-кат. обряду. Рівночасно, забрано Русинів і з другого приселка Острова, з Мунини великої, але вже до ярославского костела. [То дїяло ся за о. Правецкого, котрий до недавна був парохом Острова.] А тепер прийшла черга на Тучапи!..

»Дѣло« 31.10.1892 Відозва до Русинів в справі рускої ґімназії коломийскої.

Земляки!
Від 22 вересня с. р. истнує в Коломиї перша класа яко початок самостійної ґімназії з руским викладовим язиком і за несповна сїм лїт будемо мати другу [взглядно третю] руску ґімназію в Галичинї. Отже випадало би нам вже нинї подумати і об тім, як би приладити для неї добрий грунт, аби від-разу станула она на висотї своєї задачі, с. є. аби була в силї виховувати наших синів на добрих синів свого народу, на правдивих мужів працї та науки і хосенних горожан краю.
Правда, що не все тут від нас залежить. Заклад виховуючій стоїть в першій лінії на правости характерів і здібности і учителїв та директора, а се не від нас залежить, — однак єсть єще й инші не менше важкі чинники, котрі вже від нас зависли.
Вишукувати добрих та уталантованих хлопцїв і старати ся, аби их давано до школи, — се зробить кождий патріот, передовсїм наші священики, — але того ще замало. Добре зорґанізована поміч для бідних а здібних учеників, добре заосмотрені кабінети і бібліотека, — то чинники, без котрих заклад своєї задачі не осягає. І тут повинні ми сили наші сполучити, чим і народови нашому прислужимо ся і світови покажемо, що знаємо вагу просвіти і що, хотяй не всї ми одної віри політичної, на поли просвічуваня нашого народу єсьмо одної гадки і всїм нам те зарівно лежить на серцю.
Интеліґенція наша, особливо світска, доперва в завязку і рекрутуєсь по найбільшій части з народу, а нарід наш бідний. Для того єсли кому, то нам треба великої помочи для бідних а здібних учеників, і то помочи не тілько тревалої т. є. бурси, але й хвилевої, с. є. одноразових датків чи грошевих чи инших в прикрих часах, як початок курсу, зима і пр. Меценатів та богачів у нас нема, але жертволюбивість поодиноких Русинів знана, а з малихь річей повстають великі. Длятого поспішайте, великодушні Земляки, і посилайте хотяй би й найдрібнїйші датки, а ужиють ся они добре, єсли не зараз, то пізнїйше, а не змарнують ся нїколи, і хосен для нашої Руси-неньки буде великій. [До-тепер, як нам відомо, учинив се тілько Вп. Волод. Левицкій з Станиславова, за що єму честь; скоро тілько вичитав о рускій ґімназії в Коломиї, прислав 2 зр. на руки проф. Салього]
Кабінети і бібліотеки заосмотрювати належить, що правда, до правительства, однакож хто близше стояв колись до школи, тому і відомо, як малі суми на то призначуєсь і як виглядають тії так необхідні для кождого закладу части, особливо при ново-повстаючих школах. А прецїнь могли-б і ми тут дуже богато зробити через сїм лїт! Кілько то людей у нас на селї, котрі близше стикають ся з природою. Єсли б они чи то звірятко яке, чи пташку або і инше, що им до рук допадесь і що звичайно або цїлком або майже цїлком марнує ся, дали чи випхати, чи приладити до переховку [що за невеликі гроші можна у Львові на університетї зробити], і прислали з призначенєм для рускої ґімназії чи то на руки теперішної дирекції ґімназії, чи "Шкільної помочи в Коломиї", чи проф. Салього, тоби все старанно переховалось і через той час призбиралось би чимало, з чого би користали і учились дїти і народовцїв і радикалів і твердих! [Альфабетичний порядок.]
Посилки такі і дари не можуть на разї — як довго нема осібної дирекції — нїяких за собою потягати видатків, бо на те фондів нема.
[Инші рускі часописи, прихильні згаданій справі, просить ся о ласкаве повторенє сеї дописи.]

»Народна Часопись« 30.10.1892 Кepницї по селах.

В сїчни с. р. poзіслав Видїл краєвий обіжник до всїх повітів з візванєм, щоби в порозуміню зі староствами приневолювали громади до скоршого урядженя керниць з доброю і здоровою водою і до уладженя истнуючих керниць. Бо справджено, що громади мимо старань властей, до того покликаних, і мимо і безнастанних нещасть епідемічних, як холєри, черевного тифу, дезинтерії і т. п., котрих головною причиною єсть брак відповідної води до питя, не почувають ся до обовязку зарадити лиху і направити истнуючі недостатки. Повітові лїкарі одержали також від політичної власти порученє, щоби підчас своїх періодичних подорожей по громадах виказували властям, де треба конче викопати нові керницї, або дати нове оцемброванє і вичистити истнуючі керницї.
Отже автономічні власти мали спільно з правительственними заняти ся тою справою, щоби недбалі громади приневолити до як найскоршого заосмотреня людей доброю водою.
І справдї власти ті взяли ся енерґічно до роботи; біда лише в тім, що мають богато великих перешкід, именно громади не мають на то грошей.
Вадовицкій видїл повітовий порадив собі тому так: Щоби громадам у своїм повітї улекшити роботу і помогти им, купив за свої гроші на 40 метрів довгий сверлик до верченя керниць і віддав єго громадам. Се єсть дуже добрий спосіб, як помогти громадам, де трудно викопати керницї і де воду треба добувати аж з глубокої землї.
Як би так всї повіти схотїли піти за прикладом вадовицкого, то вся суспільність зискала би на тім, бо була би здорова вода до питя, а через то не ширились би так пошести. І матеріяльно зискали би притім громади, бо они, маючи публичні тягарі, хоч і раді би сповняти волю властей, нераз не можуть сповнити єї з браку грошей.

»Дѣло« 29.10.1892 З Бучача.

[Сумні відносини між парохом а парохіянами і виїмкове положенє сотрудника в Бучачи. — Народні школи бучацкі. — Концерт і забава.]
Дня 3 н. ст. жовтня відбула ся в окружнім судї в Станиславові апеляційна розправа против бучацких міщан, котрі обжаловують свого пароха о. Теляковского [бувшого священика в Холмщинї] уже від сїм лїт о різні справи. Отже і сего року в маю внесли они жалобу до епископскої консисторії в Станиславові. Жалуючись на то, що о. Теляковскій не наказує дякови, щоби держав піддячого, а через то сотрудник не може відправляти богослуженя, міщане питали еп. консисторію: чи она одержала акти духовної комісії з року 1890, котра переводила слїдство в справі замітів против о. Теляковского: що він зле обходить ся з парохіянами і лає их по имени в церкві [за що був і засуджений в обох инстанціях судових на 10 зр. кари]; що допускаєсь також инших неправильностей в священодїйстві; що зле і соблазняючо обходить ся з сотрудниками; що продав два цїнні фелони, випродав лїс ерекціональний, знищив стодолу ерекційну на свій ужиток; що треба єго аж довгим правованєм змушувати, щоби жертви уживав на призначену жертводавцями цїль, — і т. д. Навівши все те, міщане опісля запитують еп. консисторію: чи она положить конець кривдженю их, а коли нї, то они подадуть все до дневників, а єсли-б і то не помогло, вишлють депутацію до цїсаря. О. Теляковскій, діставши сю жалобу, запізвав підписаних на жалобі міщан до суду повітового в Бучачи о переступленє з §.487 [за злобну а безпідставну жалобу]. Суд повітовий казав обжалованим доказати ті точки з жалоби: що о. парох знищив стодолу ерекційну і що жертви собі присвоював, — а коли зізнаня свідків видались судьї недостаточними, засудив двох міщан на арешт по 6 тижднїв, а прочих по 14 днїв. Засуджені відкликали ся до висшої инстанції і ото дня 3 жовтня відбула ся в Станиславові розправа апеляційна. По переведеній розправі — по відчитаню актів і по виводах оборони обжалованих, котра виказувала правдивість закидів міщан, — трибунал увільнив обжалованих. В мотивах увільненя було сказано, що жалоба міщан до еп. консисторії не була злобна, як о тім пересвідчив ся трибунал.
Дивна то річ, що еп. консисторія рівнодушно глядить на такі прикрі відносини в містї Бучачи уже від сїмох лїт! А між тим в Бучачи за-для такого сильно напруженого відношеня межи парохом а парохіянами відбуваєсь від якогось часу без шуму перехід Русинів на обряд латиньскій... Ми чули, що по слїдстві духовнім, переведенім з о. парохом Бучача, мали наказати єму міняти ся за прихід, — але до нинї о. Теляковскій о тім анї гадає, а річи доходять до таких прикрих сцен, як висше наведений процес...
В жалобі міщан на о. Теляковского була порушена і справа сотрудників. То справа дуже характеристична і годить ся єї тут діткнути троха ширше. Тепер сотрудником в Бучачи єсть о. Павло Петрицкій. Якось в початку року 1891 ц. к. намістництво поручило ц. к. урядови податковому в Бучачи, щоби виплачував єму доповненє дотації річно 26 зр. 19 кр., а до плати решти дотації 27 зр. місячно зобовязано пароха бучацкого [позаяк чистий дохід з ерекціонального поля виносить щось по-над 1.300 зр. а в додатку побирає парох 226 зр. відсотків від обліґацій.] Отже до червня 1890 р. о. Теляковскій виплачував о. Петрицкому належитість бодай ратами, але потім, від червня 1890 до падолиста 1891 р., т. є. більше як за шіснацять місяцїв, не виплатив єму анї крейцаря. Сотрудник удавав ся кільканацять разів до еп. консисторії, представляючи свою кривду, потім кільканацять разів до ц. к. намістництва, чи то письменно, чи телєґрафічно, чи й лично, — нїчо не помагало. Тогдї о. Петрицкій звернув ся, в серпни 1891 р., до Є. Вел. цїсаря — і в падолистї 1891 р. дістав 16 місячну пенсію. Але від сїчня 1892 р. почала ся давна исторія. Сотрудник ждав кілька місяцїв терпеливо, але маючи удержувати родину, не міг довше мовчати, то й знов удав ся до еп. консисторії і до ц. к. намістництва, а при нагодї люстрації бучацкого староства сов. Лосем представив єму свою кривду. На порученє сов. Лося о. Петрицкій знов в червни предложив цїлу свою справу ц. к. намістництву і еп. консисторії. В наслїдок того на початку липня с. р. дістав 100 зр., але до падолиста с. р. належить ся єму ще 170 зр., т. є. більше нїж за шість місяцїв. Зі всего того можна зрозуміти: яка то тяжка доля сотрудника в Бучачи! Просто не хочесь вірити, щоби такій — даруйте за слово — "порядок" був можливий в упорядкованій державі...
Тепер перейдемо до деяких инших справ бучацких.
Дня 10 жовтня обняв в тутешних народних школах — с. є. в 4 клясовій мужескій і в 6 клясовій дївочій — науку реліґії руского обряду монах о. В. Лотоцкій. Той монах не має симпатії у молодежи і взагалї невідповідний на катихита. Але поминувши слабі сторони єго личні, він нїяким чином не годен сповнити взятого на себе нового обовязку, єсли і дотеперішному, якій уже має, він не в силї в неоднім відповісти. О. Лотоцкій управляє 4-клясовою школою народною, удїляє науки реліґії а в недїлї і свята екзорти, ба навіть науки руского язика в ґімназії, — де ж він ще може бути в силї совістно виповнити новопринятий обовязок: удїляти в десятьох клясах науки реліґії і держати в недїлї і свята екзорти для учеників 4-клясової школи мужескої і 6-клясової женьскої? Тутешних Русинів зачудувало се рішенє краєвої ради шкільної, тим більше, що в Бучачи не брак сил відповідних. У Поляків як раз противно, а мимо того именовано катихитом до тих шкіл священика світского. І тую мужеску школу, в котрій о. Лотоцкій єсть управителем, треба би якось зорґанізувати, щоб она відповідала своїй цїли. Нинї замісцеві родичі убогі часом навіть не можуть посилати дїтей до сеї школи з тої причини, що управитель вимагає великих такс. [Для місцевих лекше: на першій впис хлопця 1 зр., а пізнїйше 50 кр. або 25 кр.] За впис хлопця замісцевого, котрий учив ся приватно або ходив до школи де-инде, мусять родичі платити 11 зр. а найменше 6 зр. за вступний испит. [Таких испитів сего року було до двацять.] Один приватист здав испит до І-ої ґімн. кляси, а що учитель хотїв мати свідоцтво з ІV-ої кляси, то коштувало єго се 10 зр. З Шершенівки дяк спізнив ся з вписом сина до І-ої ґімн. кляси, отже вписав єго наново до ІV-ої кляси бучацкої народної школи, а хотяй хлопець ходив уже вісїм місяцїв до ІV-ої кляси в Борщеві, бідний дяк мусїв заплатити за испит 11 зр. і нема на то ради; одна бідна учителька, кілько не напросила ся аж плакала, мусїла зложити 11 зр. Нехай же потому нїхто й не дивує ся, що Галичина має 74% анальфабетів...
Дня 6 жовтня відбув ся в Бучачи вокально-декляматорскій вечерок з танцями. Хори випали мірно — за-для того, що лучші сили не прибули. За те очевидно не можна винувати анї комітет, анї академиків дававших вечерок, котрі не винні тому, що лучші співаки зробили им завід. За те забава йшла охочо, до білого дня. Цїна вступу була 1 зр. для особи а 3 зр. для родини. Доходу було — як кажуть — 115 зр. з наддатком 10 зр. від о. Єронима Островерхи, ректора о. Василіян.
Міщанин.

