Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.
ДОРОГА В МИСТЕЦТВО ГРАФІКИ
Днів через десять після нашого весілля Роман Крип’якевич запросив нас до себе на іменини. Я зробив йому екслібрис, і ми перший раз пішли в гості як подружжя. В Крип’якевичів було розкішне помешкання, яке займало цілий поверх, великий сальон, в якому збиралося дуже гарне товариство.
1972 р. у фізико-механічному інституті Академії наук, де він працював, скли́кали збори, на яких Романа Крип’якевича засудили за “прояви українського націоналізму” і звільнили з роботи. В шельмуванні брали участь його аспіранти – свої, українські хлопці, у тому числі наш знайомий Ванькович. Лише двоє гебреїв відмовилися брати в цьому участь. Пізніше, коли Роман працював кочегаром, деякі з виступаючих приходили в котельню перепрошувати його.
Чи то будучи науковцем, чи кочегаром, Роман Крип’якевич був аристократом духу. Його дім завжди був відкритим для цікавих і порядних людей. Коли вже хворий, після ув’язнення Іван Світличний з Льолею переїздили через Львів до Моршина на лікування, Крип’якевичі на якийсь час забирали їх до свого просторого помешкання. 1986 р. я приходив до Крип’якевичів відвідати Івана. Я побачив його на терасі спаралізованого, в інвалідному візку. Мене вразило його світле обличчя з легкою посмішкою. Здається, він упізнав мене. Реагував на мою мову, але було видно, що йому тяжко відповідати. Іванові багато читали, любив слухати музику. На другий день я приніс для нього касети з оперою “Травіата”.
Вертаюся назад до 1969 р. Тоді я запізнався з Вірою Вовк, яка почала здійснювати свою мрію – видати альбом сучасного українського мистецтва, об’єднавши українство з усіх континентів. Вона сама переклала поезії Василя Симоненка, Ігоря Калинця, Емми Андієвської, Ліни Костенко, Григорія Чубая та інших – всього 43 поетів. А з іншого боку в альбомі було по кілька репродукцій художників Опанаса Заливахи, Романа Петрука, Івана Марчука, Якова Гніздовського, Юрія Соловія – разом 27 художників. Пам’ятаю, як ми з Олегом Міньком носилися з нашими картинами до цього альбому. Тоді була проблема з кольоровими фотографіями. Фотограф мусив мати перед собою картину, щоб підбирати кольорові лінзи. Цілі дні тривало таке фотографування.
1973 р. в Ріо-де-Жанейро Віра Вовк видала свій альбом під назвою “Спів про нове українське мистецтво”. Це вона тоді вивезла мої гравюри до поезії Ігоря Калинця на Захід.
Також 1969 р. ці гравюри як цикл “Фольклорні мотиви” були вперше виставлені у Львівському музеї українського мистецтва на вул. Драгоманова. Це була виставка-продаж художніх творів, подарованих у фонд добудови нового приміщення музею. Добудова була потрібна для того, щоб зберегти унікальну колекцію ікон, які нищились у вологих приміщеннях Вірменського собору у Львові.
Незабаром, у 1970 р., у Брюсселі вийшла книжка Ігоря Калинця “Поезії з України” з моїми гравюрами. Насправді книжку видали в Лондоні, але з метою конспірації у вихідних даних подавалося місто Брюссель – хай КГБ шукає. В передмові було зазначено: “Друкуємо цю книжку без відома і без дозволу поета і художника. Робимо це з двох причин: щоб врятувати для української культури високоякісний вклад поетично-мистецької творчості молодого покоління та щоб культурні кола світу дізналися, якої якости і якого змісту українську культурну творчість придушують окупанти України...”.
