«Елладу виховав Гомер, Україну – Шевченко»

 

Святкування Шевченкового ювілею – напевно, єдина тема, яка упродовж останніх місяців мала шанс бути зауваженою в переповненому політичними новинами інформаційному просторі. Весна принесла українцям нові приводи для обговорень та хвилювань , перенесла гарячі точки із Києва на Кримський півострів. Але це не стало причиною для скасувань шевченківських конференцій, читань, обговорень, лекторіїв – лише дещо переформатувало їх тематичну спрямованість. Головне питання, яке ставили собі українці – «Чому Шевченко?». Львівський Вуличний Університет спільно з Палацом Мистецтв зініціював та організував лекторій «ШЕВА», у рамках якого відомі львівські літературознавці намагалися з’ясувати причину актуальності Шевченкових віршів та відкрити поета для молоді з нових аспектів. Серед них був і відомий перекладач античних текстів, професор Франкового Університету, Андрій Олександрович Содомора. Далі – вибране з прямої мови лектора.

 

  

Згадую своє дитинство, село, родинну хату, і як нині бачу на стіні – Шевченко в кожусі та смушковій шапці і Франко у вишиваній сорочці. Франко сказав: «Пісня і праця – великі дві сили». Чи думав він тоді, що пісня – це Шевченко, а праця – це він, Каменяр? Якщо порівнювати космос Шевченка та космос Франка: «Зоре моя вечірняя, зійди над горою» – це космос Шевченка, дуже поетизований, дуже народний. Космос Франка – це «Мов планета блудна, я лечу. В таємничу безодню. І один чую дотик іще – Дивну руку господню.» Космос Шевченка народний та поетизований, космос Франка відрізняється коперниковим світовідчуттям.

 

Архетипи, з яких сплетена Шевченкова поезія, вже майже не працюють.

 

Що мене найбільше вразило і втішило у ці неспокійні часи. До недавнього часу мене навідувала прикра думка: молодь мало тримає в руках «Кобзар». Ми відходимо від живого світу природи і відходимо від «Кобзаря». Вся душа Шевченка – це природа, село. «Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні – неначе писанка село». А вже немає цих сіл, як писанка. Архетипи, з яких сплетена Шевченкова поезія, майже не працюють. Ми знаємо, що таке «садок вишневий коло хати», ми бачимо літери на папері – а садка не бачимо, де ті хрущі, не чуємо. Ці архетипи до нас не промовляють.

 

Пам’ятаю, як у школі ми вчили «Садок вишневий коло хати». Хто розповів вірша – отримав пятірку, хто не розповів – двійку. А так не повинно бути. Треба учня зупинити і сказати: «Марічко, «Садок вишневий коло хати» ти промовила, а що ти побачила?» Нам потрібен «Кобзар» не тільки з академічним коментарем, а й з культорологічним, естетичним.

 

Шевченко ніколи не був самотнім. Самотньою є та людина, яка не спілкується в духовному просторі. Ось один із найкращих прикладів спілкування в духовному просторі, до того ж зворотного спілкування: Франко запитує «А чень утечу я від лютого болю, що серце моє розриває?». Горацій же за дві тисячі років до Франка каже: «Не втечеш. Бо й за вершником сидить чорна журба». Коли я працюю над чимось, найцікавішим для мене є спостерігати за зустрічами думок в духовному просторі.

 

 

«В Україну ідіть, діти!»

 

«Єсть у мене діти, та де їх подіти». Можемо говорити про Овідія, який посилав своїх дітей, свої книжки, до Риму і казав: «Ідіть, мої діти, може хтось вас там прийме, але будьте обережні, бо не дуже мене тепер у Римі вітають». Шевченко ж відсилає своїх дітей («Думи мої, думи мої») в Україну. Овідій – найближчий для Шевченка, рідна душа. Шевченко був вигнанцем, як і Овідій, він дуже близько відчував трагедію цього поета.

 

Знаємо вислів Горація про те, що поезія – це картина. «Садок вишневий коло хати» – зупиняємося, ставимо у рамку і маємо картину. Після цієї картини іде звуковий образ: «хрущі над вишнями гудуть». Шевченко зберігає античні пропорції між зором та слухом. «Плугатарі з плугами йдуть» – знову зоровий образ. «Співають ідучи дівчата» – слух. І камертоном поторюється «соловейко». Це мереживо «зір-слух» характерне для античної поезії. Прийменник «коло» набуває іменникового значення. Згадується Горацій: «Грекам муза дала хист округлими мовить устами». Мовний космос, космос круглих форм – прекрасний для ока і для вуха. У вірші «Садок вишневий коло хати» 27 разів повторюється літера «о», тричі «коло» і камертон-соловейко.

 

«Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє». Сонце заходить – причина. Гори чорніють – наслідок. Пташечка тихне – причина. Поле німіє – наслідок. Рівновага. Я часом запитую в студентів: «Пташечка тихне, поле німіє. А якщо птешечка не тихне, а співає, то яке поле?» Ніхто мені ще не відповів, яке поле. Дуже важливо знати: коли пташечка співає, поле тихе. Тихість будує власний звук. Тихість без звуку – це мертва тиша.

 

Нам потрібно читати тихого Шевченка.

 

Я вважаю, що поки є сльоза, це свідчить, що ми маємо душу і що ця душа працює. Душа плаче, не плаче дух. Є сльоза і є дух. Не люблю, коли кажуть: «досить тих сліз». Сльоза засвідчує, що у нас є душа. Вона не суперечить твердості й мужності. Нам потрібно читати тихого Шевченка, примножувати тонкі струни душі, тоді ми будемо щасливіші.

 

Ми говоримо про Шевченка, який закликає до боротьби. «Борітеся – поборете» – це ми чули з барикад. Поборете – це пророкування. Але воно сформульоване після імперативу «борітеся». Нагадує Євангельське «Ходіть і побачите». Рухатися потрібно не лише реальними матеріальними просторами, а й духовними.

 

Дискутують на тему того, чи був Шевченко щасливим. Людина, яка написала «Мені тринадцятий минало» не могла бути нещасливою. Один такий момент вартий усього життя. Людина, яка пережила його, знає, що таке справжнє щастя. Щастя – єднання мікрокосму з макрокосмом. І Шевченко це відчув.

 

З природою і з Богом говоримо пошепки.

 

Шевченко сьогодні звучить по-бойовому, і це добре. Але Шевченко також є тихий. Тихий Шевченко для нас особливо близький, особливо глибокий. Найголовніше слово Шевченка – це «тихо». Чому? – бо з природою і з Богом говоримо пошепки.

 

Елладу виховав Гомер, Україну – Шевченко. Це той стрижень, який не дає зневіритися у важких ситуаціях.

 

 

Підготувала Богдана Неборак.

Фото: Іра Левчук.

20.03.2014