Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.
У січні 1969 р. Любка поїхала до Києва на з’їзд студентської молоді. Там вона мала виступити від секції ідейного виховання. З’їздом опікувався Центральний комітет комсомолу, де контролювалися всі доповіді. І це тривало тижнями. Любка подала текст свого виступу, який закінчувався словами з поезії Василя Симоненка:
Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.
І додала, що буде говорити без папірця. їй сказали, що з таким виступом вона провалиться, і дали готовий текст, написаний в ЦК комсомолу. Після тривалих дебатів всі погодилися, що Любка виголосить привітальне слово до делегатів з’їзду.
На відкритті вона сиділа у президії між Першим секретарем партії Шелестом та космонавтом Береговим. її виступ закінчився такими оплесками, що пізніше секретарі комсомолу, вітаючи її з успіхом, призналися, що були впевнені в провалі. Після з’їзду вийшла книжка з матеріалами, яка називалася “Леніну студентство присягає”, де виступ Любки був повністю замінений текстом, який вона відмовилася читати. Заголовок був “Наш компас — марксизм-ленінізм”. Цей текст ряснів подяками рідній комуністичній партії, вірністю Леніну, цитатами з Крупської.
На початку лютого я поїхав до Києва, щоб побачитися з Любкою і подивитися, як виглядають приготування до з’їзду. Чорновіл довідався, що я їду до Києва, і передав мені якісь папери самвидаву для Івана Світличного. Раненько, просто з потяга, я був у Світличних. Мені відкрив двері Іван, потім вийшла Льоля. Запросили мене з ними поснідати. Ми розговорилися, і вже за кілька хвилин мені, якого вони побачили перший раз в житті, запропонували залишитися в них погостювати. Маленькі дві кімнатки, але повно книжок, рукописів, понапиханої в полиці графіки, кераміки Галини Севрук. Поклали переді мною купу самвидаву для читання, а самі пішли на роботу. Любка вдень була на нарадах в ЦК комсомолу, а ввечері приходила до Світличних читати самвидав. Серед іншого Іван Світличний показав мені збірку віршів Ігоря Калинця “Відчинення вертепу”. Сказав, що ця збірка готується до друку на Заході, і попрохав зробити до неї ілюстрації. Я був заскочений. Я ніколи серйозно не займався графікою, навіть не уявляв собі, що зможу робити якісь ілюстрації. Зі страхом узявся читати. Вірші захопили мене, відкрився цілий світ цікавих образів, про які я й не думав ніколи. Все так збуджувало мою уяву, що я вже не міг не думати про композиції. Ще на прощання Іван попросив зробити йому екслібрис і показав, який йому зробила Галина Севрук. Отож, набравшись натхнення, восени 1969 р. я закінчив сім ліноритів. Так я став графіком. Пізніше багато знавців мені говорили, що це найкращі мої роботи.
Цієї ж осені ми з Любкою побралися.
Її тато, Павло Брикайло, народився в селі Воля-Гамулецька, недалеко від Львова, 12 червня 1911 р. Його тата, Івана Брикайла, який був лісничим і дякував у гамулецькій церкві, розстріляли москалі у 1914 р. (У селі хтось забив російського солдата, і у відповідь, як заложник, наклав життям місцевий лісник). Мама і двоє сестер через рік померли від тифу. Старша сестра Євдокія, будучи вже заміжньою, поїхала кудись із чоловіком, і маленький Павелко, прибігши ввечері додому, нікого там не застав. Сів на порозі і плакав. Йому тоді було чотири з половиною роки.
Від того часу довелося самому заробляти на життя. Тиняючись по чужих людях, пас гуси, а потім корови. Був босий і напівголодний. Восени на пасовиськах копав ямки, щоб трошки зігріти там ноги, а взимку часами босий вибігав надвір, бо дуже хотілося поїздити з гори по снігу, як це робили сусідські хлопці. Два роки ходив до школи в селі Воля. Одного разу, вертаючись з занять, біг з хлопцями і загубив по дорозі зошит та олівець. За це його господарі, в яких він мешкав, добре побили і більше до школи не пустили. Так і виріс на ласці чужих людей. Коли підріс, збирав у лісі сухе ріще і носив до Львова продавати. Потім шукав роботу в місті. З приємністю згадував свою працю в готелі “Жорж”, де його взяли помічником на кухні. Там вже не був голодний і мав постійне житло на піддашші. Хоча мав лише один вільний день на два тижні, був членом руханково-спортивного товариства “Луг“ та “Сокола-Батька”.
