Зима у Тернополі, 1920-ті

дописи

»Воля« 29.09.1921 Генро.

Відкинувши заблудившихся в трьох соснах Моркотунів і Грушевських, ми маємо три течії побірників самостійности України.

»Воля« 22.09.1921 Доля Української Республіканської Капелі.

Українська Республіканська Капеля, яка довгий час міцно тримала за кордоном прапор У.Н.Р. і з безпорівняним для жадної артистичної одиниці поспіхом зробила два величезних турне по Західній Европі, закінчила своє істнування досить безславно.

»Воля« 03.09.1921 Жіночий Конґрес у Відні.

Українська секція Жіночої Ліґи Миру і Свободи була закладена ще півтора року тому і працювала в контакті з Ліґою. На цьому конґресі українські жінки були офіціяльно приняті в число членів.

»Воля« 31.08.1921 До уваги нашим еміґрантам.

Скрізь роскидано по світі чимало наших пам'яток, що свідчать чи про ті сліди, які лишили наші люди в минувшині від своїх звязків чи присутности по-за межами рідного краю.

»Воля« 29.08.1921 Війна з вітряками.

(Лист з Галичини.)

»Воля« 26.08.1921 Як довго?...

(Лист з над Збруча).

»Воля« 20.07.1921 Пекуча справа.

Політіканство, дрібна внутрішня боротьба та дрібні шоденні інтереси в значній мірі затемнили перед широкими масами української еміґрації питання високого національного та суспільного значіння.

»Воля« 11.07.1921 Нове вино в старі міхи.

Де би не з'явилось нове вино — в політиці, літературі, мистецтві, житті соціяльному і економичному, перш за все стараються з усієї сили втиснути його в старі міхи, пристосувати нове до старих форм.

»Воля« 26.06.1921 Листи зі Львова.

Партійні з'їзди.

»Воля« 24.06.1921 На чужині.

— Панове! Даю Вам слово: маю чуття, що на цьому тижневі будуть гроші!.. Такими словами, кажуть, відповів Петлюра делєґатам голодуючих урядовців Уряду У.Н.Р., що врешті-решт перестали вірити своїм міністрам і захтіли правди від "самого".

»Воля« 23.06.1921 Чергова траґедія.

Бувають окремі людці — "ходячі сорок мучеників". Отакі, тілько не "сорок мучеників" — а 17 чи 18 міністрів У.Н.Р. Немає нещастя, котре б не валилось на їх бідолашні голови.

»Воля« 16.06.1921 Українські перспективи.

Лист з Югославії.

»Воля« 15.06.1921 "Грядущій хамъ".

Лист з Польщі.

зі старорусинів

»Вістник Союза визволення України« 21.11.1915 Професор Юлїян Кулаковський і його посланіє "русскимъ людямъ, именующимъ себя "украинцами".

Професорови Юлїянови Кулаковському попало в руки друге число льозанської "La Revue Ukrainienne" й він поспішив ся зараз похвалити ся її змістом перед невибагливою публикою чорносотенного, даруйте, тепер уже "поступового" "Кіевлянина" (ч. 258), щоб дати матеріял до другої частини Щоголївського "Современнаго украинства". Зокрема зацікавила п. професора статя про "Українських стрільцїв у Галичинї". Про польські лєґіони він чув уже та знає, що їх дуже неприхильно прийняли російські Поляки, але про "український лєґіон" він ніде не читав і, навіть прочитавши, не повірив би в можливість такого "оскопленія" розуму в "Зарубежній Руси". А тут треба повірити, бо автор дає назви всіх "Геростратів" й описи місцевостей і воєнних пригод.
Ще більший відчай обхопив нашого старого "приятеля" при читанню роздїлу "хроніки" з усїми його привітами, заявами, резолюціями від "Союза визволення України", від "Нац. Ради" й від инших українських орґанїзацій. Зокрема вразило його письмо українських полонених, що сміли заявити себе Українцями та, що більше, відважили ся висловити свою радість з приводу покинення Львова Росією, їх "історичним ворогом". Се видало ся йому так неправдоподібним, що він не вірить в автентичність листу та скорше схиляєть ся приписати його авторство якомусь сфанатизованому Полякови. Де-ж можна навіть подумати, щоб Українцї позабули на клич Хмельницького: "Волимо під царя московського, православного" та щоб таких Українцїв (і то без знаків наведення) знайшло ся аж 82!
Професор Кулаковський не може вийти з дива, до якого ступня заслїплення й нерозуму дійшли ті автори "Revue", що "всюди приписують собі право говорити від усього українського (тим разом у знаках наведення) народу" та присвоюють собі право представляти вірний настрій усїх "малоруських" мас народу, втягаючи під "польський термін" Україна весь "малоруський" край, Полтаву, Харків, Крим і Кавказ. Справдїшня паморока!
Де ж шукати джерела сього "розумового збочення" в Галичинї? На гадку проф. Кулаковського всьому винен не хто инший, тільки львівський унїверситет, а в головній мірі "фальшівник русскої історії", Михайло Грушевський. — Сей "лживий пророк" забув на своє "русское происхожденіе", забув на свого батька, що закінчив свою карієру на Кавказї, а приготовив ся до окремого дїла, "возлежавши на лонѣ В. Б. Антоновича". Ставши професором історії на львівськім унїверситетї, проявив Грушевський "величезну й дуже інтензивну дїяльність в области фальшовання "русскої" історії!
Проф. Кулаковський як учений історик і розкриває чорносотенцям усї тi фальшовання, які Грушевський пускав у світ не тільки в своїй "штучній" науковій мові та в нїмецьких перекладах, але и по "русски".
"Останню йoго працю того роду "Иллюстрированниую исторію Украины-Руси" розхвалили в російських критичних журналах його помічники (писання Кулаковського на сю тему поза "Кіевлянином" не мають вільного доступу) й вона мала значний успіх у читаючої публики. Зовсїм без стриму та сорому він виставляв там і заслуги Мазепи і подвиг Капнїста, що їздив з кінцем XVІІІ ст. до пруського короля з просьбою визволити "Малороссію", й давав портрети (що за відвага!) всїх виднїйших дїячів, часто підземних, українського сепаратизму. В 1905 р. він у революційній брошурі прозвав Росію "тюрмою народів" і той вираз повторяє тепер за ним і редактор Зелїб, виводячи звідси свою ідею. Брошура Грушевського має заголовок: "Единство или распаденіе Poсciи". На 18 сторінках невеликого формату д. Грушевський розбив і знищив усю велику історію творення російської держави та, називаючи Росію "механічною спорудою, позбавленою всякого внутрішньою звязку й піддержуваною тільки зовнішньою силою", йшов разом з иншими "інородцями" на "спільного ворога" "в переконанню, що можливо скинути спільне ярмо". Коли він був такий "задерикуватийу своїх творах, писаних по російськи та надрукованих у Росії, то як мусїв греміти (!) своєю штучною галицькою науковою мовою, коли викладав російську історію своїм ученикам у Львові. І наша академія наук все-таки піддержувала того борця й ще недавно обійшла наші газети відомість про те, що члени академії заступали ся за д. Грушевським, як за людиною, що обстоювала в Галичинї інтереси російського народу від натиску Поляків. Тепер, коли його ученики (!) наповнили галицький лєґіон і хвалять ся проливаннєм крови "русскаго солдата", тепер виводять на верх у цїлій, страшній наготї плоди того посїву, який поклав у Галичинї д. Грушевський".
Стільки про страшні подвиги Грушевського, якому проф. Кулаковський приписує сили "велитня". Донедавна ми чули про славного нашого родоначальника, гр. Стадіона, тепер від д. Кулаковського знатимемо вже й про нову ролю проф. Грушевського, ідеї якого мають нас "повести не до свободи, а грозять перемінити нас у погній (!) для нїмецької культури".
Ми переповіли головні пункти послання проф. Кулаковського: хай "образумять русскихъ людей, именующихся "украинцами".
З. К.

»Прикарпатская Русь« 16.06.1915 Обзоръ печати.

