На початку грудня 1938 року у Львові зусиллями українського художника й письменника Мирона Левицького побачило світ перше число ілюстрованого літературно-мистецького місячника «Ми і Світ».
Обкладинка першого числа журналу «Ми і Світ»
Редакція не задекларувала основних завдань часопису, але підкреслила, що «Ми і Світ» — «заразом перший та єдиний ілюстрований український журнал, присвячений культурі, мистецтву, фільмі, моді й т. п.». На його шпальтах планувалося вміщувати «актуальні світлини, новелі, короткі літературні оповідання та звістки про культурно-мистецькі осяги наших установ і товариств».
Видання багато ілюстроване — на його сторінках чимало світлин культових споруд, громадських та культурних діячів, фотомоделей, кадрів із кінофільмів, сцен із вистав, а також репродукцій творів художника Олекси Грищенка, фото робіт скульпторів Григорія Крука й Антона Павлося.
Обкладинка другого числа журналу «Ми і Світ»
Цікавий той факт, що у березні 1939 року відповідальний редактор журналу Роман Луцький звернувся до архидиякона Львівської митрополичої капітули Йосипа Сліпого з проханням підтримати ініціативу редакції у справі видання «Альбому греко-католицьких Церков і Духовенства Галицької Церковної Провінції». Архидиякон благословив цей намір і погодився «патронувати цему ділу», назвавши його «визначним причинком до історії української Церкви і Священства». Чи був реалізований задум, дізнатися не вдалося.
Попри зусилля М.Левицького продовжити життя часопису, коли йому як видавцеві доводилося долати значні матеріальні труднощі й не раз звертатися до передплатників із проханням покрити заборгованості, «Ми і Світ» не зміг втриматися на нестійкому медіаринку Галичини. Останнє число (ч. 4/5) вийшло у квітні 1939 року.
Обкладинка останнього числа журналу «Ми і Світ»
Цей недовготривалий пресовий проект був лише частиною активного творчого життя одного з найяскравіших художників українського модерну, графіка, ілюстратора, карикатуриста, письменника, редактора і журналіста. Світ Мирона Левицького був барвистим — його можна впізнати за витонченою лінією, простими формами і живим полум'яним кольором. Талановитий учень Олекси Новаківського, який підписувався на своїх полотнах Lev, ще у Львові захопився українською іконою, згодом подорожував Галичиною і вивчав національну орнаментику. Шукав себе у далеких вояжах, але кожна нова мандрівка лише утверджувала думку про неповторність рідної стилістики і колористики.
Мирон Левицький (ймовірно, 1930-і рр.)
М. Левицький народився 14 жовтня 1913 року у Львові в сім'ї Миколи Левицького та Антоніни з дому Рущицької. У 1923–1931 роках навчався в Академічній гімназії у Львові, де захопився малюванням і мріяв про художні студії, оскільки мав вроджене відчуття ритму та гармонії. Відтак 1931 року вступив до відомої у Львові Мистецької школи Олекси Новаківського, де студіював протягом двох років. У 1933–1934 роках М. Левицький вивчав графіку в Академії красних мистецтв у Кракові під керівництвом професора Владислава Скочиляса. Під час канікул об'їздив майже усі куточки Західної України, вивчаючи орнаментальні і колористичні особливості народного мистецтва кожної місцевості.
1935 року повернувся до Львова, працював ілюстратором книжок у видавництві «Батьківщина», звідки й почався його творчий шлях майстра ґравюри. Першим його замовленням були ілюстрації до двотомника «Енеїди» І.Котляревського. Також оформлював обкладинки книг видавничого концерну Івана Тиктора «Українська преса», «Червоної Калини» й Видавничої спілки «Діло». До слова, з І.Тиктором їх поєднували дружні взаємини, які зародилися ще на початку 1930-х рр., а згодом переросли у багатолітню співпрацю на еміґрації.
