Українська соціяльно-демократична партія Галичини й Буковини перейшла досить різку еволюцію на протязі двох останніх років. Медвежа гнучкість, з якою цій партії доводилося виминати буруни політичного життя, й сьогодня витискає на ній пятно нездарної пристосованости. Для повноти картини годиться кількома рисами згадати "еволюцію" партії. В листопадових днях 1919 українська соц.-дем. партія нічим не виріжнялася від инших українсько-галицьких партій. До тогож іще була вона слаба, бідна і нужденна. Без орґанізацій, без партійного орґану, без точки опертя — спиралася на Українську Нац. Раду. Після відвороту українських військ зі Львова і закриття орґанів трудової партії, український демократичний табор своїми засобами створив тій партії орґан. Що більше, дав їй спромогу роспоряджуватися денником, якого вона не мала ніколи за весь час свого істнування. В тім самім часі по тім боці боєвої лінії тактика партії змагала до ослаблення внутрішнього фронту. Правда, тодішні тогобічні соціяльні демократи вихвалюються тим, що вони бажали, аби в державі був лад, аби фронт був забезпечений, аби жовнір був ситий і вбутий та одягнений, одначе поза тими побожними бажаннями не зроблено нічого. Що найменше, ми ніколи не чули відомого з француської революції гасла: "Громадяне вітчина в небезпеці!" І в моменті, коли наша тіснійша Батьківщина конала в муках, соц.-дем. верховоди міністрували при боці п. Петлюри.
Тодішній Петлюрівський міністер закордонних справ п. Володимир Темницький, відомий з давна як досить весела фіґура, (при перших виборах на основі загального голосовання до австр. парляменту врочисто взивав в ґазетах свого контр-кандидата, щоби не осмішував себе і зрікся кандидатури, вислід відомий: Петрицький одержав коло 20 тисяч голосів, а Темн. ледви переступив 300) — як ялося закордонному міністрови, урядував переважно за кордоном. Міністр праці Безпалко працював як на дворно-вічевий поет Головного Отамана. Нафтовий комісар Вітик збільшував фінанси партії і людський матеріял такими марксістами, як Калинович Іван, а опісля будував українську державу славетною "Боротьбою" в Камянці. Знову ідеольоґ партії Микола Ганкевич, вірний свойому середовищу, вдоволявся відомими ґльоріфікаціями у "Впереді". Партійний орґан довгий час становив властиво орґан загально-національний в Галичині. Завернув він з того шляху аж після камянецької катастрофи, коли став півофіціяльним орґаном уряду Петлюри, а тіснійше кажучи п. А. Лівицького. І тоді ми були свідками дивних метаморфоз, які навіть не снилися Овідієви. З одного боку теоретично писалося, що партія стоїть на становищі зєдинення українських земель в одну суверенну, незалежну, демократичну українську республику, а з другого боку мовчки попирано деклярацію п. А. Лівицького з 2. грудня 1919, якою роздирано українські землі і запроторювано їх в неволю. Годиться теж пригадати, що в тім періоді політичного дозрівання "Впереду" найважнійшою особою в партії був всетаки п. А. Лівицький. Друкувалися спеціяльні телєґрами про його кождочасний виїзд і приїзд у Варшаву, Львів, Камянець. Згадуємо не тільку тому, що тепер "Вперед" вже забув про істнування п. А. Лівицького. Одночасно годиться зазначити, що деклярацію з 2. грудня 1919 зложено, а тзв. польсько-українську умову з 22. квітня 1920 доведено до кінця з рамени і з припоручення соц.-демократичного кабінету Мазепи-Лівицького.