зі старорусинів

»Червона Україна« 29.03.1890 Послѣдствія отставки Бисмарка

представляетъ петроградская газета "День" въ отдѣльной статьѣ, въ которой между прочимъ выражается:
"Императоръ Вильгелымъ ни во внѣшней, ни во внутренней политикѣ никогда не былъ и не могъ быть ученикомъ и послѣдо вателемъ князя Бисмарка. Всѣмъ, на пр., была известна антипатія императора Вильгельма II к Австріи, но объ этой антипатіи совсѣмъ забыли, воображая, что императоръ усвоилъ вполнѣ взгляды, выразившіеся въ учрежденіи лиги мира. Напомнимъ нашимъ читателямъ, что въ самомъ началѣ своего царствованія императоръ Вильгельмъ произнесъ рѣчь, въ которой указалъ на возможность возстановленія традицій среднявѣковой германской имперіи, при чемъ намекъ на роль, которую въ этомъ случаѣ пришлось бы съиграть Австріи, былъ слишкомъ очевиденъ. — Но и помимо этого, самый характеръ императора Вильгельма составляетъ нѣчто совершенно несогласуемое съ традиціями, которыхъ держится габсбургская династія, и уже по одному этому союзъ между императоромъ Францомъ-Іосифомъ и настоящимъ германскимъ императоромъ представляется чѣмъ то въ высшей степени искусственнымъ. Бисмаркъ, какъ политикъ осторожный и ставящій выше всего интересы данной минуты, какъ человѣкъ, совершенно неспособный къ пылкимъ увлеченіямъ, просто разсчиталъ, что Австрію надо терпѣть для окончательнаго упроченія гepманской гегемоніи въ Европѣ. Посредствомъ Австріи онъ оказывалъ давленіе нa Балканскій полуостровъ и ограждалъ себя, въ извѣстной степени, отъ Россіи; чтобы держать въ рукахъ Австрію, онъ дружилъ съ Италіей, а этою послѣднею пользовался какъ оружіемъ противъ Франціи. Это была чисто математическая комбинація, въ родѣ той, какую дѣлаетъ опытный шахматный игрокъ. Здѣсь не было мѣста ни національнымъ, ни соціальнымъ, ни какимъ-либо инымъ увлеченіямъ. — Совершенно иную натуру мы видимъ въ императорѣ Вильгельмѣ. Онъ не только молодъ, но и является тѣмъ, что нѣмцы называютъ eminent moderner Geist, человѣкомъ вполнѣ передовымъ, съ немалой, однако примѣсью романтизма въ тевтонскомъ вкусѣ. Трудно представить себѣ нѣчто болѣе противоположнoe взглядамъ и вкусамъ Бисмарка, который, напр., не выносилъ покойнаго баварскаго короля Людвига, именно за его тевтонскій романтизмъ, а къ вѣяніямъ новаго времени никогда не проявлялъ особой чуткости. При такомъ коренномъ различіи идей и чувствъ, императоръ Вильгельмъ всегда могъ быть съ Бисмаркомъ лишь въ болѣе или менѣе условномъ компромиссѣ. — Но если усвоить себѣ правильный взглядъ на личность императора Вильгельма, то и его дѣйствія, кажущіяся загадочными и непонятными разнымъ рутинерамъ, перестанутъ представлять загадку. Любовь къ парадамъ, страсть къ путешествіямъ, внезапныя рѣшенія по вопросамъ, надъ которыми иные ученые и государственные люди ломаютъ голову въ теченіе цѣлыхъ десятилѣтій, все это перестанетъ казаться чѣмъ-то удивительнымъ и страннымъ. Все это будетъ понятно, какъ любовь къ новизнѣ и къ перемѣнамъ, смѣшанная съ желаніемъ возстановить весь блескъ средневѣковыхъ германскихъ императоровъ. Императоръ Вильгельмъ II называетъ своимъ образцомъ Фридриха великого: но отношенія этого государя къ Австріи слишкомъ извѣстны. — Не трудно изъ всего этого вывесть и предположенія относительно будущей внутренней и внѣшней политики этого монарха. Едва ли мы ошибемся, если скажемъ, что въ области внутренней политики главныя заслуги ея сведутся къ мѣpaмъ скорѣе отрицательнымъ чѣмъ созидательнымъ. Императоръ Вильгельмъ едва ли рѣшитъ соціальный вопросъ; такіе вопросы не разрѣшаются декретами. Едва ли ему удается создать въ Германіи экономический рай и даже раздавить соціалъ-демократическую гидру. Но если онъ уничтожить съ одной стороны — чиновничье насиліе и произволъ грубой военщины, съ другой — злоупотребленія демагоговъ, то и это уже великая заслуга. Что же касается перемѣнъ во внѣшней политикѣ, мы убѣждены въ томъ, что онѣ коснутся исключительно австро-германскихъ отношеній. Конечно, возможны непредвидѣнныя случайности, но онѣ будутъ уже зависѣть не отъ императора Вильгельма. Возможно что во Франціи и въ Россіи поймутъ возможность и выгодность совмѣстныхъ дѣйствій съ Германіей, тогда какъ соглашеніе съ княземъ Бисмаркомъ и для Россіи, а еще болѣе того для французовъ, было бы сущею невозможностью".

»Червоная Русь« 12.03.1890 Русскій языкъ во львовскомъ университетѣ.

Въ отвѣтъ на просьбу вѣча русскихъ университетскихъ студентовъ въ дѣлѣ правъ русского языка во львовскомъ университетѣ, далъ сенатъ упомянутого университета слѣющое письменное поясненіе: "Н-ръ 198. На внесенное поданье именемъ отбывшогося дня 3 декабря собранія университетскихъ студентовъ, що бы университетскіи власти въ урядованью со всѣми студентами русской народности употребляли русского языка, щобы друки, для употребленія студентовъ призначенныи, имѣли текстъ русскій и щобы тѣ смѣны были введены въ найблизшомъ полугодіи, сенатъ университетский заявляетъ, що университетскіи власти обязаны придерживатись и придержуются подъ взглядомъ офиціального языка предписаній, изданныхъ на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюля 1871 г. и министерского роспоряженія отъ 11 іюля 1871 н. н-ръ 523, изданного также на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюня 1869 г. (н-ръ 24 В. з. кр.), которое послѣднее роспоряженіе было примѣнено къ университетскимъ властямъ въ силу найвысшого постановленія отъ 27 апрѣля 1879 г. — Изъ сената ц. к. университета во Львовѣ: Д-ръ К. Сарницкій, ректоръ".

»Червоная Русь« 08.03.1890 Обрядъ проклятія Мазепы.

Якъ извѣстно, праздникъ Православія, совершаемый восточною церковью въ первую недѣлю великого поста, установлень византійскою императрицею Феодорою (въ 842 г.) въ честь 7 вселенского собора. Тотъ послѣдній изъ вселенскихъ соборовъ, собранный въ Никеѣ, окончательно побѣдилъ иконоборцевъ и другихъ еретиковъ. Въ честь той побѣды, ровно якъ и въ честь 7 вселенского собора, былъ учрежденъ праздникъ Православія. Тогда же было установлено, щобы въ день, когда чествуется Православіе, предавались анафемѣ всѣ враги церкви. Въ Россіи, кромѣ того, существовалъ еще обычай, проклинати въ первую недѣлю великого поста, самозванца Гришку Отрепьева, Ивана Мазепу и другихъ государственныхъ измѣнниковъ. Тотъ обрядъ проклятія получилъ свое начало при Петрѣ Великомъ, который повелѣлъ внести таковый въ церковный чинъ православія. Извѣстно, що поводомъ къ тому послужила измѣна Мазепы въ войнѣ съ Каролемъ XII и переходъ гетмана на сторону послѣдняго. Обрядъ именного проклятія Мазепы удерживался до нашихъ дней и лишь въ недавнее время — лѣтъ 10 до 15 тому назадъ — былъ отмѣненъ святѣйшимъ синодомъ, яко дѣйствіе, утратившое свой историческій смыслъ и ни для чего уже ненужное. Въ томъ обрядѣ різко кидалось въ очи слѣдующое противорѣчіе: Ежедневно въ теченіи всего года въ многочисленныхъ церквахъ, построенныхъ Мазепою, поминалось его имя, якъ создателя храма, а затѣмъ однажды въ годъ то имя предавалось вѣчному проклятію. На то послѣднее противорѣчіе натолкнулся случайно императоръ Николай Павловичъ во время своего пребыванія въ Кіевѣ. Посѣтивши военный соборъ, императоръ — уже передъ выходомъ — окинулъ взоромъ своды церкви и, любуясь ея архитектурою, спросилъ у настоятеля собора: "Кѣмъ построена та церковь?" — Мазепою — боязливо отвѣтилъ настоятель, и слово замерло на его устахъ. "Що же, вы молитесь о немъ?" снова спросилъ царь. — Молимся, когда по уставу церкви возглашаемъ о создателяхъ и благотворителяхъ святаго храма сего — отвѣтилъ настоятель, ободренный ласкавымъ видомъ императора. "Молитесь, молитесь!" съ легкимъ вздохомъ произнесъ императоръ и быстро вышолъ изъ церкви. Вообще то противорѣчіе, повторявшоеся изъ года въ годъ, наводило вѣрующихъ людей съ живымъ христіянскимъ чувствомъ на мысль о неестественности анафемы прежде окончательного суда Божія. Для избѣжанія подобныхъ противорѣчій и недорозумѣній, святѣйшій синодъ постановилъ отмѣнити обрядъ именного проклятія Мазепы, яко обрядъ, не согласный съ ученіемъ Спасителя, и несоотвѣствующій общепринятой церковью точцѣ зрѣнія.

»Червоная Русь« 05.03.1890 Историческая програма.

Двадцать лѣтъ минуло уже отъ поры, когда началась до сихъ поръ существующая система въ виду галицкой Руси и въ теченіи тѣхъ 20 лѣтъ слышимъ постоянныи отзывы на тему: организуймось, солидаризуймось и прч. Бывали случаи, що отзывы того рода не были "гласомъ вопіющаго", вслѣдствіе чего вся лучшая, благороднѣйшая и патріотическая часть нашего народа и его образованного сословія принялась за дѣло организаціи, совокупилacь въ одинъ оплотъ и начинала акцію въ пользу своего русского народа и дѣла.

Русь наша учредила въ теченіи послѣднихъ 20 лѣтъ политическое Общество "Русская Рада" во Львовѣ, нѣсколько политическихъ обществъ (якъ на пр. въ Перемышлѣ, Стрыѣ, Турцѣ, Долинѣ и прч.) на провинціи, поручая тѣмъ Обществамъ вступатись за свои права, высылати правительству меморіалы, жалобы и прч. и поддерживати русскій духъ среди народныхъ масъ. Намъ еще сегодня въ живой памяти первое и второе общіи собранія членовъ Общества "Русская Рада", состоявшіи изъ тысячи народа, прибившого изъ розличныхъ сторонъ нашего тѣснѣйшого отечества; намъ въ живой памяти политическіи меморіалы выдѣла того же Общества, а также депутація его, высланная въ Вѣдень съ меморіаломъ, врученнымъ графу Гогенварту яко врезиденту и другимъ министрамъ яко членамъ тогдашняго министерства.

Позднѣйше, когда оказалось, що съ политическою жизнью необходимо подносити среди народныхъ масъ также просвѣщеніе, тверезость и ощадность — учреждена была въ Коломыѣ многозаслуженнымъ нашимъ народнымъ просвѣтителемъ о. Наумовичемъ и его другомъ о. Дебельскимъ — народная газета "Русская Рада". Вскорѣ послѣ того учредилъ о. Наумовичъ въ Коломыѣ вторую народную газету п. з. "Наука", а вслѣдъ затѣмъ сталъ тотъ же самъ о. Наумовичъ издавати въ упомянутомъ городѣ періодическое изданіе "Читальня" и пропаговати идею учрежденія народныхъ читалень по городамъ и селамъ гал. Руси. Но на томъ еще не конецъ, бо въ 1874 году основано было тѣмъ же самимъ о. Наумовичемъ человеколюбивое и просветительное Общество имени Мих. Качковского, воодушевившое всю галицкую Русь къ труду для просвещенія и возбужденія народного самосознанія среди миліонныхъ масъ. Що идея та не была пустымъ голосомъ — доказало первое по основаніи того Общества генеральное собраніе его членовъ, отбывшоеся въ 1875 году въ Галичѣ, состоявшое найменьше изъ 4.000 участвующихъ членовъ.

Казалось, що народная наша организація поступила значительно впередъ и що въ виду того всѣ выборы и вся политическая дѣятельность нашихъ передовыхъ людей не встрѣтятъ трудностей; между-тѣмъ соймовыи выборы въ 1876 и райхсратныи въ 1879 году доказали, що хотя Русь наша была бы Богъ вѣсть якъ организована, хотя бы самостоятельныи политическіи Общества находились въ каждомъ повѣтѣ, а Общество Качковского имѣло свои филіи въ каждомъ городѣ и своихъ членовъ въ каждомъ селѣ и приселку — выборы въ соймъ и въ держ. думу доставлятъ такій результатъ, якій желаетъ имѣти правительство.

Молодшая русская генерація, крепившаяся и росшая въ то время подъ покровительствомъ сов. Лавровского, яко члена краевого выдѣла, и сов. Вас. Ильницкого, яко члена краев. рады школьной, не залишала по каждой русской политической неудачѣ отзыватись, будь въ отдѣльныхъ брошурахъ, будь въ своихъ органахъ печати, съ критикою старшихъ, на ея языцѣ "поповскихъ политиковъ.

Критика та была весьма легкою и находились люди, который ей вѣрили и мнѣніе критиковъ роздѣляли, а то тѣмъ больше, що въ оную пору, если кто желалъ получити мѣсто не то епископа, но даже каноника или учителя середнихъ школъ, долженъ былъ поступити въ обозъ критикующихъ и пріобрѣсти себѣ покровительство одного изъ двохъ русскихъ членовъ, засѣдавшихъ (очевидно каждый отдѣльно) въ найвысшихъ краевыхъ автономическихъ институціяхъ и репрезентовавшихъ тамъ — своею одною личностію и своимъ однимъ голосомъ — трехмиліонную гал. Русь.

При помощи того рода протекціи убольшилось число нашихъ людей, критикующихъ политику старшихъ и опытнѢЙшихъ патрiотовъ и Русь наша узрѣлась наконецъ розбитою на два отдѣльныи oтъ себе табору.

Людямъ опытнымъ и доброй воли удается отъ поры до времени розрозненныи таборы соединяти, при чемъ — очевидно — старшіи и опытнѣйшіи люди дѣлаютъ молодшимъ всякіи возможныи уступки, дабы ихъ не кинути въ объятія элементовъ, стремящихся не отъ вчера, а отъ столѣтій, подкоповати и ослабляти Русь ея же собственными дѣтьми.

Сегодня дошло до того, що давнѣйшіи "критики", привыкшіи во время сіянія авреоли пок. Лавровского легкимъ способомъ пріобрѣтати маленькіи уступки съ ущербомъ исторической русской партіи — стоять почти ровно съ критикованными — на первомъ огнѣ.

Успѣвши убѣдити одну часть русской публики, що ихъ политическая програма единоспасительная и що историческая русская идея ни къ чему не приведетъ — они испытали теперь, що уступки, въ свое время ними пріобрѣтенныи, обмежались лишь на томъ, щобы розшатати и ослабити историческую Русь, а когда та послѣдняя припустила къ политической акціи также давнѣйшихъ критиковъ, изобрѣвшихъ новую програму и идущихъ новымъ путемъ къ цѣли — оказалось, що молодыи политики нашлись въ такомъ же самомъ положеніи, въ якомъ лѣтъ 10 тому назадъ находились старшіи и опытныи въ народныхъ дѣлахъ наши передовыи люди.

Въ виду новѣйшихъ событій, именно же въ виду послѣдняго выбора въ Бережанщинѣ, поднеслись опять голосы, взывающіи къ сильнѣйшой организаціи. Мы голосамъ тѣмъ вовсе не противны и станемъ поддерживати все то, що имѣетъ въ виду сильнѣйшую организацію нашихъ народныхъ силъ, однако все-таки, скажемъ еще разъ то, що мы уже тысячъ разъ говорили, що организация, если она имѣетъ серіозно переводитись, должна быти передъ ея осуществленіемъ основно и всесторонно обдумана, бо если имѣло бы прійти къ тому, щобы она переведена была такимъ путемъ, якимъ переводились въ свое время при готовленіи къ народнымъ вѣчамъ на провинціи, или якъ приготовлялась во Львовѣ "сaмoстойная" депутація къ нынешнему намѣстнику, когда онъ перенялъ правленіе края то опять выйдетъ результатъ, который и безъ организаціи можно было бы достигнути.

Не скрываемъ того, що въ нынѣшнемъ нашемъ трудномъ положеніи являются съ каждымъ днемъ новыи "политики" и новыи програмы, а всѣ они стремятся больше-меньше лишь къ тому, щобы авторамъ ихъ было выгоднѣйше жити, между-тѣмъ когда фактомъ есть, що единоспасительною програмою для галицкой Руси является та, которую указуетъ ей тысячелѣтняя ея исторія и литература и лишь подъ тою одною програмою можетъ гал. Русь консолидоватись, пріобрѣсти себѣ значеніе у всѣхъ народовъ и респектъ даже у найсильнѣйшого противника, бо лишь въ одной исторіи и литературѣ своей найдетъ она проводную мысль и идею, которыми въ каждую пору, и старшій и молодшій, могутъ воодушевитись и побѣдити.

 

 

 

»Червоная Русь« 18.02.1890 Русское богослуженіе въ польскомъ костелѣ.

По образцу минувшихъ лѣтъ, была отслужена вчера русская соборная литургія въ костелѣ патровъ іезуитовъ во Львовѣ. Въ отсутствіи митрополита, служилъ литургію о. кустосъ А. С. Петрушевичъ въ сослуженіи крыл. о. Бѣлецкого и д-ра Комарницкого и діяконовъ оо. Филиповского и д-ра Мышковского. Во время богослуженія пѣлъ хоръ воспитанниковъ русской дух. семинаріи. Костелъ былъ переполненъ публикою, среди которой находилася также и польская аристократия. Проповѣдалъ якій-то молодый доминиканецъ на тему о вѣрѣ, превознося вѣру "русскую" надъ "цареградскою", которая по его мнѣнію есть bluźniercza. Мы уже не разъ писали о устроиваніи патрами іезуитами того рода богослуженій и указывали на то, що они вмѣсто пользы приносятъ нашой церкви вредъ. Поминувши, що по уставу нашей церкви, иное было у насъ евангеліе, а иное читалъ доминиканецъ изъ амвона, спросимъ лишь, що подумали себѣ собранныи вѣрныи, когда слышали "цареградское" богослуженіе и одновре менно проповѣдь доминиканца, назвавшого то же богослуженіе bluznuercz-имъ. Крайняя пора, покончити съ устроиваніями такихъ богослуженій. — Очевидець.

