РОМАН ДАШКЕВИЧ – ПАТРОН УКРАЇНСЬКИХ АРТИЛЕРИСТІВ
1
Роман Іванович Дашкевич народився 6 грудня 1892 р. в с. Тустановичі на Львівщині. Майбутній патрон українських артилеристів походить з роду, представники якого з давніх-давен захищали українську землю. Так Остафій Дашкевич (1455–1535) був одним із перших організаторів запорізького козацтва. Тож хоч батько Романа і був священником, а сам Роман закінчив юридичний факультет Львівського університету, але кров предків кликала до зброї. Тим паче, що 1914-го вся Галичина жила в передчутті великих змін і появи власної держави на руїнах імперій.
Ще в 1912 р. юний Дашкевич став одним із організаторів спортивного товариства «Січ», яке згодом влилося до Легіону УСС. Для підготовки січових стрільців Роман Дашкевич на власні кошти придбав 200 гвинтівок і одностроїв. Тоді ж він познайомився з Оленою Степанів, яка командувала жіночою чотою – в майбутньому вона стала легендарною жінкою-воїном, а ще згодом дружиною Романа Дашкевича.
29 травня 1915 р. в бою під Лисовичами Олена Степанів потрапила в російський полон. Ця, здавалося б, буденна подія на війні, яка забрала життя мільйонів вояків, привернула увагу львівських і віденських газет. За долею Олени Степанів почали стежити всі українці Австро-Угорської імперії. Така увага, своєю чергою, спровокувала особливе ставлення до полонянки і російської чорносотенної преси та позначилася на умовах утримання відважної українки в Ташкенті. Австрійський офіцер, який повернувся додому завдяки обміну полоненими, розповідав, що «москалі дуже стережуть Степанівну – більше, як офіцерів-мужчин, бо кажуть, що мужчини ішли на війну з обов’язку, з примусу, а дівчина, що пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом.»
Роман Дашкевич теж потрапив у російський полон і був інтернований у табір на Забайкаллі. Пізніше родинна легенда стверджувала, що Роман Дашкевич спеціально здався, щоби знайти Олену Степанів. В ув’язненні Роман Дашкевич видавав газету антиавстрійського змісту, в якій пророкував постання Української держави на руїнах Австро-Угорської імперії. У тому ж таборі Іван Рудницький (з 1920-х більш відомий як Іван Кедрин) видавав газету протилежного змісту – він сподівався, що центральні держави допоможуть становленню України на руїнах Російської імперії. Попри протилежність поглядів на шляхи політичного звільнення української нації, Роман Дашкевич і Іван Рудницький залишалися добрими приятелями. Після лютневої революції 1917 року в Ташкенті почала діяти Туркестанська українська громада, яка, крім всього іншого, зайнялася й долею полонених галичан. Завдяки клопотанням громади перед штабом округу в’язні з Галичини отримали можливість вільно пересуватися, організовувати освітні курси або ж їх відвідувати.
Роман Дашкевич і Іван Рудницький за першої нагоди покинули табір і виїхали до Києва. Іван Рудницький вирішив присвятити себе освіті, а от Роман Дашкевич став при витоках Галицько-буковинського куреня січових стрільців. 18 листопада 1917 р. Роман Дашкевич у таборі військовополонених у Дарниці набрав 22 перших добровольців, поступово їхнє число збільшилося до двох сотень. Однією з головних завдань Куреня січових стрільців був захист Центральної Ради, але попри надважливість цієї задачі на перших етапах стрільцям доводилося ходити в австрійських одностроях і харчуватися на «етапних пунктах» разом з іншими полоненими. Причиною цього було нерозуміння діячами Центральної Ради важливості армії. Саме Роману Дашкевичу довелося виправляти помилки Центральної Ради, і він доклав усіх зусиль, щоби, попри опір офіційних військових установ, у стрільців з’явилася зброя і однострої. Тимчасом більшовицька пропаганда розкладала військові частини, і почалось масове дезертирство з армії. Найбільш дисциплінованими в цих умовах залишилися січові стрільці. Перший гарматний відділ під командуванням Романа Дашкевича, який спочатку налічував лише дванадцять стрільців, пізніше розрісся до шести гарматних полків Гарматної бригади.