Видавець Іван Тиктор
1938 року став членом Асоціації незалежних українських митців (АНУМ).
Під час радянської окупації Львова у 1939–1941 роках М.Левицький працював художником Археологічного відділу Академії наук та Історичного музею у Львові, де оформляв виставки, копіював ориґінали й вивчав ренесансову і барокову архітектуру Львова, багату колекцію старовинних ікон, стиль яких пізніше ліг в основу його творчої манери.
Краєвид з мостом, 1938
Під час німецької окупації в 1942–1943 роках обіймав посаду мистецького редактора в «Українському Видавництві», де відповідав за всю книжкову графіку. Викладав у Мистецько-промисловій школі у Львові на відділі графіки разом із Володимиром Балясом, Володимиром Блавацьким, Миколою Бутовичем, Яковом Гніздовським, Едвардом Козаком (Еко), Григорієм Смольським. Водночас не покидав заняття малярством, зокрема працював акварелями й олією. 1942 року його роботи експонувалися на спільній виставці у Львові, однак більшість із них не збереглася донині.
Автопортрет, 1948
У 1943–1944 роках М.Левицький був військовим кореспондентом газети «До перемоги» Української дивізії зброї СС «Галичина», співпрацював із «Краківськими вістями», «Львівськими вістями», друкував зарисовки, нариси, кореспонденції на шпальтах інших леґальних часописів періоду німецької окупації — «Вісті», «Голос», «За волю і права», «Рідна земля», «Український доброволець», «Український вісник», «Холмська земля». 1945 року потрапив до штабу Української національної армії генерала Павла Шандрука, видатного українського військового діяча.
Шпальта №32 газети «Вісті» за 1944 р. із публікацією М.Левицького
Наприкінці війни митець із першою дружиною Марією перебрався до Кракова, де якийсь час співпрацював із газетою «До зброї». Згодом переїхав до Австрії й оселився в Інсбруку, де викладав рисунок в українській гімназії, виконував графічні роботи та малював олією, брав участь у численних виставках митців-еміґрантів у Німеччині та Австрії.
Марія Левицька, перша дружина Мирона Левицького
З табору біженців в Австрії подружжя Левицьких еміґрувало до Канади. У Вінніпезі Мирон працював редактором та ілюстратором гумористичного журналу «Комар», видавцем якого був І.Тиктор, — на його сторінках висвітлювалося життя і діяльність української діаспори та міжнародне громадсько-культурне життя, вміщувалося багато карикатур, усмішок, шаржів на відомих українських діячів. У «Комарі» М.Левицький публікувався під колективним псевдонімом Порфирій Горотак, вигаданим спільно із Леонідом Мосендзом і Юрієм Кленом (псевдонім Освальда Бурґгардта).
Обкладинки: першого числа журналу «Комар» за 1949 рік і книги Леоніда Мосендза «Канітферштан» (Інсбрук, 1945)
Працював художнім редактором у видавництві І.Тиктора — оформив низку обкладинок до таких видань, як «Велика історія України», «Історія українського війська» та «Історія української культури», а також ілюстрував дитячий місячник «Мій приятель». Цікавий той факт, що коли І.Тиктор взявся за складну і тривалу працю, готуючи до друку «Велику історії України» (обсягом понад 1 000 сторінок), чимало скептиків «пророкували» провал цього сміливого видавничого задуму, адже кошторис видання становив 30 000 000 доларів, і ці кошти потрібно було здобути чи позичити під високі відсотки¹. М.Левицький був одним із тих, хто підтримав видавця і здійснив художнє оформлення видання.
А коли 1951 року І.Тиктор організував видавництво «Клуб приятелів української книжки», художник багато років тісно співпрацював із ним як ілюстратор і графік — практично кожна книга виходила з обкладинкою у виконанні М.Левицького.