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 18.12.1891 Poseł Madeyski o t. zw. procesach socjalistycznych.

Koło polskie na jednem z ostatnich posiedzeń poleciło p. Madeyskiemu, ażeby jako specjalny referent budżetu ministerstwa sprawiedliwości wspomniał takie o t. zw. procesach socialistycznych w naszym kraju. Ustęp odnośny przemówienia Madeyskiego w Izbie poselskiej brzmi, jak następuje:
Chciałbym dotknąć sprawy, w której chodzi o działalność prokuratorji państwa w związku z kwestją obsadzania naczelnych posad przy tejże. Przeżyliśmy wcale długi okres czasu, w ciągu którego życie publiczne w Austrji rozwijało się względnie spokojnie. Mówię o względnym tylko spokoju albowiem i tak nie brakowało nam wcale sporów. Te jednak nie wpłynęły stanowczo na ogólny spokój życia publicznego, bo albo trwały zbyt długo, ażeby mogły występować zbyt ostro, albo też miały odrazu charakter lokalny. Na takie spokojne czasy wystarcza może, jeżeli na naczelnych posterunkach prokuratorji państwa stoją urzędnicy choćby i średnich zdolności. Jednakże historja nas uczy, że od czasu do czasu pojawiają się nowe prądy siły elementarnej, które ogarniają umysły ludzkie tak szybko i tak gwałtownie, że zwłaszcza w pierwszej chwili państwo i społeczeństwo czują się niekiedy zagrożone w swoich podwalinach. Nic dziwnego, że w takich chwilach krytycznych występują do akcji natychmiast te organa państwowe, które w pierwszym rzędzie nad bezpieczeństwem społeczeństwa czuwać są obowiązane. Nic dziwnego, że zwracają one natychmiast przeciw takiemu ruchowi ostrze środków prewencji i represji. Tylko o tych ostatnich będę mówił, a mianowicie o działalności prokuratorów państwa, bo idą zawsze pierwsi w ogień. Otóż w podobnych chwilach krytycznych rozstrzyga o rzeczy kwestja, czy ci, ktńrzy działalnością prokuratorji kierują, dorośli temu zadaniu, czyli nie. Od tego zależy nietylko los mnóslwu jednostek, ale także spokój i szczęście całych i licznych rodzin, a nawet w znacznej części przyszłość współczesnej młodzieży. Bo to jest zjawiskiem znanem i naturalnem, że tego rodzaju ruchy mają przystęp najłatwiejszy do wrażliwych umysłow młodzieży. Tymczasem taki ruch niesie w sobi zazwyczaj jakieś ziarno zdrowe, które wymagałoby starannego pielęgnowania, bo daje może ludzkości nadzieję lepszej przyszłości. Ziarno to nie jest tak czyste, ażeby go odrazu wyjąć można. Ono jest poplątane i poprzerastane zgniłym i trującym chwastem, który znów dla dobra społeczeństwa należy odciąć i znizczyć. Ale aby rozpoznać i odłączyć zdrowe ziarno od niebezpiecznego chwastu, na to potrzeba znakomitego wykształcenia, taktu, roztropności i głębokiego umysłu. I biada! społeczeństwu, jeżeli w podobnych chwilach prokurator zdania swojego nie zrozumie, jeżeli brutalną ręką gnieść zechce wszystko, i to nawet, co, jest pełne zdrowej żywotności i co wypadałoby pielęgnować z całą ostrożnością.
Następstwa takiej niezręczności nie dadzą się obliczyć. A najniebezpieczniejszem z nich będzie to, że przeciwko działalności prokuratora zwróci się ostatecznie cale społeczeństwo. I zamiast, żeby go samo popierało wpływem rodziny, rodziców, opiekunów itp., zamiast żeby go miało za prawdziwego przyjaciela, będzie w nim widziało zaciętego wroga i prześladowcę.
Niełatwe to dla mnie zadanie, temat ten szerzej rozwijać. Albowiem od niejakiego czasu z pod powierzchni życia społecznego wydobywają się symptomatyczne zjawiska, które są albo dopiero zwiastunami, albo już satelitami podobnego ruchu. Ich areną z natury rzeczy są przedewszystkiem te kraje, które leżą na granicach państwa, a do nich należy i kraj mój rodzinny. To też tam prokuratorja państwa już kilkakrotnie działać musiała.
Zadanie moje trudne i dlatego, że znam osobiście niejednego prokuratora w kraju, któremu w każdej chwili gotów jestem sumienne dać wiadectwo, że i w najkrytyczniejszych czasach dorósł swemu zadaniu, a przecież niepodobna mi tutaj wymienić jego nazwiska.
Bądź co bądź w kraju moim zerzy się wrażenie, że dotąd już popełniono w tej mierze niejedną niezręczność i że wskutek tego w niektórych kolach panuje naprężenie umysłów, jeżeli nie rozdrażnienie.
Na tych uwagach poprzestaję. Uważałem za swoją powinność przedstawić je rządowi. Zapewniam, że ich intencja jest zarówno bardzo poważna, jak prawdziwie życzhwa. (Oklaski).

»Kurjer Lwowski« 15.12.1891 Przedmioty obowiązkowe i nadobowiązkowe w gimnazjach.

Znaczenie tego podzialu przedmiotów nie jest wszędzie to samo. U nas uczy się młodzież przedmiotów nadobowiązkowych tylko wtedy, jeśli i o ile sobie tego życzy. W Szwajcarji natomiast i przedmioty nadobowiązkowe są dla młodzieży obowiązkowymi, skoro ojciec lub opiekun ucznia przed rozpoczęciem kursu nie oświadczył, iż syn a względnie pupil na ten lub ów przedmiot nadobowiązkowy nie ma uczęszczać. Nie jestto bynajmniej, jakby na pierwszy rzut oka mogła się wydawać, różnica podrzędna, nic nie znacząca. Najdobiłniejszym jej wyrazem, że u nas mało kto uczęszcza na przedmioty nadobowiązkowe, w Szwajcarji zaś większa część uczni korzysta z tych nauk.
Większej jeszcze doniosłości jest następująca różnica. U nas każdy uczeń musi uczyć się wszystkich przedmiotów "obowiązkowych". W Szwajcarji może ojciec, opiekun, uzyskać uwolnienie ucznia od tego obowiązku, czy to ze względu na zdrowie ucznia, czy też ze względu na inne stosunki indywidualne (Gesundheitsrücksichten, anderen indiwiduellen Gründen): Na to, zdaniem naszem bardzo trafne postanowienie zwracamy przedewszystkiem uwagę publiczności i władz szkolnych.
I co do tego, które przedmioty mają wchodzić w zakres nauki gimnazjalnej, a dalej, które przedmioty należy uważać za obowiązkowe, różnimy się od szkół zagranicznych, zwłaszcza szwajcarskich. U nas przedmiotami obowiązkowymi są: logika, psychotogja. W Szwajcarji, a zdaniem naszem słusznie, nie uczą w szkołach średnich wcale tych pjzedmiotów. U nas nauka historji krajowej, dopiero w nowszych czasach wprowadzona, nie jest obowiązkową. Natomiast uczą w Szwajcarji we wszystkich klasach wyższych (= naszym V—VIII) historji powszechnej "z szczególnem uwzględnieniem historji Szwajcarji". Do przedmiotów obowiązkowych należą w Szwajcarji: gimnastyka, ćwiczenia wojskowe (broni palnej i prochu dostarcza państwo); do przedmiotów nadobowiąkowych należą między innymi: język grecki, nauka religji, której zresztą wcale nie uczą w dwóch klasach (= naszym IV. i V.), a coby również naśladować wypadało, jej pojęć podstawowych ("Grundwahrheiten") uczą dopiero w III. klasie gimnazjum wyższego, to znaczy w klasie najwyższej (= naszej VIII).

»Kurjer Lwowski« 07.12.1891 Święty Mikołaj

zjawił się wczoraj o g. 8. wieczorem w salonach Koła literacko-artystycznego, w ktorych w towarzystwie matek i ojców zebrało się około 100 milusińskich w wieku od 3 do 8 lat. Wśród dźwięków muzyki "Harmonji" (którą nawiasem mówiąc, proteguje Koło literackie) wszedł św. Mikołaj (niestrudzony Wlad. Woleński) w otoczeniu aniołka i djabełka i wygłosił następujący wiersz Wład. Bełzy:
Święty Mikołaj z siwą brodą, co rok do dziatwy schodzi małej; dwa go aniołki z boku wiodą, jeden z nich czarny, drugi biały. — Ten, który gwiazdką złotą świeci, i licem cudnie rozjaśnionem, jest wszystkich dobrych, grzecznych dzieci, aniołem stróżem i patronem. — Najmilszy z wszystkich cherubinek, szczodrze je darzy podarkami, ma śliczne lalki dla dziewczynek, dla chłopców książki z obrazkami. — I mówi do nich anioł biały: (a święty glos co idzie z nieba), — trudno się bawić przez dzień cały, o książce też pomyśleć trzeba. — Ucz się więc dziatwo, błagam ciebie, oświecaj umysł nauk zorzą, wiedz, że osiołki nawet w niebie, za karę wodę w beczkach wożą! — Za to ten drugi, z lewej strony, co to ma rogi jak koziołek, na buzi taki zasmolony: to na złe dzieci jest aniołek. — Jeżeli dzieci nie umieją, ni się przeżegnać, ni paciorka, to dla każdego on koleją, dobywa długą rózgę z worka. — Lecz że ta nie mi brzydkiej dziatwy, bo ta została gdzieś za progiem, więc z nim postąpić sposób łatwy: a ruszaj sobie z panem Bogiem. — A ty złocisty mój aniele, spraw, niech się dziatwa dobrze bawi, daj zdrowia, szczęścia, dziatkom wiele, i niech im Pan Bóg błogosławi.
Po wygłoszeniu powyższego wiersza ulotnił się św. Mikołaj i rozpoczęło się losowanie fantów.
P. Darowski imieniem komitetu wręczał dziatwie cukry, ciasta i rormaite bawidełka.
Milusińscy zachwyceni pozostali do g. 9. w Kole — św. Mikołaj przypadł im bardzo do gustu. Aranżerami tańców i innych zabaw milusińskich, byli pp. Darowski i Marceli Harasimowicz. Wydziałowi Koła należy się uznanie za to, że nie zapomniał o maluczkich, którzy wynieśli miłe wspomnienie z Koła, gdzie ich ojczulkowie dość często przebywają, a w ostatnich czasach, dzięki zabiegom wydziału częściej, aniżeli dawniej, kiedy np. odczyty należały do niezwykłych niespodzianek.

»Kurjer Lwowski« 03.12.1891 Mniemana rocznica.

Mamy poszlaki zatrważającej i smutnej nieznajomości dziejów naszych. Od miesiąca przeszło dają się słyszeć glosy w kołach prywatnych, i to w sferach rozszczących sobie miano do wykształcenia, że na r. 1892 przypada żałoba narodowa, jako smutna pamiątka drugiego rozbioru Polski. Podobnie jak w r. 1872, ma być i w r. 1892 obchodzoną żałoba narodowa wszędzie, nie powinny więc odbywać się żadne zabawy taneczne, bale, zebrania itp., projekta, które niepokoją i bałamucą publiczność.
Niepokoją dlatego i bałamucą, bo mnóstwo pożytecznych instytucyj publicznych stoi dachodami z zabaw publicznych, mnóstwo warstatów i handlów zaopatrzyło się już w zapasy na karnawał i licząc na odbyt większy, zapewnia dostatniejszy zarobek mnogiej rzeszy pracowników i pracownic, dla których wśród ogromnej drożyzny artykułów żywności nie może być rzeczą obojętną czy mają sposobność zarobkowania, czy nie.
Owoż wszystkie te zaniepokojone kola społeczeństwa, niechaj przyjmą do wiadomości, że rocznica drugiego podziału Polski nie przypada na rok 1892, lecz dopiero 1893.
Niech zaglądną do pierwszej lepszej książki dziejów Polski, a przekonają się, że 14. lutego 1792 dopiero sejmiki prowincjonalne przyjęły konstytucję 3. maja. — 14. maja 1792 Branicki Ksawery i Potocki Szczęsny zawiązali konfederację targowicką i przywołali na pomoc Moskali, którym Kościuszko dał lekcję 17, lipca 1792 pod Dubienką. W pięć dni później Stanisław Ciołek Poniatowski, król, przystąpił do tej łotrowskiej konfederacji, która najazd moskiewski uważala za rękojmię przywrócenia "złotej wolności szlacheckiej" i Katarzynie hołd składała "za uratowanie Polski" przed jakobinizmem rewolucji francuskiej. Na podstawie tego hołdu Katarzyna i Fryderyk pruski zabrali kilka tysięcy mil kwadratowych Polski na początku 1893, a sejm grodzieński sankcjonował te zabory 23. lipca i 23. września 1803 r., wciągając je za inicjatywą marszałka niebliskiego do protokołów sejmowych. Rocznice więc tych ostatnich dat są dla nas dniami postu i pokuty, ale aż w r. 1893, nie zaś w roku przyszłym.
Na rok 1792 przypada tylko smutny fakt konfederacji targowickiej, a tę święcić chyba mogą tylko stańczycy. Baczność więc, żeby nieoględnen postępowaniem, zdradzającem ogromna ignorancją dziejów naszej ojczyzny nie wywołać śmiechu i politowania. Niestety ta nieznajomość dziejów objawia się nawet w klasach wykształconych. Na gwałt urządzano w tym roku niektóre zabawy, wieczorki z tańcami na dzień św. Klementyny i Katarzyny, a mnóstwo tych wieczorków zapowiedziano na koniec roku w grudniu, by "można się wytańczyć" przed nastaniem długiej przerwy, mającej zajść wrzekomo z powodu rocznicy drugiego rozbioru. Czyż w domach polskich nie ma już Lelewela, Anczyca, Siemieńskiego, gdzieby się młodzież mogła poinformować o dziejach ojczyzny? Okropne to znamię stanu nauki w naszych szkołach!

»Kurjer Lwowski« 01.12.1891 W sprawie wyższego wykształcenia kobiet.

Jak wiadomo, pierwszym warunkiem dostania się na uniwersytet jest złożenie w gimnazjach państwowych egzaminów, dla otrzymania świadectwa dojrzałości, maturitatis. Były już przykłady, iż młode uczennice w Galicji świadectwa takie nawet z odznaczeniem otrzymywały, nauka wszakże, jaką w tym celu musiały pobierać, była ściś'e prywatną i zazwyczaj bardzo kosztowną. O ułatwieniu jej nabywania przez założenie gimnazjum żeńskiego, na razie nie ma mowy, nietylko ze względów finansowych, lecz także z braku wiary, czy znajdzie się istotnie znaczniejsza liczba panien, których rodzice, czy opiekunowie, w kierunku wykształcenia dążyćby chcieli do zapewnienia im owych wyższych i niezależnych stanowisk, jakie w przyszłości dać powinno kobiecie ukończenie pełnego kursu gimnazjum i studjów uniwersyteckich. Dotąd były, co prawda, dowody usiłowań w tym dachu, podejmowanych najczęściej przez same uczennice, obdarzone wybitnemi zdolnościami — i narzekania rodziców, lub opiekunów na bajecznie wysokie koszta prywatnego kształcenia młodzieży żeńskiej w rozmiarach, odpowiadających kursom gimnazjów męskich.
Pierwszy krok trafny w tej kwcslji uczyniła w Krakowie właścicielka 8-klasowego zakładu naukowego żeńskiego p. Marja Serwatowska, która ogłasza, iż z dniem 2. stycznia 1892 r. otwiera kurs przygotowawczy dla panien, zamierzających zdawać egzamina w gimnazjach męskich wymagane i przysposabiać się do matury. Jestto praktyczne podjęcie myśli ułatwienia pomocy naukowej dla tych uczennic, które czy to same, czy z woli swoich rodziców zamierzają studja takie odbywać. Lekcje dawać będą profesorowie gimnazjalni. Koszta nauki zbiorowo udzielanej muszą być znacznie niższe, aniżeli dotychczasowe osobne, w prywatnych domach odbywające się tego rodzaju kształcenie jednostek. Kursa każdej klasy rozpoczną się, jeżeli się zgłosi kilka bodaj tylko uczennic. Każda z nich z końcem roku będzie mogła składać egzamin w gimnazjum, a rodzice w sposób będą informowani o postępach.