У моїй уяві тепер крутилися поганські боги, яких воскресила в кераміці Галина Севрук. Я мав велику охоту зробити цілий пантеон. Цікаво, як він буде виглядати? Які вони були, ці боги? Мало знала й Галина. Леся Крип’якевич показала мені репродукції 12-ти гравюр, які створив польський графік Станіслав Якубовскі. Це вже було щось. У Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника було багато досліджень на цю тему, але всі вони якісь плутані. Врешті, маючи вже певне уявлення про цих богів, я поїхав до Києва поговорити з істориком Михайлом Брайчевським. Тоді він був дуже відомим у певних колах тим, що написав статтю “Возз’єднання чи приєднання?”. Михайло Брайчевський сказав, що як історик може дуже мало мені помогти. Як достеменно виглядали наші поганські боги, невідомо. Справжнім є Збручанський ідол. Лишилося кілька імен богів, решта – припущення та легенди. Станіслав Якубовскі, створюючи їхні образи, брав за взірець польську шляхту. А Валентин Мороз процитував мені Лесю Українку, яка писала, що “це не мої боги”, коли вона побачила поганського бога, створеного молодим ще тоді російським скульптором Коньонковим. Цей ідол страшний, з одним оком, жахливий та жорстокий. У нас навіть змія зображували у вигляді веселого парубка. Отже, я створив своїх богів як переспіви минулих часів, богів, які були добрі, яких не боялися і на яких можна було насварити, якщо вони щось зробили не так. Цей цикл я назвав “Українська міфологія”. Потім за порадою Сергія Плачинди, який був захоплений моїми ліногравюрами, я зробив ще шість композицій до української міфології, і вийшов цілий пантеон.
У лютому 1971 р. у Філадельфії, у квітні в Нью- Йорку, а згодом ще й у Клівленді відбулась виставка під назвою “Сучасна українська графіка”, де було представлено 16 моїх гравюр та кілька екслібрисів. Влада у Львові прореагувала на цю подію аж за рік.
У Спілці художників почали готувати збори з цього приводу. Голова Еммануїл Мисько просив мене прийти на ці збори.
– Я не є членом Спілки і тому не прийду.
– Богдане, я запрошую Вас особисто, — сказав Мисько. І Це у Ваших інтересах прийти й виступити.
Я не прийшов і не виступив.
КОМУНІСТИ ЗАЦІКАВИЛИСЯ МОЄЮ ОСОБОЮ
4 січня відбулися розширені партійні збори Спілки художників. Голова Спілки Еммануїл Мисько доповідав про стан роботи з творчою молоддю. Як потім я довідався з протоколу зборів, комуністи досить уваги присвятили мені особисто. Цитую дослівно:
Гуторов І. Ф., художник: «Відсутність контролю за діяльністю окремих художників, моральне лице яких далеко не оприділене, привело до того, що як результат Сорока, випускник нашого вузу, вихований в радянському вузі, став на шлях спілкування з нашим ідейним ворогом».
Константінова В. І., заввідділом пропаганди Львівського міськкому партії: «Правління повинно виховувати непримиренність до аполітичності, треба давати гостру оцінку діяльності Сороки і інших, що ведуть на манівці в цілому творчий колектив Львівської організації Спілки художників».
Курило К. П., художник: «Зробити все для того, щоб постійний вплив на всю роботу комбінату зробив неможливим ні підпільну діяльність Сороки, ні того прискорбного факту, що безідейність, мілкотем’я в творчості окремих митців дали можливість нашим ворогам використати їх твори в своїх провокаційних цілях».
Висоцький В. М., інструктор обкому партії: «Творчість Сороки – перуни, дашбоги і інше – захвалювалися, всяко підтримувалися окремими нездоровими тенденціями в Спілці”.
На Маланку, 13 січня 1972 р., ми готувалися до великої забави – дня народження нашої доньки, якій виповнювався рік. А 12 січня зранку пролетіла звістка про масові політичні арешти в Україні. Серед інших були заарештовані найбільші тоді наші приятелі: Ірина Калинець, Михайло Осадчий, Славко Чорновіл, Стефа Шабатура. Нам було вже не до забави.
Відлига закінчилася. Настали інакші часи.
