Якщо розхитати світ

 Кадзуо Ішіґуро. Художник хиткого світу / Переклад Тетяни Савчинської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 232 с.

 

 

Ранній роман нобеліанта Кадзуо Ішіґуро, єдиний з його творів написаний про Японію, з якого власне почалося тріумфальне сходження автора. Попри те, що уже дебютна проза Ішіґуро не пройшла непоміченою, саме другий роман приніс першу номінацію на Букер. Це й був «Художник хиткого світу» (An Artist of the Floating World, 1986). Нині твір уже в романному «золотому фонді», звучить більше як сорока мовами, уже й українською. (Вправа на уяву і чорну заздрість: а от би нам прочитати «Художника» наприкінці 1980-х, паралельно з «Птахами з невидимого острова» Шевчука, наприклад, які б ми були мудрі уже).

 

Масудзі Оно, розповідач «Художника», наприкінці війни овдовів і втратив на фронті сина. Залишилося дві доньки, старша Сецуко вийшла заміж і народила сина, у молодшої Норіко тривають шлюбні домовини. Усі нервують через них і Оно зокрема, попередня згода на шлюб зірвалася, і він має підозру: потенційного нареченого злякала погана репутація Оно. Перед Другою Світовою Оно був відомим і шанованим художником. Він відкинув європейські впливи, повернувся до традиційної техніки малюнку і взявся обслуговувати щиро ним обожнюваного імператора. Будучи радником Комітету непатріотичних діянь, він скеровував «на перевиховання» митців, які воліли не брати участь в пропаганді, доносив на своїх учнів, між іншим. Після війни Оно дискредитовано, він є одним зі зрадників країни, ширяться чутки про чергове самогубство колишнього володаря думок, Оно – на черзі. Оно на домовинах промовляє палкий монолог, мовляв, всі мають право на помилку, що він кається і просить шанс вести нормальне життя. Його родина застигла у здивуванні.

 

Просто сюжет із шлюбними угодами і сюжет із покаянням політичного злочинця відбуваються хоча й з тими самим людьми, але не перетинаються. Сповідальні монологи Оно виростають зі страху, що за минуле доведеться розплатитися. Тільки минуле тут у кожного своє і розплата відтак – дуже особиста справа розповідача.  

Оно – ненадійний оповідач. Втім, він того свідомий, і не раз скаже, що приписує свої слова іншим людям, зазвичай дуже статусним, а ще повідомить нам відверто, що не бачив жодного митця, спроможного написати чесний автопортрет. Ні, він не цинічний брехун, все складніше.

 

 Уся його розповідь має сенс тільки за умови, що Оно насправді був впливовим ідеологом-практиком часів війни і визначним художником-пропагандистом. А це твердження якраз сумнівне.

 

Він таки займав відповідальну посаду в Міністерстві внутрішньої політики і доклався до ув’язнення щонайменше одного колеги-інакодумця. Але є два ключові моменти, які впливовість Оно спростовують.

 

Перші докази непрямі, ідуть від нього самого. Будь-яке ім’я з минулих часів, яке спливає в його спогадах, супроводжує ремарка на кшталт «зараз вам це ім’я нічого не скаже, але свого часу то була видатна людина». Кожен персонаж старшого віку буде мати таку «легенду», бо, бач, промайнула слава світу. Нинішнє своє положення Оно мислить, очевидно, в тих самих масштабах. Але й ті, кого він визнає колись впливовими, а нині забутими, є «акторами епізоду», аж ніяк не «зірками». Скажімо, «сам Акіра Суґімура», в будинку якого тепер живе Оно. Він вкладав гроші в переобладнання міського парку, роботу не завершив, помер в злиднях, давно забутий, якщо з самого початку був комусь відомий, сам Оно тільки згадує самого Акіру  і більше ніхто.  

 

Другий доказ уже прямий. У Оно є сусід, доктор Сайто, вони шістнадцять років прожили поруч. Сайто – мегавідомий мистецтвознавець, а ще він – батько чоловіка, з яким воліє поєднатися молодша донька Оно. Оно чітко пам’ятає: ще до війни вони зустрілися з Сайто на вулиці, і той засвідчив, що радий бути сусідом такого знаного митця. Але сам Сайто на домовинах родин щиро дивується, що дізнався про Оно і про те, що він був колись художником, тільки зараз і за таких обставин. Звісно, Сайто може приховувати свою поінформованість, він уже працює на нову владу і не в його інтересах згадувати минулі преференції, але скоріше за все він таки не знає Оно. Не був той ані визначним художником, ані впливовим ідеологом. 

