День народження Антонича минув, але читання його триває. Книга «Чаргород», про яку вже писав для «Z» Віктор Мартинюк, — книга-інтерпретація, книга-занурення і книга-інтертекст. Вона творилася довго, переписувалася, перечитувалася та навіть переверстувалася кілька разів. Оскільки маємо до справи у цій книзі не (с)тільки з Богданом-Ігорем Антоничем, скільки з його уважними читачами, то вирішили запитати їх про процес творення-будування Чаргорода та про життя у ньому і після нього.
Олег Рибчинський, художник:
... Перший Антонич ніяк не був пов'язаний з дітваком. Не знаю вже, де та перша робота, але пам'ятаю, що мене дуже вразила ця поезія, і намалював картину «Квартет долонь». Потім це забулося, бо були різні перипетії життєві. А так впритул до Антонича підійшлося у 1996 році: народився син, і все почалося зовсім інакше. Відтоді малювалися ці дітваки. І це був не лишень Антонич. Якщо подивитися уважно, у книжці є і Стус, і Фройд (мене цікавила монотеїстична релігія), там є і Превер, і місцями Бодлера можна побачити, але він перемішаний з Антоничем. Моріак є, без сумніву — він радше передував Антоничу зі своїми новелами. Але Антонич був найближчим. Ще є і Герберт, і навіть Катон (дякуючи Содоморі)... А очі цих дітей пов'язані з Візантією — з тим, як зображують на іконах. Вони пов'язані навіть з Достоєвським: у нього дуже багато акцентів на очах, особливо у «Братах Карамазових».
... Жодна з картин не намальована до виставки. І я дуже тішуся, що ці картини пов'язані з поезією незалежно від мене. Упорядники самостійно робили відбір. Моя позиція така: художник намалював, і далі він повинен мовчати. Якщо він повинен пояснювати, значить він це погано намалював... Я радий, що це не є книжка Олега Рибчинського з його «картінками». І це була також моя умова на виставці — я не хочу бути банальним. Картини я малюю не для продажу. Бо так треба мені. Як дихати повітрям, так і малювати. Слава богу, що виставка так і відбулася: не картини були цінними самі по собі, а цінною була цілісність. І у «Чаргороді» те саме.
... Для мене Антонич — екзистенціаліст, і його сприймати треба так. Причому екзистенціаліст не сартрівський чи у стилі Камю, а такий дуже синтоїстичний. У ньому багато ноток японських. Навіть можна порівняти хайку Басьо і вірші Антонича. Може, там є наголос інший, але оця синкретичність світосприйняття у нього дуже приваблива.
Зоряна Рибчинська, упорядниця:
... У 2009 році, коли ми задумали робити щось з Антоничем, виникла ідея спочатку виставки, а вже згодом — книжки. Кожен з нас у свій спосіб з Антоничем мав справу: чи читав, чи писав про нього, чи малював. І звідти виникла ідея восьми семінарів впродовж ювілейного року Антонича і виставка як завершення... Перегуки між картинами і текстами ми намагалися будувати не за принципом ілюстративності, а щоб вони перегукувалися за певним образом. Не повторювали, а саме перегукувалися. І щоб дати можливість зрозуміти, як працювала наша уява, ми придумали цей інструмент «коментарів». Це була ланка між текстом і картиною, яка допомогла би читачеві, що не був включений у процес. Стільки було розмов над кожним розворотом, і настільки ми втягувалися, що тут за кожним поєднанням — ціла історія. Це насправді був дуже цікавий досвід: своєрідна герменевтика — ми і текст намагалися розкрутити, і картину, і поєднати, і погодитись між собою.
... Антонич може стати ключовою фіґурою у літературі, але він ніколи не стане дитячим поетом. Так, як та формула у Шевельова — «не для дітей». Я би навіть не сказала, що «Чаргород» — про дитинство. Ми не випадково змінили назву, не зупинилися на назві виставки «Дітвак із сонцем у кишені». Чаргород — це те місце, яке є у кожного з нас: це місце творчості. Ким би людина не виросла, чим би вона не займалася, у кожного є свій Чаргород, який виростає з дитинства. Ми в дитинстві починаємо його будувати. Інша річ, в якому він стані у нас в дорослому житті.
... Для мене Антонич — це своя окрема історія. Я починала читати його у студентські роки, кінець 80-х — початок 90-х. Ти розумів, що відкрив якусь таємницю. Я не знала про Калинця, про всю історію Антонича. Просто були тексти і ти. Ще саме з'явилася своєрідна мода на лемківські пісні. І це все разом з Антоничем поєдналося у суцільний міф. Крім того — місто. Львів пізньорадянський-ранньоукраїнський з порожньою площею Ринок перевідкривався саме з Антоничем... Мені видається, Антонич є своєрідним паролем. Ще тоді, у 90-і роки: «Ти читав Антонича? Ти любиш Антонича?» — «Отже, ми порозуміємося». І як на мене, це збереглося досі. Навіть попри романи Андруховича, і всі історії навколо цього.
Євген Гулевич, упорядник:
... Антонич, він ніби затамований. Його починаєш переживати з певної перспективи. Як і картини Олега, зрештою. Можна дискутувати, якусь розмову собі в голові провадити, але що стає улюбленим, що перестає ним бути — це річ плинна.
... Трошки дивним мені зараз цей Дітвак виглядає порівняно з повним виданням. Я маю деякий острах перед такими виданнями, які нібито показують тобі повноту життя творчої людини. А оці фраґменти, такі як у нашій книжечці, демонструють його як калейдоскоп — кожного разу по-різному складаються.
