Проблема складна... Ми далекі від сенсації, не шукаємо ефекту. Але ми не вважаємо безперечною істиною, що Марком Вовчком була Марія Олександрівна Вілінська-Маркович-Жученко. Звісно, немає ніяких даних сумніватися, що вона принаймні деяку ролю у творенні "Народніх оповідань" відогравала. Не підлягає ніякому сумніву, що начисто переписаний текст цих оповідань належав їй. Але що ховається далі за таємничою завісою цього чистовика, залишається таки дуже мряковинною загадкою.
В дев'ятнадцятому столітті наші інтеліґентні кола, здається, стояли в цьому питання ближче до істини. Вони знали... знали чи здогадувалися?... таки знали, що "Народні оповідання" – плід співпраці Марії Олександрівни із її першим чоловіком Опанасом Васильовичем Марковичем. Ніхто з українських тодішніх діячів, здається, і не сумнівався в цьому. Коли ж ішлося про міру співпраці, то тут уже було поле для здогадів. Свідомість того, що Опанас Васильович Маркович був співавтором "Народніх оповідань", поставала поволі протягом 60-х років. Лобач-Жученко і синок Опанаса Васильовича Богдась, а за ними і Доманицький пересувають створення погляду про спільне авторство на кінець 80-их років. Джерелом "наклепу" на Марію Олександрівну вважає Доманицький Куліша з 1889 року.
До свідоцтва Куліша в листі з 1889 р. В. Доманицький намагається викликати недовір'я тим, що осуд Марковички промовив "старий, зневірений, хворий душею Куліш, автор 'Истории воссоединения Руси', пасквіля на Шевченка і т.п. дивних речей, викликаних його хворобою; ніхто з українців не прийняв на кредит нових його історичних міркувань та нової критики Шевченка, а те, що наговорив він про Марка Вовчка, прийнято за правдиву, нефалшиву монету." ¹
Тут з кожним словом Доманицького йде нагнічування помилки на помилку. "Старий Куліш"? Майже до останнього віддиху Пантелеймон Олександрович перемагав свою старість активною діяльністю на користь української культури. Ворожість його до Шевченка після ліквідації "Основи" визначалася мотивами ідеологічними, ця ворожість палала, коли Куліш самовпевнено вірив, що він прокладає кращий, ніж Шевченко, шлях в українське майбутнє, і раптом знов проривалася у Куліша глибока пошана до автора "Кобзаря". Не "хворий душею", а невдалий тактик, що ціною політичного опортунізму мріяв проломити московське упередження 60-80-их років проти українського слова і української духової культури. Та й не з кінцем 80-их р.р. поставив він під знак запиту авторство Марії Олександрівни, а багато раніше, в 60-их р.р., коли відчув, що без Опанаса Васильовича раптом слабне талант Марковички.
Як її редактор, як аналітик її стилю, він зрозумів, що після 1860 р. "вона не в вона". Кулішеві звикли недовіряти. У пам'яті його сучасників було кохання між Кулішем і Марією Олександрівною. Після опублікування листів Куліша до його найвідданішого друга і помічника Каменецького вже не можна твердити, що кохання було однобічне. Під час кохальної зустрічі партнерка забула у нього не тільки шлюбну обручку, але й дещо з найінтимніших частин жіночої туалети.
Після цього з боку Марії Олександрівни раптом все обірвалося. Куліш залишився в сімейній кризі і в душевному розпачі; думав, що не витримає і покінчить самогубством; думав про те, як розподілити своє майно в заповіті поміж дружиною і коханою: заспокоював себе, що коли вона їде сам-на-сам з Турґенєвим в екіпажі до Берліну, то не можна нічого підозрівати з огляду на моральну чистоту Турґенєва, поспішав слідом за коханою до Берліну, щоб там знов дістати рішучого одкошу.²
Минало це болісно місяцями, поволі і лагодилися відносини з дружиною, а вже 24-го лютого 1860 року писав він до М. Вовчка:
"В 'Хату' війшли Ваші 'Чари', на які за попереднім не відібраним у мене правом, я накинув покров старовинної леґенди... Якщо ще й ми станемо відпекуватися від спільного діла із-за домашніх, так скажу, причин, саме тоді й буде капут української народности".³
У липні 1860 р. Марія Олександрівна і собі продовжує з Кулішем та Каменецьким листовний контакт суто ділово у справі своїх українських оповідань, у серпні Куліш клопочеться про видання "Інститутки". Він знає, що праця над "Інституткою" тривала довго, почалася ще тоді, коли відносини Марії Олександрівни з чоловіком не були дуже попсовані. Тому й радить Барвінському 1869 р. включити в читанку уривки з цього твору, бо там, мовляв, "є доволі гарного, аби вибрали". "Два сини", написані вже у процесі конфлікту Марії
Олександрівни з Опанасом Васильовичем, відраджував Куліш Барвінському, як "дуже слабе", а "Три долі" вважав нижче всякої критики.⁴
Для Куліша Маркевичка була "мовчущим Божеством". У цьому означенні вміщалося й естетичне та мужеське захоплення із запитанням, що ж, власне, за мовчазністю стосовно творення "Народніх оповідань" криється.
Загроза розмаскування ішла з іншого боку. Олена Пчілка належала до того покоління, яке в 60-их роках ідейно вироблялося, це покоління зблизька спостерігало і Марію Олександрівну, і Опанаса Васильовича і коли не знало точно, хто автор "Народніх оповідань", все таки зі спостережень над подружжям, над моральним рівнем і норовами обох партнерів робило свої висновки.
Павло Олексійович Косач, національно свідомий петербурзький українець, 1862 р. відвідав Марію Олександрівну в Парижі,⁵ коли вона формально не хотіла розривати свого подружжя з чоловіком, але фактично вважала для себе цей розрив доконаним з наміром назавжди затаїти свій рішенець.
У Парижі побачив Косач спосіб життя письменниці, її російсько-французьке оточення, в якому не могло бути місця для української творчости, можна було хібащо ремісничати. Брат О. Пчілки Драгоманов щось ближче знав про нездійснені Марією Олександрівною Шевченкові пляни українського революційного видання закордоном, але не хотів про це писати, щоб не пошкодити Марії Олександрівні перед поліцією.
Вузол підозрінь навколо "мовчущого Божества" зав'язувався. І хоч на запитання з різних сторін до Опанаса Васильовича, як то вийшло, що його дружина – іншого національного кореня – спромоглася написати такі гарні твори, той лише розводив руками й повторював: "Талант та й годі". Підозріння не меншало. Згодом, в устах Олени Пчілки, це вже не підозріння, а заперечення авторського права Марковички щодо "Народніх оповідань", але додаток – "нахабна кацапка" дуже знецінював демаскування. В цьому напрямі сумнівів ішли думки Петрова в його "Очерках истории украинской литературы 19 ст.", 1892 р. О. Лазаревський умістив у "Зорі" статтю "Пам'яті Опанаса Марковича", в якій твердо висловив своє переконання, що в писанні "Народніх оповідань" "велику участь" брав чоловік Марковички.⁶ 1894 р. з приводу псевдоніма "Марко Вовчок" досить іронічно писав М.К. Чалий, що особливо добре знав подружжя Марковичів: "І повністю невідомо, хто під цим псевдонімом сховав своє ім'я – чи чоловік, з роду-віку українець, чи дружина його, орловського роду" ⁷
Коли Марія Олександрівна померла, С.Єфремов на сторінках "Ради" твердив: "Хтось мусів і перші (твори – Ю.Б.) ретушувати, докладаючи своїх рук і до форми їх, і до змісту, – і сей хтось найбільше припадає до Опанаса Марковича".