В. Немировичъ-Данченко описываетъ въ "Русскому Словѣ" живописную красоту мѣстностей Незвиска и Герасимовъ, къ югу отъ Днѣстра, которыя были недавно ареной кровавыхъ боевъ:
"Даже въ эту ужасную міровую войну невольно отдыхаешь душой, попадая въ такія горныя долины, какъ Незвиска, гдѣ только вчера окончился одинъ изъ тѣхъ боевъ, которыми по праву могутъ гордиться участвовавшіе въ нихъ полки. Глубокая котловина вся въ бѣлыхъ и розовыхъ облакахъ черешенъ и яблонь, въ тихомъ, дремотномъ шелестѣ чудесныхъ садовъ. Тонкіе и стройные рвутся изъ ихъ зеленыхъ объятій пирамидальные тополя и вокругъ, точно на стражѣ этого маленькаго рая, стали песчаные отвѣсы, причудливыя вершины, одѣтыя до макушекъ грозными окопами, фортами, окутанныя проволочною колючкой, подавшія одна другой руки соединительныхъ траншей. Весь профиль этой кажущейся неприступною мѣстности до того грозенъ, что не вѣришь собственнымъ глазамъ, видѣвшимъ, какъ ее брали наши сѣрые витязи. Къ сѣверу неодолимыми кручами она упираетъ въ излучину Днестра, съ юга — въ такіе же обрывы точно забронированнаго въ окопы и батареи Герасимова. По капризнымъ извилинамъ этой долины, похожей на ущелье, вьется свѣтловодная, чистая рѣчонка, огибая плетни и бѣлыя хаты, ласкаясь къ нимъ, весело журча у самыхъ дворовъ, гдѣ сейчасъ сбились въ яркія красныя и синія пятна бабы и дивчины, точно еще наканунѣ тутъ не дрались на жизнь и на смерть два народа, шрапнели не рвались надъ соломенными темными кровлями и зелеными полянками и громадные снаряды не впивались въ святую, политую трудовымъ потомъ, землю, стараясь разворотить ее до самыхъ ея нѣдръ..
Когда Незвиска и Герасимовъ были взяты, мы сами не могли сообразить, какъ можно было уступать такія позиціи".

"Жизнъ Волыни" пишетъ о курьезныхъ русскихъ вывѣскахъ въ Бродахъ:
"Курьезныя вещи происходятъ съ нашимъ русскимъ языкомъ, который мало по-малу получаетъ права гражданства въ Галичинѣ. Вотъ нѣсколько образцовъ вывѣсокъ, написанныхъ на "русскомъ" языкѣ надъ различными торговыми заведеніями въ Бродахъ:
"Гостиница хараша обѣды ужини".
"Золотой ділъ мастеръ".
"Сельцорская вода исладки перекуски"
"Фрухтовей магазенъ".
"Папаросы, цыгарій и бамага".
"Спродажъ квасу. Чай штаканъ 2 к." И т. д.
Рано или поздно, конечно, подобныя вывѣски исчезнутъ со стѣнъ домовъ галицкихъ городовъ и замѣнятся болѣе грамотными.
Но для начала и это хорошо"...

"Новое Время" высказывается за бeзотложный созывъ Государственной Думы. По мнѣнію газеты, вести выпавшую на долю Россіи колоссальную борьбу средствами какого-нибудь вѣдомства немыслимо. Подобная борьба требуетъ дѣятельнаго участія силъ всего общества и народа:
"Единеніе правительства и народа въ дружной работѣ подниметъ взаимное довѣріе, еще тѣснѣе сплотитъ Рсссію противъ угрожающаго eй врага и мощно увеличитъ средства национальнаго сооротивленія. Для того, чтобы по справедливости оцѣнить роль "штатской" Думы въ организаціи нашихъ военныхъ силъ, достаточно сравнить общую обстановку маньчжурской войны и нынѣшней. Какъ известно, во многихъ спеціальныхъ военно-техническихъ отрасляхъ думскія комиcciи, не связанныя военно-бюрократической рутиной, являлись чуть ли не иниціаторами весьма важныхъ улучшений. Все обновление русской арміи послѣ маньчжурской кампаніи проведено при ближайшемъ и непосредственномъ участіи Гос. Думы.
Въ дни самыхъ тяжкихъ историческихъ испытаній древняя Русь всегда умѣла находить силу и опору въ тѣсномъ духовномъ соприкосновенiя ея государей съ народомъ. Выпавшее на нашу долю отpаженіе тевтонскаго нашствія потребуетъ еще больше напряженныхъ усилiй, чѣм тѣ испытанія, в горнилѣ которыхъ окрѣпла Русь".

»Прикарпатская Русь« 14.06.1915 Поляки въ Австріи.

"Веч. Bp." сообщаютъ o положеніи и политикѣ польскаго общества въ Австро-Венгріи. Вся политическая жизнь поляковъ перекочевала въ Вѣну, такъ какъ Западная и Восточная Галичина опустѣли, а въ Краков вѣ, какъ важной крѣпости, осталось очень мало мирнаго населенія.
Въ Вѣнѣ большую дѣятельность проявляетъ главный народный комитетъ, выпустившій даже, съ разрѣшенія правительства, особые польскіе банкноты, несмотря на то, что самые солидные дѣятели вышли изъ комитета.
Предсѣдатель комитета, д-ръ Лео, заботясь больше объ окладѣ президента города Кракова, отказался отъ своего поста въ комитетѣ, а его замѣнилъ Владиславъ Леопольдъ Яворскій. Народный комитетъ теперь совершенно откровенно ведетъ австро и пруссофильскую политику.
Однимъ изъ наиболѣе рѣшительныхъ мѣропріятій комитета была отправка особой депутаціи въ Берлинъ для того, чтобы убѣдить польское коло рейхстага голосовать за военный бюджетъ.
Комитетъ распространяетъ самую нелѣпую ложь, надъ которою смѣются даже нѣмецкія вѣнскія газеты. Къ услугамъ комитета имѣются слѣдующія газеты, усиленно субсидируемыя вѣнскимъ правительствомъ: издающаяся по-нѣмецки и редактируемая Яворскимъ "Polen", "Вѣнскій Польскій Курьеръ" и "Новая Реформа".
Въ Западной Галичинѣ — голодъ и болѣзни. Населеніе разорено цѣлымъ рядомъ реквизиций и военныхъ постоевъ. Положеніе бѣженцевъ трагическое. Въ мѣстечкѣ Хожень (въ Чехіи) въ одномъ баракѣ помѣщалось въ началѣ апрѣля 30.000 бѣженцевъ, которымъ правительство давало по 7 коп. на человѣка. Въ настоящее время этихъ несчастныхъ, вслѣдствіе появившихся среди нихъ эпидемій холеры и сыпного тифа, окружили кордономъ и не выпускаютъ. Ежедневная смертность достигла 150 человѣкъ. Особенно мрутъ дѣти.
Правительство и власти относятся къ полякамъ враждебно и умышленно медлять съ помощью. Даже христіанско соціалистическія opганизаціи д-ра Венскирхнера отказываютъ полякамъ въ помощи, считая, что они симпатизируютъ русскимъ и французамъ. Малѣйшее подозрѣніе влечетъ за собою немедленный смертный приговоръ. Массовыя казни происходятъ ежедневно, причемъ вѣшаютъ и разстрѣливаютъ даже 14-лѣтнихъ подростковъ и женщинъ.
Вражда между поляками и австрійцами растетъ быстро, и поляки въ Вѣнѣ говорять, что единственно правильная для Польши позиція занята варшавскими поляками.
Что касается нѣмцевъ, то ихъ отношеніе къ полякамъ, между прочимъ, проявилось въ проектѣ члена вѣнскаго муниципалитета, доктора Штейнера, о проектѣ насильственнаго выселенія изъ Вѣны и другихъ большихъ городовъ всѣхъ поляковъ и галичанъ. Этотъ проектъ вызвалъ негодованіе среди славянъ Австро-Венгріи, a извѣстный польскій политическій деятель гр. Августъ Дѣдушицкій обратился къ президенту гор. Вѣны Вейскирхнеру съ письмомъ, доказывающимъ беззаконность и безнравственность проекта Штейнера.
Настроеніе въ Вѣнѣ и всей Австріи очень напряженное, а въ венгерскихъ городахъ были случаи нападенія на славянъ, въ частности — на поляковъ.

»Прикарпатская Русь« 20.05.1915 Галицкая страда.