Доводилося Роману Дашкевичу випробувати себе і в ролі дипломата. Адже комендант Київського військового округу, есер і, за словами Винниченка, «лютий ворог українського» полковник Оберучев чинив опір українізації військових частин і сподівався утримати російську залогу в Києві за допомогою чехословацьких частин, сформованих із австрійських військовополонених. Тоді Євгенові Коновальцю, Петрові Дідушку і Роману Дашкевичу довелося поставити жорсткий ультиматум своїм колишнім «співвітчизникам», щоб вони не втручалися у внутрішні справи України. Чехи і словаки вирішили покинути Київ, тож російській залозі на чолі з Оберучевим довелося припинити опір. В місті знову запанував спокій.
Коли в Києві вибухнуло більшовицьке повстання, то спочатку Центральна Рада на нього не реагувала. Перші сутички почалися лише 29 січня 1918 р. Нарешті відділу Романа Дашкевича було наказано захопити Фролівський монастир на Подолі, з території якого вівся мінометний вогонь. Стрільці Дашкевича виконали наказ, а разом з тим захопили більшовицькі міномети. В ході боїв обидві сторони зазнали значних втрат – січові стрільці втратили вбитими і пораненими половину особового складу.
Січові стрільці мужньо боронили Київ у січні 1918 р. під час більшовицького наступу під командуванням Муравйова. Часом доходило до рукопашної. Бої на вулицях тривали до 2 лютого. Саме відділи стрільців разом із гайдамаками 4 лютого придушили повстання на заводі «Арсенал». Але 8 лютого стрільцям разом з Центральною Радою довелося відступити з Києва під натиском більшовицької навали. Своєю мужністю і самопожертвою січові стрільці не просто врятували Центральну Раду, а й не дали більшовикам поставити під сумнів підписання Україною Берестейського мирного договору, який дозволив зберегти українську державність.
Навіть у відступі січові стрільці проявили себе якнайкраще. Якщо деякі військові частини, здеморалізовані пропагандою (та й політикою Центральної Ради), при відступі кидали гармати, то стрільці, розуміючи, що війна тільки починається, не могли допустити думки про те, щоб залишити зброю ворогу. Тож відступ зміцнив гарматний відділ Дашкевича на цілий ешелон з гарматами, який дванадцять стрільців завантажували в холоді і під загрозою наступу більшовиків. Якщо до відступу Дашкевичу не вистачало гармат, то тепер йому бракувало людей для їхньої обслуги. До січових стрільців саме зголосилися студенти коростенської вчительської семінарії. Юнаки були свідомі, але не обстріляні, тому їх не дуже хотіли брати. Але Дашкевич погодився прийняти добровольців до свого відділу і за якийсь вишколив з них справжніх старшин. Гармашів все ще не вистачало, але при новому наступі ворога стрільці Дашкевича вже були готові йти у бій. Дашкевич за наказом Коновальця повантажив одну гармату на платформу, яку поставили перед паротягом. Так січові стрільці вчилися новій тактиці ведення війни на залізниці. За підтримки однієї гармати піхота оволоділа Коростенем. Перший успіх заохотив Дашкевича додати ще три платформи з гарматами. З цим «бронепотягом» війська Центральної Ради зайняли Сарни. А коли ешелон рушив на Маневичі, то з подивом виявив там німців – так дізналися, що це тепер їхні союзники і гаранти незалежності України. В союзі з німцями українські війська рушили на Київ. Січові стрільці, розбивши більшовицький загін Кіквідзе під Бучею, 1 березня 1918 р. повернулися в Київ. Не минуло й місяці, а кияни, які до зайняття Києва більшовиками були «нейтральними», з радістю вітали українське військо.