Він зробив ще одно капітальне констатування: "Марія Олександрівна для українства, для громадсько-політичного руху, як була, так і лишилась чужою людиною, зайдою, а не органічним співробітником. Ми поховали чужу людину".⁸
Цього останнього твердження ніхто з ідеалізаторів письменниці навіть не спробував захитати. Власне, і не було як захитувати. Підрахунок листів Марії Олександрівни це особливо наочно показував. До 1859 р. її листи стосуються родинних справ і інтересів. 1859 р. вона пише 20 листів до українців (з них три до чоловіка) і 25 до росіян.
Далі в 60-их р.р. число листів до росіян зростає, до національно свідомих українців сходить нанівець.⁹
Справді, в бурхливих ідеологічних переживаннях української інтеліґенції кінця 50-их – початку 60-их р.р. М. Вовчок не брала ніякої персональної участи. Її антикріпацтво якостево було сильне, але воно ідейно нічим не різнилося від російського. Шевченко даремно чекав чогось від неї, обожнюючи цю красуню за "її – не її" "Народні оповідання". Вона у своїх листах із-закордону ніколи словечка не написала про духові змагання "Основи", про зміст чисел журналу, її цікавило лише, чи міцно журнал стоїть матеріяльно, чи можна рахувати на гонорари. Тому з українців найбільше листів до Каменецького.
Немов би в противагу Єфремову пише ентузіястичну згадку по Маркові Вовчкові І. Франко: "Зламалась велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства... Чи треба пригадувати деталі її життєпису? Вони не скрізь такі ясні й повні, щоб ми могли гаразд зрозуміти її життя і літературну появу". ¹⁰
Франко пускається в біографічну екскурсію і при тому наводить помилкові дані. Все ж таки він слушно виділяє її "Українські оповідання", в яких надзвичайно цінує її мову. Аболяціоністський зміст і людяність відзначає він, як великі позитивні прикмети її оповідань, натомість вказує на літературну маловартість її російських повістей, характеризуючи невдалість її російських стилістично-мовних засобів.
Але ще була одна Франкова стаття про М. Вовчка, відгук на оповідання "Чортова пригода", яке з'явилося в "Киевской Старине" у жовтні 1902 р. Спинившися з цього приводу на постаті М. Вовчка взагалі, Франко категорично, хоч і бездоказово заперечив ролю Опанаса Васильовича у творчості письменниці.¹¹
Франко, який піддавався впливові майже геніяльного вченого-позитивіста М. Драгоманова, а разом з тим і великого ідеологічного плутаника, і в даному разі не позбувся впливів свого вчителя, не відчув, що російську творчість М. Вовчка не можна розглядати як нерозривне продовження Вовчкових українських писань. Що вона писала і після розриву з Опанасом Васильовичем, брав він за знак суверенности її творчости, а участь О.В. Марковича в її українських оповіданнях визначав, як зовсім "невідомий X".
На початку XX ст. Франко мав уже такий авторитет серед українства, що навіть необґрунтовані, або плитко, одним розчерком пера кинуті ним думки, звертали на себе увагу.
Після цього вже молодий, палкий дослідник В. Доманицький, спираючись на Франків авторитет, взявся довести, що Марія Олександрівна була єдиним автором "Народніх оповідань".
Зв'язки з пані Лобач-Жученковою встановив В. Доманицький ще наприкінці століття, дбаючи, щоб у тритомнику "Вік", присвяченому столітньому ювілеєві нової української літератури, були б надруковані її портрет, біографічна нотатка й вибір з її оповідань.
Не обійшлося без його заходів у кількакратному виданні на початку XX ст. творів М. Вовчка в Києві і у Львові. Однак поза цими цінними завданнями заманулося дослідникові на основі "нових матеріалів", (які були лише, власне кажучи, тривало захованими у бюрку письменниці) розрубати вузол: Марія Олександрівна і Опанас Васильович – і довести, що М. Вовчком була лише одна особа – вона без його співучасти. Доманицький дістав пересіяний архів письменниці, з якого зникло все те, що характеризувало духову творчу вдачу Опанаса Васильовича.
Хто ж пересіював той архів? Нам здається, що того не робила Марія Олександрівна. Виконавцями були її другий чоловік, поміщик М.Д. Лобач-Жученко, що її обожнював і хотів її бачити в найідеальнішій бездоганності. Жученко був малорос, дуже далекий від українських національних змагань, що живучи в українському етнографічному морі, досить погано знав українську мову.
Не менше місце у впорядкуванні й "чистці" архіву належало синкові Опанаса Васильовича Богданкові, який, за комічними запевненнями матері, вже у чотири рочки прищеплював українську свідомість оточенню, а по 7-ми роках, відмежований матір'ю від батька, уживав у листах російської мови, виростав, як російська дитина, став російським революціонером, постраждав за революційну Росію (арешт і заслання), возвеличував Чернишевського і сприйняв відповідно до цього порядну дозу російської імперіяльної свідомости.
Нам не все ясно, що підпало під знищення в архіві. Але ясно, що деякі листи, на які М. Ол. відповідала Опанасові Васильовичу із закордону з закидами до нього, зникли, зате збереглися відповіді письменниці. Може у знищених листах було щось про межі обопільного авторства? Не знаємо. Також зникли всі чернетки "Народніх оповідань". А письменниця ж була схильна тримати в своєму архіві навіть усяку епістолярну макулятуру і також всі етнографічні нотатки. І, можливо, вже й не будемо знати, чи зникли чернетки з поправками Опанаса Васильовича випадково, чи були навмисно знищені. 1-го жовтня 1907 р. в Українському Науковому Товаристві в Києві зачитано було "Спомини про М. Вовчка Ганни Барвінок" і доповідь "Нові матеріяли про М. Вовчка" В. Доманицького, пройняту великим публіцистичним запалом. Дослідник спочатку висловив без будь-яких обмежень думку "про факт повного авторства власне Марковички, а не її чоловіка". А перед цим, саме 16-го вересня, Іван Стешенко прочитав свою працю "Марко Вовчок і його українські твори". Цей доповідач стверджував, що художній український кольорит творів М. Вовчка належить її чоловіку.¹²
Отже, в короткому часі увага Київської української еліти зосередилася на проблемі авторства М. Вовчка і, як видко з хроніки Товариства, була напруженою. Впадає в очі, що члени товариства до дискусії не були підготовані, вони "нових матеріялів" не мали змоги проглянути. Однак Грінченко вказав на мистецьку відмінність в українських творах Марка Вовчка, у перших – високий рівень, а у пізніх – низький. Грінченко звернув увагу також і на те, що в архіві письменниці збереглись її листи до Марковича і бракує листів останнього до неї. Стешенко настоював, що "проти авторства повного свідчить факт ріжної художньої гідности російських (слабих) і українських (гарних) творів". Непевність на засіданні викликало питання, в якій мірі Марія Олександрівна опановувала українську мову. Не ясним це було для М. Грушевського і для Науменка, співукладача Грінченкового словника. Грушевський також дуже стримано виявив недовір'я до архіву (дати написання і переписання творів).
