Юр Волощак

 

 

 

Бібліотека мого діда Андрія Волощака колись подарувала мені знайомство з Богданом-Ігором Антоничем.

Уявляєте? Це був 1970 рік. На тлі шкільної програми – революція не лише поетичних форм, але й світогляду, хоча дідо вже від малого підготував мене до розуміння єдності Всесвіту.

 

«Рідна школа» на Супінського (сучасний вигляд)

 

 

Потім бабця Ізидора оповіла, що зустрічала цілком таки молодого Антонича на літературних відчитах драгоманівського гуртка в «Рідній школі», що містилася біля Академічного Дому, в будинку на Супінського (нині Коцюбинського), 23, який 1924 року архітектор Євген Нагірний перебудував із польської вілли на навчальний заклад..

 

Колишній Академічний Дім

 

 

Родину й могилу Антонича відшукали Ігор та Ірина Калинці, Ростислав Братунь, а  потім про Антонича заговорили якось усі разом – усі газети, в театрах пішли антоничівські читання, залунали пісні на його слова. Вся галицька поетична паросль враз стала його учнями.

 

 

Та навіть похмура таблиця на будинку, де жив Антонич, і паркова декоративна скульптура навпроти у сквері, між цирком і дитячим майданчиком, не притлумили весняної свіжості його слова, не закули в панцир офіціозу. Він залишився людяним і близьким.

 

З молодими чуттями перечитую його «Пісні про незнищенність матерії», «Знане і незнане про Антонича» І.Калинця.

 

Але… нині не можу зрозуміти і віджалувати, як попри Антонича ми не побачили, не пізнали постать тої самої емоційної й етичної напруги та мистецьких талантів, якими володів близький приятель поета, самобутній маляр і поет-авангардист, наш сучасник Володимир Гаврилюк (* 19 липня 1904, Зарваниця — † 15 лютого 2000, Монреаль).

 

Ця скромна белетристика є лише спробою звернути увагу на цього небуденного творця нашої культури, який провів у Львові найкращі свої молоді роки в богемному товаристві.

 

В його постаті, в його існуванні сплелася низка неймовірностей. Маємо досить відомих людей з таким звиклим прізвищем – комуністичний діяч у Львові, ректор Львівської політехніки, відомий актор, врешті, побитий і голий майбутній депутат Верховної Ради. А про цього Володимира Семеновича не скаже майже ніхто.

 

 

Хоча він художник високого рангу, як про нього відзивалися сучасники, а картин його майже не збереглося. Хоча один із найближчих приятелів Б.-І.Антонича, який знав і любив поезію Гаврилюка, але ми не знаємо його віршів.  

 

 

Його вірші на межі імпресіонізму й надреалізму дуже інтригували Антонича.

 

 

Він, якому заздрили за його самобутній стиль в мистецтві, є найменш відомий з учнів Школи Новаківського, яку, окрім Володимира Гаврилюка, пройшли Святослав Гординський, Стефанія Ґебус-Баранецька, Лев Ґец, Михайло Драган, Олекса Друченко, Василь Дядинюк, Софія Зарицька-Омельченко, Іван Іванець, Іван Кейван, Андрій Коверко, Едвард Козак (Еко), Ольга Козакевич-Дядинюк, Мирон Левицький (Lev), Володимир Ласовський, Ярослав Лукавецький, Степан Луцик, Антін Малюца, Михайло Мороз, Іванна Нижник-Винників, Емілія Охримович, Леонід Перфецький, Ольга Плешкан, Роман Сельський, Володимир Сениця, Григорій Смольський та багато інших мистців, які пізніше здобули визнання і світову славу.

 

Він, що прожив на Землі 96 років, був громадянином Австро-Угорщини, Західно-Української Народної Республіки, Польщі, Німеччини, США і Канади і все життя був виключно українцем у творчості й самоусвідомленні, але не заслужив собі визнання в Україні.

 

 

 

 

Захоплено прочитав про його друзів і богемне середовище у романі «Альбатроси» приятельки Гаврилюка Оксани Керч (Ярослави-Оксани Гаращак).  Уся оповідь там від його імені – головного героя. А це значить, що їх світобачення було близьким. Художник і поет є alter ego письменниці.

 

Вулиця Піскова, 20

 

 

Тож відразу подався фотографувати будинки: де мешкав поет у Львові – на Пісковій, 20; де зустрічався з друзями з АНУМу, з групи «Руб», альманаху «Карби» – на Набеляка (Котляревського), 39; куди ходив до Антонича – на Городоцьку, 50; де бував на відчитах – в Академічному домі на Супінського (Коцюбинського), 21 і в «Рідній школі» (Коцюбинського, 23).

 

Колишній Академічний Дім (на задньому плані)

 

 

Тож тут подаю фото – як нині виглядають місця молодості так мало знаного в нас видатного мистця.

 

«Качиний Діл» тоді і тепер

 

 

 

* * *

 

​Це вхід у напівпідвальне приміщення, де колись був "Качиний Діл". Зараз воно стоїть пусткою, занехаяне, брудне. Мешканці тримають там старі речі.

 

 

 

«Качиний Діл» був для Гаврилюка другим домом. Це півпідвальне приміщення своєї вілли по вулиці Набеляка (нині Котляревського), 39 віддав під гуртожиток учнів Мистецької школи О.Новаківського відомий політик (один із засновників Українського національно-демократичного об’єднання – УНДО) Дмитро Левицький. З часом «Качиний Діл» перетворився в осередок української богеми Львова. Хто і чому назвав його «Качиним Долом», не відомо. Гаврилюк, хоча жив на Пісковій 20, але тут мав своє ліжко й тримав речі, мольберт, фарби. Майже весь час працював саме там, на Набеляка.