Годовое собраніе Галицко-Русскаго общества въ Петроградѣ, состоявшееся подъ предсѣдательствомъ архіепископа волынскаго Евлогія, прибывшего недавно изъ Львова, дало краснорѣчивыя доказательства, какую кипучую дѣятельность пришлось проявить этому учрежденію въ годъ возсоединенія Червонной Руси съ Россіей. Задачи, которыя выпали на долю этого общества въ истекшемъ году, были крайне разнообразны и сложны.
По мѣрѣ того, какъ русскія войска занимали Галичину, открывалась ужасная картина австрійскихъ звѣрствъ и жестокостей. Росла нищета страны, въ которой девятый мѣсяцъ происходятъ бои. Количество жертвъ не поддается учету. Галицко-Русскому обществу пришлось сразу же осенью открыть особое попечительство для призрѣнія сиротъ, оставленныхъ казненными, замученными или увезенными въ глубь Австріи галицко-русскими дѣятелями. Благодаря пожертвованію Государя Императора, отзывчивости военнаго министра, Св. Синода і особенно почетнаго члена общества В. К. Саблера, попечительству удалось помѣстить около ста сиротъ въ особомъ пріютѣ при Іоанновскомъ монастырѣ на Карповкѣ. Предсѣдательница попечительства, извѣстная благотворительница О. П. Дмитріева, приложила всѣ усилія, чтобы сиротъ не только одѣть, обуть, накормить, но и дать имъ возможность продолжать начатое въ Галичинѣ образованіе. Дѣти были приняты въ реальное училище Крюковой, въ гимназію Колокольцевой, въ гимназію Русскаго собранія, по сдачѣ экзаменовъ, безвозмездно, и имѣли возможность окончить соотвѣтствующіе ихъ возрасту классы для оставшихся въ пріютѣ дѣтей были привлечены спеціальные учителя и учительницы, и успѣхи дѣтей за одну зиму по русскому языку, особенно же по исторіи и географіи Россіи, превзошли всѣ ожиданія.
На ряду съ пріютомъ для галицкихъ сиротъ обществу пришлось способствовать возвращенію галичанъ и галичанокъ-эмигрантовъ изъ Даніи и Америки въ освобожденную родину, заниматься судьбою застрявшихъ въ Швейцаріи и Италіи галицкихъ уроженцевъ, устраивать бѣженцевъ изъ Галичины, Буковины и Угорской Руси, служить почтовой конторой для пересылки на родину денегъ и писемъ галицкихъ эмигрантовъ, опекать сдавшихся въ плѣнъ галичанъ и освобождать отъ высылки въ приуральскія губерніи галицкихъ сородичей, не успѣвшихъ принять русскаго подданства.
Желая создать для Червонной Руси кадръ проводниковъ русскаго культурнаго вліянія изъ мѣстныхъ людей, общество устроило учительскіе курсы дла галичанъ и галичанокъ въ Петроградѣ. Начальница женскихъ естественно-научныхъ курсовъ М. А. Лохвицкая-Скалонь любезно предложила школьному комитету общества свое учебное заведеніе, преподавательскій персоналъ и свои учебныя пособія. Общество приняло на себя передъ властями ручательство за желавшихъ попасть на курсы, и благодаря этому въ началѣ текущаго года были устроены спеціальные учительскіе курсы для галичанъ и галичанокъ при учебномъ заведеніи М. А. Лохвицкой-Скалонь, на которыхъ обучаются теперь 158 человѣкъ. На содержание этихъ крсовъ министерствомъ народнаго просвѣщенія отпускается 35.000 рублей и петроградской городской думой 7.500 рублей. Занятія на курсахъ идутъ весьма успѣшно. Наблюдаетъ за курсами спеціальный попечительный coвѣтъ, подъ предсѣдательствомъ члена Г. Думы Е. П. Ковалевскаго.
По почину общества галицкіе учителя и учительницы прослушали въ педагогическомъ институтѣ нѣсколько лекцій извѣстнаго проф. С. Ф. Платонова о московскомъ царствѣ и проф. И. И. Лаппо (по исторіи Западной Руси). Послѣ окончанія занятій и испытаній галичане собираются совершить паломничество въ Москву, въ Успенскій соборъ, гдѣ помѣщается рака ихъ святого земляка, митрополита Петра, московскаго чудотворца, и гдѣ они будутъ служить благодарственный молебенъ за возсоединеніе Червонной Руси съ Россіей.
Помимо устройства курсовъ школьный комитетъ общества организовалъ на Рождествѣ поѣздку столичныхъ гимназистовъ вo Львовъ и раздачу тамъ галицкимъ гимназистамъ рождественскихъ подарковъ и устроилъ педагогическую выставку русскихъ учебниковъ.
Издательскій комитетъ общества, работавший подъ предсѣдательствомъ князя А. Е. Гагарина, приготовилъ къ изданію нѣсколько брошюръ по крестьянскому и вѣроисповѣдному вопросамъ Галичины и стѣнную карту Галичины, составленную П. П. Поддубнымъ.
Церковный комитетъ, подъ предсѣдательствомъ ректора духовной академіи епископа Анастасія, занялся пожертвованіями облаченій и утвари церковной для галицко-русскихъ церквей. Многое изъ этихъ пожертвованій было уже отправлено въ Галичину. Пожертвованія притекали не только вещами, но, напримѣръ, епископъ бѣлгородскій Никодимъ пожертвовалъ 20 билетовъ государственной лотереи, съ тѣмъ, чтобы выручка изъ выигрыша была обращена на созданіе въ Перемышлѣ храма святителя Іоасафа бѣлгородскаго.
Наконецъ, общество занялось устройствомъ пріютовъ для прокормленія дѣтей школьнаго возраста въ галицко-русскихъ городахъ, на средства, отпущенныя комитетомъ ея Высочества Великой Княжны Татіаны Николаевны. Съ цѣлью устройства этихъ пріютовъ въ Галичину отправились I. В. Никаноровъ и Е. В. Филевичъ. Въ настоящее время открыты уже въ разныхъ галицкихъ городахъ пять такихъ пріютовъ, дающихъ кровъ, пищу и обученіе нѣсколькимъ стамъ дѣтей.
Желая облегчить участь сдавшихся въ плѣнъ галичанъ и водворенныхъ въ приуральскихъ и сибирскихъ губерніяхъ, общество послало туда оффиціальнаго уполномоченнаго. На основаніи сообщеній его о положеніи плѣнныхъ общество обратилось въ совѣтъ министровъ съ ходатайствомъ о выдѣленіи сдавшихся въ плѣнъ галичанъ изъ состава другихъ австрійскихъ плѣнныхъ, объ облегченіи имъ возвращения въ православную вѣру ихъ предковъ и досрочномъ освобожденіи тѣхъ изъ плѣнныхъ галичанъ, родственники которыхъ казнены австрійцами или увезены въ качествѣ заложниковъ въ глубь Австріи.
Предлагая годовой отчетъ общему собранію, предсѣдательствовавшій въ обществѣ Д. Н. Вергунъ просилъ почтить вставаніемъ память всѣхъ, положившихъ жизнь свою за освобожденіе Галичини, и помянулъ особенно тепло двухъ галичанъ-поручиковъ Пухира и Лопатинскаго, сражавшихся въ рядахъ русской арміи.
Общее собраніе утвердило выборы въ почетные члены общества предсѣдательницы попечительства о сиротахъ О. П. Дмитріевой, предсѣдателя церковнаго комитета епископа Анастасія и сѣверо-американскаго архіепископа Евдокима, отправившегося въ Нью-Іоркъ съ нелегкой миссіей возвратить тамъ въ вѣру предковь тѣхъ галицкихъ эмигрантовъ, которые еще не отреклись отъ уніатской ереси въ Америкѣ.
Конецъ общаго собранія былъ посвященъ разсказу архіепископа Евлогія о пребываніи во Львовѣ Государя Императора и Верховнаго Главнокомандующего Великаго Князя Николая Николаевича. Владыка описалъ восторженный пріемъ, устроенный червонно-русскимъ населеніемъ своему прирожденному Царю, и возстановилъ въ памяти тѣ слова, которыя Государю Императору благоугодно было сказать съ балкона генералъ-губернаторскаго дворца. Государь поблагодарилъ русское населеніе Львова "за радушный пріемъ, за любовь и преданность" и произнесъ потомъ историческія слова: "Да будетъ едина и нераздѣльна великая, могучая Русь!"
Архіепископъ Евлогій коснулся и ряда церковныхъ вопросовъ, волнующихъ въ настоящее время галичанъ, отмѣтилъ трогательную привязанность мѣстнаго населенія къ православію, требующаго себѣ непремѣнно священниковъ, "такихъ, какъ въ Почаевѣ", и выразилъ уверенность, что культурное сліяніе Руси Прикарпатской съ остальной Россіей пойдетъ довольно быстро, несмотря на нѣкоторыя препятствія, которыя приходится теперь преодолѣвать тамъ русскимъ людямъ.
("Н. Вр.")

»Прикарпатская Русь« 16.05.1915 Обзоръ печати.

В. Немировичъ-Данченко описываетъ въ "Русскомъ Словѣ" живописную красоту местностей Незвиска и Герасимовъ, къ югу отъ Днѣстра, которыя были недавно ареной кровавыхъ боевъ:
"Даже въ эту ужасную міровую войну невольно отдыхаешь душой, попадая въ такія горныя долины, какъ Незвиска, гдѣ только вчера окончился одинъ изъ тѣхъ боевъ, которыми по праву могутъ гордиться участвовавшіе въ нихъ полки. Глубокая котловина вся въ бѣлыхъ и розовыхъ облакахъ черешень и яблонь, въ тихомъ, дремотномъ шелестѣ чудесныхъ садовъ. Тонкіе и стройные рвутся изъ ихъ зеленыхъ объятій пирамидальные тополи й вокругъ, точно на стражѣ этого маленькаго рая, стали песчаные отвѣсы, причудливыя вершины, одѣтыя до макушекъ грозными окопами, фортами, окутанныя проволочною колючкой, подавшія одна другой руки соединительныхъ траншей. Весь профиль этой кажущейся неприступною мѣстности до того грозенъ, что не вѣришь собственнымъ глазамъ, видѣвшимъ, какъ ее брали наши сѣрые витязи. Къ сѣверу неодолимыми кручами она упираетъ въ излучину Днѣстра, съ юга — въ такіе же обрывы точно забронированнаго въ окопы и батареи Герасимова. По капризнымъ извилинамъ этой долины, похожей на ущелье, вьет свѣтловодная, чистая рѣчонка, огибая плетни и бѣлыя хати, ласкаясь къ нимъ, весело журча у самыхъ дворовъ, гдѣ сейчасъ сбилась въ яркія красныя и синія пятна бабы и дивчины, точно еще наканунѣ тутъ не дрались на жизнь и на смерть два народа, шрапнели не рвались надъ соломенными темными кровлями и зелеными полянками и громадные снаряды не впивались въ святую, политую трудовымъ потомъ, землю, стараясь разворотить ее до caмыхъ ея нѣдръ..
Когда Незвиска и Герасимова была взяты, мы вами не могли сообразить, какъ можно было уступать такія позиціи".

