Життя приводить мене з черги на ті ж самі місця, де колись ходили танком мої малі ноги. Немов це було тільки нещодавно, чую чужозвучну, не польську мову між розлогих краківських каштанів у сяйві весняного золота. Чудну мову з маминої пісні, що її зовсім не мало чим розуміти моє відчужене вухо...
Немов причинна, що йде смугою місячного світла, я йду за мельодійним журчанням слів. Звичайно вслід гурткові чорномазих, дещо екзотичних юнаків, мабуть студентів, та з захопленим, німим окликом ловлю це й друге слово за рубці й мов скарб убогих несу додому.