Палітурка книжки «Велика історія України» (Вінніпеґ, 1948) та обкладинка 7-го числа журналу «Мій приятель» за 1963 рік
1952 року в родині Левицьких народився син Марко. Того ж таки року митець дістав замовлення на поліхромію церкви св. Петра і Павла в Етельберті (штат Манітоба), а 1954 року виконав розпис церкви Христа Царя у Вінніпезі. Паралельно працював у портретному жанрі живопису, не зраджуючи своєму постімпресіоністичному стилю з додаванням нових елементів.
Марко Левицький, син
Невдовзі, шукаючи кращих умов для розвитку мистецької творчості, М.Левицький із родиною переїхав у Торонто, де розмалював іконостас у церкві св. Духа в Сиднеї. 1955 року влаштувався мистецьким керівником кіностудії «Орбіт», метою якої було зафіксувати й зберегти на кіноплівці документальні матеріали про українські поселення у різноманітних куточках світу. Незабутні західноєвропейські міста, метрополії Індії, лісисті пейзажі Канади й Америки, екзотичні закутки Австралії, убогі поселення Мексики — місця, в яких жив і працював під час численних подорожей у справах кіностудії. Враження від цих мандрівок пізніше лягали на його полотна.
Еспанське місто, 1965
Юкатанське село, 1973
1956 року тимчасово оселився у Парижі — ці два роки життя стали визначальними для формування модерного стилю М.Левицького, в якому домінували кольорові геометричні площини. За словами літературознавця і письменника Марка Роберта Стеха, «Париж став для нього сприятливим середовищем для спроби вписатися у позанаціональний культурний контекст, і атмосфера міста, мов каталізатор, допомогла перетопити завчені засоби традиційного мистецтва на самобутній модерний стиль».
Єва. 1954
1958 року в Galerie Ror Valmar у Парижі відбулася перша самостійна виставка М.Левицького під протекторатом відомого французького аванґардиста та кінорежисера Жана Кокто, яку прихильно оцінили французькі критики. Інші його персональні виставки експонувалися в Торонто (1961, 1963, 1964, 1973, 1976, 1978), Ватерлоо (1965), Нью-Йорку (1964, 1974), Детройті (1972), Оттаві (1975), Едмонтоні (1977), Чікаґо (1984), Львові (1991) і Києві (1992). Картини Левицького вирізняються багатою гамою теплих кольорів, лінійною стилістикою форм, певною абстрактністю, широтою жанрового діапазону. У творчому доробку митця велика кількість екслібрисів, понад 300 ілюстрацій до книжок і часописів у притаманному лише йому графічному стилі, сотні олійних картин (портрети, урбаністичні пейзажі та краєвиди), дереворитів, ікон і фресок.
«Церква Святої Родини в Барселоні» (1957) та «Голова Апостола» (1957)
Після двох дуже успішних років у Парижі Мирон Lev повернувся до Торонто і cтав своєрідним відкриттям 1960-х рр.: у той час, коли Канада намагалася відійти від традиційних мистецьких форм і перебувала в полоні абстрактного експресіонізму, в центрі його творчості перебувала жінка. Жіночі портрети подавав настільки ориґінально, що викликав щире захоплення канадських мистецьких критиків, а провідні французькі називали його блискучим колористом.
Пробудження, 1969
Починаючи з 1961 року, протягом 25 років М.Левицький викладав історію українського мистецтва на курсах українознавства. У наступні роки розмальовував ікони для церкви св. Андрія у Лідкомбі (Сидней), церкви Святої Покрови у Вулунґабба (Брісбейн) в Австралії, церкву Святої Євхаристії в Торонто та ін.
Церква св. Андрія в Лібкомбі (Сидней, Австпалія). Святилище й іконостас
1972 року М.Левицький одружився вдруге — з Галиною Горюн. Понад десять років очолював Українську спілку образотворчих митців у Канаді. У 1980–1983 роках багато подорожував, зокрема побував в Австралії, Іспанії, Португалії, Франції, де розписував церкви. 1982 року побачила світ його збірка оповідань «Ліхтарі», присвячена довоєнному Львову.
