Якою дорогою нам ити?

[Статья надіслана з провінції.]

 

І.

 

Кожда суспільність, що дбає о свою будучність, о свій поступ, о забезпеченє своїх найжизненїйших интересів, повинна від часу до часу переводити обрахунок своїх зисків і страт, застановити ся над тими течіями, які порушують єї нутро, над змаганями, поглядами і бажанями, які проявляють єї члени. Пора у нас тепер важна, бо як Русини, хоч поволи, розвивають ся і поступають на перед, то все таки поступ наш ишов би далеко скоршим кроком, коли-б не супротивні заходи не лише чужих нам людей, але і трудности, які роблять такі свої люде народному змаганю. Такій огляд, на чім стоїмо, конечний хоч-би вже за-для того, щоби прихильників народної идеї зєдинити і скріпити, додати охоти до працї і труду, а навіть і придбати прихильників з противної сторони.

 

Нераз зійде ся кількох Русинів, деколи й щирих людей, і починають бесїдувати про народні справи. Там можна зараз почути наріканя на партійні спори, що нищать рускій нарід, а зараз і показ, з відки сі спори виходять. "Львів — то гнїздо завзятущих спорів! тих би там всїх вигладити, або що з ними зробити, а був би спокій. Чому ми тут на селї не сваримо ся?" З сего погляду вийшла в новійших часах тактика в деяких кругах не оглядатись на Львів а йти своїм богом, бо "может ли что добро от Назарета бити?" Що се цїлком хиблений погляд, нема що довго й розводити ся. Розважмо добре, о що розходить ся.

 

Як у Львові, так і на провінції проживають Русини; одні з них суть щирими народолюбцями, прихильниками розвитку народної справи, і працюють після сил і знаня на народній ниві; другі-ж на все байдужні, все лиш про себе думають, свої справи ставляють на першім місци а народні на послїднім, або остаточно про народні справи й не думають. На селї чи де инде зійдуть ся люде, побесїдують, а ще борше забавлять ся, та й кождий в свой бік. Деколи і посперечають ся, як им прийде така охота, але не дуже, бо нема на чім. Цїлком инакше виглядає у Львові! Там є різні заведеня, деякі розпоряджають навіть значними фондами; там видають книжки і часописи і ті боронять і захвалюють неоднакові погляди. В такій суспільности, як руска, де два головні сторонництва стоять против себе, як нїколи непоєднані противники, там природно мусить вести ся завзятуща боротьба, бо кожда сторона рада би перевести свбй погляд в маси, придбати єму опанованє загалу.

 

Народне сторонництво все держало високо прапор окремішности Русинів від Поляків і Москалїв, і тепер держить; переходило оно фази повільного розвою. Були часи, коли прихильники єго терпіли переслїдуваня від братів противної гадки, а прецїнь не пропало оно, а зростає і кріпшає таки на наших очех. Се знак жизнености єго. Не побирає ся будувати Польщу, але й не одушевляє ся для Москалїв, однак шанує кожду народність, бо того домагає ся людскість. Справедливо замітив Иван Заневич в VІ-ім випуску "Житя і Слова" в статьї: "Літературні стремленя галицких Русинів", що жива идея в Галичинї може бути руска або польска. Народне сторонництво, стоячи на україньско-рускім грунтї, свідоме цїлковито своєї задачі, знає добре, що лиш на тій дорозї, якою йде, зможе ще уратувати рускій нарід від заглади, а навіть розвинути природні дарованя, які в нїм криють ся.