Повної відсічі В. Доманицький не дістав і, виправивши дещо, опублікував свій реферат в "Літературно-Науковому Вістнику", 1908, ч. 1-3. Цю саму статтю він передрукував і в газеті "Буковина", де вона розтягнулась на кілька чисел і не вносила нічого помітно нового в порівненні із вісниківським текстом ("Буковина", 1908, ч.ч. 22 і дальші).
Окремо опублікував Доманицький статтю "Авторство Марка Вовчка" у "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка", т. LXXXIV, зміст якої був значною мірою перефразуванням попередньої, що й доводило неспроможність дослідника вийти з додатковою арґументацівю до своєї теми, вичерпаність матеріялів для доведення його тези. Цінним додатком до цієї розвідки були матеріяли про редаґування "Народній оповідань" Кулішем, що справді стверджували обмежений вклад Куліша в поліпшення текстів, присланих йому Марією Олександрівною. Як побачимо далі, клаптик брульону з оповідання "Три долі", тенденційно використаний Доманицьким, не розв'язував спірних питань щодо авторства Опанаса Васильовича.
На щастя, виписав Доманицький ряд мовних помилок Марії Олександрівни з її оповідань: "Дяк", "Лист III з Парижу"¹³ і листів, а що досліди над архівом тепер унеможливлено, то і ці уривкові виписки помилок можуть дати дещо важливе в питанні, як володіла українською мовою Марія Олександрівна, писавши свої твори.
Як обкрутили власники архіву, до яких долучився і брат письменниці Вілінський, чесного дослідника і свідомого українця Доманицького, залишається для нас незбагненним. Він був сумлінним текстологом у праці над рукописами Шевченка. Це ж він перший у 1907 р. дав до рук читачів майже повний Шевченків "Кобзар", видання, що йому дорівнювалися і доповнювали його тоді лише два томи Шевченкових поезій, виданих Франком у Львові 1908 року. Доманицький як шевченкознавець так скріпив свій авторитет, що і його розвідка про М. Вовчка бралася на віру.
Після цього в наукових колах ніхто вже не ставив проблеми авторства "Народніх оповідань" із здогадами про значну співпрацю Опанаса Васильовича.
В совєтських часах М. Вовчок, як єдиний автор, остаточно утвердився у свідомості літературознавців і читачів, хоча й існували можливості цю справу глибше перевірити, взяти під увагу не "нові матеріяли" з бюрка письменниці, але й ті, які існували поза бюрком і не підлягали знищенню чи схованню. Але в совєтських часах діяла теза: довести братнє інтернаціональне пов'язання українських і російських письменників.
М. Вовчок написала без порівнення більше по-російськи, як по-українськи. Це дарма, що її російськомовні твори в російській літературній скарбниці не знайшли собі почесного місця. Важним було з погляду комуністично-партійних теоретиків, що вона своєю письменницькою практикою доводила можливість зливання двох культур: української і російської. З огляду на це вона ставала забронзованим божком, і вже саме дотикання до проблеми авторства поставало немов злочин.
А для нас немає табу. Ми вважаємо, що цілком точно, за браком важливих чернеток, відновити, де кінчався творчий процес Опанаса Васильовича, а де починався Марії Олександрівни, ми не зможемо.
Однак поступ літературознавства останніх десятиліть дає змогу наблизитися до правди в розгадуванні дотепер недоступних загадок. Ще покутує давний погляд, що творцем завжди може бути тільки один. Коли Огоновський слідом за іншими спробував зазначити, як у Марковички і Марковича поділялися творчі функції, то Франко його висміяв. Це була самовпевнена постава дослідника великого маштабу у стосунку до дуже скромного кропіткого піонера історії української літератури.¹⁴
Знов мусимо звернутись до гіпотези, що так, як Кузьма Прутков, як брати Ґонкури, як К. Брентано і А. Арнім, укладачі "Des Knaben Wunderhom", як Ільф і Петров, так працювали над "Народніми оповіданнями" автори, що назвали себе Марком Вовчком. Спинімося кількома словами над першим, над Опанасом Васильовичем Марковичем. Належав він до козацького старшинського роду, і та духова шляхетність, що властива була найкращим з його предків, відбилася в його характері. Таким він виступає у небагатьох присвячених йому спогадах. Слідом за А.В. Музичкою я вважаю, що на Україні в першій половині XIX ст. існувала поруч селянства козацька верства із залишками давніх морально-психологічних і станових прикмет, а поруч поміщиства в загально-імперському характері верства козацько-старшинська зі своїми ідеологічними особливостями, історичними традиціями та моральною поставою.
До провідної козацької верстви належали і Шевченко, і Куліш, і О.В. Маркович, а за ними цілий ряд інших.
Без наявности цієї верстви не могло б постати Кирило-Методієвське Братство, що прагнуло осягнути світлосяйний козацький державний ідеал з вимріяною перспективою морального проводу України в європейському світі XIX віку. Велика мрія з дуже мізерними засобами до здійснення! Може саме ця суперечність унаочнилася в козакові з голови до ніг Опанасові Васильовичеві. Поміж двома крилами, між Шевченком і Гулаком та Костомаровим і Кулішем посідав він середню позицію, овіяний містично-релігійними настроями, надхненний вірою в незвичайну силу євангельського слова, проповідником-пророком якого він збирався бути.
Типовим явищем для українських інтелігентів першої половини XIX ст. було те, що вони переважно були поетами, або ж, принаймні, віршували. Опанас Васильович також не оминув цієї долі. Відомо, що він читав М. В. Гоголю свої переклади Давидових псалмів (П.Куліш. Записки о жизни Гоголя, т. II, 1858, с. 241-242).
Куди важливішою ділянкою його діяльности, яка полонила його на все життя, була його праця в галузі етнографії. Матеріяльно вона нічого не давала, вона вимагала жертви, але духово Маркович не міг без неї жити. В цьому напрямку його можна було б назвати фанатиком.
Ще коли він був студентом Київського університету, проф.Костир запланував широку дослідчу роботу для пізнання давнини України і в своєму пляні передбачав Марковичеві досліди Полтавщини (К.С. 1894-, В. 45, с. 342). Плян урядово не був затверджений, але наш ентузіяст узявся самотужки збирати скарби української фолкльористики.
1854 р. у збірнику Метлинського вміщено народні пісні, записані М.М. Білозерським, С.Л. Метлинською, С.Д. Носом. Всім їм подякувано у збірнику. Дві пісні подала і Марія Олександрівна, і їй також складено подяку. Не згадано тільки Опанаса Васильовича, який дав до збірки десятки записів. Проминено його, очевидно, з його власного бажання. І після випуску збірника А. Метлинського О.В. Маркович невтомно записував народні прислів'я й пісні. Микола Андрійович Маркевич нотує в своєму щоденнику під датою 14-го січня 1855 р.: "Опанас Васильович приніс мені дуже багато матеріялів до словника". (Б. Лобач-Жученко. Літопис життя і творчости М. Вовчка. К. 1969, с. 25).