 

 

 

 

Поет-футурист і художник, якого цінували більш відомі його друзі (наприклад, Ласовський), навіть не знайшовся у зашаржованій Еком плеяді львівської богеми – ще одна неймовірність. Тому зичу молодшим мистецтвознавцям відшукати всю збережену його спадщину й відкрити цей образ творця ширшому загалові, не забувши при тім, допрацюватися до докторату з мистецтвознавства.

 

 

 

ДОДАТОК

 

Уривки з роману Оксани Керч «Альбатроси» (вийшов у Буенос-Айресі 1957 року). Події відбуваються у Львові 1930-х років. Оповідь ведеться від імені ліричного героя, в якому впізнають Володимира Гаврилюка.

 

Ілюстрації до видання 1957 року

 

 

 

«Явір [Антонич – Ю.В] живе в своєї тітки навпроти собору св. Юра. З його вікна широкий вид на святоюрські сади. Та чи дивиться він колись у вікно? В кімнаті велика шафа з книжками, але вона зачинена. І якось ніяково просити ключа…

 

Ми сідаємо біля ліжка при малому столику. Явір привітливий. Він облизує потріскані пухкенькі губи. Молодий, але волосся на голові мало. Зате, на потилиці воно довге, непідрізане. Поетичне…

 

Врешті Богдан розгорнув шкільний зошит, поклав на стіл чорнильницю й дерев’яну ручку з пером. Таких зошитів лежало в нього кілька на столі під вікном, записаних розтягненим школярським письмом…

 

Кожний рядок читав у трьох-чотирьох варіантах і, дивлячись на нас, питав:

 

- Який?..

 

Поет читав «Пісню про співучі двері», оспівував своїм, трохи дивним для мого вуха, лемківським акцентом красу вільх, ставів, неба, сонця та працьовитого люду теслів і поетів. Ми були за короткий час ніби викинені невидною пращею в ті світи, п’яні тим вином, дарма, зеленим чи червоним, запахом білого тесаного дерева, точених глиняних дзбанів.

 

Володимир Ласовський

 

 

Чуб [Володимир Ласовський – Ю.В.] каже, що любить Явора над усе в світі...

 

Я стояв скам’янілий, тільки чув, як терпне у мене шкіра під очима, як я кам’янію, наче під впливом анестезії, і вростаю у той кут землі, що між вікном із столиком поета і темним отвором дверей у кухонні та пивничні темні світи. Немов закам’янілий празвір, заворожений струмом поетичної отрути, коли і як я вийшов відтіля, – не знаю. Пробігаючи сад святого Юра, що лизнув моє розпалене лице протверезливим холодком, мені захотілося до болю вернутися до Богдана, поцілувати того чудового хлопця або бодай потиснути його пухкеньку руку. Я довго блукав звечорілими вулицями, доки не наважився спуститися вниз, у «Качиний Діл»».

 

Аж раптом: «Відчинена широка брама, закрите шторою вікно Богданової кімнати ворухнули в мене недобрі думки. Я вже знав, я відчув катастрофу…

 

На стіні висів некролог, я навіть не читав його… Я приїхав запізно…

 

Я запитав її [Софію – тобто, Ольгу Олійник, наречену Антонича – Ю.В.], куди вона йде і, не чекаючи відповіді, запросив до нас [у «Качиний Діл» – Ю.В.]. Ішли мовчки. Я думав про Богдана. Напевно й вона  про нього думала. Вже поблизу хати в мене з’явився сумнів: а може, там нікого немає? Але там були всі. Був Чуб [Володимир Ласовський – Ю.В.] з дружиною  [Оксана Керч, в романі Ярослава Гаращак – Ю.В.], Нечитайло, Галина, Роман [Чорній – Ю.В.], Антоша [Антін Павлось – Ю.В.]. Прийшли сюди просто з похорону…

 

У «Качиному Долі» гамірно. Прийшли знайомі, товариші, дівчата. Є дівчина з червоними, наче б покусаними, губами. Голосно говорять, сперечаються. Говорять про рецензії, про критиків…

 

Антін Павлось

 

 

Я міг спокійно дивитися на «Качиний діл» з висот мого ліжка. Свої спостереження я починав, звичайно, з того старого рисунку, що його вивела на стіні вологість, а Ромко [Роман Чорній – Ю.В.] вуглем підтінив і вияскравив. Я обіцював собі десятки разів перенести його на полотно. Це був мякий жіночий портрет з овалом Дерена. Проте ще й досі не зібрався я цього робити. Кожночасну мою постанову розбивала композиція Сильнявського, що висіла якраз над нерукотворним шедевром. Композиція розбивала мене фізично. Вона нагадувала мені марність і тлінність наших зусиль. Це була невдала композиція, і ми всі були такої думки про неї, але згідно з прийнятою в «Качиному Долі» етикетою, не говорили про неї взагалі. Хтось із щасливішою уявою поставив високу деревяну скриню, що своєю білістю й свіжістю звеселяла понуре тло темної стіни з брудами мальованої композиції. На ній стояли десятки радісних «Материнств» [скульптурки Антона Павлося – Ю.В.]. Одне було помальоване під теракоту».

 

 

15.02.2017