Ірина Гах

Цей рік є подвійно ювілейним для галицького митця Лева Ґеца. 120 років з дня його народження відзначатимуть у квітні, 45-ті роковини смерті – у грудні.

 

 

Лев Ґец належить до когорти тих художників ХХ століття, яким пощастило жити і працювати у міжвоєнному Львові, знатися із відомими людьми, бути причетним до того періоду в історії Галичини, коли образотворча культура була під патронатом митрополита Андрея.

 

У його житті були цікаві історії, які несподівано для нього самого змінювали його долю: часом – допомагали, а часом – примушували роками виправляти помилки, які робив сам, чи які виникали через непередбачувані життєві обставини.

 

У серпні-вересні 1914 року, напередодні появи перших російських військових на Святоюрській горі, митрополит Андрей постановив заховати частину церковних документів у потайне місце, недосяжне для – як згодом казали львів`яни – «перших москалів». Шептицький звернувся до довіреної особи, людини, яку знав багато часу та якій безмежно довіряв – професора Івана Левинського, з проханням допомогти створити в митрополичих палатах потаємний сховок. Було вирішено змурувати допоміжне невелике приміщення, куди й заховати ті документи, здатні, на думку Шептицького, викликати невдоволення російських окупантів. Для цієї роботи до Левинський привів на Святоюрську гору молодого Ґеца, який тоді працював на будівельній фірмі професора і, як здавалося Левинському, був вартий довіри. Юнак порадив собі з роботою, і, здавалося, про митрополичу таємницю забув назавжди, але…

 

Хто вказав на Ґеца як на людину, що може «щось знати» про заховані документи, невідомо, але російські жандарми дуже швидко знайшли сховок, а юнака – заарештували й відправили до в`язниці: спочатку на Янівську, потім – на Коперніка. Хлопця допитували (з застосуванням фізичної сили), але довіреної йому таємниці він не видав. Хто вказав на місце знаходження документів, так і не було оприлюднено, але після виходу Ґеца з в’язниці саме його запідозрили у зраді.

 

Історія, що сталася з юнаком, якому і Левинський, і митрополит Андрей довірили таємницю, яку він, на тодішнє загальне переконання, видав ворогові, вплинула на його майбутні стосунки і з професором, і з Шептицьким. Ґец був змушений залишити роботу в будівельній фірмі. Розчарований і незаслужено звинувачений, він іде у лави Січових Стрільців і гідно проходить складне випробування, викладаючи все пережите в мистецькому альбомі «Антологія січової творчості». Графічні роботи початківця на воєнну тематику були високо оцінені на Виставці УСС-ів 1918 року, яка відбулася в Національному музеї у Львові.

 

Після складного поранення, довгого лікування в польському військовому шпиталі, перебування у таборі для інтернованих у Домб`є, Ґец вступив до Краківської академії мистецтв. Та, як з`ясувалося, стара історія не була забутою, та й сумління вимагало виправдати чи радше роз’яснити історію «митрополичої схованки» достойним і шанованим людям.

 

1920 року, вже будучи студентом, Ґец при першій нагоді прийшов до Національного музею, бо хотів зустрітися з Іларіоном Свєнціцьким. Директор музею, який без сумніву знав про святоюрський випадок 1914 року, холодно прийняв Ґеца, хоч і пам` ятав його з Виставки УСС-ів. Молодий митець розумів, що, отримавши тавро «зрадника» в очах Свєнціцького, а головне – неповагу митрополита Андрея, може назавжди бути викресленим із спільноти художників, які мають можливість виставлятись у музеї. У розпачі він написав листа до Владики з поясненнями, що «не зрадив повірений мені тайний сховок маєтку Вашої Екселенції» і що готовий до «роз’яснень» при зустрічі зі Шептицьким (із листа до Шептицького – Львів, 2.09.1920). Маємо підстави вважати, що така зустріч відбулась, бо за короткий час Іларіон Свєнціцький надіслав Ґецу запрошення до участі у Весняній виставці 1921 року, яку готували в Національному музеї.

 

На Весняній виставці Ґеца помітили:

 

«Малюнки Льва Ґеца тому і цікаві, що вони здебільшого присвячені темам війни. В його невеликих малюнках бачимо переважно символіку.

Так! Мабуть лише символіка в силі, хоч в де-якій мірі, передати жах війни в творах маляра.

І хоч серед цих малюнків Ґеца є чимало шаблонових сюжетів, але все-таки де-які з них повні живого творчого духу, постійного руху, шукання нових шляхів у мистецтві. Манєра і техніка різнобарвна, не одноманітна, що свідчить про многогранність душі артиста, його змагань до нових форм, уяв, проблемі…».