1864 р. М. Симонов (Номис) видав збірку "Українські приказки, прислів'я і таке інше". О.В. передав Номисові всі свої записи прислів'їв. Вони були головним матеріялом збірника. Але чому Опанас Васильович не став редактором книги? Заважала скромність. Та Номис все таки не піддався, а відзначив особливе місце записів Марковича.
У родоводі Опанаса Васильовича були попередники дуже пересічного маштабу, але були й інші. Саме ці інші присвячувалися фолкльорним записам ще тоді, коли О.В. і на світі не було. В Інституті Літератури А.Н. УССР, Ф.Н. 1629, с. 445-446 зберігається цікавий лист Доманицького, у якому він із захватом повідомляє І.Франка про фолкльорні скарби, що він їх знайшов ув архіві Марії Олександрівни: "А пісень – пісень! Щось з 50 писаних маком аркушів. Є і ті, 200 пісень (8 збірників), що аранжував Мертке. Пісні такі, що і пальці можна облизати: записані у 50-х, і може деякі й у 40-их роках, та ще й од таких людей, як од 110-літнього старика Тарасієвича, що служив у компанійцях!!".
Звісно, що така капітальна річ мала бути лише родовою спадщиною Опанаса Васильовича, до якої він міг щось, а може й багато, докинути зі своїх здобутків. А чи щось додала до цієї спадщини Марія Олександрівна, може лишатися тільки у сфері бездоказових припущень.
У Доманицького виглядав це зовсім інакше; він вважав, що ці матеріяли зібрані подружжям Марковичів разом (ЛНВ, 1908, січень-март, с. 62). Архаїзм записів не міг заховати Доманицький. Чи були там записи 50-их р.р., як говорить наш дослідник, ми не знаємо, але він згадує також про записи 40-их років, та й чи справді були вони нотовані в 40-их роках? Без сумніву, набагато раніше, бо "компанієць", від якого записувано, не міг уже жити в 40-их роках XIX ст., компанійське військо було скасовано відразу після українсько-шведсько-московськой війни. І аранжував Мертке (дуже погано) не двісті пісень, а тільки 25, і тільки в цьому полягала заслуга Марка Вовчка. Опанас Васильович, як можна зрозуміти, навіть з писання Доманицького, уважно переглянув, відмітив, на його думку, важливе для Марії Олександрівни і передав увесь цей корпус записів своїй дружині, як знак любови і відданости. Її заслуга полягає в тому, що вона цей скарб прийняла.
Слідство 1847 р. над Марковичем закінчилося тим, що він опинився на засланні в губернськім місті Орел на посаді старшого помішника правителя канцелярії. "Недремни оком" коло нього був губарнатор П. Трубецкой.
Ми свідомо не пишемо тут біографій Марії Олександрівни й Опанаса Васильовича. Таке завдання відвело б нас далеко від нашої теми. Ми хочемо розкрити відносини двох осіб, які спочатку сплелися між собою навколо "Народніх оповідань", а потім розійшлися – та як далеко і що з того постало в літературі – читач побачить сам.
Марія Олександрівна Вілінська була 15-літня дівчинка, як янголятко, коли побачив її орловський засланець – довга коса, блакитно-сіруваті очі, струнка. "Я в небо полину" – писав наш романтик Петренко. Розуміється, в небесну блакить, і разом з Марією летітиму, мріялося Опанасові. Марія також закохалася у вусатого козака, в його широку і велику фігуру, в його чудовий баритон і що, мов з рогу достатку, сипав золотом українських пісень. Вона ще багато чого в українській мові не розуміла, але ж слова милого доповнювалися ніжністю вимови. А Опанас був втіленням ніжности, від якої так і віяло привабливістю. Він також був весь емоцією, він міг захлинатися від реготу, виспівуючи характерне в українському гуморі; він і плакав, коли чув, як хтось паскудно псує співом українську пісню.
Характер його розкривався перед сучасниками вже з першого погляду: "Пан Маркович здавався ніжним, навіть сантиментальним, чутливим малоросом", – пише у своїх спогадах Огарьова-Тучкова (Н.А. Огарьова-Тучкова. Воспоминания, 1848-1870, Москва 1903, с. 160).
Закінчилось понад чотири роки орловського заслання. Марія і Опанас повинні були рішитися разом іти під шлюбний вінець. Тітка підготувала дівчині жениха, згідно з власними уподобаннями, але Вілінська показала себе дорослою – вона ні в якому разі не збиралась порвати з Марковичем. Він хотів улаштувати своє життя далеко від осоружного заслання. Покищо після добре платного місця в Орлі його чекала на вимріяній Україні посада коректора "Черниговских Губернских Ведомостей" з мізерною винагородою. Їхав Опанас у непевне і тому ще лишав Марію у ненависної тітки Мордвинової. Прощання було драматичне, і його незабаром згадує коханий у листі до нареченої – "і які там уже потрібні були проводжання після твоїх сліз і благословень? Сказала ти і мабуть Богові так вгодно, а серце ще більше відчувало це, і голосніше ще промовляло твоє лице.
Тоді я зрозумів, яким чуттям ти перейнялася, кажучи мені: я не можу уявити собі, як буду без тебе". ¹⁵
Тимчасово віддалені Марія і Опанас страждали від розлуки, яка тривала близько року. Опанас писав їй російською мовою, бо наречена навряд чи багато могла б розуміти з українського писання. Його листи сповнені туги за нею, вчування в її настрої, а іноді він не витримував, вставляв або пестливі українські словечка, або прислів'ями та пісеньками радісного змісту веселив її.
Як старший віком, досвідчений горем, вважав Маркович собі за обов'язок подавати своїй майбутній супутниці життя поради щодо самовиховання, самоконтролі. Писав він це сердечно, палко, відчуваючи взаємодовір'я. Щиро навертав він дівчину до глибшого релігійного життя, а коли довідався, що вона на світському балі танцювала, то перестерігав її, щоб ця світська звичка не прищепилася їй на майбутнє.
Доманицький уже тут, з самого початку, пускається в цілком довільні твердження. За його словами "невмолимий наставник", він "силує її", "без жалю карає її". З іронією ставиться Доманицький до релігійности Опанаса Васильовича, він накопичує атрибути, щоб показати, як калічив Опанас душу близької йому людини. Молода дівчина мусіла (моє підкреслення – Ю.Б.) з його наказу прочитати не одну книжку, щоб пройнятися духом релігійности. ¹⁶
Що Маркович був яскравим виразником релігійного містицизму в Кирило-Методіївському Братстві, того містицизму, що одвіку звучав і в думах козацьких, і в ліричних співах, Доманицький не згадав. Йому йшлося про те, щоб уже на перших сторінках своєї розвідки, згідно з провінційно запізнілим духом позитивізму представити беззахисну дівчину в ролі жертви "важкої людини", заскорузлого релігійного фанатика.
Щодо впливу Опанаса Васильовича на Марію Олександрівну, то я вважаю, що через цей вплив формувалися позитивні прикмети останньої, і я довіряю поглядові російського письменника Лєскова, який 1883 р. висловився: "її розвиток цілком належить її чудовому чоловікові, якого я дуже добре знав".¹⁷
Одружились... Першою народилася дівчинка і скоро вмерла. Завдала подружжю великої туги. Нічого з перших років подружжя не вказує на внутрішні взаємовідносини і труднощі. Матеріальну скруту подолували разом без зайвих нарікань.