»Прикарпатская Русь« 18.05.1915 Обзоръ печати.

Львовскій корреспондентъ "Новыхъ Дней" Арсеньевъ пишетъ:
"Haдo помнить, что мѣстное населеніе распредѣляется по тремъ наслоеніямъ: pусскіe, поляки, евреи. Первые встрѣтили нашъ приходъ съ радостью, привѣтствуя въ насъ родныхъ освободителей, вторые вѣжливо улыбаются, но занимаютъ выжидательное положеніе, а третьи проявили себя въ Галичинѣ, какъ опредѣленные сторонники австрійскихъ порядковъ. Ясно, что намъ слѣдуетъ опереться на русскихъ, о нихъ прежде всего заботиться, къ ихъ нуждамъ пріурочивать свою работу. Они на пространстѣ мучительныхъ для нихъ вѣковъ, сохранили для насъ край, вопреки гнету инородныхъ и инославныхъ. Уродливое украинофильство, конечно, проникло и въ среду здѣшней русской интеллигенціи, но подавляющее большинство народа съ негодованіемъ отворачивается отъ мазепинства. Ихъ противники — противники Россіи. Назвать ихъ "дезертирами своего народа" предоставимъ вѣнскимъ прислужникамъ и удивимся тому, что находятся русскіе журналисты, непристойнымъ повтореніемъ такихъ дрянныхъ и глупыхъ словъ отвѣчающіе на искренній порывъ прирожденнаго русскаго чувства. Въ виду этого было бы весьма важно озаботиться тѣмъ, чтобы вовникающія во Львовѣ новыя русскія газеты не попадали въ руки безтактныхъ и безграмотныхъ въ славянскихъ дѣлахъ праздныхъ крикуновъ, порождающихъ недоумѣніе и горький смѣхъ. Вообще, все русское, нами насаждаемое, должно быть безупречнымъ. Русскiе обыватели Галичины уверены въ томъ, что мы направимъ къ нимъ лучшiя свои силы. Такъ, очевидно, и будетъ".

Въ "Южной Копѣйкѣ" напечатана бесѣда съ возвратившимся изъ Львова предсѣдателемъ Гос. Думы М. В. Родзянкой, который сообщилъ сотруднику названной газеты слѣдующее:
"Я пробылъ въ Галичинѣ двѣ недѣли, побывалъ во Львовѣ, Перемышлѣ и другихъ занятыхъ нами пунктахъ и могу съ уверенностью сказать, что взаимоотношенія русской администраціи и коренного населенія Галичины — этихъ новыхъ русскихъ гражданъ — не оставляютъ желать ничего лучшаго.
Достаточно сказать, что населеніе, раньше приходившее въ ужасъ при одномъ упоминаніи о русскихъ, теперь само добровольно обращается къ мѣстной администраціи зa разрѣшеніемъ своихъ частныхъ недоразумѣній и затрудненій.
Въ лицѣ графа Бобринскаго новый край видитъ культурнаго и внимательнаго къ его нуждамъ администратора.
И если на первыхъ порахъ были замѣтны проявленія недоброжелательности во стороны отдѣльныхъ лицъ къ русскимъ, то теперь подобныя случаи совершенно исчезли.
Въ экономическомъ отношеніи Галичина сейчасъ переживаетъ кризисъ, что объясняется обстоятельствами военнаго времени, отсутствіемъ товарообмѣна, трудностью пользованія желѣзными дорогами и друг.
Но надо надѣяться, что это переходнее время не оставитъ глубокаго слѣда въ будущей торговой и экономической жизни края.
Страна это — богатая.
Подумайте, вѣдь доходы, получавшіеся австрійскимъ правительствомъ, составляли 60 проц. всѣхъ государственныхъ доходовъ Австріи!
Населенъ этoтъ край, главнымъ образомъ, торговымъ элементомъ.
Жизнь въ краѣ постепенно входитъ въ колею.
Открыты школы, гимназіи.
И когда попадаешь во Львовъ, то cpaзy не вѣрится, что находишься въ мѣстности, гдѣ еще не такъ давно шли жаркіе бои.
Населеніе проявляетъ интересъ къ русскому языку и Россіи".

»Прикарпатская Русь« 14.05.1915 Поляки въ Австріи.

"Веч. Вр." сообщаютъ о положеніи и политикѣ польскаго общества въ Австро-Венгріи. Вся политическая жизнь поляковъ перекочевала въ Вѣну, такъ какъ Западная и Восточная Галичина опустѣли, а въ Краковѣ, какъ важной крѣпости, осталось очень мало мирнаго населенія.
Въ Вѣнѣ большую дѣятельность проявляетъ главный народный комитетъ, випустившій даже, съ разрѣшенія правительства, особые польскіе банкноты, несмотря на то, что самые солидные дѣятели вышли изъ комитета.
Предсѣдатель комитета, д-ръ Лео, заботясь больше объ окладѣ президента города Кракова, отказался отъ своего поста въ комитетѣ, а его замѣнилъ Владиславъ Леопольдъ Яворскій. Народный комитетъ теперь совершенно откровенно ведетъ австро и пруссофильскую политику.
Однимъ изъ наиболѣе рѣшительныхъ мѣропріятій комитета была отправка особой депутаціи въ Берлинъ для того, чтобы убѣдить польское коло рейхстага голосовать зa военный бюджетъ.
Комитетъ распространяетъ самую нелѣпую ложь, надъ которою смѣются даже нѣмецкія вѣнскія газеты. Къ услугамъ комитета имѣются слѣдующія газеты, усиленно субсидируемыя вѣнскимъ правительствомъ: издающаяся по-нѣмецки и редактируемая Яворскимь "Polem", "Вѣнскій Польскій Курьеръ" и "Новая Реформа".
Въ Западной Галичинѣ — голодъ и болѣзни. Населеніе разорено цѣлымъ рядомъ рядомъ реквизицій и военныхъ постоевъ. Положеніе бѣженцевъ трагическое. Въ мѣстечкѣ Хожень (въ Чехіи) въ одномъ баракѣ помещалось въ началѣ апрѣля 30.000 бѣженцевъ, которымъ правительство давало по 7 коп. на человѣка. Въ настоящее время этихъ несчастныхъ, вслѣдствіе появившихся среди нихъ эпидемій холеры и сыпного тифа, окружили кордономъ и не выпускаютъ. Ежедневная смертность достигла 150 человѣкъ. Особенно мрутъ дѣти.
Правительство и власти относятся къ полякамъ враждебно и умышленно медлятъ съ помощью. Даже христіанско-соціалистическія организаціи д-ра Вейскирхнера отказываютъ полякамъ въ помощи, считая, что они симпатизируютъ русскимъ и французамъ. Малѣйшее подозрѣніе влечетъ зa собою немедленный смертный приговоръ. Массовыя казни происходить ежедневно, причемъ вѣшаютъ и разстрѣливають даже 14-лѣтнихъ подростковъ и женщинъ.
Вражда между поляками и австрійцами растетъ быстро, и поляки въ Вѣнѣ говорятъ, что единственно правильная для Польши позиція занята варшавскими поляками.
Что касается нѣмцевъ, то ихъ отношеніе къ полякамъ, между прочимъ, проявилось въ проектѣ члена вѣнскаго муниципалитета, доктора Штейнера, о проектѣ насильственнаго выселенія изъ Вѣны и другихъ большихъ городовъ всѣхъ поляковъ и галичанъ. Этотъ проектъ вызвалъ негодованіе среди славянъ Австро-Венгріи а извѣстный польскій политическій деятель гр. Августъ Дѣдушицкій обратился къ президенту гор. Вѣны Вейскирхнеру съ письмомъ, доказывающимъ беззаконность и безравственнкость проекта Штейнера.
Настроеніе въ Вѣнѣ и всей Австріи очень напряженное, а въ венгерскихъ городахъ были случаи нападенія на славянъ, въ частности — на поляковъ.

»Прикарпатская Русь« 09.05.1915 Чествованіе М. В Родзянка.

Вчера, 25-го апрѣля, въ Народномъ Дoмѣ происходило торжественное чествованіе предсѣдателя Государственной Думы М. В. Родзянка Народнымъ Совѣтомъ и другими русскими общественными организаціями Галичины.
М. В. Родзянко былъ встреченъ галицкимъ гимномъ "Пора за Русь". Послѣ этого председатель Народнаго Совѣта В. Ф. Дудыкевичъ произнесъ привѣтственную рѣчь, покрытую пѣніемь русскаго народнаго гимна. Въ отвѣтъ на пpивѣтствie В. Ф. Дудыкевича, предсѣдатель Государственной Думы М. В. Родзянко произнесъ прочувствованную pѣчь, вызвавшую шумныя рукоплесканія. Пocлѣ pѣчeй присутствовавшимъ былъ предложенъ чай. Состоялось также концертное oтдѣлeніe. Торжество посѣтили представители администраціи, члены Государственной Думы, имѣющіе пребываніе во Львовѣ и масса мѣстной русской публики. Подробности чествованія М. В. Родзянка сообщимъ завтра.

