Питання довіри є пріоритетним

У видавництві «Meridian Czernowitz» побачили світ дві нові книги відомого сучасного письменника Сергія Жадана: п’єса «Хлібне перемир’я» та збірка віршів «Список кораблів».

Ці два видання об’єднує спільна тема – життя на сході України. П’єса «Хлібне перемир’я» розповідає про буття мешканців Донбасу в умовах війни. А поезія зі «Списку кораблів» – це роздуми поета про все, що він бачив у цій частині країни за 46 років свого життя, народившись і проживаючи на Сході. Жадан так і називає цю збірку – найбільш східняцькою, найбільш слобожанською у своїй  творчості.

Одночасно з паперовою вийшла й аудіокнижка «Список кораблів», яку начитав сам автор.

 

Завтра, 16 квітня, о 21:00 у прямому ефірі UA: КУЛЬТУРА та UA: ХАРКІВ відбудеться презентація двох нових книг Сергія Жадана.

А о 22:00 – інтерактивне спілкування з автором на фейсбук-сторінці UA: КУЛЬТУРА.

Стрім ітиме також на офіційних сторінках автора та «Meridian Czernowitz».

 

Про нові книги і постановку п’єси, про те, чи допомагатиме автор режисерові, хто ілюстрував збірку поезій та яку переоцінку зробив для себе письменник у теперішній час – в розмові Сергія Жадана із Z.

 

Сергію, ще восени ви розповідали, що пишете п’єсу для театру. Чи відомо, хто ставитиме «Хлібне перемир’я»?

 

— Поки не можу всього розказати. Є театри, з якими ми від початку говорили про постановку. Є театр, який за неї зараз береться. Не хочу і не можу більше поки нічого говорити, бо все на рівні домовленостей. Але дуже сподіваюся, що цього року п’єса буде поставлена в одному – а можливо, і не в одному – театрі України. Річ у тім, що з театрами, різними, я давно працюю, мені це цікаво. А минулого року з’явилася пропозиція написати п’єсу для театральної постановки. У мене був матеріал, який базується на досвіді російсько-української війни. Були якісь речі, які не ввійшли до роману «Інтернат», але які хотілося проговорити. І я подумав, що з цього вийде непоганий драматургічний текст. Власне, минулого року я його написав.

 

Який саме сюжет ліг в основу п’єси?

 

— Літо 2014 року, коли відбувалися бої на Донбасі, коли українські війська звільняли українські міста. І сам термін «хлібне перемир’я» тоді вперше з’явився. Але не в контексті бойових дій, не в контексті військових, а в контексті мирного цивільного населення, яке там живе. Це буде акцент на цих людях. Чому хлібне перемир’я? Це була перша спроба припинити вогонь у 2014 році, коли селянам і фермерам України треба було збирати врожай. Тобто це цілком конкретний, документальний факт. Воно не зупинило війну, бої, мало що дало. Але час від часу у цій війні, яка триває вже шостий рік, були такі спроби, переважно з нашого боку, спроби припинення вогню, був якийсь крок назустріч – але, на превеликий жаль, це ні до чого не призвело.

 

А хто конкретно герої вашої п’єси?

 

— Звичайні люди, мешканці Донбасу. Я намагаюся не вигадувати якихось супергероїв. Мені цікаво писати про тих, кого знаю особисто, з ким спілкуюся. Це звичайні українці. Головного героя як такого немає. Ідея в тому, що всі вони взаємозалежні один від одного. Як воно зазвичай і буває у нашому щоденному житті. Тому що супергерої – це продукт попкультури. А якщо ти дивишся на реальне життя – в ньому немає супергероїв, там звичайні люди. Здатні до якихось героїчних вчинків, а інколи – до неймовірних злочинів… Чому я вжив термін «хлібне перемир’я» у назві? Бо воно відносить нас в історію і загалом певною мірою відсилає у давні часи. Війни, на жаль, тривали завжди, але людство якось давало собі раду і час від часу могло зупинити війну, аби вирішити свої нагальні потреби. А у нашому випадку, випадку війни України з Росією, всі ці речі, на превеликий жаль, не діють. Тому що наш ворог – він у принципі не керується якимись моделями, історичними стандартами і нас сприймає як об’єкт.

