Воєнна хуртовина знищила наш край. Тисячі осель пішло з димом, цілі села остали без даху над головою. Нарід марніє і гине по землянках та стрілецьких ровах. Його здобуток нищиться.
Надія, щоби відбудову перевели виновники війни, пропала. Треба нам самим до неї братися. Не надіятися нам на нічию поміч, а ратувати те, що остало, щоби до решти не змарніло. Ратувати нам своє життя і здоровля, ратувати нам свою надію, свої діти, що в хатах-гробах ростуть на калік, ратувати свою худібку, щоби не марніла на дощі і студени.
Правда, трудности великі, особливо в добуттю матеріялу до відбудови. Не є воно одначе так зле, щоби не далося нічо зробити. Безперечно, усе дороге, але майже усього можна дістати, коли не тут, на місці, то у Західній Галичині, на Шлеську і Королівстві. Купці оферують вже будівельне дерево, цеглу, папу, тонти, дахівку, цвяхи, а навіть бляху. Люде до роботи є. По містах живе тисячі безробітних. Є всюди також наші майстри і будівничі, інжініри, столярі, теслі, ковалі, склярі і др. Всі вони жнуть на роботу, бо її в місті мало. Вони приймають замовлення на роботу в місті, де варстати їх праці, вони можуть теж при більших роботах, де йде о відбудову цілих сіл, перенести часово свої варстати на село. Треба тільки з ними війти в порозуміння. Можна це зробити поодиноко, а найкраще гуртом: на селі повинні повстати спілки відбудови, котрі взаїмною порукою можуть дістати на неї капітали в повітових або краєвих фінансових інституціях, о скільки своїх не мають, а по містах можуть і повинні утворитися спілки майстрів для спільного виконування робіт.
Провід в тій акції можуть взяти наші техніки, з котрих неоден працював вже у відбудові, та з нею добре обзнакомлений. Повинна повстати також спільна централя і склад будівельних матеріялів у Львові і на провінції, кооперативи інтересованих, т. є. тих, що відбудовуються, майстрів, будівничих та наших фінансових краєвих і повітових інституцій. Були вже проби і то удачні, такого фінансування корисних підприємств нашими касами. Пригадаю тільки комісіонерства збіжеві і паші, ведені під наглядом і опікою Краєвого Союза господарських спілок, а грішми наших фінансових інституцій.
Користь в тім ще й така, що це дасть підвалину під торговлю будівельними матеріялами, котра досі була у нас майже виключно у чужих руках. В дальшім розвитку може вийти з того продукція тих матеріялів, можуть повстати свої фабрики і всякі промислові підприємства. Тож до праці! Не ждім аж хтось другий нам допоможе, помагаймо собі самі, памятаймо, що в єднанню велика сила, і гуртуймося до спільної праці відбудови рідних осель. Не ждім, аж подешевіє, бо як дотеперішній досвід показує, того не діждемося так скоро: брак сирівців і вугля, дорожня життя, а з тим і робітника, спадок вартости гроша і багато инших причин не дозваляють надіятися на скоре подешевіння. Зрештою, самі рільники беруть тепер за свою працю инші, без порівнання вищі ціни, ніж брали перед війною. Тож не можуть надіятися, щоби, поки їх праця не подешевіє, праця другого була дешевша. Між народом є трохи гроша, тож є о що зачіпити, а гроші певнійші і більшу користь принесуть, коли їх вложимо у відбудову, чим коли будуть бутвіти в землі. Чужі спекулянти скуповують всячину, починаючи від домів і землі, а скінчивши на золотих річах і образах, бо вартість гроша паде. Тому-то й ми вкладаймо його в це, без чого нам пропасти: в хати, стайні, стодоли.
Громадська думка
22.04.1920