Два роки тому, пощастило мені з’їздити на кілька днів до Берліну. Перше, що кинулося в очі – велетенські вітряки в полі, система вітрогенераторів. Не те, щоб я їх ніколи не бачив, але ж то на картинках, а отак вживу – це зовсім інше, ти розумієш всю велич цих технологій в алегорії їхніх розмірів. Якби це чудо потрапило на очі Михайлю Семенку, то я певен, що в його творчості ці ультрасучасні вітряки удостоїлися б цілої поеми.    

Бувають моменти в житті, коли здається, ніби всі погляди світу скеровані виключно на тебе, коли здається, що всі говорять про одне і те ж. Таке відчуття мене переслідувало під час відвідин Музею сучасного мистецтва у Варшаві. 6 січня там завершилася виставка, яка, починаючи з травня минулого року, оповідала історію останніх десятиліть Польщі в мистецьких творах. Примітно, що, не зважаючи на назву виставки «В серці краю», тут представлені твори не лише польських митців, а тема самої Польщі курсує в контексті робіт іноземних художників, наче ведучи діалог з іншими культурами.

«Тут нотабене: у фон Трієра ніхто н е с м і є т ь с я, к о л и  с т р а ш н о, і це, як на мене, найпевніший знак, що його людство "нічого кращого не заслужило". Сміх - це не тільки спосіб психологічного самозахисту, це ще й прояв соціальної щорости (не з усіма можна сміятися, і вже точно не надто посмієшся на самоті!); спільний сміх так само насущний для міжлюдського зв'язку, як і спільне споживання їжі». Оксана Забужко, «З мапи книг і людей» – «Планета полин: Довженко-Тарковський-фон Трієр, або дискурс нового жаху».                          

Кілька разочків за все моє культурно-свідоме життя пам’ятаю, як випадав із контексту, коли мені повідомляли про явища української культури, про які я ні слухом ні духом (а повідомляли не просто так, а буквально звідусіль ці явища самостійно кричали, а друзі під’юджували звернути на них увагу).