 

 

Без сумніву, така позитивна реакція критика була перемогою молодого художника, адже він був студентом Академії мистецтв і вже мав можливість брати участь у практично перших виставках українського сучасного мистецтва, та ще й у Національному музеї у Львові.

 

Але якось так складалося життя Л.Ґеца, що, не бажаючи того, він потрапляв у неприємні ситуації. По закінченні Весняної виставки художник написав до музею:

 

«Прошу пана Директора не забути прислати мені Каталог з Виставки весняної. Річі [йдеться про твори, представлені на виставці – Г.І.] мої можуть стояти доти, доки не напишу, що потребую їх. З кінцем червня буду у Львові. Колиб праці були потрібні до виставок в Кракові, тоді пришлю чоловіка, котрий привезе їх до Кракова».

 

(з листа до І.Свєнціцького, Краків, 8.05.1921)

 

У тому часі з Національним музеєм у Львові у Ґеца встановились дружні стосунки: він доволі інтенсивно листувався зі Свєнціцьким, як молодий художник, початківець у виставковій діяльності, міг на невизначений час залишати роботи у музеї та забирати їх у зручний для нього час, а дирекція, за домовленості з мистцем, могла купувати роботи, включаючи їх до експозиції (музейної чи виставкової).

 

Здавалося, всі неприємності відійшли в минуле. Але, як грім із ясного неба, в українській ґазеті з`явилася стаття під назвою «Для кого оснований Національний музей?», в якій у саркастичній формі було змальовано роботу установи:

 

«З кругів громадянства доходять до нас жалі, що доступ до Національного Музея так в будні дні як і неділі вповні неможливі. Кустос музея заявив себе недужим і не вважав за відповідне отворити музей навіть артистові, який умисне для цього приїхав з Кракова, шоб свої праці осталі в перехованню музея перебрати для наближаючоїся виставки української плястики. Пригадуємо собі, що щось в тім роді мало уже місце при нагоді ІІ збірної виставки праць О.Новаківського. Тоді то п. кустос теж знайшов можливість не видати праць артиста на його ретроспективну виставку».

 

(«Громадський вісник», 29.05.1922)

 

Без сумніву, така характеристика роботи поважної культурологічної установи, яка знаходилась під постійним «прицілом» польської преси, не могла не спровокувати чергових неприємностей для Лева Ґеца. У статті особливо образливо прозвучала питання, спрямовані на роботу директора Іларіона Свєнціцького: «Чи покликанням управи Національного музею удержуваного щедрістю фундатора і жертвенністю громадянства є того рода деструктивні практики?». Свєнціцькому довелося через пресу роз’яснювати причини, з яких студент-маляр не потрапив до Національного музею: «Через хоробу не міг прийняти учня Академії Мистецтва з Кракова п. Льва Ґеца, що явився до нього в його приватному мешканню в неділю 23. квітня, і дати йому змогу дістатися до його речей, яким управа Музея від літа 1921 р. дала приміщення і сховок без усякої користи для Музея від сего, але дала йому повну змогу порядкувати ними в понеділок 24».

 

Але найбільшою образою для Свєнціцького було те, що йому довелося пояснювати у пресі звинувачення щодо робіт Ол. Новаківського. Відносини між дирекцією Національного музею та Новаківським були доволі складними, і те, що Іларіон Семенович був вимушений «виносити сміття із хати» та на сторінках газети звітуватися про непорозуміння з художником, були особливо принизливими. Справа дійсно виглядала не найкраще – Ґец «попав у нову комбінацію»: не бажаючи нічого злого для Свєнціцького та Національного музею, став заручником неприємних обставин, і йому знову довелося писати пояснення, просити зустрічі зі Свєнціцьким і Митрополитом, чутися винним…

 

Не відомо, чи повірив І.Свєнціцький розповіді художника, але Ґец твердо вирішив поставити всі крапки над «і» та спробувати письмово роз`яснити, як все було насправді. У листі, датованому 7 травня 1922 року, він доволі детально описав, як із своїм товаришем–УСС-ом хотів побувати у Національному музеї та забрати роботи, які зберігалися з минулої виставки, але саме у той день установа була зачинена через хворобу директора. Він і не підозрював, що його товариш, «працюючи в ред. «Гром. Вісника», оповів, видно, про те в редакції і там виготовили згадану нотатку, в котрій зачіпають і мене. Після нотати з неї виходить, що я мовби то жалівся на Вас в «Гром. Вісн.». Ґец, як міг, переконував Свєнціцького у своїй непричетності до появи публікації, писав, що «не мішався в ту справу» і щиро вдячний та «рад, що Ви дали мені можливість працювати і притулитися в Музеї». Та всі зусилля були марними – історія, надрукована у «Громадському Віснику», набрала розголосу, а ім`я Лева Ґеца знову згадувалось у невідповідому світлі.