З великою терпеливістю витримував Опанас Васильович те, що дружині його в перші роки трудно йшло з вивченням української мови. 1852 р., щоб бути зрозумілим, писав він Марії листи російською мовою, хоч і вважав, що його сім'я буде суто – українською.
1853 року народився у них син, якого назвали Богданом, в середині XIX ст. на Наддніпрянщині вже рідке ім'я, але ж яке історично промовисте, і скільки воно будило надій у мрійника-батька! Тепер уже з дитячої колиски мало немовля чути рідну мову, і так воно й було. У 1857 р. – Богданчик говорив тільки по-українському, а мати, поїхавши з ним у Росію, комічно і із любовним захопленням інформувала про це батька. Тільки тут уже виявлялось її незрозуміння чоловіка, їй здавалося, що синова лайка "кацап", а також назва українських страв в устах Богдасика задовольнятимуть батька, бо цим він, мовляв, "сознания одпалих українців будить". Глибини кирило-методіївських ідеалів М. О. таки не розуміла. Листи Марковички до чоловіка в 1857 р. свідчать, що майбутня письменниця вже опановувала українську обихідну хатню мову. Та годі з таким знанням мови було б поткнутися до писання літературних творів.
Її листи до чоловіка рясніють помилками. Ось вони: "сіділи" (замість сиділи), ціх (замість цих), Немірів (Немирів), нічь (ніч), повірить (повіриш), сподиваємось (сподіваємось), пріиду (прийду), обнимаючи (обнімаючи), дали (далі), у Півтаву (у Полтаву), тебе (тобі), почти (майже), еще (іще), протоптивая (протоптуючи) тощо.
Бачимо тут русизми фонетичні, морфологічні та і просто заміну українських слів російськими. За таких умов не можна й припускати, що Марія Олександрівна мала схопити основні властивості української синтакси, якою українська мова відрізняється від російської. Саме синтакса і зводить до купи різні складники в гармонію національної мови, надаючи їй через суголосність складових елементів неповторну в інших мовах музикальність. А царство синонімів, омонімів і всього того, що вносить у мову і саме через мову національно-естетичний світ – все це було для Марії Олександрівни за сімома печатками тоді, коли вона взялася творити "Народні оповідання".
Активно і практично дружина Марковича могла засвоювати українську мову з серпня 1855 р. до якоїсь невідомої дати 1856, коли розпочате писання чернеток "Народніх оповідань", бо саме в серпні 1856 р. Марковичі переїхали до Немирова, де можна було раз-у-раз чути запашну й багату народню українську мову. До того ж вони перебували в містах, де "чистота народнього життя, мови і психології немало вже попсовані міською цивілізацією", як зазначає Лазаревський, який з безпосередніх спостережень знав тодішні Київ і Чернігів. ¹⁹
Таким чином виходить, що Марія Олександрівна у знанні мови "перегнала свого вчителя" (Доманицький) власного чоловіка за якийсь рік із зайвиною. Дуже мало правдоподібна річ!
Чернеткових ориґіналів оповідань М. Вовчка не збереглося, в руки Доманицького потрапили переписані, і то досить швидко, протягом короткого часу, всі 12 оповідань. Це переписування припадає на весну 1857 р., а це означає, що вони були написані на початку 1856 р. Цієї думки дотримується і Доманицький. Переписані вони рукою Марії Олександрівни.
Дослідник-архівіст подає лише частину помічених помилок, вважаючи, що вони є характеристичні. Це, розуміється, обмежує нашу аналізу. Одне ясне: М. О. при переписуванні хотіла виявити свою творчу ініціятиву. Саме тому в переписані тексти потрапили русизми. Вони не могли бути механічними помилками, а були свідомим і впевненим творчим старанням: "качає голівкою", "таку жалібну" замість "такої жалібної", "Тімош" (рос. Тимоша), "чотире", "смазані" і, можливо, що й інші, які Доманицький не навів. Дуже плутала М. О. И з І. В її чистовиках, що їх надсилала Кулішеві, ця плутанина впадає в очі, хоч її помилки зверху виправив Опанас Васильович: "з тім", "пошіе", "попрі кипами", "хібку", "хлопчіком", "повисив", "посіділи", "штані", "ввичі".
Доманицький наводить понад 90 помилок, зазначаючи, що він їх не вичерпав. ²⁰
Але, якщо б переписувачка була самостійною авторкою, то чому у неї не трапилися помилки синтаксичні? Як вона могла, роблячи такі разючі помилки, наснажити свою мову багатющим скарбом не тільки прислів'їв, але різноманітністю народніх синтаксичних зворотів?
Хто укладав мовне мереживо, складне і фасцинуюче, "Народніх оповідань"?
Я припускаю, що теми оповідань, розвиток мотивів у них, належав письменниці, вона могла творити якусь схему твору, завжди нескладну, а мовне розгорнення наміченого давав її чоловік, який її безмежно любив, сам був, як ми вже бачили, надзвичайно скромний, а дружину хотів увінчати славою.
Прекрасну ритміку прози "Народніх оповідань" міг створити лише автор, що вільно комбінував ритмічні мовні елементи. Автор же, який включав у свою мову російські слова, не міг би здобутися на таку неперевершеність, яка мала б випливати з мовної підсвідомости.
Та і коли йдеться про задуми оповідань, насичені глибоким демократизмом, гострим осудженням кріпосництва і приниження закріпаченої людини, то й тут, хоч я не маю підстав твердити, що Маркович вмішувався і в творення скелету оповідань, все таки загальний настрій їх, їхнє ідеологічне зерно постало тому, що молода дружина була вірною ученицею свого чоловіка. Зі спогадів Дмитра Марковича знаємо, що Опанас Васильович ненавидів слово "мужик", вбачаючи в ньому зневагу гідности селянина. Розпачливо ждав він звільнення селян від кріпацтва: "Скоро, скоро сонечко засвітить, хмари розійдуться і люди вільними будуть" – говорив він.²¹
Свою велику надію, запал, гуманістичний патос передавав він своїй дружині, яка широко розкритими очима, спокійно спостерігала його правдолюбні вибухи і не могла їх не сприймати. Спочатку він був для неї єдиний учитель життя, і тоді вона ще якось своєрідно його любила. Вона продовжувала писати українські оповідання і закордоном, коли відвернулася і духово відмежувалася від чоловіка.
В її руках був його великий етнографічний скарб, з нього вона й черпала. Але це її не врятувало. Звернімо увагу на помилки в оповіданні "Дяк", написаному вже без допомоги Марковича закордоном. Помилки знов таки наводимо за Доманицьким: "батюшка" (кличн. відм. замість батюшко), "со мною", "дзвониця", "на стольцях", "с бїлими", "полимя", "висило","біліх", "длинне зеркало", "розглєдали", "із-за двери", "по виду своєму", "на прикміті", "сімь", "спочівати", "чорніх", "обкуривали", "якімісь", "к нам", "кто", "чість" (честь), "теперь", "поповічь","новаго", "каліточка", "ні об чем", "дзвіну", "вимисліш", "солнце", "толкала" (- пхала), "поперещівана", "карабелі", "вороні" ( -и), "до церкві", "кріслічки", "от" ( -од), "дурніх", "рви" (- рови), "садитись", "на великомь", "зліпленіх", "гарячі уголя", "без помічи", "головой", "лічіти", "знаеть".²²
Після цих прикладів Доманицький зважується твердити, що у письменниці помилок "проти духа української мови... зовсім не багато. Можливо, що "дух мови" знаходив дослідник в густому сплетінні виразів, живосилом узятих із етнографічної скарбниці Опанаса Васильовича, з того багатства, що було у неї під руками? Не знаємо.