 

Противно-ж сторонництво, що зове ся твердим, складає ся з різнородних елєментів. Суть там прихильники россійщини, церковщини, якоїсь твердости, щоби в рускій бесїдї не слїдно було мужицтва, а всї ярі противники демократичного підкладу в нашім народї, а через те й фонетичної правописи. Більша часть сих людей знає, чого не хоче, але мабуть нїколи не сформує: чого бажає, до чого стремить і що зможе своїми змаганями осягнути. Оден учений професор якось з серця викинув одного часу такій погляд: "То тверде, що ми написали, будуть колись люде читати і любувати ся ним, а не тою корчемною бесїдою, що деякі єї хопили ся". Сподївані блага, які мають пройти для нашої одубілої твердости, мабуть нїколи не прийдуть — даремна надїя! Таке посміховище, єсли оно тепер не многих людей одушевляє, то певно в будучности ще тим менше придбає собі прихильників. Однак з сего висказу ми пізнаємо чоловіка. Суть у нас люде, що на свій нарід, на маси народу дивлять ся з висока, не мають надїї, щоби він тепер остояв ся без чужої помочи супротив других народів, а не мають охоти приставати до Поляків, бо ще тлїє в них искорка рускости, то они гадкою гонять Бог знає куди, або тут винаходять собі якісь фантастичні привиди і ними любують ся, лиш коби не сягнути до живого жерела. Коли партія ся була сильна а опозиції не було, або ще слаба, марнїла доля руского народу, не слїдно було великих дїл, а все якесь недозріле, немічне, як сама идея мертва кружила в головах руских синів. Де ті научні працї? де ті великі змаганя? де та провідна идея, що вела би до великих дїл? Руска идея завмирала, гинула, нидїла, аж прийшло до сего, що найбільша і найдавнїйша часопись "Слово" мала 1879 року щось з 200 передплатників. Вже се одно свідчить о мертвотї идеї, яку ся часопись заступала. Крайний був час, щоби народне сторонництво виступило на ширше поле публичної дїяльности. І тогдї почали виходити всякі часописи, почали друкувати ся научні твори; з сего часу познакомила ся галицка Русь з вічами, засновано "Народну Торговлю" і другі научні а фінансові институції. І коли народне сторонництво трудилось і могло записати вже деякі успіхи, тогдї і тверді, а взагалї люде, що знають, чого не хотять, злучили ся разом, і давай класти колоди під ноги народовцям, засновуючи свої часописи, де голосить ся виключно ненависть до народного напряму без всякого додатного змаганя для поправи долї руского народу...

 

З головної різницї в поглядах идуть також неоднакові змаганя, неоднакові бажаня — і спільний труд для добра народу показуєсь немислимим. Перемискі патріоти величали ся, що они одні найшла золоту дорогу спільного труду, спільної радости, братнього пожитя, а показало ся, що й они будували величавий дім на піску, котрий недавно розлетїв ся. Таке саме веде ся і деинде, от хоч-би і в Коломиї. Коли на се будемо тямити, то хто-ж буде дивувати ся, що у Львові завзятий спір веде ся? У Львові більше рускої интеліґенції, нїж в якім другім містї, а чей же тамошні люде також патріоти, добрі Русини, раді би свій нарід підвести і хотїли би працювати для добра єго, чого вже дали много доказів. Єсли не лїпші то певно не гірші они патріоти від тих, що живуть по селах. Таж видають часописи, научні твори, основують різні товариства, піддержують бідну шкільну молодїж і т. д. А сли коли піднесуть голос, щоби заслїплених завернути з хибної дороги, то роблять се лиш длятого, що они патріоти, люблять свій нарід. А певно болить их серце, коли видять, як такі институції, що могли би з великим хісном служити народній справі, обертають свої капітали для піддержаня мертвої идеї, убивають народного духа, а могли би єго оживляти і скріпляти. Хто уважно увійде в суть річи, той зрозуміє, що инакше й бути не може, і те саме було би, хоч-би й незнати де на селї, сли-би там заходили такі обставини, як у Львові. Кому супротивні таки спори, той тим скорше повинен прихилити своє серце народній справі, а тогдї і наші змаганя, коли нас більше буде, більшій принесуть хосен, нїж до тепер.