 

Як кажуть режисери, глядач моє виходити з вистави з якимись висновками для себе. З чим мають вийти глядачі після перегляду «Хлібного перемир’я»?

 

— Мені би хотілося, аби глядач, який вийде з вистави, трішки подумав про людей, які опинилися на території зони ураження, у зоні, наближеній до бойових дій. Тому що у нас попри те, що війна триває шість років, дуже часто громадяни України, які живуть поза межами Донбасу, в ставленні до неї керуються не так здоровим глуздом, не так логікою, як тими якимись інформаційними кліше, які їм накидають з різного роду засобів масової інформації. Я не є панікером і не буду у всьому звинувачувати засоби масової інформації. Але будьмо відвертими: інколи інформація на нашому телебаченні чи на радіо є доволі тенденційною – маю на увазі інформацію щодо подій на сході.

 

Ви будете консультувати режисера, будете, так би мовити, у процесі?

 

— Подивлюся… Ми зараз тільки зустрілися з режисером, поговорили. Мені цікавий весь процес – але я звик, що співпраця з режисерами, в тому числі театральними, має бути така, що авторові краще не втручатися. Допомагати, бути готовим дати якусь підказку – але не втручатися зі своїм баченням, не заважати режисерові робити те, що він хоче. Якщо автор, звичайно, режисерові довіряє. Дозвольте режисера теж поки що не називати.

 

А що робить цей чоловік?

Пише вірші.

 

Розкладає їх при столі.

Доточує.

 

Ніби лагодить дитяче взуття.

 

Саме вчасно

сів за роботу.

Саме до речі.

 

Бо ось прийде зима.

І чоловіки візьмуться за вірші.

Перебиратимуть їх обережно,

перетрушуватимуть,

наче сухий тютюн.

 

Та й жінки теж

плакатимуть над ними,

загортатимуть вірші дбайливо,

мов дукачі.

 

Цінність вірша взимку зростає.

Особливо — коли зима сувора.

Особливо — коли мова тиха.

Особливо — коли часи

несамовиті.

 

З нової поетичної книги «Список кораблів».

 

Ваша друга книжка – поетична «Список кораблів». Вона, певно, якоюсь мірою перегукується з «Хлібним перемир’ям»?

 

— Так, напевно. Тому що там є частина текстів, які умовно можна назвати і віршами про війну. З іншого боку, ця книжка поезії «Список кораблів» вийшла такою найбільш східняцькою, найбільш слобожанською у моїй творчості. Це не обов’язково напряму пов’язано з темою війни – то радше мої рефлексії про те, що я бачу тут у нас на сході України впродовж останніх 46 років мого життя.

 

Скільки віршів увійшло до книжки?

 

— Шістдесят. Два розділи по 30 віршів. У принципі, коли я був молодим поетом, то в мене книга поезії складалася з 30 віршів. Мабуть, зараз пишу вдвічі більше – певно, у мене шлюзи прорвало. Не знаю, чи це добре. Але пишеться як пишеться.

 

Хто з ілюстраторів працював над вашою книгою? Як «Список кораблів» виглядатиме візуально?

 

— Ми з видавцем Святославом Померанцевим звернулися до художниці Катерини Косьяненко. Ми побачили її живопис і зрозуміли, що це те, що дуже точно співпадає з нашою темою. Це художниця з Києва. І то спроба поєднати сакральні образи (а це сакральний іконописний живопис) з якоюсь нашою соціальною складовою. Виходить надзвичайно цікаво. Можливо, це не зовсім у тренді найновіших художніх пошуків, не те, що зараз показують із сучасного мистецтва – але мене це абсолютно влаштовує. Це така майстерність, поєднана з актуальністю – те, що у візуальному мистецтві, у живописі мені подобається сьогодні.

 

Паралельно вийшла й аудіокнига «Список кораблів»…

 

— Ми вже два роки співпрацюємо з платформою «Абук», я для них начитав кілька своїх книжок. І вони підготували аудіокнигу «Список кораблів».