 

Нам невідомо, як би склалася виставкова діяльність Лева Ґеца у Львові надалі, якби перші дві виставки Гуртка Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ), членом якого він став у листопаді 1922 року, ще будучи студентом Краківської академії, відбувалися не у стінах Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, а у Національному музеї. Чи погодився б Іларіон Свєнціцький на те, щоби твори Ґеца експонувалися у музеї, – питання риторичне.

 

Та попри всі пережиті неприємності й остаточно зіпсовані відносини з Іларіоном Свєнціцьким, Ґец прийняв найправильніше рішення – і надалі працювати творчо та роботами показати своє ставлення до української культури, пошуків свого місця в національній образотворчості.

 

На Першій і Другій виставці ГДУМ (1922, 1923) він представив понад 30 робіт, а на Третій, яка відбувалася саме у стінах Національному музеї, – 25. Така працьовитість могла викликати тільки повагу до молодого митця.

 

Лев Ґец був не лише активним учасником виставок ГДУМ, але й займався вирішенням внутрішньо-організаційних питань цього мистецького угрупування. 28 грудня 1923 року на засіданні річних зборів ГДУМ, коли вже почали збиратися хмари непорозумінь між членами та звучали «перші дзвіночки» майбутньому розвалу Гуртка, Ґец виступив із короткою промовою і «підкреслив, що оставляти Галицьку Україну без орґанізації – це похибка важної культурної ваги. Брати́ великоукраїнські мистці призвели з димом революції могучий чинник – нове національне мистецтво, дали гарний почин і не вільно їм покинути розпочатого діла». Ґец, попри молодий вік, добре розумів, якою важливою і для Львова, і для всієї України була культурологічна діяльність Гуртка Діячів Українського Мистецтва. Та, на превеликий жаль, за короткий час ГДУМ таки розпався, залишивши по собі надзвичайно вагомі для української образотворчості першої третини ХХ ст. напрацювання.

 

По закінченні Краківської академії Ґец, маючи можливість працевлаштуватися у Дрогобичі чи Стрию, вибрав посаду вчителя у гімназії ім. Королеви Софії у Сяноці. Чому він вибрав маленьке містечко на Лемківщині, сказати важко, але цей факт зумовив появу музею під назвою «Лемківщина», який при безпосередній участі Ґеца офіційно був відкритий 1931 року.

 

 

А до цієї важливої для 21-літнього художника події він весь вільний час із захопленням вивчав околиці Сянока, збирав ікони, найрізноманітніші історичні й етнографічні пам`ятки, фотографував різні артефакти й інші цікаві для нього речі. А ще – малював живописні вулички та стару архітектуру Сянока, мальовничі пейзажі навколо містечка, виставляв ці твори на виставках, переважно у Львові.

 

1926 року Ґец вирішив підняти професійний рівень і у Краківській академії мистецтв здав екзамен, що допомогло йому отримати диплом вчителя середніх шкіл.

 

 

Незважаючи на успіхи у творчому житті, проведення надзвичайно цікавих експедицій по околицях Сянока, творення збірки лемківської старовини, Ґец найбільше хотів повернутися до рідного Львова. Так, він був членом ГДУМ, брав участь у виставках, пройшов навчальний курс реставрації на базі створеної у ті роки реставраційної майстерні в Національному музеї у Львові, започаткованої В.Пещанським і успішно продовженої Михайлом Драганом і Ярославою Музиковою. Він залишився львів’янином, про що написав до митрополита Андрея 8 листопада 1927 року. Ґец просив про аудієнцію, бо, багато років знаючи Шептицького, так і не мав можливості «щиро порозмовляти, бо всі наші зустрічі були доривочні та досить зимні»; просив про «кімнату для роботи», бо знав, що обставини, які підірвали його авторитет та змусили засумніватися у людській порядності, зробили свою чорну справу, і тому Митрополит доволі холодно сприймав його і, напевне, не ставився до нього так, як би хотілося Ґецу. «Хочу лише конечно, щоб Ви зайнялися моїм талантом і використали його до останка», – благав художник.

 

 

Та, на жаль, не маємо більше документів, які би пролили світло на подальші стосунки між Митрополитом і Левом Ґецом. Маємо лише прижиттєвий графічний портрет Шептицького у вишиванці, виконаний митцем.

 

 

26.02.2016