2
Перемога заохотила нових добровольців, і гарматний відділ Дашкевича розрісся до 250 людей і двох батарей (вісім гармат). Стрільці отримали нові однострої з вишитими золотими нитками літерами «СС». Було розроблено підручник, який пізніше став статутом для гарматної бригади. Та Роман Дашкевич піклувався не лише про навчання і матеріальне забезпечення своїх стрільців, а й про їхні духовні потреби. Тож у гармашів з’явилася власна бібліотека, а на вистави театру Садовського викупляли по 200 місць. Все це робило стрільців невразливими до більшовицької пропаганди.
У квітні командування січових стрільців попередило Центральну Раду, що німці готують переворот, але уряд легковажно поставився до цієї новини. Не квапився він з прийняттям рішень і коли отримав новину про обрання в цирку гетьмана, а на вулицях з’явились озброєнні дружини. Стрілецьке командування, пам’ятаючи, як Центральна Рада зволікала з наказами під час січневого повстання більшовиків, самостійно вивело стрільців на вулицю для охорони чинної влади. Батарея Дашкевича була готова розігнати холостими снарядами прихильників Скоропадського, які зібралися біля пам’ятника Хмельницькому. Павло Скоропадський зустрівся з Євгеном Коновальцем і пообіцяв свою прихильність до стрілецтва в обмін на визнання його гетьманом. Але Коновалець заявив, що таке рішення може прийняти лише Стрілецька рада. Тоді німецьке командування переконало січових стрільців залишити центр міста і виїхати на околиці. Покладаючись на німців, стрільці так і зробили. Завдяки цьому дружини гетьмана змогли без втрат зайняти Київ. Після цього німецькі військові оточили січових стрільців і наказали їм перейти на службу новій владі або здати зброю. Стрілецька рада погодилася лише за умови, що голову Центральної Ради Михайла Грушевського не буде переслідувати нова влада.
У Великдень 1918 р. сталась одна з тих подій, які не мають історичних наслідків, але якнайкраще характеризують героїв свого часу. До перевороту гармаші Дашкевича квартирували в Михайлівському монастирі. Хоча сусідство з військовими було для монахів небажаним, але вони доволі швидко звикли одне до одного. Гармаші вичистили монастир від гною, який залишився після квартирування більшовицької кінноти. За це монахи вирішили напекти квартирантам пасок. Але оскільки стався переворот, то вирішили запросити лише старшин. І коли покликали Романа Дашкевича і старшин, то Дашкевич відмовив монахам, мотивуючи це тим, що як рядові гармаші не отримають пасок, то і старшини їх їсти не будуть.
Після розпуску стрільці масово пішли в українські військові частини, чиїм командирам вони довіряли. Роман Дашкевич очолив легку Стрілецьку батарею при гарматнім полку Запорозької дивізії отамана Болбочана. Січові стрільці і запорожці добре знали один одного по першій війні з більшовиками. Про повернення додому не йшлося – адже це означало б повернутися на службу в австрійське військо і воювати на італійському фронті, що зовсім не відповідало українським інтересам. До того ж січові стрільці не вірили, що новий гетьман зможе втриматися при владі.
