Повість Василя Чайченка, Зоря 1892, чч. 11 — 22.  

ПЕРIОДЪ НОВЫЙ. В. ПРОЗА. 20. Василь Чайченко¹).  

  „Єсли хто печатно ширить фальшиві понятя о язиці, то того пустити мимо не можемо“. [ „В справі язиковій“ д. Лосуна. „Зоря“ 1892, ч. 8.].  

„Галицька Русь“ передруковала з „Правди“ мою замітку про галицькі вірші і зробила мінї честь, вилаявши мене в слові од себе. Але на цьому „Г. Русь“ не спинила ся і доводить — часом цїлком неправдивими вигадками на пр. — відома брехня про переклад „Гамлєта“ д. Старицького), що ми, Українцї-Русини з Австрії та Українцї-Русини з Росії, одне одного не розуміємо, що у нас нема жадної єдности і ми, ворогуючи проти Москалів та не маючи власної мови, „стремим ся“ перейти до польської.

СЛІВЦЕ ВІД РЕДАКЦІЇ.  

Леґенда з далекого Сходу.   І.   Було се в південному краю, Де сонце довічно сїя, Де гордая пальма пишаєсь, В роскошах втопає земля, Де небо блакитне й широкі Безмежні простори степів. В тім краю ще в давнії роки Народ наймогутнїйшій жив И славою гучно пишав ся Той край у народів сїмьї. Друг кожен тій славі вклоняв ся, А ворог лякав ся єї. Не тим тая слава, що в поли Козак из народу того