1   Ти біжиш попереду мене, довкола нас ліс і п’янливі запахи розквітлих квітів, зелені, води, моху, а запах вологи нагадує, що ми у лісі, в якому ще вчора періщив дощ.    – Тату, а сьогодні буде дощ?    – Не знаю, – кажу, – небо захмарене... Може, й буде.    – Тоді ми не будемо далеко заходити?  

  Напередодні Форуму видавців згадалося мені, як за совєтів доводилося буквально полювати за книжками. Але тоді був бум, якого у нас давно вже нема. Форум видавців і Книжковий арсенал, які збирають маси народу, – це ще не бум, бо бум – це явище, яке мусить тривати певний відрізок часу.  

  Це давно і надійно усіма забутий львівський письменник, одна з найтрагічніших постатей у літературі. Похмура тематика його творів відповідає похмурості його власного життя, перейнятого ніцшеанською ідеєю сили волі.  

  Мабуть, кожен народ відчуває тугу за територіями, які відійшли до сусідів. Поляки тужать за Львовом, румуни за Буковиною і Бесарабією, угорці й чехи за Закарпаттям.   За чим тужать українці? За Лемковиною? Холмщиною? Перемишлем і Сяноком? За Кубанню і Зеленим Клином уже ніхто не тужить. Русифіковані українці з тих теренів воюють проти нас у путінській армії.  

  1992 рік.   — Може, б ти нарешті роздягнулася?   — Для чого?   — Можеш не роздягатися.   — Що ти маєш на увазі?   — Вже нічого.   — Ти хочеш сексу?   — Всі хочуть сексу.   — Я запитала тебе.   — Хочу.   — І ти увесь цей час дивився на мене, як на сексуальний об’єкт?   — Чудовий сексуальний об’єкт.  

(закінчення)     Та частина львівської богеми, до якої належав я, рідко перепліталася з членами творчих спілок. Винятками були вечори у Клубі творчої молоді (КТМ), де різні початківці читали свою базгранину, а я, як автор кількох десятків критичних статей, у яких громив графоманів, виступав там критиком. І одного разу роздовбав рукописну збірку віршів Василя Куйбіди, чого він мені ніколи не забув.  

  Після війни поняття «богема» щезло, натомість з’явилася «творча інтелігенція», що звучало дещо по-дебільному. Відповідно й з’явився у Львові Клуб творчої молоді на запліччі теперішнього готелю «Опера».  

  До війни Львів мав свою богему, дуже чітко структуровану і неймовірно цікаву. Її захопливе життя і її кнайпи описали Петро Карманський, Остап Тарнавський, Роман Купчинський, Едвард Козак. Францішек Яворський, Мар’ян Тировіч, Анджей Хцюк, Станіслав Лям, Юзеф Майєн та багато інших. Усі їхні свідчення я зібрав був у «Кнайпах Львова».  

  Епоха була дрімуча, але припадала на мою молодість, і згадувати про неї без ностальгії неможливо. Правда, ця ностальгія не стосується комуністичного режиму і способу виживання у тому режимі, а більше веселого байдикування, нічогонероблення, водіння кози від кнайпи до кнайпи і безконечних закохувань.  

  Вечорами у центрі Львова кипить бурхливе життя. Вуличні музиканти, бездарні й талановиті, нудні й запальні, дівчата з бандурами, дядько з глиняними свищиками, купи туристів, різні мови... Море звуків. Море емоцій.   Центр переповнений, навіть по закінченні джазового фестивалю. І у всіх кнайпах людно. Львів гуляє.