Десь наприкінці 1980-х майже всі ми думали, що демократія – це коли все демократичним шляхом вирішує більшість, згодом нас розчарували і пояснили, що це коли захищають права меншості. Зараз же все більше спадає на думку, що демократія – це коли все просто тупо вирішує меншість. В тоталітарній державі СРСР меншість дисидентів ні на що не впливала, так само і в авторитарній Росії сьогоднішні їхні доволі кепські дисиденти-опозиціонери теж практично ні на що не впливають.
Але щойно в нас наприкінці тих самих 1980-х повіяло демократією, одразу все почала вирішувати меншість: ті, в межах статистичної похибки мізерні відсотки активного громадянського суспільства, які виходили на вулиці, зрештою завалили тоталітарного монстра, абсолютна меншість від усього населення України довела до переможного кінця і Помаранчеву революцію 2004 року, і Революцію Гідності 2013-2014 років.
І як тепер напрочуд смішно звучить постійне ниття усіляких п’ятиколонних агентів – медведчуків, шуфричів etc. про те, що: не може абсолютна меншість вирішувати доленосні справи усієї держави, тобто якісь 16% (мають на увазі тих, хто голосував за Порошенка в першому турі президентських виборів 2019 року), або ті 25% (в другому) не мають на це права. Вже напевно всі й забули, що й під час президентських виборів 2014-го уся кремлівська пропаганда верещала, що 1,86% (це те, що набрав Тягнибок укупі з Ярошем) жодним чином не може диктувати «націоналістично-фашистський» курс багатомільйонній країні. Зараз те саме українські ватники в унісон з Путіним (це його остання заява вже після Парижа) закидають Зеленському і його команді: ви дуже боїтесь радикальних націоналістів, які репрезентують мізерну меншість українського народу, і все робите під їхню дудку.
До тупоголових ватників ще не дійшло, що деколи, а навіть і у більшості випадків, долю багатомільйонної демократичної країни вирішують не 25% меншості, не 16% і навіть не 1,86%, а соті чи навіть тисячні відсотка героїчних людей. Увечері 20 лютого 2014 року було наказано зачистити Майдан Незалежності, і коли ментівський БТР намагався в’їхати на бунтівний майдан і був підпалений коктейлем Молотова, на самому майдані було близько 15 тисяч протестувальників, а на двох ключових барикадах, які штурмували беркутівці, лише 400-500 захисників. Власне тут, на цих двох барикадах, в ті години і навіть хвилини вирішувалася доля України, і ці 400-500 героїв фактично перемогли десятки й сотні тисяч януковичівських силовиків. Одна тисячна відсотка (0,001%) від усього тодішнього населення країни (46 мільйонів) вирішила все, тобто напрямок розвитку країни на десятиліття вперед, тому розмови про те, що 16% чи 25% не мають права вирішувати долю країни, взагалі виглядають смішно.
Без жодного сумніву, Бубочка і Ко, звичайно ж, тремтять при згадці про таких мізерних за кількістю, але дуже сильних за впливом «радикальних націоналістів» і «фашистів», і це сцикливе племено артистів оригінального жанру при владі не переступить жодних зрадницьких для України «червоних ліній», бо знають, що наслідки такого діяння можуть бути для них фатальними. Спробуй не боятися людей, які жертвують своїм життям заради відстоювання своїх цінностей.
Уже набридло повторювати, що справжнє, дієве, жертовне громадянське суспільство в нас може бути лише проукраїнським, і жодного антиподу для нього не існує. Просто такими є історичні реалії, і доказів чогось іншого наразі нема. Рабинович дорікає Зеленському і Ко: порошенківці поставили біля АП дев’ять наметів, а ви в Парижі наробили в штани і нічого не вдіяли задля миру в Україні, ну що ж, а ми б могли поставити десять наметів. Шановний Вадиме Зиновійовичу, якби ви навіть поставили сто, чи тисячу, чи десять тисяч наметів, це жодним чином би не вплинуло на якісь рішення зеленої команди, бо вони мали вас в носі, вас вони точно анітрохи не бояться. А націоналістичні «ультра-радикали» насправді дуже перестрахувалися, могли б поставити й один намет, або взагалі нічого не ставити, все одно Зеленський усе б робив з боягузливим озиранням на проукраїнських патріотів.