23 січня 1972 р. у газеті “Вільна Україна” з’явилася стаття під назвою “Дещо про «німі» твори і галасливих коментаторів” з підзаголовком: “З приводу виставки української графіки в Нью-Йорку”. Під статтею підписалися: Е. Мисько, Я. Чайка, Л. Левицький, С. Гебус-Баранецька, І. Остафійчук, М. Андрущенко, І. Катрушенко, С. Коропчак, Є. Безніско, О. Оброца, 3. Кецало. Не можу не зацитувати одного абзацу з цієї статті: “Ми, радянські митці, як і весь наш народ, виховані, загартовані й згуртовані навколо рідної Комуністичної партії, пильно стоїмо на сторожі своїх соціалістичних здобутків. Будь-яких встрявань у наші справи не допустимо. І тому ми, львівські митці, ім’я і твори яких націоналістичні пройдисвіти намагалися використати в своїх брудних політичних цілях, з обуренням тавруємо їх ганебну зрадницьку спробу. Як автори праць ми категорично відмежовуємося від вас, панство “митці”, і складаємо свій рішучий протест. Ми нікому не дозволимо повертати наші твори вістрям проти рідного народу, проти священної дружби українського, російського та інших народів нашої неосяжної Вітчизни, проти соціалізму, проти рідної партії. Воно – гостре, непримиренне, як і все радянське мистецтво, – спрямоване проти ворогів українського народу, проти таких “благодійників”, як організатори згаданої виставки в Нью-Йорку. Не забувайте цього, панове безбатченки, і не лізьте з своїми брудними чобітьми в нашу світлу хату, в наш храм мистецтва!”. Щоправда, робіт Е. Миська, Я. Чайки, 3. Кецала на виставці не було, але вони теж поставили свій підпис під статтею.
Цього разу Львів випередив Київ. Там своє слово про виставку в Нью-Йорку та Філадельфії висловили через сім днів, тобто 30 січня, коли в газеті “Культура та життя” під заголовком “Нечистими руками” виступили Т. Яблонська, В. Касіян, М. Дерегус, М. Глущенко, О. Губарєв та ін. Цитую закінчення цієї статті: “Не можемо не висловити свого гнівного протесту проти того, що темні елементи з кубла українських буржуазних націоналістів використали у своїй черговій брудній провокації наші твори та імена”.
Мене також мусили десь осудити, тому зробили збори на роботі. На той час я працював у монументальному цеху художньо-виробничого комбінату. Після закінчення інституту була створена бригада з моїх однокурсників Богдана Сойки, Жені Безніска, Миколи Кристопчука, Миколи Андрущенка, а бригадиром у нас був уже досвідчений майстер Влодко Патик. На кілька місяців, переважно в теплий період, ми виїжджали виконувати замовлення – здебільшого викладали мозаїку, рідше займалися розписами, а взимку робили проекти та віддівалися творчості. Географія наших поїздок була досить широкою: об’їздили ми Крим і Кавказ, Молдову і Білорусь, працювали у Львові та на курортах Львівщини. Отже, викликав мене наш директор Шпартак і сказав, що в нас будуть збори і щоб я обов’язково прийшов. Я відразу зрозумів, чому моя присутність обов’язкова. На зборах було мало людей, переважно старші художники оформлювального цеху та кілька кагебістів. З монументального цеху майже нікого не було, бо вже знали, що буде нагінка на мене, то воліли не брати в цьому участі. Директор підвівся і повідомив присутніх: “У Нью-Йорку відбулася виставка української графіки, і там були роботи нашого художника Богдана Сороки. Цю виставку організували ворожі нам сили з метою осквернити наш радянський устрій. Це політична провокація”. Потім виступила начальник нашого цеху Мерзлякова Юлія Францівна й засудила мої ворожі дії. Вона сказала, що це ганьба для цеху; і взагалі, як мої роботи потрапили за кордон? Після цього директор дав мені слово. Я сказав: “Робіт своїх я на виставку не посилав. Це не якісь підкилимні ворожі роботи – представлені в Нью-Йорку праці продавалися свого часу у Львівському музеї українського мистецтва, виставлялися на наших виставках. Окрім того, якщо хтось хотів купити, то я дуже радо продавав. А хто з Вас повівся би інакше? А тепер – кого я маю засуджувати? В наших газетах я не читав жодних наклепницьких статей, то кому я маю давати відсіч? Крім розмов, я не маю жодної конкретної інформації». Після цього виступили кілька старичків, сказали: це недобре, що була десь там виставка, але виглядає, що я не такий вже й безнадійний. Наприкінці виступив парторг Курило і сказав, що вони зроблять висновки й будуть зі мною працювати. Як пізніше виявилося, мені заборонили виїжджати у відрядження, тобто не пускали мене на роботу. Дали мені місце в оформлювальному цеху, щоб бачити і контролювати, чим я займаюся. Так минув рік.
