ПЛЕМІННЕ ЧИ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНЕ?
У бібліотеці Українського вільного університету в Мюнхені ми з греко-католицьким священником Віктором Головачем вели невимушену бесіду про польсько-українське, латино-візантійське та унійно-православне минуле. Це був 2012 рік – вже після волинських урочистостей 2003 року, але ще перед 2013 роком, коли температура суперечок, в тому числі й медійних, значно зросла. Проте вже тоді ми відчували певну фрустрацію. На той час вже вийшло багато історичних публікацій, які ми спільно вважали ретельними, але в суспільному вимірі вони не викликали жодного поліпшення атмосфери навколо польсько-українського діалогу. Цікаво, що ані я яко історик, ані він яко священник не наполягали на тому, щоби саме історики чи священники будь-якої Церкви відігравали основну роль у формуванні майбутнього обох народів. Розмовляючи про творчість Юрія/Єжи Новосільського і будучи після недавньої прем'єри вистави "Апорія'43/Декалог: локальна світова війна", ми спільно дійшли висновку, що перший етап – тобто розуміння – нам може дати мистецтво. Моя розмова з о. Віктором була хіба проявом якогось пересичення минулим та підсвідомим бажанням звільнитися від нього і/або також неусвідомленою потребою позитивної історії, що вказує на позитив і спрямована у майбутнє [1]. Воно ж бо, як писав Карл Ясперс, "невизначене і становить безмежну сферу можливостей".
Спробую яко історик відповісти на питання: якого минулого потребує наше майбутнє? Оскільки при оказії кожної річниці (наприклад, Волині (1943), акції "Вісла" (1947)) ми весь час борюкаємося з тими ж самими проблемами, а саме: генезою конфлікту (хто почав?), масштабом завданих втрат [2] і відкиданням пам'яті "супротивника" ("вибачимо, якщо ви осудите своїх злочинців"), – то, може, пора зрозуміти, що поставлено нерозв'язні питання або що ми, розповідаючи про минуле, стосуємо невідповідну мову.
Транснаціональна історія, або Яке минуле потрібне історикам
Під час XX з'їзду польських істориків у Любліні у вересні 2019 року відбулися дебати під назвою "Яка історія потрібна полякам?" У ній взяли участь професори Роберт Траба (ведучий), Анджей Новак, Войцех Врожек та Рафал Внук. З довгої дискусії випливало, що важко визначити, чи поляки дійсно потребують історії (а може, тільки пам'яті?), ким є поляки, які методи застосувати, щоб це перевірити, в якому культуральному контексті ми про це питаємо (криза ідентичності? суперечка про історію в Європі? загроза?); а якщо вже потребують, то чи різноманітної історії (поліфонічної, "Вестерплатте і Єдвабне") – не спрощеної, а такої, що вказує у відповідних пропорціях на героїзм, мартирологію та темні сторінки наших предків. Лунали також голоси із залу, що легше вказати, чого поляки – в тому числі історики – яко суспільство не потребують (наприклад, політичного тиску чи того ж нав'язування якоїсь візії історії).
"Транснаціональна історія виявляє залежності й будує порівняння у просторі" або жорсткіше (теж за Девідом Армітаже): "заперечує національним рамкам право на існування". Тож чи про конфлікти в історії народів ми повинні писати транснаціонально? Наскільки такий підхід є складним, говорить у своїй книжці "Бещадський трикутник" Ярослав Сирник. Бо ж пише він у ній не про "поляків і українців" – а про людей, не про "ліквідацію" чи "екзекуцію" – а про вбивство, про злочин. Можливо, той своєрідний шок, який супроводжує відкриття витісненої істини, пов'язаний з "вихованням у націоналістичній пропаганді" (Богдан Гук).
Останній шкіц, присвячений транснаціональній історії, вийшов з-під пера Кшиштофа Бжехчина. Він вказав насамперед на відмінності в порівняльній та транснаціональній історії ("Транснаціональна історія постулює виникнення явищ і соціальних процесів, що протікають незалежно від існування держав і національних суспільств і не підлягають чинникам/закономірностям, окресленим на рівні національних держав, але які впливають на перебіг історичних подій у різних національних суспільствах") і на пастки, на які наражається історик, коли некритично підходить до проблеми транснаціональності в історії ("В різних політичних системах – наприклад, у західній демократії і при комуністичному тоталітаризмі – навіть одні й ті ж самі соціальні явища можуть виконувати різні соціальні функції, протікати за різними механізмами і мати різне значення для діяльності людей у минулому" – наприклад, секуляризація).