 

Так само і відкази на Львів, що накидує свою волю провінції, і що того центра нема що й не треба слухати, не мають основи. В тім взглядї треба собі також виробити точний і правдивий погляд. Се-ж певно, що Львів близше світа, як другі місцевости на Руси. Більше там интеліґенції, більше жерел до науки і освідомленя, там все борше можна довідати ся і знати про що-не-будь, як де инде. Длятого обовязком тамошних людей єсть — ширити правдиву науку по всїх закутинах Руси, познакомлювати загал з новійшими змаганями других народів европейских, подавати вістки про напрям в науцї, господарцї, політицї, показувати дорогу, як добувати лїпшу долю для свого народу, а остаточно не одну роботу переводити для показу другим практично. Се буде нашь центр під кождим взглядом.

 

Але-ж і люде на провінції мають свої обовязки. Домагати ся, щоби Львів все зробив, а при всїх наших неудачах в народних дїлах нарікати на него, се не велика штука. Най кождий на своїм місци, де єго поставило Провидїнє, трудить ся, а наслїдки тої роботи покажуть ся вже в короткім часї.

 

Що-ж робити? — Учити нарід, боронити єго від всякої кривди, показати єму дорогу, якою має добивати ся красшої долї. На тепер межи народом а интеліґенцією є ще все величезний провал, як би де межи Анґлійцями а тубильцями в серединї Гіндостану. Отворіть серце народови, прихилїть ся до него, а і він відозве ся вам по людски! Чей-же не будемо думати, що се бездушна маса, без житя, идеалів, як думають деякі панки і підпанки. Се жива душа з своїми добрими прикметами і темними сторонами. З сего народу може щось бути, але він потребує просвіти, піддвигненя. Він має свій світогляд, свою словесность, свою исторію, драмат і комедію, а навіть і траґедію. Не хибує єму й фільософії. Треба єго підслухати, спостережене записати, позбирати все, чим він живе, занимає ся, забавляє ся, а зібравши той матеріял до купи і придивившись єму основно, будемо знати, що і як робити. А се крайний час, щоби той темний нарід познакомив ся з всесвітними змаганями і йшов за ними. Були випадки, що не оден молодий чоловік идеалізував собі нарід і укладав золоті мрії свого житя і труду для єго добра, а стрітив ся з дїйстностію, борзо отверезив ся і всего вирік ся. Треба вчасно привикати брати житє тверезо, чоловіка не идеалізувати, але й не понижати; має наш нарід много доброго в собі, але не треба і злих сторін закривати. А хто надрабляє фантазією, або хотїв би за оден день видїти овочі своєї працї, або домагає ся навіть більше вдячности, як єго труд заслугує, — се не зрілий чоловік, не патріот, а борше франт і самолюб. Пізнаймо нарід і працюймо для него, для идеї, а тогдї не будемо ми відказувати на Львів а Львів на нас. А навіть, сли-би люде всему придивляли ся і про все здавали справу в часописях, то у Львові пізнавали би ситуацію в краю, єго домаганя й потреби, і через те за-для доброї информації устерегли би ся не одного хибного кроку, якій нераз і зроблять за-для незнаня місцевих обставин. Маючи перед очима цїлий і повний образ краю, скорше можна би не одному зарадити, не одного хибного кроку встеречи ся, а все визискати для розвою народної справи. Стрітиш не раз чоловіка — так красно бесїдує, що ти би єго за се обцїлував. Зараз і скажеш єму: "Ах! ви так ладно бесїдуєте, а ну, возьміть се на папір та пішлїть до Львова, няй надрукують!" і що-ж з того, коли зараз почуєш: "Ей, я до того не беру ся... няй то при менї лишить ся. Є там инші, нехай они!" От і маєш Русина! Все критикує, все не так і не туди, а зробити годї, просто не хоче ся.

 

[Дѣло, 09.01.1895]

 

II.

 

Ми на примірі показали Русина, котрий усе критикує, все не так і не туди, а зробити годї, просто не хоче ся. Так оно звичайно й у всїм.

