Завдяки нашій бароковості ми так і не можемо вийти на якийсь прямий манівець – крутимося рокайлями історії, пробуючи здурити і себе, і світ.

Все не совєтське в Галичині винищувалося з озвірінням сталінських і постсталінських законів: формувався совєтський семантичний ландшафт краю.

Титульна промова головного і неодмінного редактора часопису «Ї» на щорічній церемонії «Межа року»

ПРОМОВА НА КІНЕЦЬ РОКУ     Минув ще один рік. І ми вкотре підводимо підсумки. Така природа цього часу – часу переходу. Отож, ми вкотре пробуємо заглянути за куртину, яка прикриває від нас майбутнє. Я довго думав, що посутнього можна сказати про цей рік і про те, що, можливо, нас очікує.  

​  

Галичина славна своїми великими, розгалуженими родами, які впродовж століть беруть активну участь у формуванні її силуету. Не є виключенням і великий та розгалужений рід Шептицьких. Годі згадувати, що він дав Україні (і не лише їй) не лише великого Митрополита Андрея Шептицького (Роман Марія Александер Шептицький, 1865-1944), але й цілу вервицю єпископів, громадських і військових діячів.

    Важко щось посутнього сказати за ті кільки хвилин, які маєш кожного року на нашому заході «Межа року».   Очевидно, що це мав би бути якийсь підсумок року. Але як підсумувати цей річний цикл, який настільки наповнений подіями, настільки швидкоплинний, що його цілком можна було б розтягнути на десятиріччя, а то й на два – саме на весь час Української Незалежності.   Але який підсумок можна зробити? Може аналітичний? Чи краще емоційний?  

(Виступ на психіатричних читаннях «Війна. Травма. Зцілення»)    

  Цикл зустрічей «Євромайдан і культура» на «Дзизі» триває, пропонуючи обговорення найважливіших моментів актуальних процесів в Україні. На ще одній зустрічі публіка мала змогу послухати відомого культуролога, публіциста, громадського діяча і шеф-редактора культового журналу «Ї» Тараса Возняка. Йшлося про незворотні зміни в українському суспільстві, спричинені Майданом, та про потребу переосмислення Тараса Шевченка напередодні його 200-річчя. Далі – пряма мова.  

      Щонайперше я б хотів запропонувати відому, однак у нас в Україні не надто знану тезу, що, якщо подивитися на історію ХХ століття, то це історія однієї Великої війни. Війну не можна оцінювати тільки від першого до останнього пострілу. Війна має як свою передісторію, так і періоди тимчасового примирення – реалізовуючи формулу Троцького «Ні миру, ні війни» - а потім нове розгортання власне гарячих бойових дій.