Як трудно навіть самим історикам вийти за межі матриці національного мислення, чудово видно на прикладі рефератів, виголошених на V Польсько-українському форумі істориків, що відбувся в Черкасах у жовтні 2017 року. Багато прелеґентів часто оперували формулюваннями (несвідомо, очевидно, і мало кого це разило) "польські історики стверджують", "українські історики пишуть". З цього випливає, що український історик (тобто найчастіше з України) "мусить" писати "по-українськи", "як українець", а польський (щонайкраще з Польщі) – "по-польськи", "як поляк". Але ж не мусить. З цим багато років боровся американський історик Тімоті Снайдер (методологічний аналіз його транснаціональної історії представив Ян Поморський). Пишучи про конфлікт II Світової війни у "Кривавих землях", він зауважив, що національний підхід у нас буквально зафіксовано (зокрема, завдяки Гітлеру і Сталіну). Як же тоді писати про відносини між представниками двох народів у транснаціональній перспективі? Чи можливо таке взагалі?
Транснаціонально про злочини в Сагрині
Я не збираюся тут же аналізувати або, тим більше, критикувати роботи своїх колег з фаху, бо мистецтво й ерудиція деяких з них викликає у мене належну повагу, але, звертаючись до власних досліджень, хотів би відповісти на питання: як писати про польсько-українське минуле? Або: як вже не писати? Кілька місяців тому у виданні „Kultura Enter” вийшла моя стаття "Сагринь '44: в пастці героїчного наративу". З неприхованим задоволенням я сприйняв її переклад українською мовою і реакцію, яку вона викликала. Я розраховував, що витикаючи хиби у представленні злочину, яких багато знайдемо в істориків, політиків чи суспільних діячів з обох сторін кордону (в Польщі це переважно героїзація, в Україні – віктимізація, а в обох випадках, з окремими виїмками, – закритість на голос іншої сторони), отримаю низку несхвальних коментарів, автори яких ще глибше окопаються на своїх позиціях. Тимчасом я отримав вдячність, при цьому як від істориків, публіцистів, так і від представника комбатантських середовищ (Армія Крайова), ендека, поета і так званих звичайних людей. Був серед них і коментар Богдана Гука, який звернув увагу на мову, яку я стосую, описуючи обидві спільноти в Сагрині, – польську й українську. Він вважає, що треба позбутися затертих, безглуздо повторюваних формулювань, що свідчать про прийняття етнічної перспективи (у даному випадку нею оперували вбивці в Сагрині!), – на кшталт "село, де домінували православні". Я намагався ввести у своїй статті нові категорії, яких досі в наративах про Сагринь не було, – наприклад, страждання, відповідальність, вина, кара чи сумління, бо ж у нас є для цього підстави (джерела), що доповнять дотеперішню картину подій; але виявилося, що моя стаття залишалася далеко від того, що постулює транснаціональна історія, хоч мене супроводжувало відчуття, що джерельний матеріал певною мірою нав'язує прийняття транснаціональної перспективи. Вже цитований Давид Армітаж писав, що "транснаціональна історія є спротивом до погляду на минуле з перспективи національно детермінованих спостерігачів". При вивченні документів привертали увагу різні моральні постави одного народу стосовно другого (ворожого) – визначений вчинок не раз призводив до порятунку або смерті людини.
Прецизійніше вивчення й аналіз окремих рішень і постав ("український поліціянт" з Сагрині, за походженням поляк, вбиває місцевих поляків яко українець; мешканці Сагрині, українці, частують поляка і переховують його за день до вбивства; польські жінки переховують під підлогою своїх українських колежанок; партизани поза очі своїх командирів звільняють ще не замордованих жертв) та їхня класифікація з огляду на наслідки не дозволяли простий їхній поділ – тобто на "польський", "український" або "німецький". Неоднозначність ролей, до яких ми звикли у випадку Сагрині (у польській історіографії поляк – це герой, захисник, а українець – це ворог; в українській же поляк є вбивцею, а українець – жертвою), мені здавалася тут особливо очевидною.
