Вже рік, а навіть більше року, коли серед лоскоту падаючих стін бюрократичної, змуршавілої Австрії повстала серед нас надія, що по довгому воєнному лихоліттю настане для всіх краще життя, що нові форми, для яких переведення в діло приступили самі народи, заспокоять всі їхні потреби, що крім бажаного замирення, поправлять їхню екзистенцію і дадуть їм те, чого не бачили цілі довгі роки.
Цего всі надіялися. І не тільки надіялися. Вірили.
Як злобно сміється з нас жорстока дійсність, з нашої наївности, що так довгий час були вчаровані грою незбагнених міражів.
Само життя ні трохи не змінилося на краще, о скільки ще більше не погіршилося. Ніодно з наших сподівань, яких так багато в нас було, не сповнилося. Ми були свідками, як перед нами ставали чимраз нові труднощі, нові невгоди, спокійно брали ми їх на свої і так перетомлені плечі і з нечуваною резиґнацією йшли на стрічу новим випадкам. З евангельським спокоєм переносили всі злидні й турботи, вдоволялися нераз нічим без найменшої свідомости навіщо це робимо і як довго так робитимемо.
Цей спокій, це самовідречення зрозуміють лише будучі покоління.
Щойно ті, які прийдуть по нас, які заживуть нормальним життям, як слід зрозуміють наше положення і злобним сміхом дивуватимуться, що так а не інакше ми думали й поступали.
Умовини нашого життя справді неможливі. Хвилина, яку переживаємо невиносима навіть для тих, що привикли до безхлібя і невигод окопного життя.
І тут не має виїмків. Бідує мужик, що живе в землянці, який не в силі себе прокормити, бідує мешканець міста, який цілими днями й тижнями деколи не бачить шматка хліба. Оба вони бідують.
В рівній мірі відчувають безвихідність положення — і один і другий томлять свою голову питанням: Що буде далі? Що принесе завтрішний день?
Голод. Апровізаційна анархія. Доріжня. Безвартність гроша. Байдужість уряду.
Багато навести можна термінів, які зясувати можуть зміст теперішного життя і причину безвихідного положення. Та чи вони що поможуть? Чи зуміють змінити на краще?
Ні!
Всім накінець стало ясно, що такий спосіб життя не може тягнутися в безконечність, що навіть свята терпеливість не витримає.
Бо як врешті довго тревати має харчове безладдя, якого жертвою падуть міста, промисл і загалом нормальний триб житгя?
Як довго збільшуватися мають кармани цілої фалянґи спекулянтів, в яких інтересі лежить дотеперішний стан і якого вони так боронять і славословлять?
Як довго будуть нас кормити обіцянками і впевненнями, що приxiд кращого недалекий?
Вперед!
22.02.1920