Батарея увійшла до складу Запорізького легко-гарматного полку, який перебував у Слов’янську, звільненому від більшовиків ще 17 квітня. Спочатку Роман Дашкевич з січовими стрільцями квартирував у Райгородку в десяти кілометрах від Слов’янська. Місцеве населення до війська Скоропадського ставилося з побоюванням. Але вже скоро райгородці прийняли стрільців як рідних. Потім стрільці були переведені в Сватову Лучку (з 1923-го – Сватове). Та якщо з місцевим населенням січові стрільці жили приязно, то столичне військове керівництво на чолі з міністром Олександром Рогозою, яке все ще сподівалося на відродження Російської держави, українським патріотам було зовсім не раде. За весь час, що стрільці були на східних землях, їхні артилеристи так і не отримали жодної гармати. Замість гармат бійці Довбуша були озброєні двома кулеметами і гвинтівками. Забувало керівництво і про платню. Січові стрільці і козаки запорозького куреня полковника Болбочана вбачали в таких діях військового міністерства (а точніше – в його бездіяльності) відвертий саботаж, розрахований на те, що проукраїнські військові формації через скрутні умови просто розійдуться по домах. Але і стрільці, і козаки запорізького куреня продовжували службу – і хоч артилеристи Дашкевича не мали гармат, але продовжували муштру і не послабляли дисципліни. Платню отримали лише через три місяці після зміни керівництва дивізії, і то не всім. Водночас всі бачили, як через Сватову Лучку залізничним шляхом їхали на Дон добровольці до армії генерала Краснова, озброєні й вдягнені з запасів, які мали б отримати українські вояки.
Наступним пунктом квартирування Романа Дашкевича і січових стрільців стало Білокуракине, де їм довелося скуштувати воду з річки Айдар. Весь цей час з ними підтримував зв’язок полковник Коновалець, який залишився в Києві. У вересні Дашкевич отримав від Коновальця наказ відвести стрільців у Білу Церкву – так вони з берегів Айдару знов повернулися на Київщину. Вся Україна вже жила в передчутті антигетьманського повстання. Оскільки за весь час служби гетьману гармаші так і не отримали жодної гармати (тож були звичайною піхотою, хоча ніколи цього не визнавали), Роману Дашкевичу терміново треба було вирішити проблему зі зброєю. Тепер, коли столиця була під боком, зробити це було значно легше. Дашкевич їздив у столицю щодня, доки пройшов усю бюрократичну тяганину і отримав наряд на гармати. Коли ж він оббігав всі міністерські кабінети і зібрав необхідні резолюції, виявилося, що без візи німецького командування дозвіл українських урядовців нічого не вартий. Добрі люди підказали сотнику, що самому перекладати прохання не варто (хоча Дашкевич як уродженець Австро-Угорської імперії німецьку мову знав), а краще попросити це зробити німецьку перекладачку при комендатурі – і добре за це заплатити. Дашкевич заплатив за переклад втричі більше, щоб отримати дозвіл якнайшвидше. Давати хабаря треба було з власної кишені, але сотник про це не шкодував – розумів, що за тих умов гармати були важливіші за гроші. Так у січових стрільців нарешті з’явилася повноцінна батарея з чотирьох гармат, і вояки прагнули бою.
15 листопада 1918 р. в Білу Церкву прибули Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський та Андрій Макаренко, щоб почати повстання проти Скоропадського. Симон Петлюра виголосив перед старшинами січових стрільців промову: «Може, у декого зі стрільців і є сумніви, чи горстка січових стрільців зможе перемогти гетьманські війська, московських добровольців, а може і німецькі війська, але ми мусимо піти в бій, щоб показати перед історією, будучими поколіннями і перед світом, що Україна так без бою, без пострілу не погодилася на втрату своєї самостійності! Але я вірю, що ми переможемо. Інші народи були у кращому положенні, коли здобували свою незалежну державу, бо мали свідомий народ, а ми будуємо рівночасно і націю, і державу.»
16 листопада старшини оголосили січовим стрільцям про визнання влади Директорії УНР, і рядові підтримали це рішення. Проти німців і гетьманської варти мали виступити чотириста січових стрільців з чотирма гарматами. І хоч сили здавалися малими, але бійці вірили у свою перемогу. Повстання проти гетьмана почалося з роззброєння німецьких частин. У Німеччині вже почалася своя революція, на західному фронті солдати відмовлялися воювати з французами, тож і в українських залогах німецьке командування було змушено скоритися рішенню солдатських рад – спочатку оголосити нейтралітет, а потім взагалі евакуюватися з України. Залізничники підтримали повстання, і січові стрільці спорядили чотири військові ешелони і вже наступного дня зайняли Фастів.