Про племінний погляд на минуле
Був би я наївним, якби манив себе думкою, що потреба транснаціональної польсько-української історії в Польщі є всезагальною. Може є так, що об'єктивна історія як один із способів мислення про минуле не потрібна ані полякам, ані українцям. Якоїсь візії минулого, якогось наративу про нього – очевидно, що вони потребують. Про це чудово знають можновладці. Формування визначеної історичної політики – чи, краще, політики щодо пам'яті – полягає у вибірковості та передусім племінності. На це неодноразово звертав увагу Марцін Куля. За ним і я вважаю племінний підхід вульгаризованим етноцентричним.
Що для нього характерне? Гжегож Мотика зауважив, що це насамперед крайній полоноцентризм і часто ревізіонізм, а також нехтування європейським контекстом, у якому коїлися злочини проти польського цивільного населення під час II Світової війни. А ще вибірковість (селективність) – особливо, коли йдеться про історію II Речі Посполитої, ігнорування її багатонаціонального характеру, героїзм і мартирологія, приписувані тільки полякам. Нема потреби додавати, що така "польська" пам'ять входить у конфлікт з пам'яттю "українською". Племінність відкидає також самокритичний патріотизм (про це писав свого часу Басіль Керський). На ній найпростіше побудувати (в національно монолітній державі) колективну пам'ять – тобто колективну свідомість певних, визнаних важливими, моментів з минулого нації. Така колективна свідомість ґрунтується на нарцистичному самонавіюванні власної винятковості – а прецінь у самій Центральній і Східній Європі, як пише Роберт Траба, можна знайти багато таких конфліктів, чимало і подібної пам'яті про них (наприклад, словацько-угорський, польсько-німецький, білорусько-литовський, чесько-німецький, сербсько-хорватський), прикладів не бракне і в Західній Європі, і в цілому світі. Мацей Яновський писав, що історія Польщі не є винятковою – як, зрештою, й історія будь-якої іншої країни – з погляду як героїзму, так і глупоти. Не є також племінна історія і поліфонічною, тобто не враховує дискурсів меншин. У племінній візії історії націй замкнуті, не перетинаються й уникають взаємних порівнянь/компаратистики. Національна історія в племінній версії демонструє певний спрощений канон подій, осіб. Отже, значною мірою це контрфактичний підхід, тобто фальшивий, що показує події не такими, як вони були (тобто оминаючи всю їхню складність), – а такими, якими ми хочемо їх бачити. Це все, особливо доціновування себе героїчними вчинками предків, як зауважив М. Куля, свідчить про фрустрацію, відчуття загрози і комплекси. Крім того, держава та її інститути оцінюють і сакралізують (а також ритуалізують, наприклад, роковини) минуле нації (тобто вибрані події або постаті) й акцентують "несправедливо забуті страждання" (Р. Траба).
Етноцентрично (племінно?) про злочин в Сагрині
У 2017 році в грубешівській інтернет-газеті LubieHrubie.pl було опубліковано перекладені польською мовою реляції вцілілих в Сагрині українців, що викликало антиукраїнські расистські коментарі в інтернеті. Президент Замойського округу Всесвітньої спілки солдатів Армії Крайової, депутат від PiS Славомір Завісляк організував у грубешівському Будинку культури разом з Грубешівським реґіональним товариством зустріч, в якій взяло участь кілька сотень людей. Учасники підписали "Декларацію" на захист доброго імені солдатів Армії Крайової і Батальйонів Хлопських, заперечили правдивість реляцій і повторили ряд викривлень, пропагованих в дусі етноцентричного героїчного наративу про злочин Сагрині.
Прикладів конфлікту племінного і громадянського бачення можна навести значно більше. Одного минулого про Сагринь потребує поляк польської національності, колись люблінський воєвода, а нині депутат, юрист Пшемислав Чарнек – іншого ж поляк української національності, президент Українського товариства, історик Григорій Купріянович. Наскільки важливою є ця сфера і як далеко може привести суперечка про минуле і про пам'ять, свідчать дві справи, порушені за позовом Чарнека прокурором проти Григорія Купріяновича за його виголошені в липні 2018 року слова про злочин у Сагрині.
Ці приклади ясно свідчать, що частина поляків потребує племінної версії минулого. Племінна історія, тобто примітизована картина минулого, тішиться популярністю в певних середовищах. Тому вибудована на ній політика стосовно пам'яті є "віддзеркаленням певної кон'юнктури" (Р. Траба). Це – цитуючи Рафала Внука – "припасовування історії до потреб сьогодення". На жаль, такий підхід переноситься і на деякі історичні публікації.
