Ніж в серце.

В серце нашого народу встромлено ніж. Кривавиться воно варшавським "договором", який 22. ц. м. в імени уряду гол. отамана Петлюри підписав п. А. Лівицький. Повторилася історія з 2. грудня 1919. Як тоді, так і тепер польська дипльоматія потребувала якогось документу, щоби перед світом виказатися, що Польща не йде на схід непрошена, що вона не займає чужих земель, тільки самі Українці зрікаються в її користь своїх прав до західної України.

Коли читаємо нашу історію, коли перекидуємо сторінки нашої слави і пониження, нашої величі і упадку, то перед нашими очима пересувається ряд героїв, великих спіжевих мужів, як Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл, Роман Великий, Богдан Хмельницький, Іван Богун, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, що цілим великим поколінням присвічують, як вогненні стовпи в поході нашого народу до обіцяної землі волі і слави. Та поруч тих бачимо й імена, від яких мусимо відвертатися. Жадоба панування, особиста користь, якась злочинна впертість гнала напр. Ярополка Окаянного, Івана Бруховецького або Павла Тетерю в чужі обійми, під "протекцію" ворогів українського народу. Не о добро власного народу йшло таким князям і гетьманам, тільки о можність панувати. Всі жертви на рахунок народу були для них нічим, коли йшло о їх амбіцію.

Так було колись. Та коли по довгих літах неволі Україна знову станула на шлях, щоби "заясніти у народів вольних колі", вдавалося, що Бруховецьких і Тетерів вже більше не буде. Здавалося, що серед нашого громадянства не найдуться людці, котрі для догодження своїм амбіціям будуть розпоряджатися добром цілого народу, як своїм власним. Та, на жаль і ганьбу, такі людці знайшлися. Видала їх зі свого лона соціяльно-демократична партія. Ся партія, котра має дуже принадну вивіску, виглядає як передвоєнний шинок. На входових дверях ловлять очі самі привабливі написи, а в середині йде пяна, невідповідальна гульня і залицяння на всі боки, щоб тільки добре бавитися, щоб мати за що добре зїсти і випити, а за те все най платить український нарід. Ця партія в своїй програмі просто солодощі подає всім і вся, а її вчинки — цеж ніщо инше, як та гульня, про котру вже згадано. Соціяльні демократи загарбали в свої руки уряд У.Н.Р., своєю нездарністю занапастили армію, своїм хитанням між большевиками і антантою вели — не політику — тільки якусь дітвацьку забаву, вони довели до розвалу українську державу, що вже істнувала, вони в Галичину вносили розкладові кличі, вони вкінці по катастрофі подалися в Польщу і потягнули за собою Петлюру, людину, на якого чолі могла засяти промінна зоря найбільшого героя Нової України. Вони розпочали в Букарешті і у Варшаві торги з тими, що навіть не признавали імени України. Не питаючись нікого, проти волі галицьких членів дипльоматичної місії — зложили дня грудня 1919 р. відому, ганебну деклярацію, вирікаючись Галичини, західної Волині, Холмщини, Полісся, — підписали варшавський договір, який бє по лиці цілий нарід. Ми можемо впасти в нерівній боротьбі, може нас придавити чобіт насильника, одначе ніхто не сміє з наших уст почути, що ми зрікаємося прадіднього добра. Соціяльні демократи, нехтуючи волю широких народніх мас, поступають, як короновані і самодержці царі, але не як демократи, що опираються на широких підвалинах народу. Сьогодня, коли всюди гомонять кличі проти тайної дипльоматії, проти укритих коншахтів, одинокі українські соціяльні демократи ослонюють свої договори незглибимими тайнами, держать їх під сімома печатями.

Від кількох місяців резидує у Варшаві полтавський дідич п. А. Лівицький, як представник уряду У.Н.Р.; галицькі соціяльні демократи вислали у Варшаву свого амбасадора п. Миколу Ганкевича. Оба вони в тайних переговорах добилися останнього договору. За визнання незалежности України з боку Польщі, отже лишень за кілька слів, що будуть оголошені в ґазеті, Україна відступає Польщі українські землі такого самого простору як етноґрафічна Польща, тільки десять разів багатші, дає ріжні концесії господарського характеру, одним словом віддається під польську протекцію.

Щож ми на те? Ми в неволі. Не маємо змоги належито запротестувати проти поганого торговання нашою землею. Та ми такого "договору" не приймаємося. Лишень такий договір з Польщею підпише. Недодержить український нарід, який буде заключений від народу до народу, на основі самоозначення народів, на підставі свобідної, ніким невязаної волі. Ми самі хочемо без опіки coціяльно-демократичних ватажків заявитися, з ким хочемо жити, в якій звязи, як маємо уладити своє життя. Всі инші договори — це кпини з народнього права, і тому вони вилами на воді писані.

Український Нарід вже нераз і в своїх ухвалах і кровю своїх найкращих синів засвідчив, що його змаганням, волею і бажанням є жити в одній вільній українській державі. Останнім разом дня 1. квітня ц. р. Львівська Делєґація Української Національної Ради в імени українського народу Галицької Землі ще раз виразно перед цілим світом зазначила, "що всякі деклярації і умови, які відносились би до Східної Галичини і уладження правно-державного становища народів Сходу Европи в дорозі міжнародні умов, тільки тоді будуть обовязувати український нарід Східної Галичини, коли в переговорах возьмуть участь і дадуть свою згоду представники Української Національної Ради Західної Области У.Н.Р., а евентуальні тим способом довершені умови будуть нею приняті".

Те наше становище сьогодня двічі незмінне. І не лишень ми, Галичане, але й цілий український нарід з погордою відкине варшавський "договір", заключений соціяльними демократами проти волі народу, проти основ вимог теперішного часу.

Нам впхано ніж в серце і завдано глибоку рану. Та в непохитній вірі в слушність наших прав, в святість нашої справи, — ми вилічимося з цеї рани. Невмірущою є душа українського народу. На протязі цілої історії перебули ми страшні річи, видержимо й цей удар в скервавлене серце, перебудемо й цю "конституцію", коли перебули панщину.

Та при тім мусимо ясно усвідомити собі, хто торгує нашою власністю, хто віддає нас у найми.

Громадська думка