18 листопада січові стрільці зайняли Мотовилівку. На станції їх попередили, що в Василькові скупчилися гетьманські війська під командуванням генерал-майора Святополка-Мірського. Сотник Федір Черник сформував два загони стрільців і наказав одному рушити з лівого боку залізничної колії, а іншому – з правої, щоби потяг не потрапив у засідку. Бійці у вагонах були озброєні однією гарматою під командуванням Дашкевича і двома кулеметами під командуванням Черника. Єдиною лавою стрільці і потяг рушили вперед. Коли виявили гетьманські сили, зав’язався бій. Для стрілецького загону, що просувався з лівого боку колії, не було великої небезпеки, бо там розляглося поле і противник був легкою мішенню. А от загін, що просувався з правого боку колії, мусив іти через ліс. Таким чином ні стрільці, ні гармата не становили загрози для супротивника. Тоді сотник Черник зняв з платформи два кулемети і рушив для підкріплення в ліс. Поступово гетьманські війська оточили другий загін, він зазнавав втрат. На п’ятій годині бою, коли гетьманці почали здобувати все відчутнішу перевагу, на Мотовилівку нарешті прибуло підкріплення. Тоді Дашкевич відправив поїзд, на якому він почав бій, на станцію для поповнення арсеналу, а сам пересів на другий потяг з гарматою. Третій потяг з гарматою не міг взяти повноцінну участь у бою через пошкодження однієї з колій. Четверту гармату стрільці вивантажили на станції і вивели на позицію.Тепер Дашкевичу не потрібно було економити набоїв. Згодом до бою стали всі чотири гармати. Всіх стрільців, незалежно від їхніх посад, було кинуто в бій. Генерал-майор Святополк-Мірський вирішив послати підкріплення, але гетьманський панцерник новий наступ не підтримав і резерв було знищено. І хоча гетьманську піхоту було розбито, але панцерник залишався грізною силою, бо гармати стрільців були встановлені в звичайних дерев’яних вагонах. В дуелі гетьманського панцерника і саморобного артилерійського стрілецького потяга перемогли стрільці. Після цього залишки гетьманських військ (які по суті були білогвардійцями) залишили Васильків. У цьому важкому бою загинуло 17 стрільців, серед яких були сотник Микола Загаєвич і Федір Черник. Ще 20 стрільців було поранено. Втрати гетьманців обчислювалися сотнями. При багатократній перевазі супротивника січові стрільці здобули перемогу, яка так деморалізувала противника, що в наступних сутичках він вдавався лише до позиційних боїв. Звістка про перемогу під Мотовилівкою заохотила до повстання інші міста. Хочеться ще раз нагадати, що гармаші Дашкевича тривалий час були без гармат, але суворий вишкіл і дисципліна не дозволили їм втратити майстерність.
19 листопада січові стрільці зайняли Боярку. 20 листопада стрілецька піхота ввійшла в передмістя Києва, зав’язалися бої. 21 листопада прибули гармаші Дашкевича, які отримали ще чотири гармати. 22 листопада стрілецька артилерія почала обстріл позицій. Директорія почала мобілізацію в повітах, в яких було відновлено владу УНР. Також вона вела переговори з двадцятитисячним німецьким гарнізоном у Києві. Тимчасом гармаші Дашкевича, які починали повстання з чотирма гарматами (однією батарею), вже збільшили свою вогневу міць до чотирьох батарей і одної гаубичної гармати, а згодом здобули панцерник, який назвали «Січовий стрілець». Від оволодіння Києвом повстанців стримував лише німецький гарнізон, командування якого погрожувало відмовитися від нейтралітету і підтримати гетьманців. Німці навіть переконали повстанців відійти до Фастова.
