Ми одночасно отримали нещоденну можливість жити в феноменальний час, у якому всі нараз відчуваємо житейське ritardando/сповільнення, де перехід в sostenuto/стримання є невідворотним. За мить і синкопи почнуться, і несподівані акценти вигулькнуть, і увагу нашу привернуть інші голоси й теми… – цікаво ж, ну!

Наша взаємодія з реальністю передбачає її освоєння і вписування у досвід для того, щоб мати можливість залишити позаду і рухатися далі. Цю роботу здійснює мистецтво: між зображенням рани у мистецтві та реальною існує дистанція умовності, проте чутливість до такого зображення у час війни загострюється.

Завдання сучасних режисерів й акторів – провокувати глядача. Не в сенсі провокації заради провокації. Ідеться про те, щоб ставити некомфортні питання. Глядач має відчувати себе некомфортно. Це не про фізіологічний дискомфорт, а про зону росту.

Відчуття безмежності й поза-крайності простору переслідує на виставці, надто ж до того додається ембієнт, шо лунає з динаміків у галереї. Ці пейзажі, що наче виростають зі стін, виопуклюючись та вібруючи, створюють легкий шум. Шум неперебутності.

Чому європейський театр розвиває актуальне мистецтво? Чому там так це підтримується? Культурна спадщина – це добре, але окремо фінансово сприяють саме актуальному мистецтву, зокрема й драматургії. Наталя Ворожбит зробила третій проєкт у лондонському Royal Court – там її дуже високо цінують. А ми цього не розуміємо!

Мистецтво — це не зображення прекрасного, а радше викликання емоцій, які завжди прекрасні, коли вони правдиві. Сила циклу картин «Пробудження» у тому, як вони намальовані, але також і в сміливості Олекси Новаківського, у тому, що він розповідає світові таку бентежну історію, яка проживається доволі важко.

Новий альбом Лаури Марті «Все буде добре», що вийшов наприкінці минулого року, цікавий не тільки стильовим розширенням, а й значущий новою якістю. За стилістикою він перетинає межу поп-року та поп-музики, тож апелює до значно ширшої аудиторії. Проте в ньому відчувається джазовий смак.

Відновлення опери «Птоломей» після тривалого забуття у ХХ столітті переконує, що цей твір – один із найзагадковіших опусів Генделя. Чи хотів композитор втілили в образі майбутнього короля Єгипту типову для всіх його оперних королів фігуру нездатного до влади правителя? Спільна проблема, що об’єднує Птоломея з володарями Германії, Римської імперії, Персії, очевидна.