Кожного року в роковини смерті Шевченка українська буржуазія здіймала оглушливий, воронячий вереск. Писали про нього всі буржуазні газети, влаштовували шевченківські свята і вечірки всі буржуазні організації аж до архикатолицьких включно. Не треба й казати, що вся оця славетна компанія робила з іменем Шевченка. Ундовські "батьки народу" робили з Шевченка пророка своєї національно-панської "неньки України" з ясновельможним гетьманом із панами при владі та з соціальним визиском і поневоленням української "черні". Ундівсько-оунівські бандити представляли Шевченка, як зоологічного націоналіста і предтечу Українського шовінізму, що покликаний, мовляв, з ножем у руках приборкати бідноту і створити кривавий поліцейський лад на Україні.
Звідки ж був такий лукавий галас навколо імені Шевченка? Чого українське панство й попівство так примазувалось до Шевченка? Чи може Шевченкова творчість була аж так невиразна, що і поміщик і всяка реакційна наволоч знаходила в ній джерело своїх огидних стремлінь?
Рішуче ні! Шевченкова творчість надто виразна. Вона чітко звернена якраз проти тих же "панів лукавих" — чужих і "землячків", що море народньої крові розливали. Шевченків "Кобзар", Шевченкові революційні поеми й вірші — це могутній вияв стихійного гніву й обурення народних мас проти соціального і національного гніту, проти суспільної несправедливості й визиску людини людиною, проти кривавого царизму.
Шевченко творив у часи, коли капіталізм щойно народжувався, коли ще не було робітничого класу, цього звитяжного героя пізнішої доби. У всій Росії і на Україні жорстоко панував деспот — поміщик з найбільшим поміщиком — російським царем на чолі. Закріпачені селянські маси терпіли страхітливий царсько-поміщицький визиск і гніт. Все українське панство: поміщики, купці і давні козацькі старшини були надійною підпорою царського самодержавства на Україні.
І в ці часи — в часи найбільшого гніту і пригноблення трудящих народних мас з'явилось вогнисте, бунтарське Шевченкове слово. Це слово кликало закріпачені маси селянства проти царів і поміщиків, проти гніту і поневолення, проти визиску й тиранії народних кровопивців. Як селянин-кріпак, Шевченко поділяв тяжку долю всієї закріпаченої народної маси. Його творчість була могутнім виявом соціально-визвольних прагнень трудящих. Вона проникала в народну гущу неначе дощові краплини у спрагнену землю і закликала кріпаків до боротьби з поневоленням, до боротьби з царсько-поміщицьким ладом.
Ясно, що не можна робити з Шевченка ідеолога сучасного руху робітничо-селянських мас. Шевченко діяв у іншій історичній добі, за іншої стадії розвитку суспільних сил, в інших економічно-політичних умовах. Однак сміливо можна твердити, що Шевченко був першим на Україні могутнім трибуном боротьби за визволення селянства від соціального гніту чужих і "своїх" панів та національного гніту царського самодержавства. Його революційні вірші — це полум'яні лозунги, які кликали маси гноблених до боротьби за соціальне і національне визволення. Ідеї Шевченка — це ідеї визвольних прагнень трудящих і ці ідеї найбільш ворожі всяким українським буржуазним націоналістам, засадою яких є панування, поневолення і приниження людини людиною.
Шевченко любив Україну. В усій його творчості пробивається ця безмежна любов до України. Шевченко, який відчував всі болі і стремління свого народу, всі барви рідного краю, не міг не любити своєї батьківщини. Але його патріотизм не був шовіністичною зненавистю до інших народів, не був націоналізмом, як це представляли його різні панове донцови, маланюки, коновальці і вся буржуазно-націоналістична нечисть. Шевченко ненавидів лише гнобителів. З усієї його творчості видно виразно простягнену руку до братання народів, бо лише, як він каже "неситі ксьондзи і магнати" порізнили між собою народи. Так, Шевченко любив Україну, та зовсім не таку, щоб у ній тільки змінити чужих панів на рідних з жовтоблакитною ганчіркою. Ні, Шевченко ненавидів українського панства не гірше чужого і в його творчості повно гнів них рядків про оцю "грязь" та "землячків", як він називав їх з огидою.
Чого ж тоді українська буржуазія й попівство називала Шевченка своїм батьком та окурювала його щороку своїми лукавими "панахидами"? Весь секрет в тому, що полум'яне слово Шевченка було і є авторитетним у найширших масах трудящих. Отже, щоб здобути ці маси, щоб руками трудящих збудувати свою панську Україну з капіталістом і поміщиком — українська буржуазія і націоналісти представили себе за тих, що ніби то далі продовжують те, за що боровся Шевченко. Вони прикривалися його ім'ям, щоб здобути довір'я українських робітників і селян. Боротьба за Шевченка була для них боротьбою за маси, для здійснення своїх розбійницьких кривавих задумів. Буржуазія не могла і не може представляти масам Шевченка таким, яким він був справді, тобто як трибуна гноблених мас. Вона лукаво й на кожному кроці вихолощувала і перекручувала весь соціально-визвольний зміст "Кобзаря" і показувала масам Шевченка, як поета вишневих садків та невиразного борця за Україну. Українська буржуазія показувала масам Шевченка процідженого на пансько-попівському ситі.
Щороку рекламуючи про вечори вшанування нам'яті поета, українські націоналісти тим самим намагались більше вдертися в довір'я народу. Зрозуміло, що Шевченко, його творчість була їм не по нутру, чужа. Чиж міг любити Шевченка поміщик і буржуазний націоналіст-холуй імперіалістів, знайшовши в "Кобзарі" полум'яний протест проти панського гніту й поневолення? За те сердечно був рідний Шевченко кожному наймитові, біднякові, малоземельному й гнобленому селянинові, бо його палке слово кликало до визвольної боротьби всіх гноблених і визискуваних трудящих бувшої Західної України. Трудящі маси України позбулися своїх віковічних гнобителів. Заповіт великого Шевченка: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте" — трудящі України виконали до кінця.
Трудящі вільної Радянської України не забули свого великого Кобзаря Шевченка. Його твори розходяться тепер у міліонах примірників серед трудящих. В містах і селах України і по всій радянській землі виростають величні пам'ятники великому співцеві Шевченкові. Біля могили Шевченка в Каневі побудувано великий музей-заповідник і сюди до чернечої гори кожного року приходять тисячі трудящих Радянського Соту, щоб віддати шану Тарасу Григоровичу Шевченку.
[Вільна Україна]
11.03.1940