 

Сергію, це вже не перша ваша книжка, яка виходитиме у видавництві «MERIDIAN CZERNOWITZ». Чим вам так полюбилися Чернівці?

 

— Це п’ята чи шоста книжка – я у вас видаюся з 2014 року. Довіряю людям, які там працюють. Для мене питання довіри, мабуть, є пріоритетним. В Україні дійсно є велика кількість потужних, якісних, креативних видавництв, з якими було би цікаво попрацювати, з багатьма я і працював свого часу. Але так чи інакше в якийсь момент ти робиш вибір на користь Чернівців. Зокрема, і з причини довіри. Дуже комфортно працювати з людьми, яким ти довіряєш.

 

Як видно з ваших дописів на власній сторінці у фейсбуці, ваша думка цікавить людей, вони до вас прислухаються. Що для вас відкрилося по-новому в теперішніх умовах?

 

— По-перше і передусім – наша беззахистність, крихкість суспільства. Нам здавалося, що ми до всього готові, все бачили, що ми такі незламні й сильні. А насправді є речі, які вибивають ґрунт з-під ніг. І тоді ти можеш покладатися тільки на себе і людей, яким довіряєш. По-друге, мені здається, зараз дуже-дуже гостро постало питання довіри до державних інституцій. Це такий величезний іспит – і від початку видно, що Україна не зовсім його складає. Ми не довіряємо нашій державі, її інституціям – і, на превеликий жаль, на це є об’єктивні причини.

 

Що можна змінити, щоб цю довіру повернути?

 

— Та треба нормальних людей у владу вибирати. Якщо до тебе звертається людина, якій ти від початку не довіряєш, – як ти будеш її слухати і до неї прислухатися? Ми ж усі розуміємо, в якому стані зараз наша система охорони здоров’я, в якій залежності перебуває регіональна влада від державної. Кожен намагається перетягнути ковдру на себе, використати ситуацію.

 

Особисто ви для себе щось переоцінили зараз?

 

— Та ні, в мене не було жодних ілюзій. А з іншого боку, немає якогось занепадництва. Я смутно уявляю, як воно далі буде, моя візія не надто оптимістична – тому, давайте, я її озвучувати не буду. Щоби не виглядало як панікерство. Що найменше кожен з нас може зробити – це просто виявити якусь свою громадянську свідомість і максимально дослухатися до рекомендацій, які нам дає держава. Чи я бачу якісь підводні течії? Та бачу багато всього, але я не є фахівцем у таких питаннях. Є речі, які мені не подобаються у заявах і діях влади, є речі, які мені не подобаються у діях моїх співгромадян. Але краще промовчу… Все, що ми можемо зараз, – самоізолюватися, продовжувати робити свою справу і не розводити паніку.

 

Але ви не припиняєте зв’язку зі своїми читачами. Читаєте поезію, спілкуєтеся онлайн…

 

— Знаєте, мені самоізолюватися найпростіше, бо я і не виходив з інтернету, де є мої читачі і слухачі. Розумію, як зараз державним службовцям, як людині, яка працює на бюджетній роботі, як водієві трамвая… Закликаючи самоізолюватися, я розумію, що це не є так просто. До мене звернувся «Форум видавців» і запропонував провести поетичний онлайн-вечір. Я, звісно, погодився. Тому ми зробили такі читання. Зараз спілкуватимуся про свої нові книги. Тепер як ніколи важливо триматися разом і робити спільну справу.

 

Ви спілкуєтеся з військовими, часто їздите до них. Чи не відійшла зараз війна на другий план – що кажуть військові?

 

— Так, мені здається, відійшла. Що кажуть? Вони просто воюють. І їм не до коронавірусу.

 

За що беретеся цього року, що писатимете?

 

— Ідей насправді багато, а що з того вийде – побачимо. Є ідея почати писати нову прозу. Складно казати про що, але орієнтація на наше життя.

 

 

Розмовляла Наталія ФЕЩУК

Нижня знимка Василя Салиги

 

15.04.2020