Тяжке положення.

Українське громадянство, розбите і прибите, здевастоване матеріяльно, понурене в сутінь сумнівів, переносячи тяжкі дні, постійно виострює слух, щоби почути якусь добру вість, котра була би бальсамом на рани сучасної хвилі. За тією доброю вістю звертається громадянство до своїх провідних мужів. Та вони, з природи річи, не мають змоги в теперішнім часі через політичні орґанізації комунікуватися із своїми політичними однодумцями. Єдиним засобом громадської спільности і порозуміння, що попри всі обмеження, сповнює свій важкий обовязок у відношенню до громадянства, є преса. І хоч як вона обскубана і нечисленна, без трівких матеріяльних основ, в круговороті вічно змінчивих подій і супротивних настроєвих струй — то все таки навіть серед виру і клекоту сповнює свою відповідальну задачу. І до тієї преси звертає суспільність засумовані очі, вижидаючи від неї слів потіхи, підбадьорюючих вістей, котрі говорилиб про те, що небавом минеться лихоліття і настануть кращі дні.

На такім тлі можна уявити собі становище публіциста, сина закованого в кайдани народу, члена тієїж битої сумнівами і підгризаної зневірою суспільности. І хоч нераз вимоги хвилі вимагають від нього без обиняків представити положення в його дійснім світлі, він мимо того не рідко задля моральної піддержки для десяток і соток тисяч вже й так зневірених одиниць — намагається більш мягко оцінювати факти й події та робити з них відповідні висновки.

Бувають одначе хвилини й періоди в політичнім життю націй, коли закривати дійсний стан річей не ялося. Хто робив би противно, поступав би легкодушно, як не злочинно. До поправи незавидної долі нашого народу не можемо йти черві самообман, рожеве освітлення чорної сучасности й підмальовування противних нам фактів і актів.

Такою вельми важкою добою в життю цілої нації взагалі, а в життю західної її частини зокрема є теперішня хвиля. Можемо сміло сказати, що від революції (весни 1917) не переживала подібно важких моментів, ціла нація не переходила через розпалене до червоности горнило крівавих і болючих іспитів.

Представмо собі те положення таким, яким воно є! Отже: всі сподівання на зміну політичної ситуації до тепер не сповнилися. Надії на поправу нашої гіркої долі виявилися пустими й обманчивими. Ані Найвища Рада Мира в Парижі, ані жадна із великих держав не поставила на порядок негайної розвязки українську справу. Коли ще рік тому всетаки було заінтересовання Україною на широкій світовій арені, то сього дня те заінтересовання значно ослабло, а що найменше не має признак живої актуальности. Побідна антанта фактично перестала істнувати як реальна сила, а кожда із союзних держав або намагається утвердити своє панування на здобутих областях (політично чи економічно), або орґанізується до боротьби із завтрішньою могутністю. Всі гомінкі кличі, якими так легкодушно розкидувано в часі збройних змагань, сьогодня втратили вістря актуальности. Зрештою вони й так були призначені на експорт. Таким чином на міжнародній арені мусимо покищо стояти осторонь подій, які діються й можуть діятися мимо наших бажань або навіть проти нашої волі.

Внутрішня ситуація на українській етноґрафічній території — гідна пожалування. Два найважнійші фактори доцільної політичної акції — армія й фінанси — розбиті. Наших бажань, змагань і слушних прав не можемо підперти єдино тепер переконуючою арґументацією — армією. Військові сили ґен. Павленка і от. Тютюника в силі 13 тисяч крісів стоять в Уманщині і частинно на Лівобережю у важкій боротьбі з большевицькими наїздниками. Галицька армія в херсонських степах, теж в рівній Павленкови силі, не може виповнити довшого фронту, поминаючи недостачу муніції. — Фінанси розторощені легкодушною господаркою. Грубі міліони, розкинуті по всім усюдам, довели до того, що навіть супроти незвичайно слабкої польської марки карбованець зійшов до рівня... нулі.

Під чисто політичним оглядом можемо сміло сказати, що всі наївні рахуби на якенебудь примирення з "радянською формою влади" завели. Те, що ми вже давнійше говорили в цілім ряді статей про непримиримість большевиків з демократією і навіть демократичним світоглядом, є доконаним фактом. Останні події на Україні під большевицькою окупацією санкціонували наші погляди. Комуністична партія України (чисто poсійська!) не вносить поруч себе нікого, а головно Українців, хочби вони стояли й на радянській плятформі. "Боротьбісти", ліва фракція соц. революціонерів, приняли вправді радянську форму влади, але намагалися надати їй український зміст. З тим не могли погодитися російські большевики, так само — як з українством не міг ніколи погодитися царат.

Довший час приходило до сутичок, та скоро "боротьбісти" здобули більшість в совітах, російські большевики не приняли їх до III-ого інтернаціоналу, оголосили їх націоналістами і проклямували проти них червоний хрестоносний похід. Тепер "боротьбісти" вже на нелєґальнім положенню. Всюди йде підготовка до повстань проти червоних російських імперіялістів. Між українським світоглядом всіх відтіней і крівавим російським комунізмом нема й не може бути ніякого компромісу. Щоби увільнити себе від тої змори, цілий український нарід мусить виступити до боротьби в антиукраїнським руйнуючим большевизмом.

Крім того великі простори української землі находяться у володінню польської армії і польської цивільної влади. Їх поділено на дві окремі що до трактовання і відношення цілости. Отаманська Україна і галицько-волинські волости. Тут значіння туземців майже жадне. Отаманська Україна заключила "договір" з Польщею, котрий з одного боку на поталу віддає 8-міліонову українську людність і на повну експльотацію незвичайно багату територію, а з другого боку не може дати ніяких певних ґарантій що до трівкої реставрації української державности. До цієї теми ми ще вернемо. Тут згадуємо про неї тільки мимоходом.

Коли додати до того всього наше внутрішне розбиття, ріжні "соціялістичні фронти", еміґраційні сварки, голодуючі маси, похід пошестей, тюрми й табори, то правдива картина нашої дійсности незвичайно чорна, а положення покищо майже безвихідне.

Коли приводимо те все на память свідомим членам нашої нації, то не на те, щоби ще поглибити наші сумніви, підсичувати зневіру, одним словом здатися на божу ласку. Ні, наша мета инша: правдивий стан нашого положення мусить викликати реакцію в напрямі координації всіх сил громадянства, в напрямі видатности безвпинної праці, в напрямі відстоювання кожної позиції, на котру нас поставлено. Мусимо усвідомити собі поетові слова:

"Кождий думай, що на тобі

Міліонів стан стоїть,

Що за долю міліонів

Мусиш дати ти одвіт" —

і згідно з ними поступати. Відповідальність за долю Рідного Краю, за нашу політичну, економічну і культурну долю мусить бути розтягнена на всіх нас, без виїмку.

Громадська думка