з поляkів

»Przeglad poniedziałkowy« 15.02.1921 Nie dla "psa" kiełbasa.

Jadę ze Lwowa do Stryja i czytam właśnie w gazecie wezwanie Komitetu opieki nad glodnemi dziećmi.

»Przeglad poniedziałkowy« 01.02.1921 Wykształcony — nowobogacki.

Poszliśmy do księgarni. Tu wszystko przygotowane do nowej konjunktury, bo Nowobogacze lubią kulturę ładnie oprawioną. Pan Tomiczek skierował się zaraz ku pułkom, zaczął mierzyć metrem...

»Przeglad poniedziałkowy« 18.01.1921 Lwowskie ploteczki.

Jeśli chcę wiedzieć jak trawa we Lwowie rośnie — to odwiedzam między 5-tą a 6-tą popołudniu panią Wandę.

»Український голос« 06.05.1919 Заховайте рівновагу.

В посліднім тижні появились по деяких селах нашого повіту якісь непорозуміння, показалась якась нетерплячка і видно подекуди діла, які не вказують зовсім на добру дорогу.

»Kurjer Lwowski« 01.01.1917 Ziemia Chełmska przypomina się Polsce.

(Oryg. korespondencja "Kuriera Lwowskiego").
Ziemia chełmska — to teren niedawnych bezwzględnych i konsekwentnych zakusów rusyfikacyjnych, staie rosnących apetytów ukraińskich z jednej strony, a asymilacyjnego oddzialywania kultury polskiej z drugiej. Oparciem dla wrogich nam działań miała być ludność prawosławna, a środkami prowadzącymi do zamierzonego celu: nieprzebierająca w środkach agitacja prawosławnych popów i urzędników, prowadzona przy pomocy pisma i słowa, procesji, obchodów i wieców, próbująca grać na żądzy ziemi u chłopów działalność orsyjskiego banku włościańskiego itd. Cala ta rzeczywiście wytrwała i na szeroką skalę zakreślona robota rosyjskich "dietateli" nie przyniosła jednak pożądanych rezultatów — mimo, że trudnem było przeciwstawić jej równie spreżystą i konsekwentną polską prace społeczną. To, co ze strony polskiej się przeciwstawiało, miało charakter sporadyczny, cząstkowy, na małe rozmiary, bez większego planu. Był to raczej mimowolny odruch niż planowa akcja. Przyczyną rosyjskich niepowodzeń było liżące w krwi. tkwiące w tradycji ciążenie ludności chełmskiej do kultury polskiej i katolicyzmu. Tem tylko wytłumaczyć sobie można masowe przechodzenie ludności z prawosławia na katolicyzm po ukazie tolerancyjnym w 1905 r., stale zarzucanie języka "chachłackiego", którym się jeszcze część chłopów chełmskich posługuje, przyjazne odnoszenie się zarówno chełmskiej ludności prawosławnej, jak i katolickiej do polskich działaczy, odporność wobec pokus wysuwanych przez bank włościański itd. To naturalne ciążenie ku polskości po zmianie rządów znacznie się zwiększyło zarówno z powodu większego znaczenia, jakie zyskał żywioł i język polski, jak i procentowego wzrostu katolików (obecnie liczy powiat chełmski 62.8 proc. ludności katolickiej), jak w końcu dzięki zwiększonej pracy kościoła i dworów i powstania sieci polskich szkól ludowych. Całość jednak tych wysiłków jeszcze nie odpowiada istniejącej potrzebie i obowiązkowi, jaki na narodowo uświadomionych żywiołach ciąży.
Teraz nadeszła chwila, w której należałoby: istniejące ośrodki polskiej pracy społeczno-kulturalniej wzmocnić, zmobilizować do niej wszelkie możliwe siły, zarysować jej pełny program, realizowany pod kierunkiem zasobnej w środki najwyższej w powicie instytucji oświatowo-kultkuralnej. Tylko tą drogą będzie można owo naturalne ciążenie do kultury polskiej spotęgować, ułatwić podniesienie się ludności na wyższy poziom świadomości i pracy i nadać ziemi chelmskiej charakter obszaru wyłącznie i niezaprzeczenie polskiego. Takim ośrodkrem polskiej pracy kulturalnej w powiecie chelmskim ma się stać z końcem października otwatty oddzial Macierzy szkolnej. Zarząd Macie rzy chelmskiej zmierza do skupienia wszystkich aktywnych spolecznie jednostek w powiecie, zgromadzenia większych środków pracy oświatowej i opracowania dostosowanego do lokalnych warunków programu pracy. Ma prawo też spodziewać się, że ogół spoleczeńswa polskiego, rozumiejący cale znaczenie dla naszej przyszłości umacniania kultuty polskiej na terenie obcych uroszczeń, a naszych praw — poprze te dążenia przez: przysyłanie tęższych, społecznie czynnych jednostek (zwlaszcza nauczycieli i nauczycielek), przez pomoc w postaci książek (instytucje wydawnicze i oświatowe) oraz przez datki pieniężne (za pośrednictwem pism).
Można być pewnym, że dziełem wspólnem dzialalności Macierzy szkolnej i pomocy ogółu spoleczeństwa będzie potężny, o zdrowych, silnych i fundamentach gmach polskiej pracy kulturalnej w Chelmszczyznie. Oby rezultat tej pracy ckazał się jak najpomyślniejszym!
*
Inne pisma polskie uprasza się uprzejmie o przedrukowanie.
W. Kłos.

»Kurjer Lwowski« 23.12.1916 O jasełkach i kolendach.

Wśród licznych widowisk obrzędowych wieków ubieglych, zanikających powoli w chaosie obcych naleciałości spotykamy najczęściej jaselka-szopki.
Jasełka — widowiska sceniczne, oparte na historji zdarzenia betlejemskiego, tworzono na wzór oratorjów chrześcijanskich — przybieraly w Polsce prawie zawsze charakter ludowo-narodowy.
Wpływ tysch widowisk (misterjów) dramatycznych na snerokie masy był i jest dotychczas olbrzymi. Dzalają bowem potężnie na wyobraźnię dusz, prostotą i szczerością swoją zagarniają serca — uczucia w czas długi. Legenda o Bożem Narodzeniu — choć przez rozlicznych autorów znanych i zaglażonych przerabiana, rozwijana, zmierza zawsze do uwydatnienia scen, związanych ściśle z przyjściem na świat Bożej Dzieciny.
W nędznej na odludziu stojącej stajence, krytej słomą, otuloną płatami bieluchnego śniegu, nad którą gwiazda w biegu stanęła i blaskiem nadziemskim jaśniała, spotykamy pasterzy, parobczaków, którzy na wieść o tej wesołej nowinie, rzucają swe stanowiska 1 kurne chaty i spieszą do malego Jezuska.
Tu przod żłóbkiem huczą kobzy góralskie, graję mujtanki, fujarki, śpiewają krakowiaki, kłanjają się Kurpiki i Litwini, tańczą Mazury, słowem wszyscy z ziemi całej Korony i Litwy się zbiegli. Wszyscy z darami różnymi, z czem kto mógł do Pana biegł.
Z rozrzewnieniem śledzimy przebieg akcji, odrywamy się od doby i stosunków dzisiejszych i za poetą wtórujemy:
"Tak się działo przed wiekami w tej boskiej stajence;
"Miał ci naród z czego dawać, bo miał pełne ręce,
"Miał granice niezmierzone, od morza do morza —
"Złoto w skrzyni, huk zwierzyny, pełne brogi zboża.

I dziś inaczejby nie było, pospieszylibyśmy z darami, ale poeta nas usprawiedliwia:
"A dziś z biedy, aż się kurczył i zębami zgrzyta,
"Dałby Panu, u nie może, bo goły i kwita.