Доманицький відзначив "скромність" письменниці. Це, власне, та риса, яка її характерові бракувала. Маємо на увазі передусім скромність авторську. Як відомо, 1859 року І.С. Турґенєв, захоплений "Народніми оповіданнями", а ще більше їх популярністю не лише серед українських, але й російських читачів, переклав їх на російську мову. Відомо, що П. Куліш брався до редаґування цього перекладу, але не знаємо нічого, щоб у перекладанні М. Вовчок співробітничала з Турґенєвим. А тим часом у розмовах вона називала турґенєвський переклад "своїм".
В роках притьмарення її слави – в другій половині 60-их – на початку 70-их років – вона багато перекладала із західніх мов на російську, поставила це на комерційну ногу; переклади робили молоді жінки, вона платила їм невеличкий гонорар, а собі брала частину заробленого. Жінки збунтувалися, по Петербурґу пішли недобрі поголоски із трудом вдалося скандал пригасити.
Гірше сталося пізніше. Наприкінці 1871 р. видрукувала М. Вовчок переклад "Казок Андерсена" і підписала під цією книгою своє прізвище, як перекладачки. Насправді ж вона передрукувала під своїм іменем цілі пасажі з перекладів Н.В. Стасової і М.В. Трубнікової, опубліковані раніше. Про це з'явилася стаття в часописі "С. Петербургские Ведомости" у ч. 341 за 1871 р. під назвою "Щось дуже негарне" .
Марковичка пробувала, як псевдоперекладачка захищатися. Письменницький третейський суд визнав надруковану нею книгу за плагіят. ²⁴ Зазначені нами факти свідчать, що стосовно проблеми авторства М. Вовчок зовсім не була бездоганною. З легким серцем прийняла вона жертвенність чоловіка і сховала тайну співпраці з ним. А він лише радів з цього і чувся щасливим. Маскуючи свій вклад в етнографічні видання, як ми вже це бачили, він і псевдонім "М. Вовчок" приписав цілком їй, і не відступив від цього і тоді, коли перед смертю важко розчарувався в ній.
Багато чого доброго навчилася Марія Олександрівна у свого чоловіка. Але дбайливі й обережні впливи не завжди перемагають якості характеру. Цілковитої щирости до чоловіка у неї, мабуть, ніколи не було. Ліберальні елементи його світогляду вона перейняла, але його національно-патріотична українська позиція з широким поглядом у минуле і майбутнє спочатку сприймалася трудно, потім скоро і взагалі заникла, далі перейшла у ворожість. Спочатку, під час перебування в Орлі 1857 р. вона придбала Історію України Бантишева-Каменського, також і М. Маркевича. Бантиш-Каменський для світогляду мало що міг дати, Маркевича здала в оправу, та на тому і закінчилися студії історії України.
Прив'язання до всього російського залишилося в душі і чимраз далі більше випливало назверх.
* * *
Роки ішли... "Янголятко стало янголом". 1858 рік був вирішальним. Уже виросли крила, щоб летіти в імперіяльний центр, а може і далі, в широкі світи. Десь у січні 1858 р. подружжя прибуло до Північної Пальміри. Як українці з розпростертими обіймами зустріли нову літературну зірку, є загальновідомо, як вона тріюмфувала в російських літературних сальонах, теж приблизно знане, і цього не варто повторювати. Та малознаним є знайомство з Пісаревим, що припадає на цей час. Дуже імовірно, що у цих небагатьох місяцях перебування Марії Олександрівни в Петербурзі він у неї палко закохався. Кохання стало взаємним аж у другій половині 60-их р.р. Ще до зустрічі з письменницею він написав у 1853 р. коротку позитивну рецензію на її "Народні оповідання". Неуспішне спочатку кохання, можливо, і привело Пісарєва до короткої психічної недуги. Опанас Васильович не міг не бачити страждань невдалого суперника.
Нещастя зближає людей. Маркович вже страждав від ревнощів до Шевченка, щоправда цілком безпідставно, бо Марія Олександрівна бачила в поетові втілення слави, яка з нього сяяла навколо, а Шевченко ідеалізував Марію, надіявся на неї, як на продовжувача своїх ідей, думав про неї з ніжністю, щиро прикладав до неї імення "доня", "хрищениця" і, розуміється, був чистий у стосунку моралі; не міг і руйнувати сімейних зв'язків свого друга з блискучою красунею. Інакше діяв Куліш.
Романтик з голови до ніг, він, звичайно, знав "Люцінду" Ф. Шлеґеля і готовий був до "вільної любови". А тут на обрії з'явився ще й Турґенєв. Виблискуючи всіма доброчесностями, залишив він для нащадків не лише вікопомні зразки любовних оповідань і романів, що вражають естетичною красою, але й під машкарою пристійности пам'ять про непристійні діла.
Спокусивши свою кріпачку, мав від неї доньку; а матір цієї доні покинув у сільській самотині. Донечку ж забрав до Парижу і віддав на виховання до Поліни Віярдо, в яку був закоханий протягом багатьох років і вмів якось зачаровувати її чоловіка, створюючи сталий трикутник. Коротко кажучи, Марковичеві були причини до ревнощів, відчував він себе нещасливим і, можливо, що спільне нещастя зблизило його з Пісарєвим.
Пісарєв у 1859 році ще нічим не визначався, був він посереднім студентом Петербурзького університету, не дуже працьовитим, з ліберальними поглядами, з ідеєю "розумного егоїзму", ще далекий від пізнішої блискучости, від темпераментного "руйнування естетики", від зухвало талановитого скидання з п'єдесталів великих Пушкіна і Лєрмонтова. Як він сам казав після хвороби, 1859 р. був він іще духово незрілим. І власне його величезна стаття "Мысли по поводу сочинений Марко Вовчок" була для нього початком блискучої публіцистичної кар'єри.²⁵ Власне кажучи, не все було в цій статті блискуче. Вона була розводнена широкими й сумнівними міркуваннями про світовий розвиток давніх суспільств, зі стрибками і різними відхиленнями. Але що в ній було непроминальної цінности – це те, що критик написав про оповідання Марка Вовчка. Він узявся до статті з наміром проаналізувати не тільки її українські "Народні оповідання", але й збірку російських, які саме тоді вийшли з друку, але обірвав статтю на 116 сторінці, не доторкнувшися її російського дебюту. Пісареву пощастило дати дуже докладну аналізу фабул, форми, джерел оповідань, історичного життя українського народу і його психології, з чого випливав і зміст, і форма оповідань. Він бачив їх суцільно гарними, боронив їх від закидів критика-естета Дружиніна, чувся компетентним у народньо-юридичних засадах життя українців, в характері і змісті українського фолкльору. Але знаємо, що він ні українського минулого, ні сучасного спеціяльно не студіював; українська тема в його пізніших писаннях не мала місця. Для ґрунтовної підготови до статті він часу не мав. Він глухо згадує про свої розмови з українцями, як джерело своїх міркувань, але ж він друзів серед українців також не мав. А тому, що він був далеким родичем Марії Олександрівни, то міг він у Петербурзі легко бачитись із письменницею і окремо з її чоловіком.
