Сивий комісар в'їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.   — Цим мужикам, — думав він, — і чорт нічого не вдіє, а не війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати.   Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби окритися.   — Відки ца Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо та возимо та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.  

Перша чистова редакція. Друкується за автографом   ДОРОГА                                                                                 21/II—1900.   — Я йду, йду, мамо...   — Не йди, не йди, сину...   Пійшов, бо тота дорога була єго судьбою. Бо стелилася перед очима — далека, сина і теємна.   Кожді ворота минав, всі білі вікна.   Любив свою дорогу, не звертав ніколи на бік.  

Присвячую пам’яті мойого батька   То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ю п'ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще і колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі і молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Славайсу Христу, люди добрі; відки ви і як вас маю звати?  

Присвячую пам'яті Івана Франка   Марія сиділа на приспі й шептала.   — Бодай дівки ніколи на світ не родилиси: як суки валяютси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитси на світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.   Вона саме закопала свої дві донці в потайничок льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.  

— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.   Сіла, дуже боліло, і лягла.   — Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а  ми будемо коло вас, аж рано підемо.   — Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило? утікали-м, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...  

Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, як би хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.   Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.   — Та чого в похорон? та чого голосити?  

Присвячую мойому другові Левкові Бачинському   Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:   — Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із-замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит і на поли, і в селі.   Максим спер коні.  

А. Початок першої редакції. Друкується за автографом.   ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ   Було досвіта ще темно. Мале світельце стояло на печі, а баба складала при нім гроші вушками по золотому і кашляла.     Б. Чорновий початок другої редакції. Друкується за автографом.   [Без заголовка.]   І.