Лише 8 грудня штаб видав наказ роззброїти всі німецькі гарнізони. Німецьке командування, яке сподівалося виграти час, виявило, що він спрацював проти них: сили повстанців зростали, а німецькі солдати були деморалізовані і не готові воювати. Тож німецькі командири були змушені скласти зброю.
14 грудня 1918 р. почався загальний наступ на Київ. Гетьманці не стали чинити великого опору, лише місцями точились дрібні сутички. Під вечір повстанські війська зайняли Київ.
3
За воєнні заслуги Головний отаман Симон Петлюра підвищив Романа Дашкевича до полковника, а стрілецька артилерія отримала поповнення за рахунок гетьманських батарей. Гарматна бригада УСС збільшилася до 70 гармат і 4600 стрільців, тож з оперативно-організаційною метою її реформували на шість гарматних полків. Цим полкам довелося битися з більшовиками за Чернігів і Полтаву, з білогвардійцями за Донбас і Одесу, з поляками за Львів. На жаль, сама звитяга січових стрільців не могла гарантувати перемогу УНР в умовах провалу фронтів через зраду збільшовичених отаманів. Січовим стрільцям разом з усією Дієвою армією УНР довелося залишити Лівобережну Україну і вести бойові дії на Правобережжі. І знову гармаші-січовики були одними з найкращих – вони не давали більшовикам розвинути швидкий наступ на Кам’янець-Подільський, щоб потім розвинути контрнаступ і відвоювати Київ на один день. Перемогти захисників України не могли ні більшовики, ні білогвардійці. Але епідемія тифу завдала того удару, від якого Дієва армія УНР не змогла оправитися. Бунт отамана Волаха 3 грудня 1919 р. залишив уряд УНР без державної скарбниці. В ніч з 5 на 6 грудня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Польщі. Тоді командування Корпусу січових стрільців видало наказ про розпуск одного з найкращих військових формувань армії УНР. І хоча Корпус було розпущено, але деякі гармаші продовжили війну за Україну, взявши участь у зимовому поході.
Після розпуску січових стрільців Роман Дашкевич спочатку мешкав на еміграції в Чехословаччині та Австрії. У Празі 1920 року разом з Євгеном Коновальцем він став при витоках Української військової організації. Еміграція знову поєднала Романа Дашкевича й Олену Степанів. У 1921 р. Олена Степанів захистила у Відні докторську дисертацію, після цього молоде подружжя вирішує повернутися до Львова. У Львові Роман Дашкевич починає адвокатську практику, а Олена Степанів викладає в гімназії сестер-василіянок і у Львівському таємному українському університеті. 13 грудня 1926 р. в Дашкевичів народився син Ярослав. Втім, родинне життя не стає перешкодою громадській діяльності.
В 1925 р. Роман Дашкевич стає при витоках спортивно-пожежного товариства «Луг». Попри зовнішню лояльність до польської влади, «Луг» мав на меті національно-патріотичне виховання міського населення і створення резерву для майбутніх українських військових формувань. «Луг» не дав перерватися традиціям, закладеним товариством «Січ» у 1900 р. ще в Австро-Угорській імперії, забороненим польською владою в 1924 р. Згідно зі статутом, в «Лугу» носили єдину форму: хлопці – зелено-сірий однострій і шапку-«петлюрівку», дівчата – національне вбрання. Гімном «Лугу» стала пісня «Ой у лузі червона калина», яка до того була гімном українських січових стрільців. В 1926 р. Роман Дашкевич видав підручник для учасників «Лугу», метою якого було виховання із молодих людей свідомих членів української нації, гордих за свою культуру, за свою історію. Роман Дашкевич вивів «Луг» з-під політичного впливу українських партій, і за це Українська соціалістично-радикальна партія часом критикувала Дашкевича сильніше, ніж польську владу. Вдавана лояльність «Лугу» також вводила в оману Організацію українських націоналістів, створену 1929 року. Молоді націоналісти називали членів «Лугу» зрадниками, але поступово критика згасла. Історики вважають, що націоналісти зрозуміли можливості, які дає українцям товариство, і самі почали вступати в його ряди. Характерно, що хоч молодь ОУН і вважала на початках «Луг» зрадниками, але польська влада не довіряла товариству і закрила більше 500 місцевих організацій «Лугу».