В резолюції б. Петлюрівського міністра п. В. Темницького говориться, що відбута в днях 3. і 4. липня ц. р. "конференція відкидає всі ті політичні кроки українського дрібноміщанства, що суперечать ідеї суверенности українського народу, а також і всі ті умови уряду Петлюри, що суперечать ідеї зєдинення всіх заселених Українцями областей..." О стільки резолюція має на думці в першій своїй частині федерацію з Росією, то наше становище в тій справі загально відоме із багатьох передовиць. Та одночасно не можемо здержатися від замітки про умови уряду Петлюри. Хтож становив той уряд, що підписав ці умови? Чи не Мазепа, Лівицький, Шадлун, а по части й Романченко, — самі соц. демократи, члени Ц.К. надніпрянської У.С.Д.Р.П. з додатком п. Безпалка, члена У.С.Д.П. Галичини й Буковини?
Це був другий період еволюції партії, коли вона виступила навіть з Нац. Ради, щоби улекшити п. А. Лівицькому довершення польсько-української умови. В партійній діялектиці називалося це соціялістичним фронтом. Тільки подумати! Соціялістичний фронт з польськими землевласниками і буржуазією! В цім періоді соц. дем. партія була зразком опортунізму гіршого покрою, бо безплідного.
Після розпочаття офензиви з боку Сов. Росії партія нагло змінюється. Мазепа і Безпалко на границі, установленій їх попереднім кабінетом польсько-українською умовою, виходять з кабінету, втікають як щурі з розбитого корабля, лишаючи на поталу лихій долі свого товариша п. А. Лівицького. А при тім з цілою немаскованою відвагою признають, що виставлені їх партією, воплоченою в попереднім кабінеті, політичні векслі — це не їх справа. Для більшого задокументовання своєї правовірности відкидається кооперацію з несоціялістичними і соціял-опортуністичними партіями. І хто це робить? Партія зразкового опортунізму? Та найцікавійше, що партія тепер ясно виставила свою остаточну мету: "побудування незалежної, зєдиненої, суверенної, української соціялістичної републики України". Мабуть перший раз на протязі двох останніх років виявляє ця партія змагання до соціялістичної республики. Цікаво булоб знати, як саме уявляє собі партія соціялістичну республику? Чи має вона бути схожа на Українську Нар. Республику останнього періоду Центральної Ради, чи може має це бути республика з часів "Трудового Конґресу", чи може вкінці партія приймає радянську систему із застереженням повної суверенности? І резолюція своїм тоном і змістом виказувала би, що до таких заключень дійшла партія після довгих вагань, спроб і досвідів, колиб цьому не перечила друга резолюція в справі Інтернаціоналу. Партія різко відмежовується від III. (комуністичного) Інтернаціоналу в Москві, "бо в даному моменті він не є виразником і представником всього соціялістичного пролєтаріяту". Така арґументація має в собі велику дозу наївности. Одночасно партія обіцяє "всіми силами стреміти до збудування Інтернаціоналу, в якому зєдинився би революційний пролєтаріят цілого світа".
У вступній статті "По нашій конференції" (ч. 157 "Впереду") пишеться, що "серед ріжних орієнтацій, вагань та колибань наших міщанських партій то в одну, то в другу сторону, серед вишукування та біганини за покровителями та помічниками, український соціялістичний пролєтаріят клясовим своїм інстинктом зрозумів та дійшов до цего, що одиноким можливим для нього шляхом це "згуртування в одну і одноцільну боєву лаву до рішаючої боротьби проти пережитого капіталістичного ладу". Самохвальба сорочки не дасть. В попередніх стрічках виказали ми ті хитання, вагання і колибання якраз соц. дем. партії. І тепер бачимо, що ця партія не закінчила іще шляху своїх колибань, бо довівши до стану розпаду українську державу, відчахнулася від несоціялістичних і соціялопортуністичних партій, а непристала (як звучить резолюція про Інтернаціонал) до тої соціялістичної партії, що є єдиною під теперішню пору репрезентанткою міжнароднього революційного соціялізму. Таким чином партія стоїть на розпутті. Ми ще будемо свідками дальшої еволюції.
Громадська думка
12.07.1920