_______
Naiwne to, pełne prostoty sceny zabarwione rubasznym, naturalnym humorem, nikną szybko przed widzami, budząc w nas zachwyt i uwielbieni zarazem. Poufałość z Dzieciątkiem Bożem, jaką znajdujemy w jaselkach, rozbraja nas, widzów, z tego "nie wypada" codziennego i zbliża serca nasze ku Niemu.
Muzyka ludowa, której najważniejszą gałęzią jest kolenda, obfita w pogodną i bujną fantazię, pełna czarującej malowniczości, ilustruje dokładnie uczucia osób, występujących w jasełkach. W tych różnorodnych kolendach o przeróżnym rymie, toku i rytmie złożył lud bezsprzeczne "swych myśli przędzę i swych uczuć kwiaty".
Rwie się jednak przędza, więdną kwiaty, choć z kolend tych płynie ta satna moc uczucia, ta sama idea, młość, cześć i pokora bezgraniczna dla Dziecięcia w szopce. Poezja ta, ilus rowana muzyką o tematach ludowych przeważnie, ta arka "między dawnymi i młodszymi laty", tonie wśród fali obcych, banalnych melodyjek operetkowych, które dziś często zasłyszeć można nawet w głebokiej wsi. Wraz ze strojem, ze zwyczajami obcymi wdarły się w dusze ludu, tego konserwatora i strażnika polskości i obce piosenki.
_______
Kolend nie nazwiemy dziś tylko pieśnią religijną, obrzędową. Stały się one bowiem pieśniami religijno-narodowemi. I choć u kilku zaledwie pierwiastek patriotyczny występuje, to jednak przez swojskość, przez rodzimy charakter swój są narodowe.
Wpływ kolend na naszą poezję — zwłaszcza ludową — jak dawniej, tak i obecnie jest niemały. Prawda, że często pod względem artyzmu, formy szwankują, zasadom i prawidłom poezji nie odpowiadają w zupełności, jednak przez swą moc uczucia wzniosłego, przez szczerą serdeczność, tęsknotę nabierają wdzięku i blasku.
I ukochaliśmy wszyscy te pieśni, maluczcy i wielcy. A "niosąc Panu serca w dani", krzepimy się i umacniamy, z ufnością i pokorą, błagamy, by błogosławił Ojczyźnie miłej w dobrym i złym bycie. Niejedna też kolenda staje się hymnem narodowym. A nowsze, które są dalszym nieprzerwanym cięgiem owych piosnek pastuszych, tętnią tak głęboką nutą patriotyczną, że w każdej duszy polskiej na dźwięk jej musi drgać serdecznicjszy odzew ojczysty.
Niestety, czasy obecne zachwiały, umniejszyły misję kolend. Wpływy obce i teorje nowe podkopały znaczenie tych pieśni. I gdy dawniej cała kantyczkę w każdym dworze, w każdej chacie prześpiewano, to dziś, ilu wśród nas nie zna słów i melodji, najbardziej rozpowszechnionych ongiś kolend. Wskutek naszej obojętności, niedbałości, a przedewszystkiem wskutek braku umiłowania rzeczy rodzimych, zanikają powoli te najwdzięczniejsze kwiaty poezji naszej.
Pamiętajmyż, że w czasach, gdy niemal wszystko wróg nam zagarnął, pozostał nam język, słowo, pieśń. Do czasów ostatnich była to skala, o którą rozbijały się wszystkie fale, zakusy zaborcze. Języka wydrzeć nam nie zdołano. I stało się tak, jak głosił wieszcz nasz nieśmiertelny, że:
"Płomień rozgryzie malowane dzieje, Skarby mieczowi spustoszą złodzieje,
Pieśń ujdzie cało!...
Umocnijmy zatem straże i czujnie baczmy, by lud nasz, dzieci nasze i my wszyscy nie uronili tych skarbów polskości. Pielęgnujmyż te pieśni, bo w nich jest moc, jest duch narodu i jego siła, ostoja. Baczmy, by pieśń uszła cało.
Rajmund Radwan Pragłowski.

»Kurjer Lwowski« 20.12.1916 Polskie Tow. przyrodników im. Kopernika.

We wtorek dnia 12. bm. mówił na posiedzeniu naukowem Towarzystwa prof. dr. B. Niklewski na temat "Kwestia nawozowa w kraju". Zwiększanie wydajności gleby zależy w wysokim stopniu od warunków ekonomicznych i od kultury całej ludności. Jednym ze środków, podnoszących te wydajnóśc jest nawożenie. Nawozy organiczne stanowią w każdym razie podstawę nawożenia, zaś nawozy sztuczne, mineralne są tylko ich uzupełnieniem. Pokrywają bowiem ów niedebór azotu, potasu i fosforu, którego rośliny mimo nawożenia nawoźem organicznym jeszcze potrzebują. Ta wszakże zachodzi różnica między nawozem organicznym a nieorganicznym, że w nawozie organicznym dajemy wszystkie składniki odrazu, a w nieorganicznym każdy zosobna. Skuteczność dzialania poszczególnych nawozów sztucznych na glebę śledzić można doświadczalnie na pólkach, których skład gleby jest ocstatecznie znany. Tego rodzaju doświadczenia wykonywa Stacja doświadczalna chemiczno-rolnicza w Dublanach, założona przez Wydział krajowy w r. 1895. Owe doświaczenia i badania gleto-znawcze prowadzą do wykrycia, jakich składników potrzebują nasze gleby.
Z kolei prelegent wyjaśnil, jak się przedstawia kwestia azotu, potasu i fosforu u nas w kraju, w szczególności, gdzie i w jaki sposób kraj może pokryć swoje zapotrzebowanie. Co do azotu, to założenie fabryki saletry w kraju znajduje się na najlepszej drodze. Nadto niedobór azotu może być pokryty przez uprawę roślin motylkowych (nawozy zielone) pośrednio przez wyzyskanie torfowisk, rozłożonych bardzo korzystnie w Polsce. Potasu dla Polski dostarczyć by mogły w wielkiej ilośći kopalnie w Kałuszu, gdyby produkowano sole wysokoprocentowe. Źródłem fosforu staćby się mogły fosforyty, występujące na Podolu, oraz intenzywna przeróbka kości i padliny w kraju. Ponieważ oba źródła są prawie nietknięte, przeto skazani jesteśmy na import żużli (tomasyny) i superfosfatów z zachodu. Handel nawozami fosforowymi przybrał wielkie rozmiary. Zalewa się wprost kraj bezwartościowymi nawozami, zazwyczaj ze szkodą naszego małego rolnika. Istnieje nawet pod Katowicami na Śląsku fabryka, produkująca fałszywe nawozy i eksportująca je do Galicji!
W dyskusji nad odczytem zabierali glos dr. Kling i prelegent.
Następnie prof. E. Romer zademonstrował zebranym mapy różnych okolic Szwajcarji, wykonane przez profesora z Fryburga Beckera, znanego ze sporu o Morskie Oko, który na krótko przed wojną otrzymał honorowy doktorat filozofji, uniwersytetu lwowskiego. Mapy owe tem różnią się od podobnych map wykonanych przez kartograficzne zakłady wojskowe czy inne, że są to jakby obrazy rzeźby powierzchni ziemi, obrazy, w których szczegóły topograficzne i stosunki wymiarowe idą o lepsze z doborem barw i cieni. Są to rzeczy artystyczne, które plastykę terenu przy użyclu pewnych barw i świateł, czynią tak doskonalą, iż mapy Beckerowskie są już dzisiaj ideałem kartografji. Bije wreszcie z każdej mapy specjalny koloryt krajobrazowy.
Pod koniec posiedzenia uchwalili zebrani na wniosek prof. Z. Weyberga przesiać życzenia z powodu owocnej 10-letniej pracy Stacji antropologicznej w Warszawie, powstałej zasługą K. Stołychwy, a na wniosek dra St. Pawłowskiego takie same życzenia Towarzystwu krajoznawczemu w Warszawie, stojącemu zaslugą A. Janowskiego i H. Kutwiecia.

»Kurjer Lwowski« 19.12.1916 Sprawa "Wielkiego Lwowa".