Пізніше працював у лікарні на Раппопорта. Там і познайомився з Ганною Каспришин, своєю майбутньою дружиною, що походила з села Зелів Яворівського району біля Львова. Її батьки мали шматок поля і займалися землеробством. Було у них шестеро дітей. Друга з черги Ганна, як і всі діти, помагала по господарці. Носила пішки до Львова молоко (20 кілометрів в один бік), а потім влаштувалася на роботу до лікарні. Пропрацювала там кілька років: доглядала за хворими дітьми. Була така до них добра, що діти часом не хотіли з нею розлучатися після одужання. Тому батьки і власники лікарні дуже добре до неї ставилися.
Коли молоді люди вирішили побратися, то почали відкладати зароблені гроші на весілля та майбутнє своє життя. Оскільки вважали небезпечним тримати заощадження в лікарні, де вони працювали і мешкали, то постановили відвозити їх додому, в село. Про це довідався один з маминих родичів і попросив позичити йому свої збереження. Два роки вони віддавали йому свої гроші, а коли вони стали їм потрібні, цей родич сказав, що в житті не бачив їхніх грошей. Мамині батьки були проти того, щоб їхня донька виходила заміж до міста, та ще й за бідного, коли в селі добивався її руки заможний, з морґами поля. Але Ганна настояла на своєму, і коли молоді прийшли повідомити батьків про свій майбутній шлюб, то почули, що її мама воліла би бачити доньку на катафалку, ніж під таким вінцем.
Усе ж 16 вересня 1934 р. був призначений шлюб у церкві святого Юра. Зранку молоді чекали на приїзд батьків та їх благословення, але тих не було, і до шлюбу поїхали без них. А тим часом батьки все- таки збиралися поїхати на весілля доньки. Батько вивів зі стайні коня і хотів його запрягти, але той вирвався і побіг у поле. Його знайшли на окопиську мертвим. То була для них велика трагедія. Одразу згадалися слова, якими спередсердя мати прокляла свою доньку. Але все-таки у сусідів позичили коня і приїхали на весілля. Розуміється, з великим запізненням.
З появою у родині дітей мама перестала ходити на роботу і займалася домом. Зате тато, щоб утримувати сім’ю, працював на кількох роботах, включаючи і нічні чергування. Дітей було четверо. Найстарший син Роман загинув у 1948 р. в Брюховицькому лісі. Дванадцятирічні діти пішли зі своєю вчителькою ботаніки на прогулянку до лісу. Шість хлопців відлучилися від групи і, вертаючись додому, знайшли міни. Один із хлопців умів їх розбирати. Цього навчив його батько-міліціонер. Вже розібрали п’ять, а коли розбирали шосту, щоб було кожному по одній, надійшов лісник і здалека гукнув:
— Хлопці, що ви там робите?
Від несподіванки хлопець, який розбирав міни здригнувся, міна випала йому з рук і вибухнула. П’ятеро загинули на місці, а шостому, який сидів збоку, відірвало ноги. Лісник на плечах заніс його до лікарні, і від нього довідалися деталі цієї трагедії. Мама з татом ніколи не змирилися з тією втратою. Поки мали силу, щодня були на цвинтарі, і ніколи не згасала лампадка на могилі сина. Мама всім розповідала, що він був дуже чемною і побожною дитиною, любив ходити до церкви й уважно слухав священика, та ще й робив зауваження молодшому братові, коли той крутився. А молодший брат народився у 1938 р. Коли сподівалися цієї дитини, у Роттердамі радянськими спецслужбами було вбито Євгена Коновальця, і тато постановив собі, що коли народиться син, то назвуть його Євгеном. Так і сталося. Наступною дитиною була Дарця, а наймолодшою - Любка, яка народилася 1948 р.
