Хоч я нинї, хвала Богу, вже не учителем, все-ж таки, прочитавши в 245 ч. "Дѣла" обіжник краєвої ради шкільної до всїх окружних рад шкільних, дуже ним зацїкавив ся. Той обіжник, як відомо, витикає окружним радам: 1) неправильне а навіть незаконне розписуванє поновних конкурсів до презентованя учителя, сли при попереднім конкурсї лиш оден кандидат подав ся, — а відтак 2) незаконне накладанє кар дисциплінарних на тимчасового учителя, навіть не подаючи до відомости обжалованому закидів, які єму чинить ся, і не жадаючи від него оправданя. Прочитавши сей обіжник, погадав я собі: чей-же бодай під тими взглядами стане учительству лїпше. Бо як доси було, кождий може догадати ся з самого обіжника.
Хотїв учитель якій стабілізувати ся, то мусїв просити двох товаришів, щоби також внесли просьбу о ту посаду. Розуміє ся, таким підставленим "Strohmann-ам" мусїв дати стемплї на просьби й на прологи... Але й то треба знати, що "закон" той: "Z braku należytej ilości kompetentów zwraca się..." не був прикладаний до кождого учителя... Бували "wyjątki"... а се ще більше болїло.
Важну сю, навіть пекучу справу нормує в користь учительства перша часть обіжника. Однак вага сеї части блїдне з огляду на тоту болючу рану, котрої дотикає друга єго часть, де краєва рада шкільна забороняє окружним радам карати тимчасового учителя, не представивши обжалованому починених єму закидів, а заразом припоручає, щоби дисциплінарне слїдство було оперте на ухвалї окружної ради шкільної. Отже дивіть ся! ще при кінци ХІХ-ого столїтя, в конституційній державі, треба обіжника з забороною, щоби не карано учителя не представивши єму закидів і не даючи єму спромочи боронити ся!
А може сей обіжник був злишний? — замітив би хто, — бо де-ж можна допустити в цивілізованій державі таке варварство, щоби карано чоловіка, і то интеліґентного, навіть не представивши єму закидів?! Чи злишний, нехай кождий осудить от хоч-би з сего:
В 1887 р. був я учителем в Гусятинї під тамошним управителем п. Бялецким. Управитель, хоч яко учитель незвичайний педант, був з моєї совістної працї вповнї задоволений. Рівно-ж і шкільний инспектор п. Шефер, котрий знав мене яко совістного учителя з попередної посади, приїхавши на візитацію в грудни, признав мою старанність і працю. Мимо того в два, чи три тижднї дістаю я письменну "нагороду" "Ze względów służbowych przenosi się Pana do Strusowa na równorzędną posadę".
Боже! а то що? Ще чотирох місяцїв не вибув на посадї, та й вже перекидають! І за що-ж? Читаю ще раз свою "нагороду" за старанну працю, дивлю ся й дивлю, — нема більше нїчого "ниже тої коми". Питаю управителя, нїчо не знає. Отже наймаю фіру та й їду до Теребовлї до инспектора — сїм миль. Мороз, заверуха, що не дай Господи й ворогови такої їзди! Приїзджаю та й просто до инспектора:
— Зволїть, добродїю, пояснити менї ласкаво: які то względy służbowe спонукали моє перенесенє?
— Не знаю, — відповідає инспектор.
Я остовпів. Нарештї кажу:
— "Як то, пане инспекторе? Ви, шеф шкільництва в окрузї, не знаєте, длячого переносять ваших підвладних?"
— Не знаю, — каже.
Я прошу, лебеджу, щоби сказав. Завірюю єго, що вже й не буду доходити своєї кривди, няй бодай знаю, що менї закидують. Не почував ся я до нїчого, совість моя була чиста — пристрасти національні тогдї в менї ще дрімали і я політично був як дитина непорочний, а в званю своїм тягнув я охочо, як молодий кінь біжить в запрязї весело, поки єго не зноровлять... Отже совість мав я чисту, а почував, що у воздусї щось несхіпне висить надо мною, атмосфера якась тяжка.
— Бога ради! скажіть, пане инспекторе, няй знаю, чого на будуще менї вистерігатись, бо я готов у-друге несвідомо зблудити а відтак невинно терпіти...
— Я не знаю, — каже инспектор в-третє, — а хочете довідатись, то йдїть до пана старости.
