Росіяне називають ту слабість: "Тоска по родинє..." Я не знаю, як вона зветься у малпів, але і вони слабують на нюю. Я бачив, як на кораблі, при найкращих умовах хиріли і вмірали ці маленькі волохаті друзі чоловіка без всякої медичної причини. Туга за рідними лісами їла, як іржа залізо, їх маленьку душу, як зїдає вона велику душу наших гуцулів, закинутих недолею в прерії Америки, або в степи Азії. І це не парадокс. Як не парадокс і та істина, котру ще древні знали: Sana mens in corpore sano! Здорове тіло також може бути при здоровому духові. Це не парадокс, бо кожен з нас за ці місяці вільного чи невільного вигнання відчув на собі ту слабість: одні більше другі меньше. Відчув, як в найгострійший момент дуже інтересної праці зненацька думка поривається туди в рідну далечінь і перед очима встає сумний образ далекої, кровю политої рідної землі.
Кошиць назвав нашу пісню бойовим аванґардом нації. Коли б я міг писати поезії або акафісти, я б не обмежився цим одним епітетом. Наша пісня — це все для нас: і наша зброя, і наші ліки, і наші надії, і наше минуле, і славетне майбутнє.
Сотнями літ вона була нашим резервом. Коли стомлювалися руки борців, коли розпоршувалась енерґія — лунала вічно сьвіжа, невміруща пісня. Підбадьорувала дух зтомлених, чарувала ворога.
Три рази в життю билось моє сердце найдужче надзвичайною гордістю за рідний край, за народ, і всі три рази під впливом рідної пісні.
Вперше — в сумні часи нашого національного занепаду. Зібралась перша Дума. Почались орґанізуватись партії і фракції. І ось тут відчув я сором за нашу націю. Кожен пригноблений нарід мав своїх представників і оборонців. Одна Україна розгубила своїх синів по чорносотенним "живопирням", де "за шмат гнилої ковбаси" наше селянство продавало і своїх братів, і свою долю. Здавалось — немає ніякої надії. Ніяка аґітація не поможе. На українську справу селянство дивилось, як на панську примху, за виключенням двох-трьох депутатів. Спасла рідна пісня на чужині. Зібрав я своїх земляків і повів на український концерт. Після нього вони вийшли здоровими і дужими синами народа. Я бачив як двоє з них, сумно підперши щоку, роняли сльозу за сльозою. То були святі сльози, іскупительні за забуття рідної матері, і тоді моє серце забилося гордістю великою.
Вдруге — то було в Ясній Поляні. Після довгих розмов з великим чоловіком про нашу народню недолю Толстой повів нас в гостину і сказав доньці грати українську пісню. Серед нас були співаки з чудесними голосами. І полилась рідні згуки — "Реве та стогне", "Ой за гори"... Години дві слухав нас старий, а потім обнявши і розцілувавши сказав:
— Въ душѣ вашего народа зарытъ, господа, такой кладъ, такий кладъ, цѣны которому нѣтъ! Сь такимъ богатствомъ народъ не можетъ умереть!
І юнацькі очі семидесятилітнього пророка горіли вогнем. А оце в трете забилось моє серце знов.
Є стара як мир леґенда про сірен, про чари пісні. Гомер воплотив її в своїй "Одісеї". Коли много-опитний Одісей повертав коло страшних островів до дому, він заліпив своїм товаришам вуха воском, а самого себе наказав прив'язати до щогли мотузкою: так боявся він чарівної пісні сірен.
Я не знаю, який хитроумний Одісей попривязував антантських діпльоматів у Відні, але ні на першому, ні на другому концерті їх не було. Зявились видно тільки на третій, і ось я бачив, як впали "діпльоматичні" пута і молодий італієць, захопившись чудовою музикою, став інстиктовно повторювати рухи діріґента, як загіпнотізований повторює іноді рухи гіпнотізьора. Спів сірен дав себе знати. Він переміг і дипльоматичні хитрощі, і дипльоматичну вихованність.
Істнує друга лєґенда, теж стара, як мир, про Орфея, що чарував своєю грою всіх звірів. В часи християнські Орфей став "Добрим пастирем". І в римських катакомбах ви знайдете образ Орфея — "Пастиря", що сидить серед звірів і гіпнотизує левів і вовків, ведмедів і тигрів.
В часи самої тяжкої реакції ми боролись нашою піснею. З сцени і вдома Україна чарувала Білого Ведмедя Росії своїми піснями, будила хорих синів до бою.
В часи нової руїни ми знов двигаємо в бій свій резерв — свій найцінніший клад — українську пісню.
Наш Орфей і наші Сірени зачарували вже Чеського Лева. Попереду іще багато всяких звірів — і стара Римська Вовчиця, і старий сердитий Джон Буль.
Побажаємо нашим гостям, що б ніякий віск, ніякі пута, ніяке звіряче сердце не витримало вогню української пісні. І подякуємо їх від щирого серця за те, що вони нам на чужині душу відволожили, нашу тугу за батьківщиною полікували.
Воля
02.08.1919