28.11.1891 "Ogłoszenie konstytucji 3. maja."

Obraz Jana Matejki.
Po upadku politycznym Rzeczypospolitej pozostała nam prócz stuletniej niewoli, prócz rozczarowań i wstydu, pamięć wielkich czynów i nadzieja, pozostał nam lud, praca i pokuta.
Wród ciernistej i ciemnej drogi, po jakiej stąpamy, błyskają nam jasne światła tych czynów, których koroną było ogłoszenie konstytucji. Fakt to był wielki i wspaniały, chwila trwająca wiecznie w pamięci naszej, a na kartach historji doniosłe zajmująca znaczenie, tem większe, że powstała w dniach państwowej niemocy i nierządu, w chwili, kiedy godziny życia politycznego były już policzone, kiedy niezadługo miano się ostatecznie podzielić szmatami ziemi naszej, jak szatą ukrzyżowanego Chrystusa!... Czyn zrównania wszystkich stanów stał się niejako żywym i wiecznie żyjącym protestem przeciw bezprawiu, jakie na nas popełniono prawem kaduka i posostal jasnym promieniem słońca, który powinien nam przyświecać na dalszej drodze naszego życia tulaczego.
Dzień 3. maja nie mógł bez wpływu pozostać na ówczesną poezję i literaturę i w niej też pozostawił nam źródło ciepła, które dzisiaj zagrzewać i podniecać jest w stanie. Nie dziw więc, że i stuletni obchód rocznicy tego wielkiego dnia rozbudził na nowo poezję w cześć dla siebie, rozbudził sztukę, której przed stu laty zaledwie ślady istniały, a która dzisiaj z przepychem i blaskiem stanęła na równi z literaturą do uświetnienia obchodzonej pamiątki. Ma prawo do bytu naród, który przez cały szereg lat niewoli stworzył u siebie sztuki plastyczne, ma prawo do życia i sztuka zrodzona w niewoli, a tak głośno niosąca w świat szeroki dowody istnienia narodowości i cywilizacyjnych jej postępów. Między nami z jednej, a prawem pięści z drugiej strony wre dalej zażarta walka o każdy dzień, przegradzający nas od powrócenia nam praw należnych, ale ową bronią teraz jest praca nad oświatą naszego ludu i nasza sztuka! A w historji tej sztuki na pierwszem miejscu zapiszą wieki imię: Jana Matejki.
Potężnym talentem swojej indywidualności przesunął on przed oczy nasze cały szereg obrazów z przeszłości, wskrzesił i plastycznie pokazał chwile upokorzeń i radości, podniósł cześć dla czynów minionych, wzmocnił miłość do przyszłości, a przedewszystkiem dowiódł możliwego rozwoju sztuki i obudził do niej zamiłowanie.
Matejko zajął od pierwszej chwili tak wybitne stanowisko, jako malarz polskiej przeszłości narodowej, jakiego po nim nie jest w stanic zająć żaden z artystów, chociażby nawet w przybliżeniu.
Potrafił on poruszyć nerwami całej masy narodu polskiego i wpłynąć na artystów pobratymczych, zwracając ich ze zwykłej drogi banalnych i szematycznych tematów do badania swojej przeszłości i czerpania w niej natchnień tworzenia. Ale każdy wielki talent, zwany dzisiaj powszechnie "genjuszem", jest w sobie zamknięty i pracuje li tylko podług własnej indywidualności. Naśladujący go, są zwykle miarnotami, nie mającymi żywotnej siły, to też prędzej czy później giną marnie i bezpowrotnie. Genjusz, wskazuje tylko drogę, po której inni iść mogą, ale sposobów do chodzenia każdy sam sabi szukać jest obowiązanym. Jego sposoby, są tylko dla niego i tylko jego indywidualna potęga niemi się posługiwać jest wstanie.
Jedną z wielu potęg Matejki działania na widzów i porywania tłumów, jest bezgraniczna prawie siła jego uczucia w odtwarzaniu wyraża stworzonej przez siebie postaci, a równocześnie przeczucie tendencji, jaka w danej chwili może oddziałać na społeczeństwo. To też prace Matejki można podzielić podług ich znaczenia na pewne epoki, które pozwalają nam doskonale rozumieć stan duszy artysty w chwili pewnych wypadków, działających na masy, wymagającej przez swoje nerwowe rozdrażnienie sztuki albo literatury tendencyjnej. Że Matejko potrafił każdą pracą swoją zadowolić to wymaganie, jest to tylko dowodem jego olbrzymiego uczucia i zrozumienia ducha narodowego.
Każdy obraz Matejki, jest odtworzeniem chwili, stanowiącej epokę w naszej historji. Połączenie Polski z Litwą, dało artyście temat do obraza "Unja Lubelska', zgniecenie na dłuższy czas potęgi Moskwy tworzy "Batorego pod Pskowem"; bezład i wybryki niczem nieokiełznanej szlachty, wyzyskującej złotą wolność, rabującej pracę kmiotka i rzucającej się w przepaść upadku dało nam "Kazanie Skargi!" Ile tu prawdy i wyrazu!... Kto raz widział Skargę, ten całe życie go pamiętać będzie, a typy z , "Unji Lubelskiej" pozostaną nie śmiertelne, bo Matejko włożył w nie całą swoją duszę, którą odczul i odgadnął ówczesne charaktery i sposób odbierania wrażeń.
Następują czasy wstrętne i podłe szalbierstwem i sprzedażą własnej ojczyzny! Możnowładztwo i buta magnaterji doprowadza ją do upadku. Za pieniądze, za wieczne używanie oddają na łup Moskwy własnych braci i ziemię krwią ich napooną! Oburzają się na jednego czlowieka uczciwego, co kochając te ziemię ped nogi im się rzuca, nawołując do opamiętania. Ta zbrodnia, na własnej matce-ziemi spełniona, natchnęła Matejkę do obrazu "Rejtan". Przypominam tylko, jaką burzę wywołało ukazanie się tego obrazu. Jakiemi środkami wpływano na artystę, aby obrazu publicznie nie pokazywał i nie kompromitował całej przeszłości narodowej! Sumienia się poruszyły na rzuconą im przed oczy z taką siłą i brutalną prawdą wstrętnego czynu.
To też jakby dla złagodzenia tego wrażeńia powrócił artysta do dalszych nam wieków i zrobił "Bitwę pod Grunwaldem".
Między temi pracami, które olbrzymim rozmiaremi swoim i potrzebnemi sludjami mogłyby już wypełnić życie artysty, widzimy wiele mniejszych, które nazwaćby można rodzajowemi, chociaż estetycy nasi tak samo je do historycznych zaliczają. Są między niemi prawdziwe arcydzieła, kto wie czy nierównie piękniejsze od owycli olbrzymów, wśród których gubi się widz i patrzy ciągle w objaśnienia. Taki "Zygmunt i Barbara", "Wit Stwosz", "Maćko Borkowicz", "Zawieszenie czwonu Zygmunta", "Kochanowski nad zwłokami Urszulki", "Stańczyk" i wiele innych, to prawdziwe perły w dziejach światowej historji sztuki.
I Matejko, ten "mistrz", jak go nazywamy, pie pozostał obojętnym na echo obchodu rocznicy 3 maja. Wrażliwa dusza jego, odbierająca uczuciem swojem każdy ton wibrujący w narodzie, musiała pochwycić nowy temat nadający się do tendencyjnego cyklu i bez względu na podszarpane zdrowie pracą ludzkie przechodzącą siły, pokazał nam nowy obraz p. t. "Ogloszenie konstytucji".
W obrazie tym pozwolił sobie Matejko na zmiany, jakie zwykle w obrazach czyni. Jako malarz tendencyjny, nagina on tak porządkowe czyny w historji jak i osoby działające do swoich przekonań, aby tem wyrażniej zaznaczyć nie sam fakt, ale całą epokę, o której tendencję mu chodzi. To też całą scenę ogłoszenia konstytucji przemósł z kościoła na ulicę, bo tu mógł łatwiej przedstawić zapał i potężnie dzialająca na tłumy radość. Tutaj również wprowadził ludzi, którzy albo przy uroczystości nie byli, albo nawet już leżeli w grobie. Pracuwali oni jednak nad powstaniem konstytucii, przygotowali jej ogłoszenie, a przez to samo stanowili epokę i mają prawo do znajdywania się na obrazie.
(Dokończenie nastąpi.)
[Kurjer Lwowski, 27.11.1891]
Cały tłum różnobarwnych postaci dygnitarzy i posłów posuwa się ku portalowi katedralnego kościoła. Na stopnie wstępują — zanadto może teatralnie — król z wyciągniętemi rękami i rozpromienioną twarzą, odziany czerwonym płaszczem z gronostajami. Przed nim burmistrz Warszawy Deckert z córką, rzucającą pod stopy królewskie kwiaty, a tuż pod baldachimem, czekającym na króla, stoi w otoczeniu dam... pani Grabowska. Za królem ciągnie się cały szereg postaci, jak: Branicki, Czetwertyński, Piatoli, Matuszewicz, Ignacy Potocki i doskonała w ruchu figura Kołłątaja, z oburzeniem patrzącego na rzucającego się na ziemię opozycjonistę Suchorzewskiego. Poza nim widać grupę marszałków Małachowskiego i Kazimiera Sapiehę, niesionych na rękach zwolenników konstytucji, a obok z podniesioną chorągwią narodową postępuje Kościuszko. Za tą grupą stoi Andrzej Zamoyski w stroju francuskim, który obok Staszyca prowadzi za rękę ubranego w kożuch wieśniaka.
Przed szpalerem gwardji narodowej siedzi na koniu Józef Poniatowski, a w lewo i prawo tłumy ściśniętego narodu. Tło obrazu stanowi architektura. Z prawej strony portal katedry, z lewej inna wielka budowla, a w środku perspektynicznie wyciągnięta ulica Św. Jana z widniejącym zamkiem królewskim. Architektura oświetlona błyskami zachodzącjgo słońca wspaniale się przedstawia, chociaż nie jest najlepiej wykreśloną. Na calym obrazie tłum i ścisk nie do opisania. Godzinami, dniami całemi patrzćby trzeba i postać po postaci poznawać i do całości dosuwać. Grup nie wiele, a te, co są, nie występują z tłoku innych osób.
Drugie plany i dalsze nawet, z tą samą siłą, co i pierwsze malowane — koloryt przepełniony jaskrawemi barwami o obrysowanych brunatnych konturach drżących — sprawia właściwy obrazom Matejki niespokój, a na widzu robi pewnego rodzaju nerwowe oczekiwanie. Nerwowość tę wywołuje także i sposób stawiania figur. U Matejki wogóle postacie stoją za mało pewnie i silnie. W obrazie "Konstytucji" widać to na niosących Małachowskiego, i prawie że na wszystkich figurach, widocznych z tylu.
Niepokój wywołują również ręce z rozbiegającemi się zawsze palcami i o wielkim wyrazie, co zresztą należy już do nieuniknionej maniery wielkiego artysty. Wyrazy twarzy u każdej ze znajdujących się na obrazie postaci, to same arcydzieła, pomimo, że nie wszystkie są podobne do tych, których mają przedstawiać. Aksamity, brokaty i złote wyszywania są przepyszne w wykonaniu i aż nadto szkodliwie działają w obrazie swoją prawdą i naturą. Koloryt, podłożony jak zwykle tonem fioletowym, działa nadzwyczaj efektownie, ale jaskrawo.
W ostatnich swoich obrazach poszedł i Matejko za prądem czasu i przekonał się o potrzebie rzeczywistej powietrza w obrazach, których sceny odgrywają się pod golem niebem. To też tak "Kościuszko po bitwie Racławickiej", jak i "Ogłoszenie Konstytucji" dominują ponad innemi większą prawdą powietrznej perspektywy i bytnością samego powietrza. Jest to wielkie ustępstwo ze strony genialnego artysty na korzyść nowych prądów w sztuce, które nie są przecież tak pogardy godne, z jaką je większośc naszych polskich krytyków traktuje. Każdy nowy kierunek zdobywa sobie zwolenników i opozycjonistów. Nie dowodzi to jednak wcale chęci "zagłady historycznego malarstwa", ani "reformatorskich zamachów, pragnących zupełnie zmienić jego istoty".*)
W sztuce, która dochodzi najwyższej swojej potęgi i utrzymuje się na wyżynie przez dluższy przeciąg czasu powstaje maniera. Wśród maniery znachodzi się człowiek, nie odpowiadający tej manierze czyli szematyzmowi ogólnych pojęć i zwraca się do czegoś innego — do natury zwykłej, brutalnej, którą z całą naiwnością naśladuje. Za nim idą inni, tworzy się zastęp zwolenników, wymiana zdań, walka, szkoła przeradza się i uzdrawia tę manierę, aby uczynić epokę i znowu dalej dochodzić do maniery. Tak było zawsze, jest i będzie tak samo, jak są i będą tacy, którzy, nie wierząc sami w to, co głoszą, wmawiają koniecznie, że "racjonalizm zakwestionował praw bytu kierunkowi historycznemu w sztuce", albo że fantazja Matejki "nie mogąc się utrzymać w polożeniu równoleglem do przedstawianych zdarzeń wzbiła się wyżej, porwana odśrodkową silą pociągu symbolistycznego".(sic!)**)
Matejko obrony nie potrzebuje, bo potęga jego indwidualności i odgadywania charakteru chwili, w jakiej dana scena się rozgrywała, jest tak wielką i tak przekonywającą, że działa na każdego od pierwszego spojrzenia na jego obraz. Chociaż więc wiemy, że kompozycją swoją odbiegi w "Ogłoszeniu Konstytucji" od opisów współczesnych, chociaż wprowadził do działania osoby nawet nieżyjące podówczas, to pomimo tego przekonywujemy się, że tak, a nie inaczej uroczystość ta przedstawiać się musiała.
Ten nastrój świąteczny, te ruchy współdziałających postaci, te wyrazy zmuszają nas do hołdu dla wielkiego artysty mimo widocznych braków po całym rozrzuconych obrazie. Dlatego też mylne jest zdanie o wszelkich symbolach i mistycyzmach przypisywanych Matejce. Czynią to zwjkle ci, którzy koniecznie chcą coś powiedzieć, a nie mając fachowej i krytycznej znajomości przedmiotu, ratują się frazesami, do których ich uprawniają jakoby "niebiańskie postacie" w jego dziełach.
Matejko jest na wskróś realistycznym, tak w grupowaniu i układzie poszczególnych osób, jak i w samem wykonaniu szczegółów. Każda jego kreacja wyraża aż nadto zrozumiale epokę czasu, w której żyła, a kompozycjami swojemi stara on się w jak najprawdziwszy sposób przedstawić to, co czuje, aby wywołać w widzu te same uczucia i pobudzić go do myślenia nad sceną i tematem. Takim miał być i jest ostatni jego obraz, a jeżeli chodzi komuś o symbolikę, to przyznam, że i tej w nim nie brakuje. Taka szlachta, podnosząca za dobre słowo w entuzjazmie "brata-magnata" — albo taki Suchorzewski, któremu karty do grania z kieszeni się wysypały, to rzeczywiście aż nadto symboliczne przypomnienie obecnej chwili, w której wysprzedajemy się Niemcom ze świętej naszej ziemi dla Monaco!...
*) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
**) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
Roman Lewandowski.
[Kurjer Lwowski, 28.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 25.11.1891 P. Wilołd Korjtowski,

