Б. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 14, стор. 111—112, Чернівці).   Червона хмара станула над заходом та й закаменіла. Білява зоря сперлася на ту хмару, як коли би на закровавлену голову якогось святого. Із-за тої зорі та з-поза червоної хмари промикалися лучі сонця. Тото подвірє, відки вояка виводили, було освітлене на червоне.  

В. Початок третьої редакції. Друкується за автографом.   БОГАЧІ   — Не галасуйте, старі пайташі, як хлопці, я вже оглухла.   — Ти сиди, Насте, на печи спокоєм, бо ти давно оглухла глуха.   — Трицять років сижу межи вами як у млині щосвята і кождої неділі.   — То забирайся.   — Отак маєш, забирайся, бабо, зі свої печи з хати, бо богачі поприходили. Я й так не можу вулиці перейти через ваші жінки: ти любиш наших чоловіків, вони тобі солонину виношують та хліб.  

А. Початок першої редакції. Друкується за автографом.   СОНЦЕ   — Ви регочетеся як коні, оглухнути м[ож]на, старі пайташі, а хлопцям пара.   — Сиди тихо на печи ти й так глуха.   — Як трийцять років чую ваше рзанє, то не диво, як свято або неділя в свято або в неділю, то так як в млині.  

А. Текст першодруку в „Літературно-науковому Віснику“, 1899. т. V. стор. 287—289.   ПІДПИС   (Фотографія з житя)   То було так, що Яковови Яримієви не стало хліба. Одного дня увійшла жінка з комірки та й сказала, що лиш на дні міха зо дві мисчині є та й решта. Яків думав та розгадував та й пішов писати си на сотку до заволічкового банку.   Ходив він кілько ходив та й виходив гроші.  

Б. Пізніша чорнова редакція. Друкується за автографом.   ВОНА ТО — ЗЕМЛЯ   Присвячую памяти мойого батька.   То як Семен з заходом сонця вернув додому, то, застав на своїм подвірю пять кованих возів, до верха набитих всіляким добром, і колиска була на верху. Коло кованих возів були і коні добрі. На приспі сиділи старі і молоді з дітьми.   — Славайсу христу, люде добрі, відки ви і як вас маю звати?  

А. Рання незакінчена чорнова редакція. Друкується за автографом   ЗЕМЛЯ   1.   Як Семен з заходом сонця вернув додому, то на єго подвірю застав пять кованих возів, набитих всіляким добром, і колиска була наверху. Коні також були добрі перед возами — буковиньскі, при­садкуваті, На приспі сиділи люди — з Буковини, один старий, сивий, червоний на лиці, коло него баба сухонька, дрібонька. А там середні і молоді, а діти бігали вже і бавилися.  

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від тридцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.   * * *   — Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.   — Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.  

Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.