Młode Towarzystwo pielęgnowania nauk administracyjnych oddało dobrą usługę miastu naszemu, urządzając odczyt o kwestji "Wielkiego Lwowa", który może dać początek publicznej dyskusji o tem niewątpliwie ważnem dla Lwowa zagadnieniu. Odczyt ten odbył się w sobotę 16. bm. w sali ratuszowej wobec licznego grona słuchaczów, złożonego z reprezentantów interesowanych w tej sprawie gmin, a dalej — z pracowników i techników, których zajmują związane ze sprawa "Wielkiego Lwowa" administracyjne i techniczno zagadnienia fachowe i t. d. Prelegentem był inżynier Ignacy Drexler, starszy radca budownictwa w magistracie lwowskim i docent politechniki. Było to pierwsze publiczne roztrząsanie kwestji przyłączania do Lwowa najbliższych wsi przyległych, chociaż ta sprawa od dawna zajmuje koła interesowane, a w magistracie lwowskim od dawna jest przedmiotem pracowitych studjów, czego dowodem są choćby owe liczne plany i grafikony, jakie byly podczas sobotniej prelekcji porozwieszane ni ścianach sali ratuszowej.
Magistrat lwowski dawniej oświadczył się zasadnieco przyeciwko zjednioczeniu z miastem wsi przyległych, a to z obawy, iż uporządkowanie tych miejscowości w stylu miasta nowoczesnego, pochłonęłoby olbrzymie koszta. Lecz pomimo, ze sprawa ta złożoną została do aktów w magistracie, nie zeszła ona z porządku dziennego w życiu realnem. Szczególniej żywo przypomniała się nagląca konieczność uporządkowania trwałego w gminach podmiejskich stosunków sanitarnych, i wogółe urządzeń bezpieczeństwa publicznego teraz, w okresie wojennym — i to głównie w interesie Lwowa. Władze wojenne — nietylko austrjackje, ale nawet i rosyjskie podczas okupacji, uznały mianowicie, iż chcąc np. uchronić Lwów i garnizon lwowski od niebezpieczeństwa tyfusu, ospy, cholery i  t. d. nie można tego osiągnąć inaczej, jak przez organizacje systematycznego tłumienia epidemii w przedmiejskich gminach, skąd one w regule przenoszone bywają do Lwowa. Kanalizacja Lwowa, bez wciągnięcia w sieć kanałów miejskich terytorium Kleparowa, Zamarstynowa i Zniesienia, okazała się bezwarunkowo niemóżliwą. I wiele innych ważnych względów ekonomicznych i kulturalnych przemawia za rozszerzeniem granic naszego miasta, ażeby ono mogło rozbudować się i urządzic wedlug wymogów dzisiejszych czasów. Tak samo, jak przed laty nie mogło zmieścić się miasto nasze w obrębie murów średniowiecznych fortyfikacji tak dziś — gdy zaludnienie jego szybko wzrasta i w nowszych czasach miasta rozbudowują się bez porównania szerzej i wygodniej, niż w dawnych wiekach, za ciasno robi się Lwowowi w jego dzisiejszych granicach, chociaż one w porównamu z dawnym zabudowanym obszarem we wszystkich kierunkacn rozszerzyły się bardzo znacznie. Dzięki tramwajom mogą dziś mieszkać rodziny nawet mniej zamożnych ludzi pracujących na dalszych przedmieściach, pełnych zieloności, z czystem, zdrowem powietrzem, zaopatrzonych we wszelki komfort nowożytny — gdy centrum miasta pozostaje na biura rządowe, sklepy, kantory kupieckie, kancelarje adwokackie, lokale ordynacyjne lekarzy i dla rozmaitych przedsiębiorstw innych. Zarobkujący czlonkowie rodzin spędzają tam czas pracy, i ześrodkowuje się tam cały ruch i rozgwar interesów. Spokojne dzielnice wygodnych i zdrowych mieszkań powstają już i teraz we Lwowie w okolicy parku Kilińskiego, na Kastelówce, na polach górnego Łyczakowa i t. d. Ale daleko jeszcze Lwowowi do tych miast w krajach wysokiej kultury, okolonych planowo zatożonemi i wybornie urządzonemi dzielnicami ogrodowemi, chociaż miejsc wspaniałych na takie dzielnice nie brak mu w około za miastem dzisiejszym.
Dla rozwoju miasta nowożytnego ważnem jest także racjonalne urządzenie dzielnic fabrycznych i handlowych, do czego Lwów ma już cenne początki w Zamarstynowie i Zniesieniu. "Wsie" nie wiele mogą zrobić w tym kierunku, lecz potrzebne na to inwestycje: urządzenie tam sieci ulic, po których w każdej porze roku możnaby przewozić wielkie ciężary, zaopatrzenie tych miejscowości w tramwaje, telefony i kanały odpływowe — tylko wtrdy będą możliwe, gdy te miejscowości będą należały do Lwowa.
Takie dzikie stosunki, jakie istnieją w koloniach domków robotniczych, tworzących się poza granicami dzisiejszego Lwowa na Lewandówce (w Biłohorszczy) i w Sygniówce, nie powinne być cierpiane w XX. stuleciu.
Sprawa utworzenia Wielkiego Lwowa nie należy jednak do spraw łatwych. Jest ona i niezmiernie skon plikowana i ciężka. Nawet przed stanowczem okresleniem projektu granic rozszerzenia miasta potrzebne są bardzo uciążliwe pertraktacje żnorodne — i z interesowanemi gminami, i z rządem, i z Wydziałem krajowym, z Radą powiatową lwowską, a wreszcie i w łonie samej reprezentacji miasta Lwowa. Zarząd gminy m. Lwowa musiałby przecież zdać sobie sprawę z pytania, w jakie wypadałoby mu zaangażować gminę zobowiązania inwestycyjne wobec gmin sąsiednich, których całkowite lub częściowe przyłączenie do Lwowa miałoby być zaprojektowanym? Dopiero wynik tych przedwstępnych układów dałby poważną podstawę do dalszych prac przygotowawczych technicznych i rachunkowych.
Najpilniejszemi z tych rokowan przedwstępnych są układy z rządem co do ewentualnego przesunięcia rządowej linji akcyzowej na nowe granice Lwowa, bo żadna gmina nie chciałaby nawet mówić o przyłączeniu się do Lwowa, gdyby jej z góry nie zapewniono na ten wypadek wolności od akcyzy. Drugim ważnym przedmiotem układów z rządem, byłoby zapewnienie budowy kosztem panstwa linji kolei żelaznej od dworca na Łyczakowie do stacji na Persenkówce, jako zaniknięcia linji okrężnej w około miasta. Budowa tej linii jest już właściwie w zasadzie przez rząd dawno postanowioną. Lecz szłoby teraz o zapewnienie jej budowy w pewnym określonym czasie, co do ustalenia planu przyszłego rozwoju miasta jest niezbędnem.
Z Wydziałem krajowym wypadałoby ułożyć się co do bezzy łocznego wykończenia niezmiernie ważnej dla rozwoju podmiejskich miejscowości okrężnej drogi murowanej w około Lwowa, jako drogi krajowej.
Z Radą powiatową lwowską potrzeba omówic sprawę ewentualnej indemnizacji za ubytek dochodów funduszu powiatowego, gdyby największe gminy zostały wyłączone z powiatu, i tym sposobem zwolnione, zostały od obowiązku placenia powiatowych dodatków do podatków. Tak samo Wielki Kraków zapewni podobne wynagrodzenie za ubytek dochodów powiatowi wielickiemu.
Z gminami wreszcie wypadałoby porozumieć się co do pytania, co miałoby się stać z ich majatkiem gminnym na wypadek przyłączenia do Lwowa, jakich one wymagałyby od Lwowa wkładów na uporządkowanie ulic, kanalizacje, wodociągi, oświetlenie, budowę szkół i kościołów? W jakiej kolei miałyby być te inwestycje wykonane i w jakim mniej więcej okresie czasu?
Czas wojenny z rozmaitych względów nie nadaje się do traktowania sprawy rozszerzenia granic miasta — lecz z wielu względów znów jest on o tyle sposobniejszym do takich układów, że teraz idą one we wszystkiem raźniej jakoś, jak w czasach spokojnych. Dowodem tego Warszawa, gdzie jak słyszymy, sprawa rozszerzenia granic miasta, raźno naprzód postępuje, pomimo wojny.
Wszystkich tych zagadnień, związanych z projektami "Wielkiego Lwowa" dotknął w swoim wykładzie p. inżynier Drexler. Należy mu sie wdzięczność za to, ze zrobił początek poważnej dyskusji o tym przedmiecie, tak doniosłe mającym znaczęnie dla dalszego rozwoju naszego miasta. Oby ten początek był szczęśliwym!
Teofil Merunowicz.

»Kurjer Lwowski« 14.12.1916 Echo św. Mikołaja.

