Олексій Коломійцев, директор театру імені Лесі Українки – людина щедра на мудрі думки, доречні коментарі та щирі емоції. Говорити з ним можна безкінечно, і про все на світі. Але найбільше, звісно ж, про його найбільшу любов і, мабуть, найсильніший біль, – театр. За той недовгий час, що він у Львові, вже створено три вистави під його керівництвом. Кожна – певний маніфест, заява, виклик, запрошення до дискусії. 

  Adtendite populus meus legem meam inclinate aurem vestram in verba oris mei Aperiam in parabola os meum eloquar propositiones ab initio     Послухай, мій люду, науки моєї, нахиліть своє ухо до слів моїх уст, нехай я відкрию уста свої приказкою, нехай стародавні прислів’я я висловлю!   Псалом 77; український переклад І. Огієнка.   Calendis Decembris MMXIV – LXXVII

   

Нове покоління авторів, котре за дивною українською традицією мусить іменуватися за роком навіть не випуску, а потрапляння в літературу, величають двітисячідесятниками. І це засадничо інші люди.

  Див. «Національний музей у Львові: Незважаючи на...»    

  Моральність — чеснота, якої серед розмаїття клерків та держслужбовців помітно бракує. Зрештою, не лише серед них, і з тим таки треба щось робити. Український католицький університет, до прикладу, зайшов до проблеми зі свого боку і взявся до просвітництва. Йдеться про публічний експеримент кафедри філософії УКУ, що полягає в читанні циклу відкритих академічних лекцій «Етика сучасності: ключові аспекти».  

Якось у часи студентської молодості мені пощастило потрапити до дуже поважного музею у культурній столиці тодішньої моєї «нєобьятной Родіни». Потепління у міжнародних відносинах, що з об’єктивних причин приходили усе частіше, відкривали деякі можливості культурних контактів з Заходом. Здебільшого цим могли скористатися лише жителі двох головних міст Союзу – Москви і Ленінграда.

Як донецький «Жук» став львівським «вівісектором»   Фото з вистави «Personal Jesus»