Я інколи дивуюся, як люди, що не є фахівцями в тому чи іншому питанні, все ж намагаються висловитися. Справа навіть не у фаховості, а в звичайній поінформованості. Якщо хтось вважає себе публічною особою, то варто все ж було б ознайомитися з історією перш, ніж молоти дурниці.   Святослав Вакарчук чудовий співак, але не раз уже висловлювався так, що це викликало глибокий смуток і щире побажання для нього краще співати, аніж щось говорити.  

  Декомунізація – один з найвагоміших здобутків нашого часу. Відразу за нею чи то пак в її ж руслі йде заборона компартії. Переважна більшість українців не надає цьому всьому великого значення, бо переважна більшість мислить іншими категоріями, для яких близькі твердження опоблоку: декомунізація нас не нагодує, є справи й важливіші.   Звісно, що не нагодує. Але вирве нас із лабет Москви і наблизить до Європи.  

  Фейсбук можна використовувати, як лакмус нацдебілізму. Просте моє питання: «А в яких ще країнах є двомовні канали телебачення?» – викликало відповіді, які свідчать про те, що люди насправді в цьому не орієнтуються, але вважають, що мають свій варіант відповіді.  

  Проблема застосування ембарго щодо російських книжок викликала дискусії і сварки, а за ними ще й появу улюбленого дітища совка – колективних листів. При чому, як це вже увійшло у звичай, підписантів агітували по телефону. Так що один з них мені признався, що самого тексту не бачив і не второпав, що підписує.  

  Коли ми кажемо, що Львів – європейське місто, то воно повинно мати й усі європейські атрибути. Але чи має?  

  «Українське питання старе – воно ровесник з'яві українського етнографічного елемента у складі Московської держави, – писав Володимир Вернадський. – Національна самосвідомість українців розвинулась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму».  

  Важко мені зрозуміти людей, які, пролітаючи попри мене, обов’язково зупинять і потиснуть руку так, мовби не досить слів «Сервус! Привіт!» і кивка голови. Потиснуть і летять далі, без слів. Отак – тиць – і помчав у своїх справах.   Такого дивного звичаю я не помічав за кордоном. Потискання рук вважаю доречним при тривалішій зустрічі, при знайомстві і т. д. Але не тоді, коли ти чешеш вулицею у протилежному напрямку.  

  Коли дехто волає, що Львів – європейське місто, а допустив таке неподобство, що не зустрів представників ЛҐБТ хлібом-сіллю, я собі згадую футбольних фанів у Великобританії, які поводяться куди брутальніше і луплять невинних перехожих, трощать вітрини, палять авта, але – о диво! – їхні міста не перестають бути європейськими. Мабуть, там нема таких принципових журналістів і завсідників ФБ.  

  Що не кажіть, а проводити якісь акції ЛГБТ в клерикальній католицькій Галичині – це однозначно нариватися на скандал. Тут навіть до ворожки не йти.   В багатьох наших церквах правлять монахи з різних чернецьких орденів. Це не попи з довгими бородами і товстим пузом. Це зовсім інші люди. І, не побоююсь цього слова, здебільшого інтелектуали. Реакція монахів не могла бути іншою.  

  Був раз такий трафунок. Сиджу си в «Вавілоні». Епоха «Весняних ігор». Сиджу сам і цмулю собі вино, цмулю та й цмулю, бо мав півдня судовий процес, і так він мене висмоктав, що я вже, як чайовий пакетик. В голові нема ані краплі заварки, сама пустота.   Але ту підсідає до мене Славцьо, сумний і похнюплений. І питає, чи можу його вгостити, бо йому тєжко.