wiceprezydent krajowej dyrekcji skarbu, rozesłał w łych dniach okólnik po wszystkich biurach, w którym przestrzegł przed tem, ażeby urzędnicy nie posyłali do niego żadnych ciotek, ani wujów, ani posłów, ani też innych dygnitarzy z próśbą o protekcję. P. Korytowski zaznaszył, że takie nachodzenie i maltretowanie go nic nie pomoże petentom i przeciwnie zaszkodzić im nawet może. Pochwalamy ten krok p. Korytowskiego, który widocznie na serjo zabiera się do reform pożądanych, a skoro niejedno złe dzieje się tam jaszcze, to położyć je chyba należy na karb dawnego szablonu. Trudno uwierzyć, a przecież faktem jest, że biedacy w tym urzędzie, zanim otrzymają adjutum 400 złr. po zdaniu nawet egzaminu, pełnia funkcje nieplatnych praktykantów po 2 i 3 lata. Czy to w porządku, że państwo wymaga od kogoś usług bezpłatnych? A wiedzieć należy, że praktykanci ci pracują tak samo, jak urzędnicy. Jest to wyzysk, ludzie ci umierają formalnie z głodu, czekając jak zbawienia na adjutum. Nądzarzy tych bezpłatnych, umierających z głodu, szefowie od kilku miesięcy pocieszali tem, że wyszlą ich na komisje do Zabłotowa, Jagielnicy i Monasterzysk, po odbiór tytoniu. Nie jestto wcale miła wycieczka. Od rana do nocy trzeba stać przy odbieraniu tytoniu podczas mrozu i za to dostaje się miesięcznie kilkadziesiąt guldenów, w Zablotowie i Jagielnicy trwa to 2 miesiące, a w Monasterzyskach zaledwie 4 tygodnie.
Dla biedaków wycieczka ta oznaczać miała zdobycie monety, której zresztą nigdy nie widzą, a to, co przepisując nocami zarabiali, nie wystarcza w obecnych czasach nawet na suchy kawałek chleba:
Wyrządzono im niespodziankę. Nagle dowiadują się, że na 26 wyjeżdżających na te komisje, znajduje się zaledwie trzech z kategorji najbiedniejszych, a reszta składa się z samych takich, którzy pobierają adjutum albo też są już urzędnikami. Kilku na wiadomość o tem, gdy wszystkie ich nadzieje i rojenia rozwiały się w jednej chwili, rozpłakało się w biurze rzewnemi łzami. Trzej nieszczęśliwcy wyjeżdżają do Monasterzysk, gdzie komisja urzędować będzie tylko miesiąc. Jeden z pominiętych wziął na odwagę i udał się z zażaleniem do p. Korytowskiego, który wysłuchał go i uznając słuszność skargi, wypłacić mu kazał zapomogę a oprócz tego wysłał go na komisję. Krok ten wywołał u biedaków otuchę i spodziewają się, że p. Korytowski wglądnie w całą tę maszynerję i naprawi to, co ozna za złe i niesprawiedliwe. Podług nas niesprawiedliwem jest przedewszystkiem żądanie bezpłatnej pracy od biedaków, którym — gdy po kilkoletniem przymieraniu głodem otrzymają rocznie aż 400 złr., każą natychmiast sprawiać uniform za sto kilkadziesiąt gld. P. Korytowski, gdyby chciał zbadać te wszystkie szczegóły, niezawodnie postarałby się o usunięcie niesprawiedliwości, a gdyby to zrobił, zasłużyłby sobie na uznanie społeczeństwa i wdzięczność biedaków.

»Kurjer Lwowski« 21.11.1891 Rada m. Lwowa

odbyła wczoraj wieczorem posiedzenie, które zagaił prezydent Mochnacki. Przed przyjściem do porządku dziennego radny Jonasz wniósł interpelację w sprawie petycji, wniesionej 22. grudnia 1888 przez kierowników i kierowniczki lwówskich szkól ludowych o podniesienie dodatku na mieszkanie. Dotąd na petycję tę proszący nie otrzymali żadnej odpowiedzi.
Prezydent odpowiedział, iż rada nie zechce zapewne przy końcu swej kadencji obciążać budżet miejski tak znaczną sumą, ale przyrzekł sprawę tę traktować regulaminowo.
Po załatwieniu kilku rekursów w sprawach budowniczo-policyjnych przyjęto w uchwale drugiej wnioski w sprawie ulg podatkowych dla nowych budynków, mających powstać w miejsce domów, które w celu asanacji miasta będą zburzone; uchwalono zbudować zgorzałe budynki na folwarku miejskim Lewandówka, wydzierżawiono na dalsze trzy lata połowę dóbr Pniatyn Leibie Loewenkronowi za rocznym czynszem 1800 zł. tj. o 300 zł. więcej, niż dotąd, i powierzono dostawę obuwia dla straży ogniowej od 1. stycznia 1892 szewców i Smolnickiemu.
W celu przekonania się, czy budynki szkoły realnej i gimn. Franciszka Józefa potrzebują naprawy, wydelegowano komisję, złożoną z prof. Zacharjewicza, Kędzierskiego, dr. Strojnowskiego, Soleckiego i dyr. Hochbergera.
W końcu postanowiono przedłożyć kontrakt najmu z właścicielami kamienicy przy ul. żółkiewskiej I. 109. W domu tym ma być pomieszczony zapasowy szwadron 4. pułku ułanów.
Następnie odbyło się posiedzenie tajne, na którern bezpłatne miejsce w konserwatorjum muzycznem nadano Anieli Flaczynskiej, Eugenji Lang, Jadwidze Mochnackiej i Ewelinie Batyckiej.
W "Lutni" zaś nadano takież miejsca: Olszewskiej Kazimierze, Radkiewiczównie Wandzie, Władyczynównie Helenie, Babeckiej Mieczysławie i Stanisławie Iwanickiej.

»Kurjer Lwowski« 18.11.1891 Mylny alarm.

Z Tarnopola donoszą nam 16. bm.: Nietylko giełdę wiedeńską zaniepokoił prezes Koła polskiego, Jaworski, swoją opowieścią o "sytuacji bardzo poważnej", która stanęła na przeszkodzie uwzględnieniu żądań naszych co do decentralizacji zarządów kolejowych w sposób zupełnie taki sam, jak w roku 1888 umiano przełamać opozycję przeciwko zaszczepieniu pruskich pomysłów o podatku gorzelnianym. My tutaj na pograniczu doznaliśmy jeszcze innych wzruszeń, które stały w ścisłym związku z augurstwem p. Jaworskiego. Wczoraj zrana zjawił się w Tarnopolu oficer rosyjski z sierżantem. Obaj w pełnej paradzie wprost z dworca udali się do tutejszego c. i k. komendanta stacyjnego, jen. Rippa, i po krótkiej tamże wizycie zakwaterowali się: oficer do hotelu Puntscherta a sierżant do koszar załogi austrjackiej, liczącej parę bataljonów piechoty nr. 15 i parę szwadronów jazdy dragońskiej, tj. siłę dostateczną wprawdzie do zwalczenia inwazji dwóch sałdatów, ale zbyt małą na skonstatowany urzędownie wypadek "sytuacji bardzo poważnej". Łatwo tedy pojąć, jaki rwetes powstał w umysłach na widok szyneli z baraniemi czapkami. Historja o poważnej sytuacji nabrała od razu żywej rzeczywistości, choć na godzinę przedtem jeszcze uważano ją tylko za humorystyczny wybieg prezesa Koła polskiego, by nietylko ocukrzyć fiasco z decentralizacją kolejową, ale za jednym zamachem przygotować także umysly do uchwalenia nowych miljonów na cele militarne.
Przypomniano sobie równocześnie, że w cywilizowanych krajach wszelkie wojny rozpoczynają się formalnością wypowiedzenia, czyli deklaracji, którą strona wypowiadająca uskutecznia zwykle zapomocą parlamentarza, tj. oficera z trębaczem. Skombinowano więc na prędce komunikat Jaworskiego z przybyciem dwóch "Moskali" do komenderującego jenerała tutejszego i trwożliwe grupy zaskoczonych takiemi zdarzeniami mieszkańców stolicy podolskiej puściły w niepamięć Baworowskiego z Weiserem, a w wyobraźni swojej widziały już chmurę rozpasanych jędz wojny, słyszały huk uchacjUszÓw — od strony Stanisławowa i w przewidywaniu okropnych nieszczęść debatowały już o emigracji.
P. Bóg jednak łaskaw. Chociaż sytuacja Koła polskiego jest w poważnym stanie, to jednak do katastrofy jeszcze nie blisko. Post nubila Phoebus. Popołudniu mieliśmy wyborny koncert kapeli wojskowej w Sokole, i tam okazało się autentycznie, że "Moskale" wzmiankowani przyjechali w bardzo zwyczajnych pokojowych zamiarach. Oto na dziś przypadła przed sądem przysięgłych rozprawa o zamordowanie jakiegoś polowego na granicy. Świadkiem klasycznym zbrodni miał być sierżant objeszczyków. Więc zawezwany drogą dyplomatyczną przybył na rozprawę, a z nim podług regalaminu wojskowego — oficer. I tak wyjaśniła się sytuacja. Oficer nazywa się trochę oryginalnie: Gołembatowski, ale jest rodowitym Polakiem, ożenionym nawet z Polką, i to z Galicjanką, a przyjęcie, jakiego tu doznał od wojskowych austrjackich, zadało nnjzupełniejszy kłam rozgłoszonemu istnieniu sytuacji "bardzo poważnej". Giełdy mogą być spokojne. A p. Jaworskienu wypadałoby mieć w pamięci niemieckie: "Spicie nicht mit Schiessgewehren", co podobno w tlumączeniu polakiem znaczy: Nie strzelaj — bez prochu!

»Kurjer Lwowski« 17.11.1891 Patentowana fabryka historji.

(Teatr polski we Lwowie od r. 1881 do r. 1890 napisał Stanisław Pepłowski. Lwów 1891., nakładem autora).
(Dok.) Na st. 10 swej książki rzuca się p. St. Pepłowski na Miłaszcwskiego za wpuszczenie na scenę lwowską trupy gimnastyków i tancerzy "The J. I. Phoites".
Na str. 53 czyni zarzut taki sam śp. Janowi Dobrzańskiemu, że pozwolił na scenie skarbkowskiej popisywać się towarzystwu gimnastycznemu "The Mefistos".
Barącz zgrzeszył w oczach p. Peplowskiego zezwoleniem na nadpowietrzne produkcje w teatrze panny Grigolatis — lecz o Liliputach, sprowadzonych przez obecne przedsiębiorstwo do gmachu skarbkowskiego i o zorganizowaniu idjotycznem baleta, niema w książce ani słowa. Dowód to bezstronności autora.
Na str. 82 nazywa utwór Wildenbrucha pt. "Aktorowie dworu" dramatem szpitalnym. Szkoda, że p. Stanisław Pepłowski nie przeczytał recenzji Pawła Lindaua o tej sztuce, zamieśzczonej w berlińskim Borsen-Courier, byłby przynajmniej mial pojęcie, czem jest ten dramat i jakie posiada zalety, a wtenczas nie byłby się ośmieszył napisaniem takiej niedorzeczności.
Przedstawienie sprawy strejku aktorskiego, zaszłego w pierwszym zaraz miesiącu po objęciu dyrekcji przez obecne przedsiębiorstwo, wyszło w ksążce p. St. Pepłowskiego w tukiem świetle, że chcąc poddać krytyce to, co popisał szanowny autor, trudnoby nam było utrzymać się w należytym tonie, dla tego raczej przemilczamy o wstrętnem i oszczerczem rzucaniu się p. St Pepłowskiego na artystów, broniących się przed wymierzonym na nich wyzyskiem i przystępujemy do zakończenia naszego sprawozdania, zbył może długiego w stosunku do wartości rzeczy, którą podjęliśmy rozebrać.
Sądu o całości nie wydajemy, lecz zostawiamy to samemu autorowi, cytując jego własne słowa wypowiedziane przy ocenie pewnej pracy, napisanej przez kogoś trzeciego, sumiennej a posiadającej nierównie wyższą wartość i mniej pretensjonalnie napisanej.
W nr. 253 z r. 1886 pisze p. St. Pepłowski w Dzienniku Polskim co następuje:
"Z dziejów teatru lwowskiego" (1830 — 1840) napisał St. Blotnicki, Lwów, 13 stronnic. "...Klejonkę p. Blotnickiego stanowią same odpisy aktów wydziału stanowego, z których nie można sobie wyrobic pojęcia o stanie sceny lwowskiej w przeciągu owych 10 lat, a tytuł broszury jest śmieszny i pretensjonalny. Na taką robotę szkoda czasu i atlasu".
Ponieważ książka p. St. Pepłowskiego nie jest niczem więcej, tylko właśnie klejonką tych samych żródeł czerpaną, a do tego napisaną z pewna z góry wytkniętą tendencją apologji obecnych przedsiębiorców... cóż o niei powiedzieć? własne słowa p. Stanisława Pepłowskiego "szkoda czasu i atłasu".
Może p. St. Pepłowskiemu robić reklamę uslużny kolega odcinka Dziennika Polskiego, wolno przygarniętemu do redakcji tegoż pisma Stachowi Pancernemu wypisywać dla "Dziejów sceny lwowskiej" p. St. Pepłowskiego pinegieryki po Kurjerach Polskich w Krakowie, ale bezstronny śmiertelnik przeciętny, który otwartemi oczyma śledził przejścia teatru lwowskiego w ostatniem dziesięcioleciu, musi sobie powiedzieć, że książka p. Stanisława Pepłowskiego wzbogaciła naszą literaturę o płód poroniony, mijający się na każdym kroku z prawdą.
Na uspokojonie Dziennika Polskiego, który solidaryzując się z p. St. Pepłowskim, w własnym już imieniu kruszy kopię za swym wspólpracownikiem i powołując się na Józefa Koeniga, powagą tego wytrawnego znawcy teatru chce oslonić niefortunnego autora "Historji(?) teatru lwowskiego", nadmieniamy: że Józef Koenig wcale niewzględnie obszedl się w warszawskiem Słówie z I. tomem książki p. St. Pepłowskiego. Nazwał on ją robotą kronikarską o żadnej wartości literackiej i historycznej, która nikomu żadnej nie może przynieść korzyści i dostarczywszy tylko pewnej części materjałów do historji, czeka na rękę więcej wprawną, żeby mogła stać się tem, czem ją p. Stanislaw Pepłowski dziś już chce widzieć.
W.

»Kurjer Lwowski« 26.11.1891 Narodowcy i radykali ruscy.