... Таку книжку доцільно видати у Львові, щонайменше у реґіоні. Можливо, ще у Франківську. Не знаю, чи в інших реґіонах вона би відбулася. Це такий трошки дивний реґіоналізм. Мені було би цікаво подивитися, як би цю книжку видавали або сприймали у Вінниці або у Києві чи Одесі. Антонич прив'язаний до місця. Він той, хто цю локацію, місце і територію, просто дуже по-новому показує, дає тобі новий спосіб бачити. Чи він свідчить про якісь інші території, частково абстрактно сформовані? Так, свідчить, адже він говорить мовою цієї країни, і якісь символи будуть відгукуватися, напевне, і у харківському товаристві... Він тутешній поет. Це гарне означення для нього, напевне. Він — та омріяна провінція у дусі польського пограниччя. Щось дуже питоме і вкорінене. І те, що ми про нього говоримо і у сторіччя, і у сто-четверте-річчя, і те, що він оживає у розмові, — то це не тільки тому, що хтось вирішив його персону взяти і винести «на кін». У ньому самому по собі є первінь, який вимагає. Він потрібен для цього середовища.
Олена Галета, упорядниця:
... Ми хотіли зробити книжку, а не зупинитися тільки на попередній виставці, саме для того, щоби ці тексти і ідеї могли жити. Мені здається, завжди, коли виходить книжка, починається якесь зовсім інше, доросле, неконтрольоване життя текстів. І доросле життя ідей. Сама ідея цієї книжки була показати не просто Антонича як текст, а показати, що ми не зупиняємося на повному зібранні під гарною обкладинкою на ювілей. Тому ця книжка є проектом: у розумінні, що вона буде постійно розвиватися. Вона спрямована на те, щоби кожен намагався читати по-своєму.
... Це книжка для дитини, яка є у нас всередині. Це не означає, що це книжка для наївного читача або необізнаного, не інтелектуального читача. Дитина у Антонича і у картинах Олега Рибчинського є по-своєму викликом. Тому що так подивитися в дитинство — це означає також відкрити у собі дитячі страхи, дитячу беззахисність, може, іноді навіть образи дитячі, які бувають набагато глибші, ніж дорослі, і спробувати по-новому відповідати.
... Дітвак — це радше той, хто читає. В образі дітвака ми бачимо не просто Антонича чи героїв картин Олега Рибчинського, а самого читача. Але книжка мала стати простором для читання, і цей простір якось мав би бути означений. У Антонича є прекрасна поезія «Чаргород». І якщо ми готові у своє читання запрошувати когось іншого, нам потрібне це спільне місце. Отже, Чаргород — це ідея такого спільного місця, де ми можемо ділитися нашими враженнями, образами, уявою.
Фото з сайту Центру міської історії
Наталка Бабалик, упорядниця:
... Що би я подарувала Антоничу на день народження?... Старші люди кажуть, що колись не святкували дня народження, а шанували іменини. Тож, мабуть, у житті Антонича бувало так, що «юнака вітає день окриленим найменням: Ігор», бо імені Богдан у святцях не знайдете теж. Але подарунок, якби була нагода, я би хотіла приготувати такий несподіваний — екскурсію в космос, тобто викупити для нього квиток на космічну ракету, хай би подивився на зелену зорю звідти, куди ширяв думками. То був би класний проект…
... Мої діти «бавилися» в оформлення виставки, цінувалися відбитки їхніх долоньок і ніжок — що дрібніший відбиток, то вища ціна була. А перемальовування букв (бо писати дехто їх ще не вмів) було зразком зосередження не тільки уваги, а й усіх м'язів тіла. Діти справді проживають, а не осмислюють дитинство. Я запросила на виставку 3-й клас старшої доньки. Мені цікаво було спостерігати за ними: діти більше тусувалися в залі з картинами, їх вабив образ, колір, але не друковане слово. Коли ми бавилися у пошук метафор із віршів Антонича, то вони бігали із залу з віршами шукати їх на картинах Рибчинського. Коли хтось нарешті знаходив, я допомагала їм розгорнути ту метафору, і якщо раптом нам вдавалося схопити містерію перенесення, то це зблискувало моментальним захопленням у їхніх очах. Смак до поезії може бути вродженим, але все-таки його треба плекати.
... А ще й була така собі «дітвацька забавка». Коли готувалися до виставки, то видрукували постер із віршем «Liber Peregrinorum 3» і картиною до нього. Після виставки цей постер органічно вписався у наш робочий простір. І вже після напруженого робочого дня збираєшся додому, а погляд випадково падає на рядки «Тужу за сміхом і весною», і на лукавий погляд дітвака. І це поетичне осмислення твого «тут і тепер» якусь частину втоми знімало. Або іншого разу: «...Без упину, мов чотки пхаю кожну днину, і аж тоді я одпочину, коли дійду в Єрусалим». І ти не сам, ти в діалозі. Потім я пішла в декретну відпустку, і одного разу забігла з малям у слінзі до Центру гуманітарних досліджень. «Ну і що ж ти скажеш тепер?» — собі так подумки. І тут мені ж у відповідь мої очі спиняються якраз на рядках: «На плечах свій несу тягар, у синій скрині Божий дар». Мій слінґ був синього кольору, а в ньому лежало дитя з ім'ям Остап-Богдан. І як тут не усміхнешся у відповідь. У нас з Антоничем склалася і щира розмова, і дітвацькі пустощі.
07.10.2013