 

Єдиний, хто може засвідчити авторитет-у-минулому Оно – його учень Шінтаро. Він залишається з ним і після війни, але просить ніде і нікому не розказувати, що чоловіки між собою пов’язані. Окрім Оно, цього учня бачить і з ним спілкується тільки власниця старої кнайпи, що колись полюбляли митці. Ця жіночка всю книжку плутає імена і людей, її спогади накладаються на реальність. Біда в тому, що єдиний прихильний більш-менш до Оно учень, який визнає його авторитет митця, може попросту не існувати, а бути черговим витвором уяви старого.

 

Драма Оно, так здається, розігрується виключно в його голові. Від того вона не менш значуща.

 

Головне питання роману – про готовність взяти на себе відповідальність за свої помилки. І це питання матиме різні відповіді, якщо ми припустимо, що Оно винуватий в злоякісній пропаганді і відтак в жертвах, що їх спричинила війна; або приймемо до уваги, що Оно перебільшує свою роль у війні і винний отож в прагненні хворобливо ідентифікуватися з реальними жертвами війни.    

 

Техніка, в якій працював Оно – чисто плакатна: він малював поруч дві контрастні картинки, для переконливої наочності. Є такі дві і в романі. Спочатку нам розкажуть про двох високопосадовців-самогубць. Бізнесмен і музикант під час війни обслуговували інтереси Імперії, після війни вони осягнули, скільки шкоди людям принесли їхні особисті неправильні вибори, і покінчили з собою, щоби не жити в ганьбі. А потім нам покажуть контрастну картинку: двоє старих, які чи то направду працювали на уряд, чи то певні, що були впливовими агентами Імперії, жваво обговорюють проблеми зі здоров’ям і докладають зусиль, щоб пожити якнайдовше. Бо вони уже для себе вирішили: «І чудово розумію, що тепер знайдеться безліч людей, готових засудити таких, як ми з тобою, саме за ті досягнення, якими ми колись так пишалися. Думаю, Оно, саме це тебе і тривожить. Ти, либонь, думаєш, що я хвалитиму тебе за те, що варто було б узагалі забути». 

 

 

Оно –  мораліст. Він одержимий ідеєю сформувати високу моральну інтенцію. Етапи цієї роботи ми бачимо і чуємо її фінал: помилок в минулому було не уникнути, і це виправдовує того, хто помилився. Вперше ми зустрічаємо Оно на Мосту Сумнівів, а полишаємо його на командній позиції на підвищені, осяяного сонцем. Богиня Аматерасу, богиня Сонця якраз, була матір’ю першого і всіх наступних імператорів Японії, тих самих, яких боготворив Оно.

 

Отже, мудрість від страждальця Оно звучить так. Нікого не треба ні в чому переконувати, просто почекайте, коли помруть опоненти і виросте генерація, певна вашої версії реальності. І назвіть це «історична правда».

 

Жодна з подій роману не відбувається в реальному часі, тільки спогади Оно – то недавні, ледь на пару тижнів вглиб, то давніші, більше як тридцятирічної давнини, що чергуються відповідно до примх мимовільного пригадування. Розповідь не стримить, а дрейфує. Найсвіжіший зі спогадах Оно стосується «вчора». Художник Оно бере до рук пензля, він знову після довгої паузи малює, акварелі. Саме так, в книжці про художника, в романі, в саму назву якого винесено слово «художник», Оно стає до праці лише раз і то наприкінці роману, і то не просто перед нами, а якось «вчора». Ясно, що це і є високий момент розказаної історії.

 

Назва твору відсилає до конкретного жанру, практики і стилю в японському живописі, у-кійо-е, що буквально і перекладається як «картина хиткого світу».

 

Тут хиткий світ – це не тільки «юдоль печалі» та «марнота марнот», яку ми в назві почуємо легко, а й найменування кварталів розваг, про які так ніжно буде згадувати Оно і які будуть простором всієї його розповіді, втраченими і примарним простором. Сам Оно в цій техніці, схоже на те, не працює, принаймні про це не говорить, але їй віддавали перевагу його учні і його учитель. Цю конкретну відсилку до жанрового живопису і кварталів розваг, важко вхопити в абстрактній назві роману і в оригіналі, і в перекладі (а інакше б то не була проза Ішіґуро). 

 

Японський письменник Кадзуо Ішіґуро.

 

В романі ж словосполучення «художник хисткого світ» виникає лише один раз. Зате в якому контексті! «Сенсею, моя совість підказує мені, що я не можу назавжди залишитися художником хиткого світу». Учитель – той, хто скеровує життя юнаків, як і той, хто відправляє юнаків на смерть. Моя совість – це те, що говорить навіть тоді, коли ти їй не віриш, її не чуєш, навіть коли бреше, вона все рівно підказує щось правильне. Не можу і назавжди – два поняття, які нічого не значать: «назавжди» колись закінчується і тому «зможеш». І так, він говорить про роботу в певному жанрі, але ідеться про неможливість вхопити і зафіксувати плинну мить, і про те, що навчитися цьому не вийде навіть у найшанованіших учителів. Зрештою, це репліка про свободу волі. 

