В ночі проти 1. листопада 1918 на вулицях Львова рівним військовим кроком проходили відділи війська. Були це українські вояки австрійської армії та деякі відділи Українських Січових Стрільців. Вони займали під проводом українських старшин урядові будинки столиці галицької України.
Вранці 1. листопада населення Львова побачило гордий український жовтоблакитний прапор на вежі львівської ратуші. Львів, столиця землі короля Данила, був в українських руках.
День 1. листопада ввійшов в історичний календар українського народу, як одна з головних українських національних дат. Уперше по довгій віковій неволі український нарід Галичини зважився на самостійний військовий чин. Українська галицька земля ввійшла на революційний шлях, яким пішли вже наші брати в Києві у 1917 р.
Коли 1914 р. вибухла війна проти Московщини, українська молодь масово голосилася до своїх національних відділів, до Українських Січових Стрільців. Тодішні польські інтриґи на цісарському дворі не дозволили створити великих кадрів українського національного війська. Все ж таки Українські Січові Стрільці вславились нечуваною хоробрістю в боротьбі з Московщиною та своєю кров'ю записали одну з найславніших сторінок історії українського війська, своїми подвигами на Маківці, Лисоні, своїми боями на всіх українських землях від Карпат аж до Кубані. Українські Січові Стрільці стали потім основою організації великої, здисциплінованої Української Галицької Армії.
Ця УГА боролася в ім'я українських ідеалів, боронячи українську соборну землю. Кров галичан лилася у Києві, кров киян зрошувала українську галицьку землю. У найзавзятшій боротьбі, яку провадив український нарід з московським і польським імперіялізмами, спільні терпіння, спільні змагання, спільні жертви, спільна кров і спільна смерть найкращих синів України цементувала єдність української нації та творила невмирущі основи під світле майбутнє України.
Це світле майбутнє України настане, не зважаючи на те, що сьогодні золотоверхий Київ та місто князя Льва — Львів є під московсько-большевицьким чоботом. Велике змагання народів ще не закінчене. Між світом і большевизмом прийде ще до остаточної розправи. Хоча лютує в Україні лихоліття, український нарід не тратить віри в перемогу справедливої української справи. Тому з такою любов'ю глядять усі українці на українські відділи, що боряться в рядах европейських військ. Український нарід з почуттям гордости дивиться на частини СС Української Галицької Дивізії та на Українське Визвольне Військо.
Українські вояки, свідомі військової традиції українського народу, князівських дружинників, козацьких полків, Українських Січових Стрільців, Січових Стрільців, Української Соборної Армії років 1917–21, виконують у найтяжчих обставинах свій великий національний обов'язок. Вони своєю самопосвятою та самовідданням виписують в історії світу незатерті домагання українського народу. Вони свідомі, що тільки зброя вирішить долю України і що український народ не сміє випустити тієї зброї з своїх рук. Бо прийде рішальна година, в якій українська зброя матиме і свій рішальний голос. Тому у день 1-ого листопада думки усіх українців, українок та українських дітей линуть до українського лицарства. Вони несуть їм привіт українського народу та української землі. Український народ з почуттям великої гордости відчуває військові подвиги своїх найкращих синів, що на своїх прапорах виписали твердий козацький заповіт: Добути або дома не бути!
Земля
20.10.1944