Видавалобися, що у Польщі нема місця для етапу етноцентричного підходу до минулого (в тому числі і в історичній науці) та для зловживання (інструменталізація, політизація) історією. Бо ж це характерно (зокрема, вказувати переважно на спадкоємство, але також і на велич та самодостатність), на що звернув увагу Леонід Зашкільняк, для більшості так званих неісторичних народів, котрі пережили державне підпорядкування СРСР (наприклад, українці). Ця деколонізація "доцінювала, – як констатував П'єр Нора в розмові з Яцеком Жаковським, – етнічну ідентичність суспільств колишніх колоній". Зловживання історією, що відзначив Ґеорґ Іґґерс, характерне не тільки для авторитарних режимів, але також і для демократичних суспільств. Бо ж протягом кількох років ми маємо справу з етноцентричним дискурсом влади ("інші нас кривдили, ми ж були героїчними"), базованим більше на пам'яті, ніж на історії. Перфектною ілюстрацією цього була суперечка про вигляд головної виставки Музею Другої світової війни в Ґданську. Використання історії в позапізнавальних цілях перейшло межу добрих і прийнятих в нашій цивілізації практик – хоч би таких, як віддати шану жертвам, доглядаючи за воєнними могилами.
Як не писати племінно?
Думаю, що при збереженні традиційної ретельності історичного мистецтва, на що не раз звертала увагу Єва Доманська, на польсько-українське минуле варто глянути нешаблонно – хоча б, власне, транснаціонально: рівно як в питанні суб'єкта чи об'єкта досліджень, тобто народу (про що пише Я. Сирник), так і в питанні мови описування – якщо, звичайно, це можливо. Очевидно, що не варто – попри те, племінність задовольняє в людині природну потребу приналежності – застосовувати племінний підхід. Вчинки члена ворожого племені, особливо морально погані, запам'ятовуються як морально погані вчинки представника цього племені, а не людини. Це потім буде вписане в поколіннєвий переказ і культуральну, тобто колективну, пам'ять – і в цей племінний чи "національний бубон" бити потім найлегше.
Нащо нам транснаціональність?
Тим часом в сучасній Європі, як вказує Роберт Траба, задля поборювання національного егоїзму потрібним є діалог як з опертям на наше ставлення до минулого (наприклад, через "вихід з кола власної трагедії"), а особливо до власної національної пам'яті, так і емпатії до "іншого". На такого плану ексцентризм, тобто оскаржити себе і виправдати іншого, звернув увагу Марек Чижевський з нагоди дискусії про злочин у Єдвабному. Цей історик каже, що усвідомлення "чужої" культурної спадщини (визнаної своєю, власною) або вписування у власну пам'ять так званих незручних тем сприяє культурній і ментальній інтеграції. Бо ж – як зауважив Мацей Яновський – чи "пов'язем спільноти [...] конче мусить бути пам'ять героїчних вчинків"? Найбільш доцільним тут видається критичний патріотизм (так, я вважаю, що історик може бути патріотом), про який писали і Марцін Куля, і Рафал Стобецький, – тобто такий, що трактує націю не етнічно, а як політичну, громадянську спільноту і поважає інших. Ян Поморський, своєю чергою, додає, що транснаціональна історія є нині "природньою стратегією захисту світу цінностей". Гостре бачення проблем, в тім числі помилок предків, має запобігти повторенню зла.
______________
[1] Про що не раз говорила, посилаючись на Гайдена Вайта, Ева Доманська.
[2] Роберт Траба називає це "бухгалтерією жертв", Тімоті Снайдер – "суперництвом на полі мучеництва".
Маріуш Сава – історик, у колі його зацікавлень є історія Холмщини XIX–XX століть; публікувався, зокрема, в "Tygodniku Powszechnym", "Україна Moderna", "Українському Альманаху". В 2016 р. видав книгу "Український емігрант. Діяльність і думка Івана Кедрина-Рудницького (1896–1995)".
Бібліографія.
Armitage D., Transtemporalne i transnarodowe horyzonty historii, “Historyka. Studia Metodologiczne”, t. 16, 2016.