 

Оно в фіналі повернувся до малювання. Спокутав гріхи? Його сповідь прийняли і відпустили з миром? Кожна частина роману точно датована, у Ішіґуро не буває випадкових елементів. Тут теж є підказка. Жовтень 1948-го, закінчилася війна, починається відновлення країни за планом Маршалла, пацифікація повним ходом. Наступна частина «Художника» припадає на квітень 1949 року, по всій країни тривають якісь демонстрації. Це  неназвані тут вголос антиядерні протести, які пройшли Європою і до яких долучилася Японія з її Хіросімою і Нагасакі. І нарешті червень 1950-го, всі доньки влаштовані, життя налагоджене, Оно починає знову малювати. То почалася війна в Кореї, на Далекий Схід повернувся воєнний конфлікт, позначений ідеологічним протистояння наддержав.

Оно свідомий: в часи воєнних конфліктів люди шукають прихистку в уявленні про власну унікальність і особливість, мистецтво повертається до традиційних форм та ідеологем. Почалася чергова війна – повернулися часи Оно. В «Художнику» нема гепі-енду.

 

 

 

Момент в романі, де аберація пам’яті Оно настільки очевидна, що ми уже не можемо її ігнорувати. У нього є колега, Черепаха: повільно працює, тим затримує артіль художників, звідти і прізвисько. Оно вирішує покинути одного учителя і перейти до іншого, значнішого і вправнішого, та кличе з собою Черепаху. Це добрий і щедрий вчинок, Черепаха пишно дякує, рефреном звучить репліка «ти завжди мене підтримуєш». Коли уже новий учитель проганяє Черепаху, той іде зі школи і звертається до когось, чергуючи прохання повернути його картини і репліку «ти завжди мене підтримував». Він звертається до Оно, але той навіть у спогаді воліє цього не зрозуміти. Через кільканадцять сторінок цю історію відкорегують. Саме Черепаха першим дізнається, що Оно відступив від канону учителя і малює революційні картини, він повідомляє про це учителю, той забирає картини і виганяє Оно зі школи. Це не Черепаха просив повернути йому роботи і чекав на підтримку товариша, а Оно. Який тепер цього не пам’ятає.  

 

Так в «Художнику» і відбувається: Оно охоче сповідається в ганебних вчинках, але неспроможний озвучити насправді травматичні спогади. Зрештою, в каноні У-кійо-е наявна лише пряма перспектива, ніяких інших варіантів не передбачено.

 

В романі є один мотив, не частотний, але дуже нав’язливий. Оно відчуває запах гару (а запахи – найдієвіші тригери, буквально підкоркові). Тільки ближче до фіналу ми зрозуміємо: гаром смерділа його вулиця, коли в останні дні війни від бомби загинула дружина, яка щойно дізналася про смерть сина на війні. «Її цікавило, як будинок — а не його мешканці – пережив війну; почувши про мою дружину і Кенджі, вона лише висловила скупе співчуття». Скупо-контрасне сусідство померлих зі словом «пережити». Саме так, син і дружина Оно є в чи не в перших реченнях роману, і потім вони зникнуть аж до фіналу, щоб повертатися в простір його історії тільки нав’язливим запахом гару.

 

А припустімо, що ця людина переживає не провину, а скорботу? Він почувається винним за смерть дружини і сина, навіть якщо не зробив нічого, що могло призвести до цих смертей. Це не історія дискредитовано митця, не тільки вона, це історія чоловіка, який не зміг захистити свою родину від небезпеки.

 

Родина – направду тема для «Художника» найважливіша, ця тема все визначає. Доньки, зяті, онук – оточення Оно. Він втрачає владу старійшини (це ж Японія!) і бачить, що доньки не шанують батька, як то було раніше. Він шукає тому причин і не розуміє, що причини можуть не в ньому полягати, а просто світ міняється, розхитується, а Оно з тими коливаннями резонує. І він звинувачує у всьому своє темне минуле, свої ідеологічні помилки – і говорить про це. І він звинувачує у всьому свою слабодухість, неспроможність зберегти життя родини – і мовчить про це.

 

В учителя Оно на стіні висіла геніальна картина. Жінка стоїть на колінах, ледь осяяна вогником свічки. Геніальність цієї роботи полягала в тому, що не можна зрозуміти відразу, де має бути художник, який на жінку дивиться. Невже лежати ниць біля її ніг? Де так точка зору, з якої відкривається ця реальність? Кадзуо Ішіґуро, здається так, теж скрутився клубочком біля ніг своїх романних моделей і залишив нам розгадати, з якої точки дивитися на цю історію, щоб правильно її побачити. Ясно хіба що одне: як і та картина на стіні, цей роман – геніальний. 

 

Кадзуо Ішіґуро, автор роману «Художник хиткого світу».

06.08.2020