Ірина Гах

1 грудня – 30 років, як відійшов у вічність Григорій Смольський – відомий львівський художник, громадський діяч, педагог, краєзнавець, син галицького селянина з Підгірок (зараз територія Калуша), народжений у селянській родині 2 грудня 1893 року.

 

 

Із юних років Григорій Смольський познайомився з війною, злиденним табірним життям, вишколом австрійського війська… У 1920-х роках він робить свій життєвий вибір, вступивши до Львівського університету (Українського Таємного Університету, УТУ). Зрештою, вибір був очевидним, адже колишньому вояку австрійського призову, українцеві за походженням, отримати офіційну освіту у вищому навчальному закладі, що у польському на той момент Львові носив ім´я короля Яна Казимира, було нереально. Заняття слухачів УТУ проходили у різних приміщеннях, а часом у будинках чи помешканнях львів´ян. Бібліотека Львівського університету Яна Казимира для українських слухачів теж, відповідно, була недоступною. Тож вони користались книгозбірнями Національного музею, Народного дому, Товариства «Просвіта», Українського педагогічного товариства, а також приватними бібліотеками  викладачів.

      

Саме у тому часі Григорій Смольський мав можливість познайомитись із збіркою Національного музею у Львові та його директором Іларіоном Свєнціцьким, що й спричинило до серйозного рішення молодого чоловіка пов´язати своє майбутнє із образотворчим мистецтвом. Коли при УТУ було створено факультет мистецтва, очолити  який доручили одному із найперспективніших львівських художників, твори якого у ті часи збентежили галицьку культурологічну спільноту, а особливо молодь, Смольський на багато років стає «невід´ємною одиницею» цього закладу, що отримав назву – школа Новаківського. Школа була створена з ініціативи митрополита Андрея, утримувалась його коштом; зрештою, без активної участі Шептицького цей заклад ніколи б не був створений та не зміг би повноцінно існувати.

 

Григорій Смольський, як і всі учні школи Новаківського, відвідував лекції Митрополита, слухав його розповіді про культуру, церковне мистецтво, бував у келіях на Святоюрській Горі, користався бібліотекою Владики. Протягом десяти років школа Новаківського була особливим учбовим закладом, де на високому професійному рівні було налагоджено викладання основних творчих предметів, проводилася індивідуальна робота з учнями, організовувались виставки, що в майбутньому позитивно вплинуло на майстерність її вихованців.

 

«Наука велась ріжно. То було щось таке, що не нагадувало ані середню школу з її систематичними лекціями, ані високої школи з кафедрою. Щось зовсім інтимне, приватне, що шукає зверхньої форми. Назверх школа малярська, то знову приватні лєкції рисунків Новаківського. […]

Модель на підвищенні, на дошках сірий пакунків папір, в руках розлітається вугіль. У малій залізній печі горить вогонь, щоб модель не замерзла. Тиша майже мертва. Кожен тремтить, що ось зараз може ввійти професор, рисунок ще не поставлений, як слід. Десь коло 10-11 години входить професор. Веселий, усміхнений витає всіх як товаришів, підходить до першого рисунку і веде коректу. […]». (Із спогадів Смольського у 1930-х) 

 

Крім інтенсивних навчальних занять, школа щорічно проводила літні студії на Гуцульщині, які також фінансувались митрополитом Андреєм: учні отримували додаткові кошти від Шептицького для «літніх пленерів». Григорій Смольський вважався у школі одним зі старожилів, навіть носив призвисько «старий тигр». Він, як ніхто, багато часу проводив у Карпатах, за що мав особливе пошанування у «молодших новаківців». Як найстарший та найдосвідченіший учень школи, був вибраний Митрополитом довіреною особою у вирішенні усіх питань, зокрема фінансових, що зобов`язувало особисто звітуватися перед Шептицьким про розподіл надісланих на матеріали грошей між товаришами «по пензлю», приміром – М. Морозом та Д. Дунаєвським (із листування Смольського з Шептицьким, 1920-х)

 

Пам'ятна знимка з 1927 року. Г.Смольський сидить крайнім праворуч.