У цей час тривало слідство над Стефою Шабатурою. Вона була членом Спілки художників. Це як священна корова: судити не можна, – отже, треба було її виключити. Подаю протокол цього засідання.
ВИТЯГ З ПРОТОКОЛУ № 9
засідання правління Львівської організації Спілки художників
Української РСР
від 5 березня 1972р.
ПРИСУТНІ: Мисько Е. П., Батіг М. І., Горбалюк Б. В., Дзиндра Є. В., Катрушенко І. Г., Кецало 3. Є, ЛевицькийЛ. І., СіперВ. Ф., Сільвестров Р. В., Чайка Я. І., Садовський И. А., Весна І. І., Думич П. К, Левків І Б., Лучко В. О., ЛесюкЛ. І., Одрехівський В. П.
ПОРЯДОК ДЕННИЙ:
1. Вручення членських квитків художникам, новоприйнятим в члени Спілки художників УРСР.
2. Про порушення членом Спілки художників СРСР Шабатурою С. М. принципів, викладених в Статуті, та невідповідність її поведінки цілям та завданням Спілки художників СРСР.
3. Постанови, листи, заяви.
1. СЛУХАЛИ: Інформацію голови правління Львівської організації Спілки художників УРСР тов. Миська Е. Щ про те, що на початку 1972 року органами КДБ була затримана за антирадянську діяльність член Спілки художників Шабатура Стефанія Михайлівна. Тепер вона знаходиться під слідством. Судового вироку ще немає, але вина її антирадянської діяльності доказана. Поведінка Шабатури С. М. і її вчинки антирадянського характеру несумісні з тими завданнями, які стоять перед членами Спілки радянських художників, і вона не може перебувати в наших рядах. Вносить пропозицію виключити Шабатуру Стефанію Михайлівну з членів Спілки художників СРСР.
ВИСТУПИЛИ:
Садовський И. А., секретар парторганізації Львівської організації Спілки художників УРСР. Садовський НА. стверджує, що Шабатура С. М. вчинила злочин проти Радянської держави і не може перебувати в рядах колективу радянських митців. Підтримує пропозицію Миська Е. П. про виключення Шабатури С.М.зрядів членів Спілки художників.
Сільвестров Р. В. У своєму виступі говорить, що всі знають Шабатуру як хорошого художника, із розмов чують, що вона займалася антирадянською діяльністю, але, щоби з чистою совістю проголосувати за її виключення, треба було б пояснити, що вона зробила, в чому полягає її антирадянська діяльність. Вона знаходиться під слідством, а суд може її виправдати.
Дзиндра Є. В. Пропонує виключити Шабатуру С.М.з членів Спілки умовно до закінчення слідства.
Чайка Я. І. Підтримує пропозицію Миська Е. П. про виключення Шабатури С. М. з членів Спілки. Він пояснює, що нікого не заарештовують без рішення і санкції прокурора, не переконавшись у його вині. Виключення Шабатури з членів Спілки вважає не тільки необхідним, а й свого роду виховним заходом в колективі наших художників.
ПОСТАНОВИЛИ:
У результаті відкритого голосування (одноголосно) виключити Шабатуру Стефанію Михайлівну з членів Спілки художників СРСР за дії, не сумісні з високим званням члена Спілки радянських художників.
Голова правління Львівської організації
Спілки художників УРСР
заслужений діяч мистецтв УРСР
(підпис) Мисько Е. П.
Відповідальний секретар
(підпис) Батіг М. І.
(Правопис та орфографію збережено)
Ще хочу додати, що під час слідства викликали в КГБ Мар’яна Гатала – товариша, фактично нареченого Стефи Шабатури, після чого Мар’ян покінчив життя самогубством.