Bliska historia. O badaniach historii lokalnej i regionalnej, red. P. Wiszewski, Warszawa 2018.
Brzechczyn K., Wstęp. Transnarodowa perspektywa w badaniu komunizmu, w: Nowe perspektywy badawcze w transnarodowej historii komunizmu w Europie Środkowo-Wschodniej, red. K. Brzechczyn, Poznań-Warszawa 2019.
Domańska E., Historia egzystencjalna. Krytyczne studium narratywizmu i humanistyki zaangażowanej, Warszawa 2012.
Domańska E., Kierunki rozwoju strategii badawczych w historii najnowszej, w: Klio na wolności. Historiografia dziejów najnowszych po 1989 roku, pod red. M. Kruszyński, S. Łukasiewicz, M. Mazur, S. Poleszak, P. Witek, Lublin 2016.
Domańska E., Wiedza o przeszłości – perspektywy na przyszłość, „Kwartalnik Historyczny”, R. CXX, 2013, 2.
Grzywacz M., Jak o historii pisać, by ludzie to czytali, w: Historia w przestrzeni publicznej, red. J. Wojdon, Warszawa 2018.
Historia – dziś. Teoretyczne problemy wiedzy o przeszłości, red. E. Domańska, R. Stobiecki, T. Wiślicz, Kraków 2014.
Historia Polski od-nowa. Nowe narracje historii i muzealne reprezentacje przeszłości, red. R. Kostro, K. Wóycicki, M. Wysocki, Warszawa 2014.
Historycy i politycy. Polityka pamięci w III RP, red. P. Skibiński, T. Wiścicki, M. Wysocki, Warszawa 2011.
Huk B., Między walką a porozumieniem, w: UPA i WiN w walce z totalitaryzmem 1945–1947. Dokumenty. Wspomnienia, red. B. Huk, Przemyśl 2018.
Kula M., Naród, historia i… dużo kłopotów, Kraków 2011.
Kula M., O co chodzi w historii?, Warszawa 2008.
Motyka G., Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci, Gdańsk 2013.
Pamięć i polityka historyczna. Doświadczenia Polski i jej sąsiadów, red. S. M. Nowinowski, J. Pomorski, R. Stobiecki, Łódź 2008.
Pamięć i zapomnienie, „Polska Sztuka Ludowa Konteksty” nr 3-4, 2003.
Pamięć, etyka i historia. Anglo-amerykańska teoria historiografii lat dziewięćdziesiątych (Antologia przekładów), red. E. Domańska, Poznań 2002.
Pomorski J. Polityzacja/mitologizacja historii, czyli w czym neuronauka (i metodologia) może pomóc badaczowi historii najnowszej?
Przestrzenie pamięci. Świat wartości w przekazie kulturowym, red. A. Barska, K. Biskupska, I. Sobieraj, Opole 2016.
Radomski A., Historiografia a kultura współczesna, Lublin 2006.
Skłokin W., Spory o rolę historii w sferze publicznej na współczesnej Ukrainie, „Kultura i Społeczeństwo”, t. LIX, nr 2, 2015.
Snyder T., Skrwawione ziemie. Europa między Hitlerem a Stalinem, Warszawa 2015.
Stryjek T., Ukraina przed końcem Historii. Szkice o polityce państw wobec pamięci, Warszawa 2014.
Syrnyk J., Historia incognita. O pożytkach z (auto)rekonceptualizacji powojennych dziejów Ukraińców w Polsce, mps.
Syrnyk J., Trójkąt bieszczadzki. Tysiąc dni i tysiąc nocy anarchii w powiecie leskim (1944–1947), Rzeszów 2018.
Traba R., Polityka wobec historii: kontrowersje i perspektywy, „Teksty Drugie”, nr 1/2 (121–122), 2010.
Traba R., Przeszłość w teraźniejszości. Polskie spory o historię na początku XXI wieku, Poznań 2009.
Wnuk R., Wojna o wojnę. Spór o wystawę główną Muzeum II Wojny Światowej, „Res Historica” nr 46, 2018.
Współczesne oblicza przeszłości, red. A. Marciniak, D. Minta-Tworzowska, M. Pawleta, Poznań 2011.
Mariusz Sawa
HISTORIA. Jakiej polsko-ukraińskiej przeszłości potrzebujemy
Kultura Enter
2020/02 nr 93
Переклад О.Д.