Маму ніколи не покидав страх за своїх дітей. Розказували, як у п’ятдесяті роки за найнеобхіднішими продуктами треба було стояти в чергах. Звечора вона займала місце, стояла цілу ніч, а перед відкриттям магазину бігла додому за дітьми, бо в одні руки продавали лише по півкілограма цукру. Тоді, коли відчинилися двері, весь натовп кинувся всередину, зчинивши страшний тиск. Дітей мало не задушили. Мама довго переживала, що за півкілограма цукру ледь не втратила дітей. Але в безконечних чергах все одно доводилося стояти - за мукою, за хлібом, за молоком.
А з іншого боку, діти пам’ятають, як по декілька разів вони переглядали всі тодішні вистави в театрі імені Марії Заньковецької. А все завдячуючи татові, який тоді працював у господарській частині театру і дуже тягнувся до прекрасного. Він був міщанином і старався одягнути дочок як панянок, тоді як мама змушувала їх заплітати коси й одягати хустку на голову. Була дуже побожною і твердо стояла на тих позиціях. Коли всіх учнів на Великдень зобов’язували іти на суботник і недільник підмітати вулиці, вона своїх дітей не пускала, а коли ті казали, що будуть мати в школі неприємності, заспокоювала: «Скажете, що вас не пустила мама».
Щонеділі й у свята вся родина мусила бути на службі Божій. Ходили до Преображенської церкви, коли вона була греко-католицькою. Також ходили до неї, коли стала православною. Тоді мама казала: «Я ходжу до своєї церкви і молюся до тих самих образів». І дочекалася, коли її церква знову вернулася до греко- католицького обряду.
Сусіди і найближчі приятелі їхні були Онуфрій та Анна Стасіви І хресні батьки Дарці та Любки. Завдяки доньці Стасівих Ірині Стасів-Калинець ми з Любкою і познайомилися.
* * *
Ми не хотіли робити гучного весілля. Планували відсвяткувати в найближчому родинному колі. Але Любчина мама була дуже проти цього. їй в голові не вкладалося, щоб своїй дочці не зробити великого весілля. Шлюб брали вночі у церкві, а прийняття було в Будинку актора. Надійшло багато поздоровлень, але одна телеграма нас заскочила: «Сорока Богдан і Люба. Молодій парі щастя, здоров’я, многая літа, радощів, сонця і квітів бажає брат Марусі Анатолій Кос-Анатольський». Поставити в цей час підпис “брат Марусі” був елегантний і водночас досить ризикований вияв поваги до моїх батьків. 1933 р. Маруся Кос була провідницею розвідувально- бойової дівочої п’ятірки ОУН, до якої входили: Віра Свєнціцька, Катря Зарицька, Дарія Гнатківська, Галя Нєдзвєцька.
Вертаюся до весілля. Запрошена була вся родина з одного і другого боку та найближчі друзі: Рожанківські, з якими я їздив на лещета і грав у бридж, і взагалі всі бриджисти; вся моя бригада художників- монументалістів з дружинами; наші товариші Стефа Шабатура, Богдан Горинь, Лучук та Оксана Сенатович, а також подружжя Іваничуків, Осадчих, Лубківських, Калинців, Крип’якевичів, Петренків, Максимчуків, Библюків, Косівих та Ільницьких. Тоді ми всі разом бавилися та сиділи за одним столом.
Кілька років пізніше було весілля Богдана Гориня. Багатьох з наших друзів вже тоді заарештували. Комуністів, які були на весіллі Богдана, «чистили» в обкомі партії. Кожного викликали окремо на розмову. Всі відреклися від друга і покаялися. Лубківський почав ще глибше “дихати Леніним”, Петренко обіцяв, що перейде на другий бік вулиці, коли побачить Гориня, а Романа Іваничука відправили в Нью-Йорк, щоб той пом’якшив враження від репресій в Україні. Розказувала мені Рая Мороз, яка тоді була в цьому місті, що Іваничук переказував через людей, що вона могла би повернутися в Україну і він хотів з нею побачитися. Але Рая це сприйняла як вістку від КГБ і не захотіла з ним зустрітися.
Коли запахло незалежністю, всі вони ще раз покаялися і відреклися, але вже від рідної їм комуністичної партії.
Продовження – ТУТ.
10.07.2013