Навесні завдяки старанням митрополита Мстислава Скрипника побачило світ видання “Книжковий знак шестидесятників”. Вступна стаття й упорядкування Миколи Вірука. Кагебісти одразу запідозрили, що це псевдонім Володимира Вітрука, тим паче що відомий колекціонер збирав екслібриси. Тоді Богдан Певний у газеті “Свобода” писав: “Книжковий знак шестидесятників” треба розглядати у тій самій площині, що й інші свідчення живучості української національної стихії наших днів, як “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби, “Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола, “Собор у риштуванні” Євгена Сверстюка, “Більмо” Михайла Осадчого, “Український вісник” чи й інші вияви літературного і публіцистичного дорібку молодого покоління шестидесятників”.
Уже пізніше ми дізналися, що псевдонім «Вірук» – це у зворотному напрямку написана назва села Курів, де народився професор Микола Мушинка. Він же й передав Владиці екслібриси і був автором та упорядником книжки. А Володимир Вітрук дійсно був замішаний в цій справі. Саме він передав екслібриси Галини Севрук, Богдана Сойки та мої за кордон. Мені цю книжку подарував Роман Фіголь. Я дуже втішився, бо там було п’ять моїх екслібрисів, а екслібрис Івана Світличного був репродукований на обкладинці.
27 червня 1972 р. в газеті “Літературна Україна” вийшла стаття Романа Корогодського про моїх поганських богів під назвою “Мотиви слов’янської міфології”. Після цього його звільнили з роботи і рік він не міг знайти праці. Мені він тоді сказав: “Богдане, я волію з вами програти, ніж з ними виграти”. Так думав український гебрей Роман Корогодський.
СПОДІВАЄМОСЯ АРЕШТУ
Тим часом виглядало, що заарештують Ігоря Калинця, і ми почали з ним обговорювати свою поведінку на ймовірному слідстві. Ігор дотримувався тої думки, що ми повинні гідно протиставитися і ясно задекларувати свою позицію незгоди з існуючою системою. Я ж казав, що слідство в ізоляторі КГБ – це не дискусійний клуб, що ми повинні захищатися й заперечувати все, що тільки можна заперечити, і таким чином не полегшувати роботи слідчим, а утруднювати її. Принаймні так мене вчив мій тато. Врешті ми дійшли згоди, що збірку поезій “Відчинення вертепу” видали без нашого на те дозволу.
8 серпня 1972 р. мені зателефонували, щоб я з’явився в прокуратуру. Вранці я, як завжди, відвіз Соломію до Любчиних батьків. Після цього на другу годину прийшов у прокуратуру. Мені показали ордер на обшук, і в супроводі кагебістів повезли додому. Бабця відчинила нам двері. Запропонували добровільно видати їм антирадянські матеріали, в тому числі графічні листи, які були надруковані в книжці “Поезії з України”. Я дуже радо видав мою графіку. Рилися цілий день, але нічого крамольного не знайшли, бо я вже давно був готовий до цього. Навіть виніс з дому «Українську загальну енциклопедію» в трьох томах, видану перед війною. Я знав, що іі забирають при обшуці.
Десь близько третьої години подзвонила Любка, щоб довідатися, чи я вернувся з прокуратури. Слухавку підняв кагебіст, попросив назватися і сказав, що Богдан не може підійти до телефону. Вона зрозуміла, що діється в хаті. Дочекалася кінця робочого дня (це була четверта година), подзвонила батькам, що не зможе прийти за Соломією, бо у хаті обшук, і прибігла додому. Кагебісти відчинили двері, пустили її до хати і обшукали. З дому від батьків Любки почали часто дзвонити і вимагати, щоб вона забрала дитину, але Любку відпустили лише тоді, коли все скінчилося і почали складати протокол. Закінчили ввечері. У протоколі обшуку написали, що були знайдені і вилучені документи антирадянського змісту. Це моя графіка, яку я власноручно видав їм, порожній конверт від Івана Дзюби, поштівка від Віри Вовк, мапа Третього Рейху, каталог з виставки в Канаді, кілька фотографій і вірші, присвячені моїй дочці Соломії з табору.
11серпня я кілька разів телефонував до Калинця. Відповідав незнайомий голос. Я зрозумів, що там обшук, і пішов подивитись, що вони там роблять. Подзвонив, відкрили кагебісти. Обшукали, мали жаль, що нічого не знайшли. Ми собі з Калинцем трохи пожартували. Я їм сказав, що все-таки недобре заарештовувати поета. Побачив коньяк. «Вип’ємо на прощання?» – сказав я. Вони не заперечували. Після обшуку я відпровадив Ігоря до машини марки “Волга”. Посадили його між двома кагебістами. Побачилися ми з ним лише через дев’ять років.