Портрет дружини Галини. 1965
1991 року М.Левицький разом із дружиною відвідав Україну, виставлявся у Києві і Львові. До останніх років життя митець залишався активним (за вдачею був товариською людиною з надзвичайно тонким почуттям гумору) і мав повно творчих задумів, але не всі вдалося реалізувати — відійшов у вічність на 80-му році життя у Торонто, де й похований. Його син Марко Левицький донині є редактором канадської газети «Українські вісті».
Мирон Левицький під час розпису церкви св. Андрія в Австралії, 1960-і роки
2006 року Галина Горюн-Левицька видала у київському видавництві «Родовід» каталог модерністських творів українських митців поза межами України, до якого увійшла найбільша збірка найкращих робіт М. Левицького. А в березні 2009 року до України з Канади повернулися 120 полотен видатних українських митців — п. Галина подарувала цю унікальну колекцію Національному музею у Львові. Поряд із картинами М.Левицького до України приїхали полотна родини Кричевських, Олекси Грищенка, Василя Хмелюка, Якова Гніздовського, Любослава Гуцалюка, Михайла Кміта, Галини Мазепи, Миколи Неділка, Едварда Козака й інших художників.
«Богородиця» (1980-і роки) та «Несподіваний дощ» (1988)
За іронією долі, модерніст Lev більшу частину свого життя провів на чужині, однак ніколи не забував рідного міста Лева. Як і більшість колеґ-митців, що змушені були еміґрувати після радянської окупації, своїми творчими здобутками намагався інтеґрувати українське мистецтво у західноєвропейський культурний простір. Мирону Левицькому вдалося виробити власні виражальні засоби, що вирізняли його з-поміж інших художників, легку імпресіоністичну колористику, в якій домінування зеленого, червоного пом'якшується жовтим та жовтогарячим, однак найважливішу роль у його творчості все ж відігравала українська культурна традиція у всьому її розмаїтті.
P.S. До слова, 25 листопада в історичному комплексі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького відкрилася виставка живописних і графічних творів зі спадщини Галини Горюн-Левицької, що триватиме до 29 січня 2017 року.
ПРИМІТКИ:
¹ Яворівський Є. 30-ліття видавничої діяльності Івана Тиктора, 1923-1953. — Вінніпеґ, 1953.
ДЖЕРЕЛА:
Даревич Д. Мирон Левицький. – Торонто, 1985. – 128 с.
Кедрин І. Мирон Левицький // Свобода. – 1993. – Ч. 139 (23 лип.). – С. 2
Лисяк О. Відійшов великий мистець і добрий вояк // Америка. – 1993. – 6 жовт.
Костюк Г. Мирон Левицький з перспективи дев'яти десятків років [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.infoukes.com/newpathway/Page439_2003.htm]
Лист Р. Луцького до о. Й. Сліпого (Львів, 27 березня 1939 р.) // Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 451 (Греко-католицька богословська академія, м. Львів), оп. 2, спр. 170. – Арк. 152—153.
«Ми і Світ» : [повідомлення] // Напередодні. – 1938. – Ч. 8. – С. 8.
Середа О. Левицький Мирон Миколайович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. – Львів, 2010. – Вип. 17. – С. 187–190.
Стех М.-Р. Контур і слово (3). Мирон Левицький // Український журнал. – Торонто, 2008. – №1. – С. 56–57.
Той, що розбуджує почуття краси // Образотворче мистецтво. – 2004 . – №2 . – С.9–10.
Українські читачки й читачі! // Ми і Світ. – 1938. – Ч. 1.
ФОТО:
Даревич Д. Мирон Левицький. – Торонто, 1985. – 128 с.
https://www.facebook.com/malovny4aukraine
06.12.2016