I. W szeregu artykułów "Po zjeździe radykałów ruskich", przerwanym z powodu choroby autora, próbowaliśmy na tle społecznego rozwoju naszego kraju wyjaśnić genezę i strukturę stronnictw ruskich, by zrozumieć, jakie znaczenie może mieć zawiązek nowego, radykalnego stronnictwa. Ponieważ sprawa ta nie straciła dotychczas swego znaczenia, dlatego kontynujemy obecnie swe uwagi pod zmienionym tytułem. W artykulach powyższych podaliśmy krótką charakterystykę ewolucji w łonie tzw. stronnictwa świętojurskiego i rozłożenie się tego stronnictwa na frakcję klerykalną i moskałofilską; podaliśmy dalej niektóre szczegóły o pierwszym zawiązku kierunku narodowego na gruncie galicyjskim, i zaznaczyliśmy wreszcie, że z zawiązków tych pod wpływem silniejszego rozwoju literatury i publicystyki na Ukrainie wyłonił się w Galicji prąd ukrainofilski. Dziejom i charakterystyce tego arcyciekawego prądu warto poświęcić słów parę.
Wspomnieliśmy już, że kierunek ten powstał u nas głównie pod wpływem utworów Szewczenki, i to utworów drukowanych w Rosji i przecedzonych przez sito carskiej cenzury. Na mocy ogólnego prawidła psychicznego, że człowiek z zewnątrz przyjmuje najłatwiej i przetrawia to tylko, do czego jest predysponowany wychowaniem, stanowiskiem społecznem, stopniem wykształcenia itd., z utworów wielkiego pieśniarza ukraińskiego przyjęła i zrozumiała młodzież galicyjska tylko niektóre wyobrażenia, pojęcia i dekoracje, nie dotarłszy wcale do rdzenia jego poglądów społecznych i filozoficznych. A więc wysnuto z utworów Szewczeńki myśl o jakiejś Ukrainie samodzielnej, potężnej a nieszczęśliwej, o kozakach, reprezentujących ideał rycerstwa, odwagi i patrjotyzmu, o Polakach i Moskalach jako gnębicielach tej Ukrainy.
To był szkielet historyczny ich poglądów; szkielet filozoficzny da się streścić również w kilku słowach: los wrogi, czyli też Pan Bóg kieruje życiem zarówno człowieka jak i narodów; łzy są jedynym środkiem walki z losem i przekleństwo jest bronią słabszych przeciw przemocy itp. Zresztą młodzi ludzie nie próbowali nawet ustylizować sobie jasno jakiekolwiekbądź poglądy. Bujna fantazja, marzenia, tonące w świetnych krajobrazach Ukrainy, stepów i jarów, w szerokich, lecz nieuchwytnych wyobrażeniach o kozackiej woli i sławie, o świetnej przeszłości, o walkach za wiarę itp., zasłaniały przed nimi świat realny. A gdy młodziane porywy ciągnęły ich od słów do czynów, to czyny te były podobniuteńkie do ich pojęć. Wynaleziono tak zwane kozackie stroje, to jest właściwie niewidziawszy nigdy prawdziwych kozaków, skopjowano strój pańskich lokaji z dawna przebieranych za kozaków i mimowoli wzięto tę odznakę szlacheckiego "bałagulstwa" za "narodowy strój ruski". Z owych domniemanych kozaków skopjowano też zawadjackie miny, wyzywający, a częstokroć gburowaty ton, a zbyt często także, picie wódki. Moda "kozakierji", rozpocząwszy się we Lwowie, rozszerzyła się epidemicznie po całej Galicji. Pod nazwą "kozakowania" odżyło we Lwowie zamarłe już szlachecko-polskie bałagulstwo w osobach Klimkowicza, Zarewicza, Wł. Szaszkiewicza i kupki ich towarzyszy. To było ukrainofilstwo "bujne", "swobodne". Równocześnie w seminarjum duchownem tworzyło się centrum ukrainofilstwa więcej fantastycznego, melancholijnego i sentymentalnego. Głównym reprezentantem tego odcienia ukrainofilstwa był Daniel Taniaczkiewicz, później ksiądz unicki, człowiek niepośledniego talentu i w owym czasie (1865—1869) ogromny wpływ wywierający na młodzież ruską.
Pod jego wpływem zawiązywały się po miastach prowincjonalnych "gromady" młodzieży gimnazjalnej, zdaje się, że na wzór "gromad", które istniały na Ukrainie przed powstaniem 1863 r. i były po części przygotowaniem do niego. Zresztą "gromady" gimnazjalne ruskie, były to stowarzyszenia całkiem niewinne pod względem politycznym, tak samo jak i istniejąca we Lwowie gromada centralna. Nie były to nawet kółka dla kształcenia się wzajemnego: zbierano się tam, deklamowano wiersze Szewczenki, fantazowano o Ukrainie i wyrzekano w formie najogólniejszej na "wrogów" i "tyranów", przez których rozumiano wszystkich, od Lacha i Moskala do profesora, który wczoraj dał "dwójkę" rozmarzonemu deklamatorowi. Sprawienie sobie "stroju kozackiego" było celem marzeń niejednego z tych młodzieńców. Dawniejsze walki żaków szkolnych z żydami, zastąpiła "walka" z "kacapami", tj. z Rusinami starszej generacji, którzy trzymali się starszych świętojurskich poglądów, używali w piśmie cerkiewszczyzny i starej pisowni i odnosili się sceptycznie do ukrainofilskich marzeń. Walka była zacięta, tem zaciętsza, ileże obie strony wstępowały no niej z wielkim zasobem sprzecznych uczuć i fantazją, z nadzwyczaj małym zasobem wiedzy i krytyki. Po praźnikach i gościnach, a wreszcie i przy ogniskach rodzinnych rozpoczęły się zacięte dysputy między "ojcami" i dziećmi, dysputy, które nie doprowadzały do żadnych pozytywnych rezultatów, bo nie miały pod sobą żadnego pozytywnego gruntu, rodziły jedynie wzajemne rozgoryczenie i rozdrażnienie. A tymczasem obie strony miały jedne i te same wady, obie nie miały jasnej myśli przewodniej, bo nie widziały realnych stosunków, nie widziały ludzi i jego potrzeb, unosiły się w sferach jakiejś "wyższej" polityki, jakichś "ideałów" oderwanych od życia.
Bądź co bądź jednak, świętojurcy panowali w sferze polityki. Młodzież na razie nawet nie myślała o polityce praktycznej, oddana wyłącznie fantazjom poetyckim i interesom literacko-językowym. Jej się zdawało, że ma pośród siebie wielkiego poetę, był nim właśnie odkryty przez Kobylańskiego a zdobyty dla ukrainofilstwa przez Taniaczkiewicza, Osip Fedkowicz, podówczas jeszcze oficer austrjacki, który jednak wkrótce kwitował z czynnej służby. Był to talent niewątpliwy, lecz bez należytego wykształcenia, przytem charakter chwiejny, natura jakaś chorobliwa. Pod wpływem Taniaczkiewicza zaczął on wczytywać się w utwory literatury ukraińskiej — Kwitki, Klisza, Marka Wouczka i Szewczenki. Wiersze tego ostatniego wywarły nań wpływ potężny i fatalny. W pierwszych swych poezjach był Fedkowicz poetą oryginalnym, śpiewającym na nutę pieśni ludowej o przygodach życia realnego, żołnierskiego itp. Pod wpływem Szewczenki stracił on ten realny grunt pod nogami, zaczął produkować utwory fantastyczne, kapryśne, w których kopjował formę i frazesy Szewczenki, szczególnie z jego utworów najmniej dojrzałych. Młodzieży galicyjskiej właśnie te utwory najwięcej się podobały. Przepisywano je, posyłano od gromady do gromady, deklamowano i nawet wydawano kosztem gromadzkim, a Fedkowicza od razu postawiono na równi z Szewczenką. Co więcej, rzeczy istotnie pięknych i oryginalnych, jego powieści i szkiców z życia żołnierskiego i huculskiego, prawie nie dostrzelono i nie zachęcono autora do dalszego postępowania tą drogą; on tei ją wkrótce porzucił.
[Kurjer Lwowski, 14.11.1891]
II. Jeżeli już wspomnieliśmy o prasie ukrainofilskiej w Galicji, to wypada słów parę poświęcić jej dziejom.
W początku lat 60-tych, gdy całą prasę polityczną ruską w Galicji reprezentowało Słowo, umieszczane w niem były lakże korespondencje i prace literackie niektórych Ukraińców, pierwsze prace ukraińskie, pisane dla publiczności galicyjskiej. Z rokiem 1864 antagonizmy się zaostrzyły, Słowo przestało umieszczać te prace i za przykładem niektórych pism rosyjskich zaczęło w ukrainofilstwie upatrywać "intrygę polską". Wówczas to ukrainofile galicyjscy pomyśleli o własnych wydawnictwach. Inicjatywę dal tutaj Polak, figura bardzo zajmująca i z wielu względów sympatyczna — Paulin Swięcicki, czyli Stachurski, w literaturze ruskiej znany pod pseudonimami Pawło Swij i Łozowskij. Emigrowawszy z Ukrainy po powstaniu 1863 r., znalazł przytułek w Galicji i otrzymał posadę nauczyciela przy gimnazjum akademickiem. Pisarz niepośledniego talentu, dobry znawca języka ruskiego i jego literatury, człowiek postępowy, energiczny i żywy, był on może pierwszym Polakiem, który zwrócił uwagę Polaków galicyjskich na konieczność bliższego poznania Rusinów w ich życiu wewnętrznem, umysłowem, na konieczność odnoszenia się do nich jak do braci, na ważność dobrych stosunków z Rusinami dla całej przyszłości obu narodów. Propagandzie tej myśli poświęcone był czasopismo kwartalne Słowo. Równocześnie działał on leż miedzy Rusinami, rozniecając szczególnie pośród młodzieży milość dla Ukrainy, jej przeszłości i dla języka jej ludu. Za jego inicjatywą i przy jego pomocy zaczęło wychodzić czasopismo ruskie Weczernyci Święcicki umieścił w niem początek swej powieści, "Kołyś buło", która w dalszym ciągu z powodu tendencyj szlachecko-polskich nie podobała się redakcji i była powodem jego ustąpienia. Tamże drukował się też jego przekład szekspirowskiego "Hamleta", praca zresztą bez wartości literackiej, jrównocześnie zajmował się Święcicki bardzo żywo sprawą powstającego w owym czasie narodowego teatru ruskiego i przygotował dla niego kilka sztuk (przeróbkę moljerowskiego George Dandina itp.), napisanych prześlicznym językiem ruskim. Po kilku latach tej działalności, zniechęcony Święcicki usunął się z widowni literatury ruskiej i oddał się zupełnie piśmiennictwu polskiemu, w którem zdobył sobie zaszczytne stanowisko jako powieściopisarz i dramaturg.
Weczernyci wychodziły niespełna dwa lata, podając po ustąpieniu Święcickiego przeważnie przedruki utworów ukraińskich, a z rzeczy oryginalnych wspomniane już powiastki Fedjkowicza. Na ruch galicyjski zwrócił w tym czasie bliższą uwagę człowiek, który miał w nim odegrać wybitną, choć wcale nie fortunną rolę, człowiek o gromnych zdolności, wielkich zasług w rozwoju ukrainofilstwa w Rosji, rozległej wiedzy, lecz wcale nie pierwszorzędnego charakteru i pozbawiony zupełnie tej zdolności pedagogicznej, bez której niemożliwą rzeczą jest kierować jakimkolwiek ruchem masowym, a zwłaszcza tak niejasnym i niedojrzałym, jakim było ukrainofilstwo galicyjskie. Człowiekiem tym był Pantaleon Kulisz, przyjaciel i towarzysz niedoli Szewczenki i Kostomarowa, autor cennych "Zapisków o Rusi południowej", licznych ukraińskich powiesci i poematów, prac krytycznych i historycznych. Jakimże był jego wpływ na ukrainofilstwo galicyjskie?
[Kurjer Lwowski, 20.11.1891]
III. Na wstępie dzisiejszego artykułu muszę poprawić pomyłkę, jaka zaszła w poprzednim. Otóż nie "Weczernyci" nazywało się pismo, powstałe przy współudziale Święcickiego, lecz "Niwa". "Weczernyci" wychodziły dopiero po jej upadku, przetrwawszy niespełna półtora roku upadły również. Następnie redaktorowie tych pism rozprószyli się: Wł. Szaszkiewicz wydawał jakiś czas pismo literackie "Rusałkę", Ksenofont Klimkowicz pismo literacko-polityczne "Metę", Horbal dał się użyć nawet na redaktora półurzędowj "Rusi", która była organem Gołuchowskiego i chociaż redagowana nie źle, jednakowoż samem swem istnieniem ogromnie zdyskedytowała młode stronnictwo ukrainofilskie, dając świętojurcom do rąk pożądaną broń i podstawę do zarzutu, że ukrainofilstwo, to intryga polska. Jak bezpodstawnym był wówczas ten zarzut, dowodzi nietylko osobisty charakter samego Horbala, człowieka rzadkiej prawości i niezawisłych, postępowych poglądów, dowodzi także kierunek, jaki usiłował nadać ukrainofilstwu galicyjskiemu główny jego reprezentant na Ukrainie, Kulisz.
Zakończyłem artykuł poprzedni wzmianką o wpływie Kulisza. Wpływ ten wart szczegółowej charakterystyki, do której jednak niestety nie ma dotychczas zebranych odpowiednich materjałów. W owym czasie (1865—68 r.) Kulisz zajmował posadę rządową w Warszawie; wstąpienie na tę służbę niedawnego członka bractwa Cyryla i Metodego było faktem niezupełnie ładnym. Z Galicjanami wszedł Kulisz w stosunki pono za pośrednictwem prof. Hołowackiego; później widzimy go w korespondencji z Partyckim, braćmi Barwińskimi i szczególnie w bliskiej przyjaźni z Pulujem i M. Podolińskim. Otoż mówiąc o stosunku ukrainofilów do Polaków Kulisz w owym czasie z całą stanowczością ostrzegał swych młodych adeptów przed sojuszem ze szlachtą polską. W jednym ze swych listów do Barwińskiego pisał on np.: "A co do Polaków, to stójcie zawsze tak, jak powiedziałem w mej pieśni:
Poky Roś zowetsia Rośju,
Dnipro w morę lletsia,
Poty serce kozaćkeje
Za pańskym na zijdetsia".