І ми, мабуть, не помилимось, коли скажемо, що ключ до розуміння "Народніх оповідань" і України дав Пісареву Опанас Васильович.
Кріпацтво Пісарєв розумів, як російський подарунок українському народові, в самому ж народі різниця станів і маєтку мало дає себе відчувати – і деталізує: "всякий здоровий робітник нагодований, одягнений, веселий, є у стані прогодувати жінку і дітей і, відчуваючи власну гідність, не завагається посватати дочку багатого козака". Він повторює погляд дуже властивий Опанасові Васильовичу: "Велике віддалення кладе між різними особами походження і генеалогій, коли пишаємося з того, що й предки... були православні козаки" .
Пісарєв розглядає "Народні оповідання" на ґрунті фолкльорних багатств і вкорінених у народі звичаїв. У цьому підході бачимо, що автор лишає в стороні публіцистичну загальниковість, видко, що Опанас Васильович деталізував перед ним фолкльорні образи, бо силу пісень знав напам'ять.
У статті бачимо зазнайомлення із сумною піснею про чумацьку долю у безкраїм степу, про смерть на чужині. Пісарєв викладає погляд на історію російського народу, обумовлену такими причинами, що виробляли з нього народ рабів, росіянам він протиставляв українців, у яких історичні обставини породжували свободолюбність, із захопленням він малює риси українського характеру і із захватом пророкує йому гарну майбутність. Свободолюбну ґраціозну рухливість українських танців протиставляє сонній млявості російських. Естетичний світогляд двох народів перебуває в контрасті, й це не на користь росіянам.
Звідки це? Адже ж, коли писалася стаття, Костомаров ще не опублікував своєї праці "Две русские народности". Але річ у тому, що Маркович був у тісних стосунках із Костомаровим і знав хід його історіографічних міркувань.
Маркович був послідовний. Затаївши своє співавторство в "Народніх оповіданнях", він хотів найбільше прославити свою дружину. Та недругорядну ролю відігравало й те, щоб ідейно-мистецькі вартості творів були б розкриті відповідно до закладених в них ідей. Чому блискуча стаття Пісарева лягла у сховку письменниці й була опублікована аж по її смерті російським дослідником? Рукопис потрапив до Марії Олександрівни вже тоді, коли у неї в душі клекотала ворожість до чоловіка. Вона пізнала втручання його у працю Пісарєва. І так, як вона відкинула поправки свого дружини на двох, єдино збережених, чернетках оповідання "Три долі", дбаючи про звільнення від його люблячої опіки, так і тут вона відкинула працю Пісарева, бо відразу помітила, ким ця праця інспірована.
Вона також не хотіла іти на розрив із росіянами, співпраця з якими бравурно розвивалася. Там, а не у вузькому колі українства, бачила вона майбутню свою славу.
Свої оповідання із російського народнього побуту почала вона писати уже в жовтні 1857 року. Під час перебування у Петербурзі друковано їх спочатку в журналах. Перші критичні відгуки були переважно схвальні, вони були обумовлені передусім фактом переходу письменниці з української в російську літературу. Але особливого захоплення не було. Я вже неодноразово писав, як російські ліберальні й революційно-демократичні кола намагалися перетягнути Шевченка на свій бік, принаймні притупити національне єство його писань. Перетягнути, відмежувати від українства Марію Олександрівну – це завдання виразно виступало у російської літературної еліти під час короткого перебування в Петербурзі. Головний тягар у цьому взяв на себе І.С. Турґенєв.²⁶
Він діяв дуже обережно, але наполегливо. Обережність була потрібна. Аджеж письменницю відразу прийнято до української столичної "Громади". Тут був могутній для неї своєю славою Шевченко. І. Турґенєв солодко хвалив українців і, щоб вирвати Марію Олександрівну з українського кола, він зобов'язався перекласти її українські оповідання на російську мову, захоплено слухав уривки з ненадрукованої ще "Інститутки", підносив авторку до небес, обіцяв і цей твір перекласти, рафіновано і помітно тільки для неї залицявся та кликав її закордон, де вона у світлі європейської культури виросте у свій справжній зріст.
Шевченко пізнав, що українство його "доні" надто аморфне. Він був за те, щоб вона лишалася в українському колі в Петербурзі. Але у змаганні автор "Рудіна" виявився спритнішим.
Раптом стало ясно і Опанасові Васильовичу, що його дружині потрібне негайне лікування за кордоном, жіноча недуга загострилася. Потрібні закордонні фахові лікарі! Ось притьмом їде Турґенєв, поїде з ним і Марковичева, взявши Богданчика, а Опанас Васильович із-за службових перешкод може приїхати й пізніше. Перед від'їздом мала попрощатися із Шевченком, але цього раптом не сталося.
Їхали поштовою каретою, в якій "сиділи втроє" із п'ятилітнім Богданчиком, охоронцем цнотливости; чи спинялись на ночівлі – невідомо, але їхали 5 днів до Кеніґсберґу, а там пересіли на залізницю до Берліну.
Даремно хвилювався у Берліні Куліш, очікуючи мандрівницю. Вона не потребувала його бачити. Її зі своїх пазурів не випускав Іван Сергійович. У 1859 році він кількакратно висловлює в листах своє бажання приїхати туди, де перебуватиме Марія Олександрівна, щоб провести з нею кілька днів. От, чоловік уже коло неї, місяць по її від'їзді він взяв відпустку в Міністерстві Освіти і приїхав до своєї Маші. Він Турґенєву перешкоджає в перевихові, тому російський романіст досить уїдливо зауважує: "Чоловік її – людина не лиха – та гірша від будь-якого лиходія своїм дражливим, дрібним, самозакоханим і нестерпно важким егоїзмом".
І знов – червень 1860 року – зустріч із Турґенєвим, те саме в липні 1860 р. Спільна подорож удвох з Майнцу до Бонну пароплавом, а потім поїздом до Аахену...
Знаючи, що Шевченко у Петербурзі познайомив її з польськими революціонерами і що вона й закордоном знайшла польські контакти, він її двічі застерігає письмово: "Чи довго Ви будете воловодитися з поляками?" Більмом на оці є для нього "Основа". Він дістав 4-ту книгу за 1861 р. і в листі до своєї нової послідовниці характеризує журнал, як шовіністичний.