 

 

Крім виставок школи Новаківського, Смольський починає займатись активною виставковою діяльністю: бере участь у Другій виставці ГДУМ (Гуртка Діячів Українського Мистецтва) 1923 року, пізніше – Третій,1924 р.. Маємо небезпідставні припущення, що саме Олекса Новаківський, як активний учасник цього об´єднання, рекомендував та підтримав свого учня в бажанні продемонструвати напрацьоване. Завдяки фінансовій підтримці Митрополита молодий художник здійснив творчі подорожі до Італії (1931), Франції (1934), побував у Римі, Флоренції, Венеції.

 

                           Гр. Смольський. Автопортрет, 1923, твір експонувався на виставці ГДУМ

  

 

1937 року Смольський написав заяву до вступу у Асоціацію Незалежних Українських Мистців (АНУМ), яка повстала у стінах Національного музею, і упродовж восьми років (включно до 1939) на європейському рівні представляла досягнення національної образотворчої культури: «У Львові, [ …] працює АНУМ як найповажніша й найбільше репрезентативна мистецька установа. Та крім неї існує тут і Товариство прихильників українського мистецтва, яке, зложене з представників свідомого громадянства, дає моральну й матеріальну підтримку молодим талантам. Талановитий різьбар Павлось, малярі Ласовський, Гординський, Гаврилюк, Чорній, Смольський та знаменитий карикатурист Едвард Козак (Еко) – це той авангард молодих, котрий нині-завтра перейме керму й репрезентацію нашої образотворчості»,  –  писав  відомий львівський мистецтвознавець Микола Голубець, акцентуючи увагу читачів на творчості перспективних молодих художників, серед яких був і Смольський (із публікацій львівської преси 1937 р.).

               

Заява Гр. Смольського до вступу в Асоціацію Незалежних Українських Мистців

 

 

Протягом десятиліть Смольський був близьким до Національного музею, брав участь у його виставках та різних публічних заходах. Мусимо зауважити, що щиру прихильність та повагу до установи, яка знаходилась по вул. Драгоманова, 42, художник проніс через усе своє життя, і до останніх днів був присутній на всіх заходах, що там відбувалися.

 

Надзвичайно цікавим є факт причетності Григорія Смольського до створення Львівської організації Спілки радянських художників, яку було започатковано 1939 року. Для організації Спілки до міста було направлено групу художників із радянської України. Зокрема до Львова приїхав і Михайло Дмитренко, який швидко зрозумів, «куди» він приїхав популяризувати образотворчу культуру «радянського соцреалізму» та «наступаючого комунізму».  Була навіть спроба організації виставок: влітку 1940-го року відбулася грандіозна експозиція української графіки, в якій взяли участь і І.Іванець, М.Осінчук, В.Баляс, О.Кульчицька, О.Курилас, С.Луцик.

 

А у 1941 році, вже в окупованому нацистськими військами Львові на пл. Марійській 9 (пл. Міцкевича 9, зараз цей будинок розібрано), відбулися перші збори новоствореної мистецької організації під назвою Спілка Українських Образотворчих Мистців (СУОМ), яку, на момент офіційного оголошення очолили: М. Осінчук, І. Іванець, С. Луцик. Григорій Смольський був прийнятим до організації із перших днів її існування та брав активну участь у її діяльності. Впродовж війни (до 1944 року) СУОМ організувала кілька виставок. Але її головним досягненням стало те, що саме стараннями скульптурної секції Спілки у Львові було створено «Будівничо-індустріальну кооперативу», яка згодом стала відомою «Львівською кераміко-скульптурною фабрикою», що знаходилась на вул. Мучній… На Першій виставці СУОМ (20.12.1941 – 1.02.1942) Смольський  представляв молодіжне мистецьке угрупування «Руб», на Третій виставці виставлявся вже автономно, як львівський художник; роботи Смольського із П´ятої виставки були вподобані  Вірою Іларіонівною Свєнціцькою, про що вона написала у львівській пресі.  