By nie zarzucano ukrainofilom galicyjskim, i ż działają w interesie intrygi polskiej używając pisowni fonetycznej, przez niego ułożonej. Kulisz gotów był nawet radzić ukramofilom galicyjskim, by porzucili fonetykę i pisali starą etymologją.
Biorąc rzecz ogólnie, powiedzieć musimy, że Kulisz nie znał Galicji, nie znał stosunków ani ludzi, z którymi chciał brać się do pracy, a wskutek tego nie mógł też mieć jasnych poglądów na to, co i jak robić należy w Galicji dla wzrostu ruchu ukrainofilskiego. Jako natura nadzwyczaj nerwowa, impulsywna szarpał on swych młodych adeptów to w tę to w ową stronę, nie dając im właściwie żadnych pozytywnych wskazówek, zniechęcał się odkrywszy w nich jakiekolwiek cechy zwykłej "galicyjskiej cywilizacji", lecz i zniechęcał ich względem siebie.
Dwie zasługi przypisać wszakże należy Kuliszowi, choć obie z pewnemi zastrzeżeniami. On pierwszy zwrócił uwagę młodych ukrainofilów galicyjskich na potrzebę dokładnego studjowonia dziejów Ukrainy, wskazywał im źródla, akty, rękopisy, a w swych własnych pismach historycznych, w których obok poglądów bystrych i prawdziwych było dużo bałamuctwa w parze z zarozumiałością dyletanta, dawał nawet początkującym historykom materjał do krytycznego zastanawiania się i impuls do dokładniejszego badania rzeczy. Pomyłki mistrzów, jak wiadomo, są więcej pouczające dla uczniów, niż zdobyte przez nich pewniki.
Drugą zasługą Kulisza było zwrócenie uwagi Galicjan na potrzebę literatury dla ludu. Co prawda, sam Kulisz popularnym pisarzem nigdy nie był, a jego przekłady z pisma świętego, przeznaczone oczywiście dla prostego ludu, są wzorem ciężkiego, wyszukanego i nienaturalnego języka, wzorem, jak takich rzeczy robić nie należy. Bądź co bądź jednak w pismach swych Kulisz zawsze zwracał uwagę na lud prosty, jego pieśni i opowiadania, jego życie i nędzę, i na potrzebę radzenia tej nędzy, oświecania tego ludu. Wyraźnego programu tego radzenia i nawet tego oświecania Kulisz nie dawał, kładł tylko nacisk na konieczność oświecania w duchu narodowym, ukraińskim. W Galicji jednak pod naciskiem stosunków realnych myśli te musiały raźnie kiełkować i zrodziły w rezultacie założenie tow. "Proświty" w 1867 roku. Fakt ten, doniosły w dziejach rozwoju Rusinów galicyjskich, był zarazem zakończeniem doby ukrainofilstwa galicyjskiego.
[Kurjer Lwowski, 24.11.1891]
IV. Zdanie, że z zawiązaniem "Proświty" zakończyło się właściwie ukrainofilstwo galicyjskie, wydawać się może paradoksalnem, nie mniej przeto jest prawdziwem. Powiedzieliśmy już dawniej, że ukrainofilstwo galicyjskie było tak samo romantycznem, opartem na marzeniach i fantazji, tak samo dalekiem od realnego ludu galicyjskiego, jak i wsteczne i arystokratyczne Świętojurstwo. Kochało ono Ukrainę, o której mgliste miało wyobrażenia, kochało i podziwiało język Szewcenki i Kulisza, ale języka swego własnego ludu albo nie mało dobrze, albo uważało go za zepsuty; podziwiało dumy i pieśni ukraińskie, ale nie zwracało uwagi na te pieśni, które śpiewał lud galicyjski.
Że taki kierunek nie mógł być czemś trwałem, to się rozumie samo przez się. Stosunki życia realnego zbyt dotkliwie kontrastowały z wymarzonym rajern ukraińskim, by go nie przeobrazić. Natury, które pośród najsprzeczniejszych okołioznośi i mogłyby zachować dawny, niejasny ideał i iść z nim przez życie jak z kamieniem w pęcherzu, należą wszędzie do wyjątków, a zwłaszcza w Galicji. Przeciwnie, zbyt częste tułaj były natury wprost przeciwne, które potrafiły w ciągu jednego dnia zmienisć do gruntu swój ideał, dziś deptać to, co ubóstwiały wczoraj. I tak najbardziej utalentowany i gorący na pozór publicysta ukrainofilski, redaktor "Weczernyć" i "Mety", Ksenofontu Klimkowicz, po upadku tego czasopisma bez skrupuł przeszedł do obozu wprost przeciwnego, stanąl w szeregach nie już konserwatywnego i indolentnego świętojurstwa, lecz w kadrach nowopowstającego, wojowniczego moskalofilstwa, z gruntu wrogiego idei samodzielności Rusi i narodowego jej rozwoju w Galicji. Wyjechał on do Wiednia, by tam razem z Liwczakiem wydawać moskalofilskie pismo "Sławianskaja Zarja", które wprawdzie nie długo żyto, lecz zabiło w Klimkowiczu poczucie własnej godności i na zawsze wycisnęło na nim piętno odstępcy od swych zasad. Skończył on jako redaktor i korektor cerkiewno-ultramontańskiego czasopisma "Ruskij Sion", wydawanego za poprzedniego metropolity Józefa Sembratowicza.
Klimkowicz nie był zjawiskiem odosobnionem. Był on najjaskrawszym objawem owego przesilenia w poglądach ukrainofilów galicyjskich, jakie się odbywało w burzliwych latach 1867—68. Ślady takiego przesilenia widzimy np. w działalności Em. Partyckiego, który w swej książce "Przewodnie myśli w utworach T. Szewczenki" wypowiadał poglądy bardzo śmiałe i z zapałem podnosił radykalne poglądy Siewczenki na "cerkiew-trumnę" i na to, że dopiero po rozwaleniu się cerkwi-trumny z pod jej gruzów powstanie Ukraina, a później w "Proświcie" zarówno jak i w publicystyce stał się rzecznikiem kierunku umiarkowanego, a nawet konserwatywnego pod względem politycznym, a więcej galicyjskiego niż ukraińskiego pod względem literackim i językowym. Podobna ewolucja odbyła się także w umyśle Włodzimierza Barwińskiego, Daniły Taniaczkiewicza i innych ukrainofiłów, którzy początkowo byli gorącymi zwolennikami Kulisza i wielbicielami Szewczenki, lecz zwolna z radykalnych i rewolucyjnych wierszy tego ostatniego ucinali coraz więcej w miarę, jak ich własne interesy ciągnęły jednego z nich w kierunku politycznego oportunizmu na gruncie galicyjskim, a drugiego w kierunku organizacji unickiego duchowiaństwa w Galicji w falangę jednolitą, przejętą duchem narodowym, zdolną do stawiania oporu ultramontanizmowi, lecz przy tem już z natury swej klerykalną, identyfikującą interesy cerkwi z interesami narodu. Rzecz jasna, że ani jedna, ani druga droga nie była identyczną z programem Szeeczenki, chocież obie podrywaly swe wstydliwości strzępami z jego poematów.
Rzecz naturalna, że kierunek ten, już nie ukrainofilski, lecz galicyjski, narodowy, podyktowany stosunkami krajowymi a jeszcze bardziej właściwymi a nie chwilowo pożyczonymi z Szewczenki poglądami jednostek i kółek Rusinów galicyjskich — musiał wziąć przewagę w "Proswicie", towarzystwie czysto galicyjskim, przeznaczonem dla ludu miejscowego i zmuszonem żyć i pracować wśród stosunków miejscowych.
Dysharmonja między ukrainofilską frazeologją a tymi stosunkami od razu wystąpiła na jaw w sposób rażący. W Mecie można było mówić o tyranji Polaków i Moskali na Ukrainie — w wydawnictwach popularnych "Proświty" co najmniej o pierwszych nie można było wspominać. W czasopismach i broszurach teoretycznych można było pisać o "cerkwi-trumnie" — w wydawnictwach "Proświty" cerkiew tę z początku tacite, a z czasam całkiem wyraźnie uznano jedną z najgłówniejszych świętości Ukrainy. W czasopismach można bylo fantazować o Ukrainie, o kozakach i kozackiej "woli" — dla ludu trzeba bylo pisać o rzeczach praktyczniejszych, bliższych jego życiowych interesów. A że kolo interesów tych naibliżej stało duchowieństwo, więc nie dziw, że w wydawnictwach "Proświty" odbiły się od razu zasadnicze poglądy na lud i życie ludowe — nie radykalnego i liberalnego ukrainofilstwa, lecz konserwatywnego, mało uczonego, a w rzeczach ekonomji społecznej wprost naiwnego duchowieństwa ruskiego. "Mód się i pracuj", "oszczędność i wstrzemięźliwość", "wiara i lojalność" — to były główne zasady, główne rady praktyczne, jakie umieli podać ludowi ruskiemu ci sami, którzy między sobą dysputowali o "cerkwi-trumnie" i z zapalem deklamowali "Testament" Szewczenki:
Pogrzebcie mię i powstańcie,
Zerwijcie kajdany,
I posoką złych jei wrogów
Okropcie swobodę!

[Kurjer Lwowski, 26.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 08.11.1891 Teatr lwowski.

Jak wiadomo, upływa w kwietniu 1892 roku sześciolecie, na które obecni przedsiębiorcy pp. Mieczysław Schmitt i dr. Henryk Szydłowski uzyskali po śp. Celinie Dobrzańskiej i Wł. Barączu dzierżawę teatru hr. Skarbka. Równocześnie upływa 50-cioletni termin utrzymywania gmachu teatralnego kosztem fundacji hr. Stan. Skarbka. Artykuł VI. aktu fundacyjnego poleca, by dobra zakładu drohowyzkiego były w drodze publicznej licytacji co lat 6 wydzierżawiane, a I. artykuł tego aktu (ustęp f) zalicza teatr do dóbr fundacji.
Budowa nowego teatru lwowskiego przypomina sprawę wystawienia pomnika Mickiewiczowskiego w Krakowie i skoro sprawa ta postępować będzie trybem dotychczasowym, to wątpić należy, czy nowy teatr we Lwowie stanie jeszcze w 19. stuleciu.
Wobec tego zachodzi pytanie, co się stanie z teatrem narodowym we Lwowie od wielkiej nocy 1892 aż do wybudowania nowego dlań gmachu?
Komisja, wydelegowana w ostatnich czasach do zbadania stanu gmachu Skarbkowskiego, orzekła, że po dokonaniu pewnych adaptacyj i reparacyj, przedstawienia sceniczne i nadal odbywać się będą mogły w gmachu Skarbkowskim. Na razie nie wchodzimy w to, jakich nakładów wymagać będzie ta adaptacja i kto właściwie pokryje te koszta, przypominamy sobie tylko, że namiestnik po objęciu urzędowania oświadczył kategorycznie, że ze względu na bezpieczeństwo publiczne, nie pozwoli na to, aby przedstawienia, po upływie 50-cioletniego terminu utrzymywania gmachu teatr. kosztem fundacji hr. Skarbka, odbywały się nadal w gmachu skarbkowskim.
Dla nas ważniejszą od tego jest kwestja, w czyim ręku teatr lwowski pozostawać będzie nadal. Wiadomo, że ankieta teatralna zaleciła Wydz. kraj. ukrajowienie teatru lwowskiego dopiero z chwilą ukończenia budowy nowego gmachu. Podług nas ukrajowienie teatru mogłoby nastąpić już od wielkiej nocy 1892 r. i nie naraziłoby kraju na znaczne straty. Śp. Dobrzański pobierał subwencję o 5000 mniejszą, a pomimo to rachunki z teatru za 3 lata od 1883 do 1886 r. wykazują, że czysty dochód za to trzechlecie wynosił 36.786 zł., jakkolwiek nie było wówczas jeszcze teatru letniego, a wyjazdy do Krakowa i Krynicy na miesiące letnie połączone były dla przedsiębiorstwa z wielkiemi stratami. Obecnie niedobór jest więc nieprawdopodobny, jeżeli teatr racjonalnie byłby prowadzony.
Gdyby jednakże Wydział kraj. ukrajowienie teatru w obecnej chwili nie uznał za odpowiednie, to w każdym razie jest to jego obowiązkiem pomyśleć o sanacji stosunków obecnych, które przecież, jak to każdy przyzna, są anormalne i doprowadzają do upadku pierwszorzędny w Polsce teatr, subwencjonowany przez kraj tak hojnie. Wydział kraj. stoi na straży teatru naród, i jemu to przypisać by musiał kraj winę, gdyby prowizorjum obecne trwać miało ad calendas graecas. Przyszłoby do tego, że w chwili, w której kraj zdecydowałby się na ukrajowienie teatru, nie byłoby co ukrajowić, gdyż część artystów rozleci się na wszystkie wiatry, jak to się już stało z kilku wybitniejszymi, a reszta byłaby po części zniechęcona i zmarnowałyby się talenty do reszty.
W miejsce sztuki polskiej zapanowałaby nascenie lwowskiej wyłącznie farsa francuska, operetka i mizerna parodja baletu.
Krążą pogłoski, że sprawa wydzierżawienia gmachu Skarbowskiego na czas od wielkiej nocy r. 1892 aż do wystawienia nowego teatru we Lwowie ma być załatwioną cichaczem, bez rozpisania konkursu. Pogłoska ta zaniepokoiła opinję. Uważamy ją jednak za nieprawdopodobną, w pierwszej linji bowiem nie chciałby się narazić kurator hr. Skarbek na słuszne zarzuty, gdyż samowolne takie postępowanie, byłoby niezgodne z wolą fundatora hr. Skarbka Stanisława. I tak rozmaicie mówią o gospodarce w dobrach zakładu drohowyzkiego i w samym Drohowyżu, gdyby więc kurator hr. Henryk Skarbek i rada administracyjna wbrew woli fundatora bez rozpisania konkursu załatwić chciały sprawę wydzierżawienia teatru hr. Skarbka, to byłoby to charakterystyczną ilustracją tej gospodarki i wówczas nabrałyby prawdopodobieństwa szerzone pogłoski, że kuratorja powoduje się nie dobrem publicznem, nie dobrem fundacji, lecz tylko prywatą... Takich spraw nie załatwia się cichaczem i samowolnie. Niedawno temu wyraził w tej mierze kraj swoją opinję w sprawie podhajeckiej... P. Kieszkowski, nadużywając swej władzy, bez rozpisania licytacji wydzierżawił dobra Podhajeckie Lilienfeldom. Powstało oburzenie i stanęło na tem, że dobra te wydzierżawione zostaną w drodze publicznej licytacji... Stanąć mogę do licytacji także i pp. Lilienfeldowie. Sprawę teatru narodowego uważamy co najmniej za tak ważną, jak sprawę Podhajecką. O dzierżawę teatru ubiegać się mogą także i pp. Schmitt i Szydłowski, sprawiedliwość jednak nakazuje rozpisanie konkursu.
Wydział krajowy, w razie rozpisania konkusu, będzie miał głos decydujący, stać się to musi w myśl opinji ankiety teatralnej, która orzekła, że co do osoby przedsiębiorcy Wydział kraj. założyć może swoje veto i rozumie się to samo przez się, gdyż Wydział kraj. imieniem sejmu wypłaca przedsiębiorcy subwencję.
Publiczny konkurs pozwoli Wydział kraj. wybrać ze zgłaszających się konkurentów tego, który stanowiskiem społecznem, majątkiem, zdolnościami i kwalifikacją da największą gwarancję, że prowadzić będzie racjonalnie jedyny w Polsce teatr, który prawidłowo rozwijać się może i powinien. W tej sprawie zabrali także glos artyści teatru lwowskiego, którzy w podaniu, wystosowanem w polowie września rb., wnieśli do Wydziału kraj. przedstawienie motywowane, upraszając o ukrajowienie teatru od Wielkiejnocy 1892, a ewentualnie o rozpisanie konkursu na lat sześć od tego terminu.
Spodziewamy się, że wywody nasze trafią do przekonania ludzi dobrej woli i że kuratorja fundacji Skarbkowskicj i Wydział kraj. postąpią w myśl opinji publicznej, domagającej się rozpisania konkursu.
Jest to jedyny sposób, mający ochronić scenę narodową od upadku.
Rozpisanie konkursu będzie dowodem najlepszym, że sfery decydujące opiekują się szczerze naszym teatrem i że w sprawach publicznych, obchodzących żywo kraj cały, nie decyduje prywata i protekcja, lecz tylko wzgląd na dobro publiczne. A jeżeli oprócz pp. Schmitta i Szydłowskiego nie zgłosi się żaden kandydat godny, to będzie to największym tryumfem dla obecnych przedsiębiorców, którzy przecież nie powinni obawiać się światła dziennego i współzawodnictwa.

»Kurjer Lwowski« 05.11.1891 Spór domowy hrabiów Potockich.