18 жовтня 1938 р. в Тернополі на розширеному засіданні діячів «Лугу» Роман Дашкевич повідомив, що треба бути щохвилини готовим до війни, і закликав створити український легіон в польській армії. Як бачимо, ще за рік до початку Другої світової війни в Дашкевича не виникало сумнівів щодо хижацьких апетитів Сталіна. Однак формування нового Українського легіону так і не було дозволено.
У вересні 1939 р. Роман Дашкевич не став очікувати, що радянська влада, захопивши Львів, подарує січовому стрільцю його бої проти більшовиків у 1918–1919 рр., і разом з Романом Смаль-Стоцьким та Іваном Кедриним пішки покинув місто. Радянська влада відразу по окупації західноукраїнських земель заборонила «Просвіту», «Луг» і почала репресії проти громадських і політичних діячів. Перша радянська окупація минула для родини Дашкевича, яка залишилась у Львові, Перша безпечно, хоча в 1940р. Олену Степанів викликали на допит. Безпечно минула для Олени Степанів та Ярослава Дашкевича і німецька окупація. У липні 1944 р. мати і син мало не стали жертвами бойовиків польської Армії Крайової, але поляки-сусіди врятували їх. Олена Степанів не захотіла покидати Львів і тоді, коли стала зрозумілою неминучість другої радянської окупації. Один з учнів Олени Степанів, якого схопили під час спроби перейти кордон, на допиті договорився до того, що вона є радницею Романа Шухевича (адже була добре знайома з Шухевичами), а письменник Ярослав Галан під час одного з виступів оголосив Олену Степанів символом українського націоналізму – і 1946 р. Олену Степанів примусово вивезли до Києва. 1949 р. Олену Степанів і Ярослава Дашкевича ув’язнено. Слідчі намагалися вибити з них свідчення один проти одного, але спроби були марними. Хоч слідству і не вдалося довести зв’язок Олени Степанів з Романом Шухевичем, але і мати, і син отримали по десять років ув’язнення. Під час заслання Олена Степанів була виснажена до того, що ледь не померла від дистрофії. Поки Олена Степанів була в ув’язненні, у Львові старанно знищували всі музейні експонати, пов’язані з періодом її служби у січових стрільцях. Олена Степанів і Ярослав Дашкевич змогли повернутися до Львова лише в 1956 р. Але до наукової роботи їй повернутися не дали. 11 липня 1963 р. Олена Степанів померла. Ярослав Дашкевич зміг захистити кандидатську дисертацію з історії, але в якості теми дослідження йому довелося обрати історію вірменської громади в Україні. Бажаним дослідженням історії України Ярослав Дашкевич зміг зайнятися лише в незалежній Україні. В радянські ж часи йому часто доводилося перебиватися без роботи, оскільки керівники наукових установ лякалися родоводу молодого науковця.
Тимчасом Роман Дашкевич оселився в Австрії. В нього була можливість виїхати в США, але він відмовлявся це зробити, бо в перші післявоєнні роки вірив, що західні країни розв’яжуть нову війну проти СРСР, і йому хотілося бути ближче до лінії фронту. У вимушеній еміграції Роман Дашкевич зайнявся літературно-історичною працею – і в 1965 році видав книгу спогадів «Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота». Уряд УНР в екзилі підвищив полковника Романа Дашкевича до генерал-хорунжого.
Роман Дашкевич помер 12 січня 1975 р. у віці 82 роки.
Указом Президента України П. Порошенка від 6 травня 2019 р. 26 артилерійській бригаді було присвоєне почесне найменування імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича.
