Пам'ять про Першу світову війну знову перетворилася на небажану. Що підкреслює неоднорідність і актуальні протиріччя всередині соборної держави. Те, що відбувалося сто років тому, не перестає жити у новому вигляді. У вигляді труднощів із цивілізаційним вибором України. Із вибором, який, виявляється, досі проходить по стертій лінії окопів, – на Захід, чи на Схід. З Європою чи з Росією. Війна триває.

Моя теорія полягає в тому, що подорож потрібна для того, щоби побачити подібності, які роблять все зовсім інакшим, і відмінності, які показують, наскільки все однакове.

Розумію, що це лиш марево, але усі деталі військового перевороту хоч не хоч прозоро вирисовуються усім, хто мав якесь відношення до війська. Чотири години, кількасот грамотних вояків і мінімальний координаційний центр.

Зрозуміло, що покаятися мав би кожен, хто когось убивав. Але це питання дуже особисте. Колективне покаяння потребує якихось інших параметрів. І ще – покаяння не просять і, тим більше, не вимагають.

Лідери, які не можуть дати ради собі, не мають права говорити про порятунок усього народу. Та у кожного з них проблем більше, ніж у цілого українського народу, якщо такий існує.

І наступних півроку буде літо. Буде тепло і ясно. Є весна. Білі і чорні стіни на двох боках однієї вулиці – залежно від того, як ляже сонце. А сонце ляже безжально.

Справжньою духовною пригодою дуже часто є те, що виявляється. Можна сказати і так – раптом виявилося, несподівано виявилося. Речі зовсім банальні, малозначимі, переважно саме цілком сподівані стають пригодою, коли настає час їм виявитися.

Кілька століть тому одна графиня, яка була не тільки власником земель у Карпатах, але й великим приятелем гуцулів, заповідала своїм гуцулам, аби ті ніколи і ніколи не продавали землю чужакам.