W ostatnim numerze wiedeńskiego Tagblattu znajdujemy senzacyjną korespondencję z Warszawy, w której opowiedziano po raz pierwszy szczegółowo historję działu spadkowego po zmarłym w Paryżu w r. 1880 hr. Maurycym Potockim i wynikłego wskutek tego działu sporu prawnego między synami zmarłego, sporu, który się skończył procesem kryminalnym. Według tej korespondencji rzecz się tak miała.
Hr. Maurycy Potocki pozostawił ogromny majątek, którym spadkobiercy podzielili się na mocy dobrowolnej ugody. Starszy syn August otrzymał dobra ojcowskie Jabłonnę i inne, pałac w Warszawie, majętność w Austrji leżącą, Zator, a nadto połowę dóbr Berezyna, obejmujących ogółem 112.000 dziesięcin gruntu. Młodszy brat Eustachy otrzymał drugą połowę Berezyny i miał następnie po śmierci matki otrzymać jej dobra. Nadto zobowiązali się obaj spadkobiercy spłacić dwie swoje siostry w ten sposób, że August miał dać siostrze Natalji jednorazową spłatę w kwocie 300.000 rubli, zaś Eustachy miał dać drugiej siostrze Marji, zamężnej hrabinie Zamojskiej dopełnienie do otrzymanego już przez nią posagu, w kwocie 150.000 rubli. Matce mieli obaj bracia płacić rentę roczną w kwocie 30.000 rubli, z czego na Augusta wypadało 20, a na Eustachego 10 tys. Hr. Eustachy w chwili podpisania tej ugody był jeszcze małoletnim, nie miał jeszcze bowiem 21 lat.
Rezultat tego podziału był taki, że hr. Eustachy ze swej schedy miał płacić rocznie: matce 10.000, a siostrze procent od 150.000 w kwocie 7500, razem 17.500 rubli. Tymczasem cały dochód roczny z jego schedy wynosił tylko 14.500 rubli, musiał więc Eustachy co roku dokładać po 3000 rubli, by uczynić zadość swym zobowiązaniom.
W tym celu musiał zaciągać długi, które obciążyły hipotekę jego ojcowizny. Z tego powodu Eustachy użalał się przed bratem i żądał nowego podziału ojcowizny, August jednak nie chciał o tem ani słyszeć. Po dłuższych pertraktacjach zgodzili się bracia przedłożyć rzecz sądowi polubownemu, złożonemu z 11 członków, którzy wszyscy wybrani byli przez hr. Augusta. Do tego sądu między innymi należeli hrabiowie Artur, Alfred i Roderyk Potoccy. Sędziowie wszystkimi glosami przeciw jednemu zgodzili się na to, że należy przystąpić do nowego podziału. Pięciu sędziów nadto wyraziło się w ten sposób, że pierwszy podział spadku hr. Maurycego był jednostronnym i nieprawnym.
Hr. August Potocki nie chciał jednak tak łatwo puścić z rąk majątku, który tak długi czas posiadał. Spowodował on przeto wierzycieli swego brata, by wystawili jego połowę dóbr Berezyny na licytację. Przedtem jednak posłał prośbę do cara, by tenże jemu, jako poddanemu austrjackiemu, w drodze łaski pozwolił odkupić od brata drugą połowę Berezyny. Tej prośbie car odmówił. Wówczas hr. August na publicznej licytacji za pomocą podstawionego kupca, swego przyjaciela barona Eug. Wulfa nabył na tegoż imię połowę Berezyny za 105.004 ruble. Ta kwota, drobna w stosunku do wartości majątku, wynoszącego 56.000 dziesięcin (przeszło 112.000 morgów) zrodziła w duszy hr. Eustachego podejrzenie względem brata. Począł on rzecz badać i przyszedł do tego przekonania, że hr. August ptzekupił kilku kapitalistów, którzy mieli zamiar stanąć do licytacji, by do niej nie stanęli. Podał więc do sądu w Mińsku skargę cywilną na swego brata.
Sąd miński orzekł, że licytacja odbyła się prawidłowo, sąd apelacyjny wileński orzekł na korzyść Eustachego, zaś trybunał kasacyjny zniósł oba wyroki i zarządził ponowną rozprawę, polecając sądowi pierwszej instancji zbadać w pierwszej linji, jaką rolę przy sprzedaży dóbr grał niejaki Żaglowski. Z przesłuchania tego świadka wynikło, że August Potocki pobawił do licytacji pięciu strohmanów, którzy pozornie się przelicytowywali, podając równocześnie minimalne oferty. Rolę pośrednłka w tej całej sprawie grał rządca dóbr hr. Augusta, Klimkiewicz. Na podstawie tego wyniku śledztwa, wydelegowany został do przeprowadzenia rozprawy sąd obwodowy petersburski. Wyrok tego sądu dotychczas nie zapadł.
Tymczasem i prokuratorja w Mińsku zwróciła uwagę na tę sprawę. Zbadawszy akty procesu i przesłuchawszy kilku świadków wytoczyła ona hr. Augustowi Potockiemu i Klimkiewiczowi proces o oszustwo. Rozprawa miała się odbyć jeszcze w sierpniu, odłożoną została na październik, lecz i teraz się nie odbyła, gdyż Klimkiewicz, mimo danego słowa, że się z miejsca pobytu nie wydali — drapnął. Do rozprawy zawezwani zostali także owi sztromani z licytacji, w tej liczbie bar. Wulf i pułkownik Kozłowski.

ситуація

»Дѣло« 10.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 падолиста. ПроФ. Драше заявив в публичнім відчитї, що після єго гадки три случаї наглої смерти у Відни не були азійскою холєрою.
Будапешт 10 падолиста. Векерлє не хоче приняти уряду президента міністрів за-для великої працї в урядованю яко міністер скарбу.
Париж 10 падолиста. Робітники в Кармо заявили своє обуренє що-до виконаного атентату. — Рада міска рішила дати пенсії родинам по убитих при атентатї.
Білград 10 падолиста. Нові вибори до скупштини розписані на лютий 1893 р.
Берлин 10 падолиста. В престольній промові при отвореню пруского сойму представлено лихій стан фінансів.
Новий Йорк 10 падолиста. Кандидат демократів Клєвелєнд, на презідента має майже вже запевнений вибір.

»Дѣло« 09.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 9 падолиста. Царевич, вертаючи з Атин, має задержатись довше у Відни.
Будапешт 9 падолиста. Нинї відбуде ся засїданє палати послів і панів. Міністер Сапарій повідомить, що король приняв дімісію кабінету, але поки-що веденє дїл полишено ґр. Сапаріому. Говорять, що презідентом нового кабінету стане Векерлє.
Берлин 9 падолиста. Россійска комісія цлова мала відкинути нїмецкі предложеня що-до договорів торговельних.
Брукселя 9 падолиста. Коли король їхав до парляменту, товпи співаючи марсилієзу кидали до повозу короля картки з написею: "Віват, загальне голосованє!".
Париж 9 падолиста. В будинку, де бюра товариства гірничого з Кармо, найдено бомбу. Бомбу перенесено до комісаряту поліції і там наступив вибух. Чотирох урядників погибло на місци, а цїлий будинок затряс ся. Бомба була зладжена на спосіб Равашоля. В парляментї интерпельовано правительство. Любе заявив, що правительство поступить собі безвзглядно супротив тих, що скоїли атентат. Парлямент приняв відповідь Любета. В имени соціялістів заявлено, що они не мають нїчого спільного з простими злочинцями, анархістами.

»Дѣло« 08.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 8 падолиста. Цїсар санкціонував всї ухвали, що запали в спільних делєґаціях.
Будапешт 8 падолиста. Говорять, що кріза кабінетова закінчить ся або змінами в міністерстві або розвязанєм парляменту. На кождий случай ґр. Сапарій уступить.
Берно 8 падолиста. Перед намістництвом зійшли ся робітники фабричні і вислали депутацію до намістника Лєбля. Намістник не приняв депутації.
Гамбурґ 8 падолисга. Урядово оголошено, що холєра вигасла.
Брукселя 8 падолиста. Побоюють ся поважних демонстрацій соціялістів і робітників.

»Народна Часопись« 06.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешт 5 падолиста. В комісії фінансовій заявив міністер фінансів, що угорске правительство веде переговори з правттельством австрійским в справі знесеня льотерії.
Білград 5 падолиста. Вчера були тут два випадки підозріного занедужаня. В Драґуєвичу коло Шабца вибухла холєра.
Софія 5 падолиста. Собраніє ухвалило затягнути позичку в Лєндербанку. Дотичний закон буде сими днями оголошений.
Петербург 5 падолиста. Фабрика сукна Торнтона згоріла зовсїм; шкода виносить звиш міліон рублїв.

»Дѣло« 05.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 5 падолиста. В справі розвязаня ради громадскої в Ліберци внесуть интерпеляцію нїмецкі націонали і клюб лївицї. Націонали домагають ся, щоби цофнено зарядженє, лївиця же лиш, щоби подано мотиви зарядженя. Рівнож не буде ухвалена наглість справи.
Будапешт 5 падолиста. Говорять що недавно, бо перед роком, вибраний парлямент буде розвязаний. Міністер скарбу Векерлє заявив, що веде з правительством австрійским переговори що-до знесеня дрібної льотерії.
Петербург 5 падолиста. Царь приймав на довшій авдієнції ґєн. Обручева, котрий вернув з Парижа і здавав справу що-до достави замовлених карабінів до кінця 1893 р. — Міністер Ґірс вертає в грудни. — Славяньскій комітет благотворительний буде святкувати в маю 1893 р. 25-лїтний ювилей свого истнованя.

»Дѣло« 04.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 4 падолиста. Реформа податкова прийде під наради в радї державній аж на сесії весняній.
Берлин 4 падолиста. Бісмарк в новій розмові знов заявив, що до війни пруть лиш Поляки і жиди, а передо всїм Поляки, бо надїють ся приверненя Польщі.
Брукселя 4 падолиста. Короля Леопольда підчас переїзду обидили соціялісти і поліція увязнила кількох з них.
Софія 4 падолиста. На граници Сербії за-для холєри уставлено войсковий кордон.

»Дѣло« 03.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 3 падолиста. В радї державній буде внесене правительственне предложенє о будові льокальних зелїзниць на Поділю.
Будапешт 3 падолиста. На радї міністеріяльній сконстатовано згідність поглядів всїх членів кабінету. — Проводир партії національної, пoс. Данило Ираній, помер.
Брукселя 3 падолиста. Комісія для ревізії конституції відкинула 16 голосами против 4 проєкт загального голосованя.
Париж 3 падолиста. Рада міністерска ухвалила помилувати всїх робітників, засуджених при страйку в Кармо.
Софія 3 падолиста. Собраніє затвердить позичку 135 міл. франків на будову зелїзниць.

»Дѣло« 02.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 2 падолиста. З пересвідченя політичного ново именованих членів палати панів заключають, що правительство хоче осягнути в палатї панів ліберальну більшість.
Прага 2 падолиста. Конференції ческих послів принято резолюцію д-ра Ріґера: "Конференція обстає при жаданю признаня правно-державного становища ческого, домагає ся відповідної репрезентації Чехів з країв Чехи, Морави и Шлеска, жадає рівноуправненя Чехів у всїх краях ческих и змаганя до розвитку автономії".
Рим 1 падолиста. Піднесено оклик, щоби католики здержали ся від участи в надходячих виборах.

»Дѣло« 01.11.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 1 падолиста. Урядово оповіщено нові именована дожизненних членів палати панів, Сим разом именував цїсар 21 членів палати панів, а з Галичини именовані: Авг. Горайскій, бар. Жигм. Ромашкан і ґр. Стеф. Замойскій. — Кн. Альфр. Віндішґрец именований віцепрезідентом палати панів.
Прага 1 падолиста. Нинї зачинають ся конференції всїх ческих послів з Чехії, Морави і Шлеска.
Будапешт 1 падолиста. На ваґон, в котрім їхав міністер Ґр. Сапарій, кидано камінєм і вибито всї вікна.
Берлин 1 падолиста. Вдова по короли віртембергскім, Ольга, померла. — Цїсар Вільгельм промавляв при посвященю лютераньского костела у Віттенберзї.
Париж 1 падолиста. Страйкуючі робітники в Кармо возьмуть ся до роботи, бо Клємансо прирік им, що постараєсь о загальну амнестію для засуджених робітників при страйку.

»Дѣло« 31.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 31 жовтня. По відїздї цїсаревої на остров Корфу має виїхати цїсар на довшій побут до Будапешту.
Ліберец 31 жовтня. Комісар правительственний ґр. Куденєове візвав чотирох членів давної ради громадскої до утвореня кураторії для заряду майна громадского.
Берлин 31 жовтня. Слїдство ведене против Koln. Ztg. за опубликованє войскових предложень не виказало нїчого.
Софія 31 жовтня. Князь Фердинанд виїхав з матерію до Пловдиву на замкненє вистави.
Париж 31 жовтня. Деякі посли виїхали до Кармо. Префект зарядив зачати роботи в копальнях з тими робітниками, котрі не хотять довше страйкувати.

»Народна Часопись« 30.10.1892 ◦ ◦ ◦

Відень 29 жовтня. Занедужавшій в недїлю на холєру корабельник Гек помер. В послїдній добі було тут знов 6 підозріних випадків занедужаня.
Будапешт 29 жовтня. В послїдній добі занедужало тут на холєру 19 людей а померло 5.
Сеґедин 29 жовтня. Холєра вибухла тут знову; в трох послїдних днях занедужало тут 7 людей а 1 помер.
Букарешт 29 жовтня. Після берлиньскої депеші прибуде нїмецкій цїсар дня 10 сїчня на весїлє румуньского наслїдника престола до Сіґмарінґен.
В віденьскій радї громадскій викликали вчера антісеміти знов великій скандаль, так, що бурмістр був змушений виключити радних Люеґера і Штайнера з чотирох засїдань і велїти им вийти зараз з салї. За ними вийшли і другі антісеміти.
Після вістей, які одержала Роl. Соrr. з Білграду, не предприняло доси сербске правительство нїякого кроку, щоби продовжити дотеперішну угоду торговельну з Австро-Угорщиною, але то стане ся певно по відроченю скупштини.

»Дѣло« 29.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Bідень 29 жовтня. Заказано всякі публичні збори з причини епідемії холєричної.
Будапешт 29 жовтня. Міністри відбули нараду в справах церковно-політичних і ґр. Сапарій вибере ся до Відня зложити устно справу цїсареви з результату нарад.
Париж 29 жовтня. Кабінет зробить з справи договору торговельного з Швейцарією квестію кабінетову. — Робітники в Кармо рішили дальше страйкувати.
Букарешт 29 жовтня. Вінчанє наслїдника престола відбуде ся в Зіґмарінґен 10 сїчня.

»Дѣло« 28.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 28 жовтня. Депутація з Райхенберґа була у ґр. Таффого та запевнила єго в своїй льояльности. Ґр. Таффе заявив, що велить собі предложити акти.
Будапешт 28 жовтня. Вчера закрив ґр. Кальнокій сегорічну сесію обох делєґацій.
Париж 28 жовтня. В парляментї відкинено внесенє радикала Терієра, котрий домагав ся амнестії для всїх робітників, що брали участь в страйках.
Берлин 28 жовтня. Парлямент нїмецкій скликано на 28 падолиста.
Софія 28 жовтня. Князь Фердинанд отворив собраніє престольною промовою, в котрій зазначив симпатії всїх держав европейских для Болгарії, а передо всїм цїсаря Франц Іосифа, королеви Вікторії і султана. Відтак повідомив, що предкладає собранію до затвердженя 145 міліонову позичку на будову зелїзниць.
Білград 28 жовтня. Бурмістра Маринковича, радикала, увязнено за провини політичні.

»Дѣло« 27.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 27 жовтня. Бурмістр Ліберца, д-р Шілер і посол Праде були у ґр. Таффого на авдієнції.
Прага 27 жовтня. При доповняючих виборах до ради громадскої вибрано 14 молодо-Чехів а 16 старо-Чехів. Молодо-Чехи добули чотири нові мандати. — Бурмістр Опави послухав наказу намістництва і видав приписи против холєри також і по чески.
Карловац 27 жовтня. Цїсар затвердив проєкт скликаня на 5 падолиста с. р. до Карловацу синоду епископів сербских. Комісарем королїским для синоду именований бар. Федір Николич.
Париж 27 жовтня. Оголошено вирок суду мирового президента кабінету Любета в справі страйку в Кармо. Вибраний мером робітник Кальвіняк лишає ся на дальше в службі товариства а на час урядованя дістає відпустку. Всї страйкуючі робітники будуть приняті до служби. Директор Гімбльо лишає ся на своїм становищи. — Говорять, що помимо сего вироку страйк буде тревати дальше.

»Дѣло« 26.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 26 жовтня. Вчера відбулось засїданє сторонництва Штайнвендера і ухвалено заинтерпелювати на першім засїданю ради державної правительство в справі розвязаня ради громадскої в Ліберци. — Рівнож і клюб сполученої лївицї має интерпелювати в тій справі.
Прага 26 жовтня. Намістництво зарядило, щоби що-до тих резервістів, котрих можна підозрівати о соціялістичні тенденції, власти вели евіденцію в окремих виказах.
Будапешт 26 жовтня. Угорска делєґація ухвалила буджет войсковий і кредит окупаційний після предложеня.
Петербург 26 жовтня. Царь наказав утворити чотири нові полки піхоти.
Лондон 26 жовтня. При голосованю значна більшість гірників заявилась против осьмигодинного часу денної працї.
Букарешт 26 жовтня. Предложать проєкт закона о введенє окремого полку для стереженя границь Румунії від сторони Россії.