Світова буря ще не пройшла, втухає тільки. Поволи, дуже поволи...
Іще вона то тут, то там, нагло, нечайно вибухає зо здвоєною силою, неначеб мала наново розсатаніти над світом.
Та ні! Це вже тільки останні її зусилля, останні змагання! Як вибухає полумя пожару, що вже тухнути має...
Чорні хмарища вже розсуваються, вже з поза їх проглядає ясне блакитне небо, сонце золотеє.
Найбільше їх оцих хмарищ насунуло над Рідним Краєм нашим!
Од самого зачатку, од самого зриву світової хуртовини вони збіралися над Їм, громадилися. Громи за громами вдаряли в Його. Зойком розпачу відбивалися верхи Карпат, криком одчаю степи безкраї лунали.
А біль Народу й горе безкрає озвалися стоном аж у Талєргофах далеких, у Сибірі студеній.
Дріжить од громів Мати городів українських, принишкли стольні городи Ростиславичів і Романовичів. Кровю й слізми стікає Дніпро-Словутиця, кровю й слізми стікає брат його Дністер.
За хмарами сонця не видно, ніч безпросвітна, глуха! Хіба лискавиці прояснять її на хвилину, на миг! А тоді видно як увихаються птиці ночі, темряви духи! Увихаються, жиру шукають. А зловіщий Див лютує, скаженіє...
Він, Див зловіщий лютує, бо він свідомий, що вже ось-ось крізь пітьму, крізь хмарища темні продреться золоте проміння, блакить неба всміхнеться. І це жахом сповняє його чорну душу. Зникне темрява, де він подінеться, він дух ночі й пітьми!..
І поки ще темрява, він шукає жиру, шукає серць малодухів. І сіє в їх зерна зневіри, отрую ллє опортунізму, філістерства, вигідництва.
І хилиться лоза до долу, заячі серця готові за миску сочевиці продати первородство. Під подихом супротивніх вихрів лозою гнуться.. Одні в один бік, а другі в другий. А щоб прикрити малодушність свою, криють змагання свої знаменами вселюдського братання.
Стрівайте! Буря ще не пройшла! Не хапайтеся в пітьмі чієї небудь руки, бо не знаєте, не відаєте, чи під омофором рівности й братерства не готовиться найбільший удар. А лискавиця не прояснює шляху, тільки очі сліпить.
Легко, дуже легко можна загнатися в таку грязюку, що й у сто водах не обмиєтеся, легко зайти в такий сліпий кут, що з його виходу не буде.
Стрівайте! Пройде буря, засяє сонце, загояться завдані рани, втишиться біль, тоді, аж тоді буде час розважити, роздумати з ким іти, кому руку подати, хто нам хоч і не брат, не друг, та сусід чесний...
Зараз ні, зараз руки при собі! Тільки твердо й непохитно, а чуйно й одностайне стояти там, йти тудою де сяє золотоблакитній Прапор наш! Ні на ступінь не відступати від його! Бо легко, дуже легко спотикнутися, а то й у прірву впасти...
Темінь ще не щезла, буря ще не пройшла!.. Однак це вже тілько останні її зусилля, її змагання. Ось-ось і розсунуться чорні хмари, й прогляне зпоза їх блакитне небо, засяє сонце золотеє!
Витрівати!!!
Нова Рада