ДОПИТИ В КГБ
Мене часто викликали на переслуховування до слідчого відділу КГБ, що знаходився на колишній вулиці Миру. Спочатку вели розмови про Чорновола, але я нічого не зміг їм відповісти, і до протоколу просто не мали що записати. Потім перейшли до справи Осадчого. Також не міг пригадати нічого цікавого. Тоді слідчий говорить:
– Не може такого бути, щоб Осадчий не давав вам прочитати свою антирадянську повість “Більмо”. Та ж він там стільки місця присвятив вашому батькові, Михайлові Сороці!
– Я на вашому місці подумав би так само, але так не було, – сказав я.
– Ну, тоді, – каже слідчий, – зараз принесуть магнітофон і ми ввімкнемо запис вашої розмови. Але попереджаю, що тоді Ви будете відповідати за неправдиві свідчення.
Я знав, що на слідстві я можу чогось не пам’ятати і за це не карають, але за відмову давати покази і за неправдиві покази є кримінальна стаття. Однак я був спокійний, бо цю книжку давав мені читати не Осадчий, а Світличний. От якби слідчий його назвав, то мені «пришили» б кримінальну статтю, а так я погодився, щоб принесли магнітофон. Принесли великий магнітофон з бобінами. Постояв він трохи але вони його так і не ввімкнули. Отже, шантаж не вдався.
Пізніше мене викликали на допити у справі Калинця. Слідчий Іванов показав мені книжку “Поезії з України” та мої гравюри, вміщені там. Я сказав що ілюстрацій не робив, а гравюри – це самостійні твори, зроблені під впливом поезії. Ці твори були представлені на виставках тут і за кордоном як цикл “Фольклорні мотиви”. Найбільше занепокоєння у слідчого викликав вірш “Кам’яні баби”. Він казав, що в тому вірші Калинець в алегоричній формі висловлює антирадянські націоналістичні погляди, порівнюючи сонце з радянським устроєм, який розпадається вкінці. А кам’яні баби – це ті, які виступили проти радянської влади. Це, зокрема, підтверджено у рецензії, яку написали на цей вірш. Ось цей вірш:
Кам’яні баби Ми велети, що зі сонця посміли глумитись, покарані зухвальці, обернені в камінь.
Тепер тільки від круків побираємо мито білими козацькими кістками.
Стоїмо, як ідоли чорної пустелі, віхи знамення татарви й вовкулаків.
Впаде смерк смерті на зелені оселі, коли сонце вибухне на мертві відламки. Скинемо каменю чари, які нас тиснуть, з ненавистю все просмалить наші вічі.
До слушного моменту ми затаїлись у тирсі з правом раз на рік на відьомські віча.
Він довго пережовував цей вірш. Наприкінці сказав, що якби я нарисував радянськузірку, проколоту багнетом, то це був би явно антирадянський рисунок, а так вони опираються на літературних експертів зі Спілки письменників України. Далі відбувся діалог:
– Ви визнаєте, що робили малюнок саме до вірша “Кам’яні баби”? – спитав слідчий.
– Не визнаю, бо я робив цю гравюру не до вірша, а під асоціацією цього вірша і не бачу нічого антирадянського, 5 такою була моя відповідь.
Сьогодні вже опубліковані протоколи цих допитів, а тоді довго й марудно велося слідство, щоб потім узагальнити це в коротких протоколах. Моя справа була виділена в окреме провадження, яку врешті закрили через брак доказів. В той час ходили на слідство Роман Петрук і Ярослава Музика. їхня графіка також була використана як ілюстрації до поезій Ігоря. Він хотів бачити свою поезію з графікою. Христя Підсаднюк друкувала його вірші на машинці, а Славко Лемик робив фоторепродукції і все це разом переплітав у збірки поезій, які розповсюджувалися самвидавом у вузькому колі людей. Одну таку книжечку під назвою “Підсумовуючи мовчання” перевіз до Німеччини семінарист греко-католицької церкви Петро Миронюк. Він купив десять томиків Л. Українки, а з одного томика вирізав текст і вставив туди самвидав. Ярослава Музика погодилася на те, щоб її гравюри “Символи Сковороди” помістили до збірки “Спогад про світ”.
