Пікассо був вражений...

Першою з серії ювілейних проектів Національного музею у Львові 2013 року, присвячених сторіччю дару митрополита Шептицького українському народові, стала теж ювілейна, до століття, виставка видатної української мисткині, учениці Олекси Новаківського, Іванни Нижник-Винників. В залах Національного музею можна побачити живопис, гобелени, кераміку, ляльки – понад 200 експонатів, що надійшли із спадщиною художниці до музею у 1990-х рр.

Творче життя Іванки Нижник-Винників можна розділити на три виразних періоди: львівсько-космацький (1931–1940 рр.), німецький (1943–1946 рр.) і паризько-середземноморський (з 1947-го аж до смерті художниці 9 січня 1993 р.).

Львівсько-космацьке становлення майбутньої мисткині відбулося «під знаком» естетичної системи координат школи О.Новаківського. Пунктиром: народилась у Львові (8 липня 1912 р.), у 17 вступила до художньої школи О.Новаківського (де на той час була єдиною жінкою), щоліта – пленери у Космачі (занурення у міфологічну екзотику Карпат та народного мистецтва гуцулів), у 1938 – вступ до Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) (логічний громадянський крок для українського митця міжвоєнного Львова), тоді ж – заміжжя з інженером Мирославом Винниківим (логічний крок для львівської панянки, бодай і мисткині).

Від’їзд зі Львова 1942-го року (як згодом виявилося – назавжди) розпочав європейську одіссею Іванки Нижник-Винників. У 1944-му чоловік зникає безвісті, вона ж опиняється у таборах для переміщених осіб Західної Німеччини, де бере активну участь у організації табірного культурного життя, разом з колегами виставляється в Національному музеї в Мюнхені та Реґензбурґу.

Найбільш плідний період мисткині – французький. 1946 року, вирвавшись нарешті з таборів, Іванка їде до Парижа, нав’язує контакти з богемою, виставляється в галереї Дуран-Рюель, бере уроки кераміки й емалі у відомій Академії Жульєна, подорожує Італією, Іспанією, Англією... Літо провадить, змальовуючи просякнуті сонцем і морем пейзажі середземноморського узбережжя, заради заробітку малює й портрети. Зрештою переселяється на Рив’єру, де 1952 року знайомиться із вдовою Володимира Винниченка Розалією, що жила у містечку Мужен біля Канн, на віллі «Закуток». Незадовго перед смертю Розалії 1959 року Іванна на її запрошення переселяється до «Закутка», який, згідно з заповітом вдови, викуповує, ремонтує та опікується меморіальною спадщиною Винниченків. Архів письменника, драматурга, керівника українського уряду часів УНР (унікальна база листів, статей, творів, фотографій) стараннями Нижник-Винників було передано до Колумбійського університету США. Після проголошення Незалежності мисткиня подарувала Україні робочий кабінет Винниченка: книжкову шафу, два письмові столи, крісло, друкарську машинку «Мерседес», годинник, а також мішечок із дрібкою української землі, яку він возив із собою (загалом 20 одиниць). Винниченкову експозицію було відкрито 1 грудня 1992 року в Кіровоградському краєзнавчому музеї.

Аби розплатитись із боргами Винниченків та зреставрувати віллу, Іванна 1961 року створює у «Закутку» за допомогою галицького художника-графіка Юрія Кульчицького ательє-майстерню кераміки з великою піччю для випалювання. Митці активно експериментують, намагаючись синтезувати модерну пластику Європи та народне українське мистецтво, в першу чергу опішнянське та косівське. Марк Шагал – колєга Іванни по керамічних студіях – і Пікассо, який теж на той час жив по сусідству на Рив’єрі, були щиро вражені результатами. Як зазначала у своїй статті про мисткиню Христина Береговська: «Пікассо був вражений тріадою гуцульських кольорів (жовтого, зеленого і коричневого) та стилізованим народним примітивним українським малюнком, з яким він ознайомився через керамічні твори української художниці».

Мальована кераміка Іванни Нижник-Винників та Юрія Кульчицького – декоративні вази та тарілки з оригінальним «а-ля фольк» декором – стали настільки популярними, що їх можна було побачити серед асортименту дорогих крамниць по цілій Франції. На початку 1970-х рр. Іванна захоплюється килимарством. Вона створює серію модерних композицій в рідкісній техніці так званого нашивного аплікативного килима-гобелену. Килимарські твори Іванни Винників, де вона в оригінальний спосіб поєднала кубістичні пошуки Брака та Пікассо з традицією національного українського килимарства та іконопису, потрапили до збірок колекціонерів Швейцарії, Німеччини, Бельгії, Канади... Два її килими, зокрема твір «Вершники щастя», дотепер прикрашають стіни залу одружень мерії Мужену.

Після смерті художниці (10 січня 1993 р.) та Юрія Кульчицького (двома тижнями пізніше) віллу «Закуток» продали. У заповіті, зокрема, було сказано: «Бажаємо у згоді одне з одним, будучи при здоровому розумі, подарувати Українській державі всі наші твори, які ми маємо (графічні, малярські, емалеві, керамічні, килими, коляжі, ляльки в українських строях)». На жаль, через формальну невідповідність заповіту французькому законодавству він мав тільки моральну силу. Хоча згодом творчий спадок Нижник та Кульчицького таки потрапив в Україну, але лише частково і в розпорошеному вигляді.

Прах Іванки Нижник–Винників, згідно її мрії, теж віднайшов місце спочинку в Україні, на Янівському цвинтарі у Львові.