 

Чому у нас так мало читалень "Просвіти", крамниць, шпихлїрів, позичкових кас і т. д.? Бо люде не хотять рук приложити до працї, бо мають свій рахунок і свої осібні погляди. Чому наша "Народна Торговля" не робить стілько интересів, скілько би повинна? Оден відказує на товар, другій на цїну, третій на услугу, або на все разом. Як прийде раз, а щось єму не сподобає ся, вже би єго другим разом і медом не принадив. Се тому, що у нас за мало патріотизму. Бо коли кому що не в лад, має дорогу — писати до совіта, до дирекції, вписати ся в члени, піднести помічені хиби на загальних зборах і домагати ся направи. Так робить патріот, а не утїкає й не відказує, а ще й других відводить. Чому наші часописи не розвивають ся? чому наші видавництва по книгарнях порохом припадають? Чейже интеліґентний чоловік потребує якоїсь умової поживи? Виходить у нас часопись для дїтей "Дзвінок", певно добре редаґована, і, Богу дякувати, є дїти на Руси, а однак "Дзвінок" кінчить кождий рік недобором. Коли-б у нас були правдиві патріоти, то ся часопись добре би стояла і рускі дїти з-малку привикали би до рускої річи і вщіпляла би ся в серця их любов до рускої мови. Так що-ж, коли родичі о се не дбають, не видять потреби годувати свої дїти рускою стравою.

 

Під теперішну пору много гамору на Руси наробило обовязкове заведенє правописи фонетичної в школах і урядах. Деякі повідають: "Я би фонетицї не противив ся, сли би она вийшла з волї і бажаня руского народу, але коли єї накинули нам наші вороги, то й чути про неї не хочу." Так бесїдує чоловік цїлком не обізнаний з нашим літературним і науковим рухом. Змаганє упростити руску правопись не днешне. За сим стояли і стоять наші найлїпші і найпереднїйші письменники. З другого боку дотеперішна практика показує, що не лиш малоуки, але навіть люде, що покінчили всї школи, пишуть етімольоґічно з блудами. Що деякі повідають: "Най дїти учать ся в школї етімольоґії, най доходять до пнї і т. д.", — то тим домагають ся від когось, щоби трудив ся в потї чола над такими трудними загадками, які мабуть рідко хто відгадає. Поправляють правопись у других народів не які вислужені підофіцири, не люде, що з трудом напишуть кілька речень, і то з блудами, але люде науки, — а у нас навпак все веде ся. О правописи розправляють люде з малою освітою, не обзнакомлені або дуже мало з руским письменством. А розміркувати добре, то все-ж борше можна пійти за Кулішем, Житецким, Потебнею, Нечуєм-Левицким, Огоновским, Партицким, Верхратским, Франком і богато другими, нїж піддати ся гадцї і осудови Ґренджоли, Фіялковекого і товаришів. Коли наші передові люде стоять за правописею фонетичною, то длячого мають люде мало розуміючи язикословні дослїди, йти им на перекір і убивати их морально, накидуючи им свою неміродайну гадку? Чей-же ті всї наші письменники не запродались Полякам, а йдуть за своїм пересвідченєм на перед для добра свого народу. Хто є правдивим народолюбцем, хто щиро любить Україну-Русь, той певно не пійде против фонетики, бо ви утворили і за нею стояли й стоять найлїпші сини Руси. А остаточно до чого ми дійдемо, сли кождий на свій лад буде розуміти руске письменство і єго правопись. Та-ж в єдности сила, а в кождім народї приймає загал те, що виходить від передових людей. Завзятє і ненависть до народної річи доходить у деяких Русинів аж до геростратства. Деякі навіть поважані в своїм крузї люде не записували своїх синів в ґімназії на виклад рускої мови, бо в читанках нема вже ъ і ы. Для тих букв посвячали завзятущі люде саму річ, рідну мову! Хоч-би цїлий світ зійшов, не найшов би щось подібного. Такій розлад, така погорда рідної мови! Яка-ж може бути згода з тими людьми, а передовсїм з их учителями, котрі частину Русинів "надувають" і доводять до слави Герострата?!