Восени відкрилася виставка, присвячена 50-м роковинам створення радянської держави. Я подав на цю виставку дві свої ліногравюри: “Кліть, піднята на-гора” та “Шахта”. В картинній галереї я бачив, де висіли ці роботи. Напередодні відкриття ми з Леопольдом Левицьким зайшли подивитися, як вони виглядають на стіні. Це було якраз після огляду експозиції представниками обкому партії. Там, де мали бути мої роботи, висіли тільки шнурочки. Ми лише переглянулися між собою.
Невдовзі мене, як і інших молодих художників, запросили на зустріч в обком партії. Доповідь мав секретар обкому партії з ідеології тов. Маланчук. Він розповідав нам про злидні довоєнного Львова, про брак культури й писемності, говорив, що майже не було газет і журналів і лише після приходу радянської влади все це з’явилося. «Сьогодні партія активно впливає на хід ідейно-політичного світогляду радянських людей в умовах гострої ідеологічної боротьби, але ми не можемо глибоко проникнути в людські душі, – сказав доповідач. – Для цього є мистецтво. І ви, як архітектори людських душ, повинні дістатися туди, куди не можемо дістатися ми”.
Потім виступив голова Спілки художників Еммануїл Мисько. Він подякував секретареві партії за те, що той при всій своїй зайнятості знайшов час з нами зустрітися, і запевнив, що цей день він (Мисько) не забуде до кінця своїх днів.
Садовський, парторг Спілки, пообіцяв, що від тепер кандидатів до Спілки художників будуть розглядати в обкомі партії, а потім вже у Спілці. Молоді художники говорили про свої проблеми з житлом, просили майстерні, бо не мають де працювати, скаржилися, що комусь не видають теоретичних напрацювань, тощо.
– А що нам скаже товариш Сорока? – обізвався секретар з ідеології.
Я був заскочений і здивований, що така персона знає мене і хоче щось почути від мене. Я підвівся і кажу:
– А що я можу сказати? Приходжу я перед відкриттям виставки – а там тільки шнурочки висять. Шнурочки висять там, де була моя графіка. Я їздив на шахту біля Червонограда у складі творчої групи, яку організовувала Спілка. Ми спускалися в забій, робили рисунки. На основі зібраного матеріалу я зробив гравюри і бачу – їх зняли з виставки.
А тут чую, як Висоцький (один із секретарів обкому партії) так, ніби не до мене, собі під ніс бурмоче: «Боги, Білобог, Чорнобог, Даждьбог...” Я старався їм пояснити, що поганські боги – це міфологія, казка, це не релігія. Тоді перший секретар:
– А виставка в Нью-Йорку? Чому ви не покаєтесь? Чому ви не даєте їм відсіч, цим буржуазним націоналістам, які обливають нас багном? Ми хотіли би тут і в пресі почути вашу позицію.
– Я ніде не читав, щоб хтось обливав нас брудом. То кому я маю відповідати?
* * *
Я думав, що на цьому все закінчиться. Вони знали мою позицію, знали, що я не піду на співпрацю. Але зрозумів, що спокою вже не матиму. Якось зателефонував мені майор Литвин. Приїхав з Києва. Він був відомий в концтаборах. Працював із в’язнями. Його кликали Махірка. Це почалося з того, що він, проводячи бесіду з в’язнями і бажаючи показати, наскільки близько стоїть до них, казав: «Ох і закурив би я собі махірки!». Такий “патріот”, що з махорки зробив махірку. Звідси й дістав собі прізвисько.
Ми зналися давно, бо він з групою кагебістів привозив тата в Україну: сподівалися, що, можливо, поїздка вплине на нього і він визнає провину або принаймні попросить помилування, щоб скасувати двадцятип’ятирічний термін. Вони були в Києві. Ходили вулицями, вийшли на Софіївський майдан, і тут старший – це був якийсь полковник – каже:
– Михайле Михайловичу, що було б, якби тут на білому коні в’їхав Симон Петлюра?