 

Як Смольський пережив «черговий» окупаційний прихід «нової-старої» влади – питання  риторичне. Після Другої світової війни він був викладачем у Львівському училищі прикладного мистецтва, багато і плідно працював творчо, брав участь у виставках, був відомим у радянській мистецтвознавчій літературі «патріотом рідної природи». Невеличкі за розміром етюдного характеру картини,  сповнені душевного тепла та любові до рідних Карпат, жанрові полотна, портрети, графічні роботи – це доробок художника радянського періоду. До кожного ювілею у стінах Національного музею у Львові організовувались персональні виставки Смольського, художник представляв твори на обласних та республіканських виставках, про Смольського багато писали.

 

 

Зокрема: «…розмова про нові тенденції в мистецтві зовсім не означає канонізації тих чи інших образно-пластичних систем. Головним для радянської культури була і залишається ідея життєствердження усього передового, найкращішого; а правильність її осягнення допомагає художнику знайти саме ті прийоми, засобом яких він спроможний найбільш повно висловити своє ставлення до світу. До прикладу, складно знайти на виставці (йдеться про виставку «Земля і люди» 1973 . - Г.І.) більш нелукаву роботу, ніж «Портрет знаного вівчара зі Сколе Василя Рожковича»,  – виконану Г. Смольським, – в ній стільки характерності карпатьського селянина, гордого своєю працею, своїми горами, своєю мудрою старістю! Але це людяно-добре полотно сприймаєш зі ще більшою вдячністю, коли думаєш про те, що написане воно рукою вісімдесятирічного митця, який вважає своїм обов’язком гідно виступити на виставці, присвяченій його землякам-селянам». (В оригіналі – рос., Львовская правда, 16.10.1973).

 

Сьогодні можемо тільки дивуватися, як Смольському вдалося вціліти в ті часи, коли тільки згадки про буржуазно-націоналістичні погляди, які панували у мистецьких угрупуваннях ГДУМ-у чи АНУМ-у, членом яких був художник, участь у виставках СУОМ, які відвідували високі нацистські чини, листування із «ворогом № 1» митрополитом Шептицьким та ін. могли привести Григорія Смольського, в кращому випадку, до тривалого ув’язнення, чи, радше, знищення. Але він вцілів, примусив себе не згадувати минулого, мовчати і багато працювати.

 

 

Можливо, Смольський був ще одним «планом» кагебістів, які «закрили очі» на життя художника у «буржуазно-націоналістичному» Львові, аби продемонструвати «лояльність» радянської системи до творчості «галицького інтелігента», як це було зроблено із відомими мистцями – Оленою Кульчицькою чи Антоном Манастирським, що також отримала «помилування» радянської влади. Цікаво, що Смольський, який у більш ніж поважному віці продовжував відвудувати творчі вечори, обговорення виставок чи конференції, дозволяв собі «розслабитись» і «попустувати». Він починав згадувати «старі, добрі часи», коли у Львові відбувались великі (у повному розумінні цього слова) виставки, коли художники вважали за велику честь бути стипендіатами Митрополита, коли у стінах Національного музею у Львові та музею НТШ експонувались твори імпресіоністів, модерністів, футуристів, кубістів українського походження, коли львівські мистці виставляли свої твори у кращих галереях Європи. На таких заходах,  слухаючи спогади метра, вкривався холодним потом та блід не один секретар обкому та райкому, відповідальний за ідеологію партійний працівник, що сидів у президії. Але мусили чемно сидіти і слухати порядну і талановиту людину – Григорія Смольського.

 

  

 

 

30.11.2015