Swięty Mikołaj, zslępujący w tym roku na ziemię, z miejsca zaatakowany został przez ciekawstwo dziennikarskie. Nasadził się nań nasz reporter chytrze a podstępnie i dalejże wybadywać: gdzie, jak, dokąd?
Swięty, którego serce gołębie nikomu nic odmówić nie potrafi, oświadczył bez ogródek, że jakkolwiek wie, iż poczciwi ludziska wszędzie szczętem przyjmą go sercem, uważa jednak za obowiązek przedewszystkiem nawiedzić "Ochronę Dziecka", bowiem ta instytucja... Tu nastąpila cala litania wyrazów pochwalnych, zbyt długa, niestety, by szanujący się reporter, który nie chce być podejrzanym o spekulację na wierszowe, mógł ją powtórzyć ze spokojnem sumieniem.
Ale zachęcony powodzią pochwal, ruszył dzlennikarz w trop świętego i znalazł się niebawem u owej zachwalanej mety. I nie pożałował trudu — co w ustach dziennikarskich jest słowem rządkiem, a wielkiej wagi!
Ale bo też ów wieczór ku czci św. Mikołaja w "Ochronie Dzecka" zakrawał istotnie na to, jakoby jakiś szmat cudowności z królewskiego płaszcza bajki oderwał się i padł na ziemię. Wszystko tu mialo jakiś osobliwy, za serce chwytający nastrój; a to tak promieniowalo ciepło naiwnych serduszek dziecięcych, niby kwiat ku słońcu kierujących się, ku dobru i pięknu.
Wystarczyło popurzeć tylko na zebraną tłumnie rzeszę Milusińskich, aby zrozumieć, czem dla nich ta jasna chwila i samemu orzeźwić się tchnieniem "snu na kwiatach, snu złotego",
A było to tak:
Komitet z przewodniczącą swą, hr. Wolańską, chcąc zasilić fundusze "Przystani", niemało poświęcił pracy i trudu, aby wszystko wypadło jak najlepiej. Na ich prośbę przyłożył do całej imprezy rękę malarz wojenny W. Leonhard, a kto go zna, wie, że ma rękę wielką, w kunsztykach zaprawioną i szczęśliwą.
Strąbiono potem młody ludek z zakładu im. Niedziałkowskiej i z froeblówki muzycznej p. Strusińskiej i Tatarczuchowej i z żeńskiej szkoły im. Staszica — bo trudno przecie, aby w dziecięcych rolach występowali dziadkowie i babcie; a chocby wujaszkowie i ciocie...
Z takim to aparatem przystąpono do dzieła. Przynosi też ono prawdziwą chlubę inicjatorom, organizatorom i wykonawcom. Nie można było dość nasluchać się pieszczonych głosików w sympatycznej sztuczce "ad hoc" pn. "Ochrona Dziecka"; to zupełnie sprawiało takie wrażenie, jakby słuchało się nad rankiem w maju budzących się ledwie przyśpiewek ptaszęcych. A potem ćwiczenia rytmiczne piłką, a potem składny taniec litewską dziarski Krakowiak — toż to huczało i szumiało, toż to dla oczu byli uciecha..
Ale poezja dziecięctwa bynajmniej nie wyklucza realniejszych czynników. Wszystko to śliczne, podwieczorek jednak ma swoje prawa. Komitet złożył dowód należytej znajomości psychologji weku młodocianego, gościom swym przysposobiwszy "lege arts" podwieczorek, — a nadto ustawiwszy, jak pałac piernikowy w "Jasiu i Małgosi", okazały bufet i kramy pełne łakoci.
A gdy w ten sposób stało się zadość wymaganiom podniebienia małuczkich, nastąpił "moment psychologiczny". W otoczeniu aniołów — z różnych snać chórów anielskich, bo większych, mniejszych i najmniejszych — zapowiedziany wytworną deklamacją jednego z Białopiórych w osobie p. M. Szawlowskiej, zstąpił — "per procuram" br. Dziedustyckiego — sw. Mikołaj, jota w jotę taki, jak go malują na obrazkach i widokówkach — i dopieroż mówić, jak to on umie, pięknie, poczciwie, serdecznie, jakby miodem maścił, słowa zaś swoje poparł hojnem rozdawnictwem darów.
Podnioslą pieśnią Bogarodzicy zakończyła się uroczystość.
Znikł święty Mikołaj, uszły skrzydlate zjawy aniołów, ale na długo pozostaną w pamięci dziatwy. A tym jej wspomnieniom towarzyszyć będzje serdeczna wdzięczność rodziców.

»Kurjer Lwowski« 08.12.1916 O polskie stroje ludowe.

Otrzymujemy następującą odezwę:
Szwalnia pol. Związku niewiast katol. nieraz już zwracała się do społeczeństwa z prośbą o poparcie; niejednokrotnie podawała do publicznej wiadomości cele swe i drogi, jakierni doszła do znacznego rozwoju. I nieraz już dziękowała instytucjom i osobom prywatnym za ofiarność i dobrą wolę, tak bardzo jej pomocną w osiąganiu poważnych wyników pracy. Obecnie, na pewnych już stojąc podstawach, gdy miastu i prowincji nieobca jest jej nazwa, gdy zarówno inteligencja, jak lud wiejski zrozumiał, że towar, wykonany ręka polskiej szwaczki, lepszy jest od fabrykatów zagranicy, postanowiła Szwalnia rozszerzyć zakres działania ńa całą Galicję.
Dotąd ż wyrobów Szwalni korzystał Lwów i jego najbliższe okolice, obecnie pragniemy wytwarżać ubiory ludowe i mieszczańskie wedle zwyczajów i gustu różnych okolic kraju.
Dlatego zwracamy się z usilną prośbą do Wielebnego Duchowieństwa, do Pań Obywatelek, do Nauczycielstwa i Którowników Kółek rolniczych, by żechcieli przyjąć nam ż pomocą, nadsyłając Szwalni (Lwów, Rynek 30.) wzory ubrań kobiecych i dziecinnych, właściwych każdej okolicy. Wzory te pragnie Szwalnia nabywać na własność, lub tęż wypozyćzaĆ na krótki przeciąg czasu.
Ufamy, że sptawa tak ważna, zmierzająca do zachowania swojskiego charakteru strojów ludowych i micszczańskich, a zarazem do rozwoju polskiej wytwórczosci, znajdzie oddźwięk w całym kraju i że przy WSpÓludżiale ludzi dobrej woli zdołamy ubrać wieś polską bez pomocy fabryk zagranicznych.
Za Zarząd Szwalni P. Z. N. K.
Mieczyslawowa Teodorowiczowa, przew.

Do tej odezwy kilka wyrazów od nas:
Inicjatywa Zarządu Szwalni zasługuje na jak najgorętsze poparcie. Ze strojowi ludowemu grozi zagłada, wiadomo nie od dzisiaj. Styczność wsi z miastem, coraz ściślejsza, odbija się na niej takie pod tym wzgledem niekorzystnie. Skosinopoli yzo wanie czyni postępy — chyba z każdego względu niepożądane.
Strój wiejski ma w sobie coś z symbolu. Odbija się w nim charakter ludu danej okolicy. Ten strój wcale nie byl dziełem przypadku — utworzyło go przystosowanie się do miejscowych warunków życia, przyozdobiły upodobania duszy chłopskiej. Te pójdą również w niwecz. Zatrze odrębność zewnętrzni wsi, zatrze się i odrębność psychiki ludowej, która uszlachetniać, podnosić się powinno, lecz nie pozbawiać cech znamiennych. W tandetę obcą przyodziany lud, przestaje czuc się sobą; jego prostota zaciera się, jego pogląd wypacza, cały jego sposób mielenia odbiega od tej linii, której przestrzegał, dopóki nie rozstał się z sukmaną, a tak mu w niej do twarzy, z barwnemi spódnicami i katankami, z orzeźwiająca oczy wzorzystością swych chust i rantuchów.
Wiezieliśmy podczas pochodu d. 12. listopada grupę kobiet i młodzieży wiejskiej z okolic podlwowskich (mężczyzn dorosłych zabrakło, bo pociągnęła ich wojna do krwawego swego rydwanu). Jakiemże uradowaniem dla oczu były te krasne stroje: zdawalo się, jakby nagle jakaś ruchoma łąka zakwitla na tle szarzyzny miejskiej. Niejednemu też z pewnością wyniknąć się musiało wtedy westchnienie: Co za szkoda, że coraz mniej tej krasy coraz rzadziej ją się spotyka!
Ratowanie stroju ludowego — to jeden z obowiązków patriotycznych. Akcja Zarządu Szwalni ma właśnie spełnienie owego obowiązku na celu. Zatem poprzeć ja należy jak najusilniej.

»Kurjer Lwowski« 07.12.1916 Brak mleka.

Obiegają po mieście pogłoski o istniejącym w pewnych kołach aprowizacji projekcie, aby cala produkcję mleka dowożonego skoncentrować celem dalszego rozdziału w sklepach miejskich. Mianowicie wszelkie mleko i produkty mleczne mianoby na rogatkach odbierać kobietom znoszącym je i odstawiać do rozsprzedaży dalszej za pośrednictwem organów miasta.
Pominąwszy, że zasada usuwania pośrednictwa między producentem a konsumentem tym nowym projektem z wszelkiemi dalszemi konsekwencjami szkodliwemi, z przyrostem nowych znacznych kosztów zostałaby tu na nowo pogwałconą, byłby przytem też stary, uświęcony a wypróbowany praktycznie sposób aprowizacji bezpotrzebnie zniszczony. Stworzonoby sztucznie nowe nieskończone ogonki, stworzonoby nowy monopol i sposób spekulacji dla rzesz wynajmujących się do "stania", a zresztą narażonoby produkt ten cenny i delikatny na liczne szkody przez zakwaszenie (jeden mały garnek mleka skwaszonego, wlanego do reszty, zakwasiłby całe jego masy). Słowem, nieszczęsny ten projekt powinien być wszelkimi możliwymi sposobami zwalczany jako ze wszelkich względów bardzo szkodliwy, pominąwszy, że mleko produkowane w granicach miasta uzyskałoby cenę, o której się filozofom nie śnilo. Liczne rzesze kobiet, noszących mleko z dalszych okolic i tylko w pewne nieliczne dnie, zaprzestałyby dochodzić do miasta i znaczne zapasy mleka nie dostałyby się wcale do miasta.

ситуація

»Воля« 17.09.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 20.08.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 03.07.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 20.06.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 06.06.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 28.05.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 02.05.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 23.04.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 14.04.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнароднє життя

»Воля« 03.04.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 19.03.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 12.03.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 05.03.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя

»Воля« 19.02.1921 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Міжнародне життя.

»Przeglad poniedziałkowy« 08.02.1921 ◦ ◦ ◦ ◦

Z pobytu Naczelnika Państwa w Paryżu. — Interwiew z ministrem Sapiehą.