Настали такі часи, що журналістами стають люди геть випадкові. Зазвичай, це юні особи, зазвичай, це симпатичні дівчата і, зазвичай, це дівчата, які на питання, де знаходиться М’янма, а де Андорра, відобразять на своєму чудовому личку чарівне оторопіння.   Це вже не вперше телефонують і кажуть, що хочуть записати інтерв’ю. Під’їдемо, мовляв, куди ви скажете. Ну під’їжджайте, кажу, до Львова, а краще у Винники.  

  Звичайно, на фоні скандалу з заступником Авакова Чеботарем, який лише завдяки корупції міг нажити такі маєтки, на фоні того, що Міністерство юстиції закупило собі планшетів на вісім мільйонів гривень, будь-які нарікання на стан державної мови ідуть у тінь.   Подумаєш – мова! Ми ж пишаємося своїм інтернаціоналізмом.   Та я не проти. Нехай буде інтернаціоналізм. Але куди мені подітися зі своєю українською мовою? Сидіти лише в Галичині?  

 

(за мемуарами та матеріалами поліції та львівської преси початку ХХ століття)   Продовження, початок – "Таємниці львівського дна", частини I, II та III.   IV   Якщо ми опинимося у Львові початку ХХ сторіччя й забредемо на Левову вулицю, то обов’язково натрапимо на одне з тих леговищ, яке приманює аматорів дешевих любощів.  

(за мемуарами й матеріалами поліції та львівської преси початку ХХ ст.)   Продовження, початок – "Таємниці львівського дна", частини перша та друга.     III.  

  (за мемуарами й матеріалами поліції та львівської преси початку ХХ ст.)     Продовження, початок – Таємниці львівського дна. I     Отто Дікс     II.  

  (за мемуарами й матеріалами поліції та львівської преси початку ХХ ст.)     1       На початку ХХ століття львівський журналіст і прозаїк Станіслав Брандовський уславився тим, що взявся досліджувати львівський кримінальний світ. До того ж не з відстані, а зсередини, проникаючи у місцини, до яких людина «збоку» ніколи не мала вільного вступу.  

  Для чого існують літературні премії? Вочевидь, лише задля двох причин: для розголосу і фінансової винагороди. Та коли ми приглянемося ближче, то побачимо, що більшість з наших премій не відповідає цим обом критеріям, а невелика кількість відповідає лише одному критерію – фінансовому.  

Розум завжди має свої межі, а от дурість меж не має. Вона універсальна. І коли я прочитав в «Українській літературній газеті» маячню якогось Володимира Козлікіна з Маріуполя під назвою «Нескінченна історія» Міхаеля Енде галицькою говіркою», то ще раз у цьому переконався.