Не скує душі живої...

Якраз третий рік минає від коли український народ вже безпосередно підняв боротьбу за красше своє політичне життя — за свою власну державу. Три роки минає коли український волинський полк вийшов на улиці Петрограду, тої північної столиці царів збудованої на козацьких кістках — та виповідаючи послух царям проголосив свободу всім народам Росії, а в першій мірі своїй вітчині Україні. Три роки кровавить ся український народ в тяжкій нерівній боротьбі змагаючи ся з усіми ворогами, які не можуть віджалувати утрати сеї багатої країни, шпихліра цілої Европи.

 

І хто небудь прийшов у Росії до влади, ворожо відніс ся до державного життя України. Було у Росії при кермі умірковане конституційно демократичне сторонництво, було соціялістичне, був Керенський, а всі вони хоч на устах всім голосили волю — навіть Неґрам, не могли погодити ся зі самостійним державним життям українського народу. Прийшли вкінци большевики, які здавало ся вже нікому не зборонять збудувати собі власну державу — та й ті пішли старим шляхом великої Росії.

 

Мій Боже, яких ворогів не мав український народ за той час, мав проти себе панські, мав й робітничі правительства Росії, мав проти себе союзні західні держави, мав проти себе й їх вооогів Німців, мав старі держави Австрію мав і новоповстаючі а весь сей шлях значила геройська кров нашого мужика з того і з тамтого боку Збруча.

 

Вже від 16-ти місяців бере участь в сих тяжких змаганнях й український народ Галичини, яка paз на все злила ся вже з Соборною Україною і ніщо її від неї не зможе відірвати. Можуть незрячі провідники блудити, можуть політичні неуки робити собі які хочуть угоди, та здорове тіло українського народу сейчас виділяє їх з себе як чужу, непотрібну матерію а само відроджуєть ся до дальшого ще відпорнійшого життя.

 

І яких доріг не шукає український народ, щоби здійснити свою ціль здобути свою державу, у якій знайшла би ся ціла зєдинена українська земля? Він готов так добре на союз з побідними державами заходу, як й побитою Німеччиною, з своїми приятелями як й ворогами — якщо вони лиш схочуть признати мужицькому українському народови в своїй хаті урядити ся так, як йому подобаєть ся.

 

Не схотіли сильні міра ceгo стати на становищи справедливости — він пошукав собі инших союзників, а чи правим чи лівим шляхом він таки дійде до свого, бо не скуєш душі живої і слова живого...

 

А сусіди — наші вороги? Їм все здаєть ся, що українский мужик се незряча маса. Що се та сама за півдармо працююча машина з перед 20-ти літ або й той пробуджуючий ся елємент, що тому 17 літ взад перший раз дав ся потягнути до діла, до самооборонного рільничого страйку. Нинішний мужик по обох сторонах Збруча се не той з перед 10, а навіть не з перед шести літ; він вже перейшов тверду школу, правління Потоцького, Талєргофи, мадярські еквекуції за почином галицьких староств і жандармерії, російське навертання на "правдиву" православну віру а тепер Домбя, Берестя й окупацію та російську революцію, а декому здаєть ся, що сего всего не було. Най їм здаєть ся й о їх похибки ми журити ся не будемо. Пізнали би скорше, було би для них лучше — для нас менше жертв, але й менше — гарту.

 

Тому кидаючи позад себе оком на трилітну боротьбу українського мужицького народу можемо прямо глядіти будучности в очи з вірою у красшу долю, бо вже перед нашими очима зарисовуєть ся вільна, зєдинена Українська Держава, якої ніхто не скує, ані неситий своїми штучками, бо не скує душі живої і слова живого...

 

І неситий не виоре на дні моря поля. На чужій українській землі ніяка сила не заоре своїх державних меж! Тому кріпко духом, з певною надією на близьку, красшу долю на многострадальний Український Народ!

 

Нова Рада

27.02.1920

До теми