Дивно, чому ж немає в Україні аналогічних ідейних рускомірських патріотів, готових померти за Путіна, Медведчука, Портнова, Рабиновича чи Королевську, чи за їхній «вілікій і маґучій», якого вони не знають і паплюжать так само, як і українську мову? Історія вже продемонструвала, що ідейними борцями за «праве діло» рускава міра можуть бути лише «шахтьори» напідпитку, які отримали протерміновані армійські пайки 2004 року, аби взагалі дрібнокримінальна шушара, як в Маріїнському парку 2014 року. Дзеркальним відображенням українського патріота, людини насправді чистої і святої, Юрія Вербицького – з тамтого боку є його вбивця – гидотна тварина Волков. Викрасти з лікарні поранену людину (просто так викрасти здорову людину сміливості не вистачило), аби потім її закатувати, на таке здатний лише справжній патріот рускава міра. Оце їхнє активне «громадянське суспільство».
Може, хтось бачив у природі яскравого представника громадянського суспільства рускава міра – людину чесну, ідейну, жертовну, ну просто якусь нормальну людину, яка, незважаючи на те, що вона ворог, все ж заслуговувала б на повагу, зголосіться, будь ласка, може я щось проґавив, бо такої людини не пригадую.
Відсутність будь-якого, навіть якогось примарного громадянського суспільства в рускомірській системі координат треба шукати ще в ментальності савєцкава патріота, абсолютно аполітичного споживацького пігмея, байдужого до усього на світі, окрім «водкі і сільодкі», бо коли руйнувався його рідний, «найсправедливіший у світі» СССР, жоден з його «патріотів» навіть із дрючком не вийшов на вулицю, аби захистити цю «ідеальну» державу, яка їм давала усе. Цих ледачих радянських «патріотів» майже з-під батога виганяли на різні радянські патріотичні заходи на підтримку якихось екзотичних народів Анголи і Нікарагуа, такими аполітичними і байдужими до всього, що діється у світі і в їхній країні, ці совки залишилися й дотепер. Звичайно, за підтримки російських регулярних військ вкупі з озброєними кримінальними угрупованнями в Криму чи на Донбасі можна бути й російськими патріотами, а в інших випадках – нізащо у світі.
Уся новітня історія України показує, що все тутешнє активне проросійське «громадянське суспільство» – це лише (як би їх не дуже образити) люди, схильні до вживання певних напоїв, які продають в магазинах, і деяких речовин, яких не продають в магазинах, а також схильних до скоєння деяких адміністративних та дрібнокримінальних правопорушень, коротше – алкаші, наркушники і гопота. Невідомо, чи їх знову наважаться кинути у бій, коли виникне якийсь новий проукраїнський майдан, бо користі з них – нуль, найімовірніше, вдадуться до професійних російських диверсантів.
Ось чому жодні зелені команди і будь-які їхні наступники при владі аніскілечки не боятимуться ані сотень, ані тисяч, ані десятків тисяч наметів рускава міра, бо він в Україні як активне громадянське суспільство дорівнює нулю, а будуть боятися лише мізерного відсотка справжніх українських патріотів, цього істинного громадянського суспільства, яке, щойно прийде доленосна хвилина, знову вкотре «порішає» все так, як вважатиме за потрібне. Тому-то й оця меншість, незважаючи на те, що нині є позапарламентською, а на думку їхніх ворогів, «марґінальною» силою, рулить в Україні і буде рулити далі, як і належить у справжній демократичній країні.
18.12.2019