Три есеї про ідентичність     1. Нація   Якось на самому початку 90-х моя семилітня донька повідомила, що їм у школі задали вивчити вірша під назвою «Гімн України». Вона не знала, що таке гімн, тож я мусив пояснити, що це текст, який когось або щось прославляє й оспівує. Що таке Україна – вона не запитувала, бо, видно, вже знала.  

Про деякі особливості внутрішнього колоніалізму   Моє перше і досить таки несподіване прилучення до постколоніальних дискусій відбулось двадцять років тому у Зальцбурґу на семінарі про “Культури, етнічності і творення націй”, де я мав необачність заявити, що Україна борююкається не лише з тоталітарною спадщиною совєтського комунізму, а й із колоніальною спадщиною російського імперіалізму.

 

Україною ходить привид революції. Кого не спитай, усі відчувають його присутність. Але жодних ознак, що цей привид матеріалізується, і революція в Україні станеться, нема. Є хаотичні спалахоподібні реакції людей на ту чи ту несправедливість. Є організоване парламентськими опозиційними партіями так зване «народне повстання», завершальний етап якого, до речі, запланований на ці вихідні. Та от нема відчуття, що все це вкупі переросте у зміну панівної системи чи бодай людей, які цю систему уособлюють.   

  Нещодавно, за дивним збігом обставин, мені випало проїхатися протягом одного дня з двома таксистами, кожен із яких мав диплом інженера. Один за комуни завідував технікою безпеки на великій торговій базі у Києві, другий працював на шахті біля Вроцлава. Кожен мав підстави сумувати за світлим минулим і нарікати на сьогодення. І то не лише тому, що втратив працю за фахом, а й тому, що мав доступ до малозрозумілої нині речі, званої тоді «дефіцитом».