Він творить для неї контакти, в'яже її з Герценом. До Лондону вона змушена їхати із своїм чоловіком. Не тепла, а гаряча зустріч із славетним редактором "Колокола"! Вона на одинці з ним відразу признається, що"вийшла заміж у 16 років, не кохаючи, а прагнучи незалежности". ²⁷
Герцен після цього писав: "Я нею дуже задоволений, вона посяде почесне місце в нашій літературі".²⁸
Осідком Марковичів став Гайдельберґ, осередок російської еміграції. Тут були знаменитості, м. ін. і Ґончаров, і проф. К. Кавелін, і С. Єшевський, звідси М. 0. знаходить контакти із Л. Толстим, О. Станкєвічем, звідси хоче наладнати зв'язок із Ф. Достоєвським... Але їй не сидиться в Гайдельберзі. Без чоловіка вже їде до Швальбаху на лікування, а його лишає в російському осиному гнізді еміґрантів. Опанас Васильович був надзвичайно терпеливий. Він бачив, що дружина його нервова, непосидюча, але надіявся, що це криза і це промине: "Мені здається, що Маша страждає від сумнівів щодо самої себе". "Бідна, як мені її шкода" – писав він І. Аксакову.
Він помилявся. Його Маша закохалася в російського науковця О. Пассека. Кохання було взаємне. Про це цвірінькали всі горобці на еміґраційних дахах. Дійшло це і до чоловіка.
Він написав сумного листа дружині і хотів від'їхати. Але вона не бажала розриву. Вона провела його до Франкфурту, звідки мав повертатися додому, до того дому, якого вже й не було. Чому не хотіла розривати остаточно з Опанасом Васильовичем?
Вона вже мала перші невдачі зі своїми російськими оповіданнями. Як піде далі, вона була непевна. А серед українців вона мала своє місце досить міцне. І серце свого чоловіка знала, знала, що він готовий все прощати і завжди надіятися. А їй потрібна була ж і мітеріяльна підпора, бо хворий на туберкульозу Пассек не мав грошей, його треба було везти в Італію і лікувати. Тому розсталася мирно і посіяла надію в серці чоловіка. Та й росіянам не потрібно було повного розриву її з чоловіком. Хто знає, чи не ізолювало б її це від "Основи", де Маркович мав особливу позицію. Досить того, що його дружина вже ідейно порвала з українцями. В 1860-61 р.р. українці були активною, хоч і невеликою духовою силою. Треба їх пригортати під опікунчі крила імперіяльного орла; ділові офіційні приязні відносини були бажані, і до них надавалася авторка "Рассказов из русского народного быта".
Кохання з Пассеком закінчилось трагічно. Він умер на руках у коханої, і вона, сповнена болю, повезла його тіло в Росію і там поховала. При тому вона не згадала, що її чоловік теж важко хворий, туберкульоза кишок нищила його і перекидалась на інші органи. Письменниця його не відвідала. І коли остаточно поселилась у Росії, то спалахнуло кохання до Пісарєва. Короткі дні щасливих радощів закінчилися теж трагічно. Пісарєв потонув у Балтійському морі. Марія Олександрівна в його похованні взяла активну участь.
Незадовго до смерти Опанаса Васильовича Марія Олександрівна домагалася у нього матеріалів до російських творів з українською тематикою про Лимарівну, Саву Чалого, але він, конаючи, вже нічим не міг їй допомогти.
Помер він 1-го вересня 1861 року. Ні до хворого, ні до спочилого в труні вона не навідалась. Останнім бажанням небіжчика було побачити перед смертю сина Богдана, але воно лишилось несповненим.
Дорогі і шановні читачі! Може належалось би мені подати, чого варті були російські твори Марії Олександрівни, як спадала її літературна слава, як зменшувалися її спочатку дуже великі гонорари і перетворилися в мізерні, як вона пробувала рятуватися, використовуючи свої давні українські зв'язки, як вона уникнула написати до празького "Кобзаря" 1876 року спогади про Шевченка, як, зрештою, до неї пристала марка "другорядної російської письменниці"; багато про що належалось би мені написати, але я не можу розгорнути свою статтю в окрему книгу, і тому залишається мені лише подякувати вам, Шановні читачі, за терпіння в читанні цієї розвідки і вибачитися за не всі сповнені Ваші сподівання.
(1985)
_____________________
¹ В. Доманицький. Марія Олександрівна Маркович – авторка "Народніх оповідань", ЛНВ, січень-март 1908, с. 48-49.
² "Україна" 1929, липень-серпень, с. 102-105.
³ О. Засенко, Н. Крутікова. Листи до М. Вовчка. К. т. І, с, 85-86.
⁴ П. Куліш. Вибр. листи. Нью-Йорк – Торонто 1984,. с. 196.
⁵ Б.Б. Лобач-Жученко. Літопис життя і творчости Марка Вовчка. К. 1969, с. 124.
⁶ "Зоря". Львів 1891, с. 455.
⁷ "Киевская Старина" 1894, т. XLV, с. 344.
⁸ ЛНВ, 1908, 1 – III, с. 48.
⁹ М. Вовчок. Твори. К. 1967, т. 7, кн. 2.
¹⁰ І. Франко. Нове українське оповідання М. Вовчка. ЛНВ, XXI, 1903, кн. 2.
¹¹ І. Франко. Твори. К. 1981, с. 352-354.
¹² "Записки Українського Наукового Товариства у Києві", 1908, с. 153.
¹³ В. Доманицький. "Авторство М. Вовчка", Зап. Н. Тов. ім. Шевченка, т. LXXXIV, с. 122.
¹⁴ І. Франко. Зібрання творів, т. 34, К. 1981, с. 352.
¹⁵ Листи до М. Вовчка, т. 1, К. 1979, с. 23
¹⁶ ЛНВ, січень-март 1908, с. 56.
¹⁷ Н.С. Лесков. Собр. соч. в 11 числах. М. 1958, т. 11, с. 282.
¹⁸ В. Доманицький. "Авторство М. Вовчка", Зап. Н. Тов. ім. Шевченка, т. LXXXTV.
¹⁹ "Зоря". Львів 1891, с. 455.
²⁰ В. Доманицький. "Авторство М. Вовчка", Зап. НТШ, т. LXXXIV.
²¹ Д. Маркович. "Заметки и воспоминания об А.В. Марковиче", Киевская Старина, К. 1893, т. XLI, с. 58.
²² Доманицький. "Авторство М. Вовчка".
²³ Б. Лобач-Жученко. Літопис..., с. 42.
²⁴ Е.Н. Водовозова. На заре жизни. Мемуарные очерки и портреты. Москва 1864, т.11, с. 263-267, 547, 548.
²⁵ Сочинения Писарева. Полное собрание в шести томах. Дополнительный выпуск. Санкт-Петербург 1913, стр. 1-115.
²⁶ Див. його листи до М.О. Вовчок у кн. "Листи до М. Вовчка", т. 1, К. 1979. Весь виклад про відносини між Турґенєвим і М. Вовчок за цими листами.
²⁷ Н.А. Огарева-Тучкова. Воспоминания, 1848-1870. М. 1903, с. 1648-1870, М. 1903, с. 160-161.
²⁸ А.Н. Герцен. Собрание сочинений в 30 томах. М. 1954-65, т. 26, с. 290.
[Юрій Бойко «Вибране», т. IV, Heidelberg, 1990, с.229—255]
10.08.2020
Юрій БОЙКО-БЛОХИН (1909 –2002) – професор, літературознавець, славіст, дійсний член УВАН (1958), НТШ (1963); голова Сенату ОУН (від 1993), віце-президент УНР в екзилі (1984– 87), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996).