 

Що приклонники "общерусскости" плачуть за ъ і ы, то се чинять они не з жалю, що руска бесїда буде нїби-то кепско, неприбрано виглядати, а побоюють ся, що она прибере нелюбу им подобу. Таж они для переведеня своїх цїлей опоганюють україньско-руску бесїду в своїх видавництвах для народу, а для интеліґенції пишуть такою салдатчиною, що не подібна до нїякої живої бесїди, а представляє дивоглядну мішанину кількох бесїд. І за мішок дукатів не найшов би ученого фільольоґа, котрий спроміг би ся для тої мішанини зладити путню граматику. Там засада: чим більше відійдеш від живої, народної річи, чим більше мертвеччини, тим лїпше і красше. А прецї-ж є люде на Руси, що тою мертвеччиною одушевляють ся, — однак они дуже милять ся, коли думають, що на тій дорозї прислужать ся народній справі. Мертва идея не одушевляє загалу, мас, не пориває людей до великих дїл, а противно: усипляє их, відбирає всї сили душевні, бо велить надїятись спасенія від чужої сторони, наказує сподївати ся помочи від чужих людей. А звістно, що лише живий, трудящій чоловік, може сподївати ся овочів свого труду, а жебрак все лишить ся жебраком, і коли хто над ним змилосердить ся, то кине єму те, що самому від рота спаде. Чи-ж супротив того не буде хосеннїйше, коли ми будемо трудитись на рідній ниві — коли змагати будемо неусипним трудом і працею піднести свій нарід і зрівнати єго, відрубну одиницю, з другими культурними народами? Дїйстно — се єдина наша дорога правдива, якою нам ити треба до осягненя так високої цїли, а виречи ся чим скорше хоробливої змори: приподоблювати нашу народну вдачу другому, хоч би колись близькому, але тепер вже чужому нам народови.

 

Бувало у нас і таке, що деякі таки наши люде по звістних випадках в остатних роках покидали в великі розяреню свої часописи, а зверталась до инших. Могли деякі люде з народного сторонництва зійти на хибну дорогу, могло се декому не подобатись, але не конче добре зробили й ті, що в згаданий висше спосіб зазначували своє невдоволенє. Хто вірить в жизнену силу народної идеї, той легко зрозуміє, що за для хибного виступу поодиноких людей, нарід рускій не загине. Наша идея чиста, як сльоза — для неї трудїм ся і працюймо, а за дїла поодиноких личностей не винїм самої идеї, бо она на се не заслугує. Противно, коли-б свідомі люде були в остатних роках кинулись до роботи, до неусипного труду, то нелюбі декому заходи були би самі собою упали. Власне наша неміч, непорадність, а то й нездарність, стають притокою, що деякі, дуже навіть щирі люде, бажаючи свому народови лїпшої долї, коли видять самі неудачі, хапають ся часом, як потапаючій бритви, таких средств, що більше можуть принести шкоди нїж хісна народній справі.

 

Не завадить згадати, що придав би ся нам огляд сил народного сторонництва. До такого огляду могли би й видавництва народні подавати спис своїх передплатників — не конче поименно, але статистично, після політичних округів або як, а з того можна би пізнати, як де стоїмо. Де слаба позиція, можна би глядати способу зарадити тому. Сю гадку підносив уже оден наш письменник в "Зорі", а такій статистичний виказ подають россійскі часописи, н. пр. "Вѣстник Европы", з котрого пізнаємо, що се ліберальне видавництво найбільше передплатників має в ґуберніях малоруских, а се тілько честь приносить интеліґентній верстві України-Руси.

 

[Дѣло, 10.01.1895]

 

10.01.1895

До теми