Гуманізм протестував і бунтував супроти того, хто привів його у буття. А тим часом вже те, що створили люди, протестує і бунтує супроти людини. На  місці етики запанувала естетика. Все, що гарно виглядає є добрим. 

Архаїчність українського життя полягає передовсім у тому, що ми все ще не вийшли із укладів і розкладів феодалізму. Можливо, це нормально. Але це дуже прикро.

Українська державність знову стала жертвою свого найгеройськішого міфу. А гречкосіям і реєстровим доводиться мучівно вибирати між ідеалами свободи як усвідомленої необхідності і небезпечної та безглуздої козацької волі.

Життя по-російськи може усвідомити тільки той, хто там був, зрозумівши, що жизнь – копейка. Російська література максимально відверто говорить про цей жах. За це її можна любити. Але – Бога ради – не треба любити Росію через цю літературу. 

Сміття настільки затиснуло існування кожного у непробивну блокаду, що залишається тільки одне – зуміти пояснити собі, що це файно, принаймні тому, що так має бути, принаймні тому, що інакше бути не може. 

Франко ж подібний на Ісуса. У тому сенсі, в якому Бог-Творець захотів побути людиною і пройти усе людське на собі. Своїм життям, яке невідривне від писання, Франко проекспериментував все те, на порозі чого стояв увесь наш народ. І показав, що все це дуже надовго.

Єдина надія на дисидентів. Хоч би тому, що саме вони у всі часи робили щось абсурдне з погляду системи, яке не давало системі перетворитися на цілковитий абсурд.

Читати великий роман про себе і для себе, розуміти, де ти є, і не мріяти про можливість життя у інший час, у іншому місці.

УЗЕ, потім УРЕ. Новітньої ж української енциклопедії ще нема. Може, енциклопедій вже взагалі не буде, а може ще не розвинулася та впевненість, яка викликає потребу оенцилопедитися, уенциклопедитися. 

Все не так просто. Навіть не знати, у чому сповідатися. Гордість, захланність, хіть, заздрість, обжерливість, гнів і лінивство офіційно стали не тільки невід'ємними правами особи, але й запорукою науковообгрунтованого успіху і загальної поваги.