Йду я до старости, ба довідую ся — п. Розвадовскій від довшого часу сидить у Львові яко посол. Вертаю назад до инспектора — ага! єго вже нема... Оттак маєш! їхав сїм миль в такій мороз і в метїль [як то на Іордан уміє часом бути], ледви в живих лишив ся — та й довідав ся!... Але чекай, поїду я до Струсова, довідаюсь, чи не "прошкробав" що тамтой, що з ним мене міняють... Де там! анї він анї нїхто з тамошних єго товаришів нїякої причини не знають, навіть не догадують ся. Отже вертаюсь назад до Гусятина та й думаю: що за біда? не досить, що бьють, а ще й не скажуть, за що.
Якось вечером зайшов я на преферанса до місцевого пароха о. Боярского, а той каже менї "на ухо", що жандарм донїс на мене до староства, мов-то я — слухайте! — говорив перед двома міщанами, що "по польски не треба вчити ся, бо за два роки Москаль прийде"... Так? Ну, то перенесенє мене спонукало не теребовельске староство, але таки гусятиньске.
На другій день иду до старости. Не застаю — виїхав на карти до Россії. Иду до комісаря і кажу єму: що я чув... Се мене — кажуть — оскорбляє, бо няй би вже я й був "moskal", однак не хочу, аби мене люде мали за такого наївно глупого, спосібного плести таки дурницї. Отже прошу уклінно о переведенє слїдства. П. Совиньскій, чоловік гладкій, ще гладше взяв ся мене пересвідчувати, що мусїла бути якась инша причина.
— Певно огляди педаґоґічні, — каже.
Я запевнив єго, що анї мій управитель анї инспектор не мають менї що й на волосок закинути, і власне мій инспектор, не знаючи нїчого, відослав мене до староства.
— То може тамтой учитель, — замітив п. комісар.
— Був я і в Струсові... Тамтой також Богу духа винен... Таки конечно прошу о слїдство!
— Але-ж ми не можемо нїякого слїдства переводити, бо ми анї нїякої вини на вас не знаємо, анї не спонукали перенесеня вас...
На се входить пан инспектор податковий, а довідавшись, о що річ иде, полагоджує єї одним махом:
— Względy służbowe — каже — względ-ами służbow-ими! Перенесли, йдїть і нїчо не говоріть!
Так я за пів години просьби й короводів з комісарем не довідав ся стілько, що від инспектора податкового в мінутї:
— "Па сьому бить!" і мовчи! Schweigen! und weiter dienen...
Такого то поступованя з нами досвідив я на собі. Однак нема нїчого злого, щоби й на добре не вийшло. Мене скривдили — та я через те прозрів і почав виступати рішучо. Почім мене рік на рік увільняли, і то раз уже в часї вакацій з замкненєм плати до кінця липня, так що я цїлий рік шкільний учив, а плату дістав за одинацять місяцїв! Як я робив представленє до презідії краєвої ради шкільної з просьбою о зарядженє слїдства та як я їздив трицять миль до посла Н. Герасимовича просити єго, щоби в соймі спонукав зарядженє слїдства, — всего того описувати вже не буду, бо менї здає ся, що й наведеного буде досить для илюстрації поступованя з учителями. Ново-виданий обіжник може тому запобігти, щоби леда хто, леда посїпака двірскій міг спонукати "przeniesienie", "uwolnienie" або й "usunięcie z posady" учителя, коли тілько не мав доброго ока у пана старости....
Я нинї вже не учителем, а ті "przeniesienia" й "uwolnienia" так менї врізали ся в душу, що часто снить ся менї, мов-то я дістаю нове "uwolnienie" або "przeniesienie", а пробудившись дякую Богу, що вже не потребую их боятись, — хоч, нїгде правди дїти, они мене до свідомости привели, загартували до боротьби і навчили кресати силу з себе... Бо-ж досвід учить, що нехай хто до Русина лиш троха підойде з ласкою, то він уже як не вкладає шию добровільно в ярмо, то бодай иде спокійно спати покладаючи, що все дістане з ласки... готове. Тому-то я — признаюсь щиро — подвійного зазнаю чувства, прочитавши о якій новій заподїяній нам кривдї. Кров стинає ся в жилах на вид неправди, а рівночасно й думаю собі: Добре, няй нас бють! няй ще тяжше катують! Тим більше розбудять нас, тим більше запеклими нас зроблять, з тим більшою енерґією возьмемо ся до оборони — після слів нашого поета Ивана Франка:
Хиба-ж не звістно вам, що з рана,
Заки зоря зійде румяна,
Найдужше все мороз смалить?
Та хоч застелить він віконце,
То се лиш знак, що швидко сонце
Заблисне й землю отеплить!
Михайло Петрицкій, купець в Жидачеві.
Дѣло
17.11.1894