А Махірка одразу й випалив:
– Та народ би його розірвав на шматки!
А полковник на те:
– Ми би людям пояснили, що були інакші часи, а тепер радянська влада, Україна вільна. Я думаю, коли б Петлюра побачив сьогоднішню квітучу Україну, він змінив би свої погляди.
Відвідували вони й інститут архітектури, де тата представили як іноземця, а потім приїхали до Львова. Водили його вечірніми вулицями. Вертаючись назад до тюрми, тато повів їх по вулиці Дзержинського (тепер Вітовського), звідки можна було побачити рідні вікна. Вже на другий день кагебісти говорили йому: «Тепер нам зрозуміло, чому ви вибрали таку дорогу назад. Нам сказали, що ви повели нас біля свого дому».
Були і в опері, а під кінець влаштували нам зустріч в готелі “Інтурист”.
Возили тата й на Тернопільщину. Тато зустрічався там зі своїм братом по мамі. Той почав розказувати про небувалі врожаї в їхньому селі і про заможне життя, на що тато йому: «Семку, ти краще розкажи мені про жінку і дітей своїх».
Коли тато від’їжджав з Києва, полковник запитав, чи бачить Михайло Михайлович якісь зміни. Тато сказав, що бачить.
– Ну-ну, які? – радісно запитав кагебіст.
– Та нари в київській тюрмі не такі тверді, як у Львові.
Однак повертаюся до Литвина, до Махірки.
Зателефонував мені й каже, що хоче зустрітися зі мною в слідчому відділі КГБ на вулиці Миру. Я вже знав, куди йти, не перший раз. На фасаді будинку була таблиця, що це міліція, але вона займала лише один поверх, для прикриття. Фактично вся будівля була слідчим відділом КГБ – із сотнями кімнат і внутрішньою тюрмою. От ми з ним ходили коридорами, він заглядав до кімнат, щось винюхував. Нарешті ми зайшли до однієї з них. Сіли. Він повернувся назад, демонстративно вимкнув якийсь вимикач, ніби радіоточки. Я мав зрозуміти, що Махірка вимикає підслухувальний апарат і що наша розмова має відбутися сам на сам. Почав розмову з того, що знайомий зі справами Калинця та Осадчого, читав мої покази, знає, куди мене втягнули.
– А тепер, – каже, подаючи мені аркуш чистого паперу, – детально напишіть тут все, як було насправді.
Я був заскочений.
– Як «напишіть»? Що, ви хочете, щоб я написав на себе донос?
– Ну, я хочу знати: ви чесна людина чи ні?
– Знаєте, я просто ображений. І як вам могло прийти в голову, що мене можна так легко намовити?
– Та ми знаємо, Богдане. Якби ми тільки побачили, що на вас можна натиснути й отримати результат, ми з вами інакше б розмовляли.
* * *
Двічі Михайла Осадчого заарештовували в той час, коли його дружина Оксана була в тяжі. Звичайно, це впливало на її нервову систему, і вже перед народженням другої дитини вона боялася що їй можуть підмінити немовля. Ми хотіли якось допомогти. Спочатку я мав намір таємно відвезти її до Коломиї, до своєї родини Цибиків, але потім ми домовилися зі знайомою лікаркою, яка обіцяла спеціально нею опікуватися. Щасливо народилася донька. Я зустрічав їх біля пологового будинку, і потім мене взяли за хресного тата Оленки. Це був травень 1972 року.
А Михайло Осадчий несподівано помер влітку 1994 р. Було небагато людей, хоча ховали автора твору «Більмо» – повісті, яка мала великий резонанс у світі і була перекладена багатьма мовами, навіть китайською. Запам’ятався мені виступ дуже старенької людини, січового стрільця, який сказав:
– Дорогі, сьогодні такий прекрасний день, сонечко так гарно світить. Мені так радісно на душі: сьогодні я дістав генерала. Михайле, спи спокійно! Ми всі проголосуємо за Кравчука.
Біля мене стояв поет Богдан Стельмах. Він тільки і зміг вимовити:
– О Боже! Треба буде мені скласти якийсь заповіт, щоб мій похорон відбувався без промов.
Продовження – ТУТ.
17.07.2013