На нашому велетенському континенті, набагато довшому, ніж ширшому, якраз довгому орієнтирові – із заходу на схід – найбільше не пощастило. 

Ясно, що пам'ятник потрібний. Ясно, що це варто зробити тепер. Але ж не так – всупереч громадській думці, помпезно, дорого, убивчо і нищівно.

Росія – це вірус. Убивчий і заразний. І кожен з нас інфікований цим вірусом. Як гепатитом або ще чимось дивним. Всі ті, що трохи далі від нас, вважають нас закономірною Росією, бо ми заражені. Вони ще не розуміють, що вірус передається усіма способами. Росія прийде у невидимій формі, як гепатит. Вона не відчепиться.

Довкола була страшна брехня. Переважна більшість людей мало що мала. Всюди були вороги і небезпеки. І розуміння безпомічності в разі чогось небезпечного і безсилля щось змінити

Українська держава переможе тоді, коли туди – у ці свіжі і вільні простори Донбасу – поїдуть перші внутрішні мігранти. Бо інший шлях – це арешти, концтабори, репресії, депресія і вічний спротив

Про незакінчену Другу світову. Про спеціальні міни заповільненої дії, які були закладені на периферії Європи. Про терор зі всіх сторін – бо там тоді закінчувалася Друга світова війна, для якої такі речі були нормальними. 

Наше ціле життя – фраґмент, включений у те, що було, і те, що буде. Хід історії – власне, та найбільша обставина, якої не уникнути. А історія не надто зважає на наші уявлення про те, як ми хотіли би прожити свій фраґмент.

Доносити на ближнього завжди було доброю традицією у нашому суспільстві. За рівнем стукацтва українці не набагато відійшли від таких європейських лідерів, як німці. Ще й у такий спосіб підтверджується наша європейськість. 

У дитинстві мені подобалося, як мій тато вживав слово «не пощастило». Тато сприймав його дуже спокійно, розуміючи, наскільки несподіваною і неконтрольованою може бути кожна ситуація, незалежно від того, скільки вона триває.

У тій чудесній молитві, яку одні приписують Авґустинові, інші Франціскові, а ще хтось анонімним алкоголікам, для мене завжди найпроблематичнішим було те, що про мудрість.