За вірність званевим обов'язкам.

У структурі внутрішнього життя національної спільноти окреме значення припадає поодиноким званням. Від правильности та справности їхніх функцій залежить нормальний розвиток національного організму, його здоров'я та зріст у силу. Одначе серед великої кількости звань, що обслуговують поодинокі ділянки багатогранного життя нації, є деякі, так би сказати, першої потреби, що без них годі обійтися. Люди, що виконують ці звання, обтяжені особливою відповідальністю й тому зобов'язані до абсолютної вірности своїм званевим обов'язкам. І хоча часто їхні звання окреслюється назвою "вільних професій", то по суті вони саме в ім'я своєї високої професії мусять в основному жертвувати своєю особистою свободою, бо тільки в той спосіб можуть сповнити якслід свою суспільну службу. Коли ж діється навпаки, то це стає жалюгідною пародією та рівняється своєрідній дизерції, яка чорним п'ятном клеймить кожного, хто не додержав вірности своєму званевому обов'язкові.

В яркому світлі цих загальних засад повинен поглянути на себе кожний громадянин, зокрема всі ті, що виконують дуже важливі суспільні звання. Приходять тут у першу чергу на увагу всі професії, що їхньою головною ціллю є служба людині та спільноті. Знову ж між ними є також окремий єрархічний порядок, що його визначує життєва важність потреб, над заспокоєнням яких працюють поодинокі звання. А тому, що саме існування, життя та здоров'я людини силою факту стоїть на першому місці, то й ті професії, яких завданням захищати це існування та причинятися до збереження та розвитку життя й здоров'я займають особливо важне та експоноване становище. Само собою, що самовільне та легкодушне опущення цього становища може спричинити не обчислені шкоди громадянству й тому мусить воно стрінутися з дуже строгим осудом. Якщо, напр., служба безпеки занедбала б свій обов'язок захищати населення перед злочинними бандитськими елементами й через те потерпіло б суспільство, то тягар провини падав би на неї в неменшій мірі як на самих злочинців. Подібний приклад був би з лікарем, якщоб він у випадку важкого захворіння з лінивства, боязни чи недбальства не схотів заопікуватися хворим та дати йому необхідну лікарську поміч. До деякої міри подібна відповідальність тяжить і на священиках, що силою свого звання зобов'язані нести духову поміч усім, що знаходяться в небезпеці смерти. До цієї категорії звань першої потреби належать і аптекарі, вогневі, сторожі, доставці харчів, тощо.

Все ж таки на першому місці між ними всіми треба поставити нікого іншого, як саме лікарів. Їм приходиться займати найбільше висунені стійки на фронті непримирної боротьби зі смертю. Це важкий обов'язок, але одночасно й велика честь для них та неоцінене добродійство для людства. Мабуть не треба вже окремо з'ясовувати яке далекосяжне значення має звання лікарів у житті національної спільноти. Та ж у їхніх руках найбільший скарб надії — її біологічна сила, нерв існування та розвитку й розросту. Тема надто самозрозуміла, а одночасно дуже широка та змістовна, тому не будемо її на цьому місці ширше обговорювати, а тільки обмежимося до самого ствердження про її велетенську вагу, далекосяжне значення та гостру актуальність.

В аспекті цих міркувань просто накидається пекуче питання: а як ця справа стоїть у нас? Це питання доводилось мені вже нераз чути не тільки з уст сірих людей, але й тих, що стоять при кермі нашого національного життя. Ще більше зактуалізувалася ця квестія у зв'язку з останніми подіями на наших теренах, коли прийшли евакуаційні настрої, а то й зародження влади у справі спорожнення поодиноких місцевин. Немає сумніву, що в таких умовинах можна багато дечого вписати на рахунок виїмкового положення та оправдувати звичайним людським інстинктом самозбереження, одначе годі замкнути очі на деякі факти, які вповні дискредитують тих, що їх допустилися... Як кожна правда, так і ця неодного колотиме в очі, але це вже не наша вина! Ми далекі від того, щоб видвигати обвинувачення супроти цілого лікарського стану, але з великою прикрістю стверджує цей сумний факт, що надто багато найшлося серед наших лікарів таких одиниць, що передчасно та власно-вільно покинули свої відповідальні стійки та залишили тисячі рідного населення на поталу важкої воєнної долі. Зокрема Львів має під цим оглядом великий та в основному слушний жаль... Щоправда, не бракує серед наших лікарів і таких, що з повною відповідальністю та відвагою залишилися до останку на своїх становищах, але, на жаль, вони становлять тільки меншість... Тим більша честь їм за це те побажання, щоб їхнім духом пройнявся цілий наш лікарський стан!

Коли вже ми дозволили собі торкнутися цієї болючої теми, то хай нам буде вільно звернути увагу на ще одну прикру болячку, що заіснувала серед наших лікарів в останніх часах. Цю болячку можна коротко назвати асуспільницьке наставлення. Знову ж мусимо зробити тут застереження, що це не закид цілому станові, а тільки великому, на жаль, числові одиниць, що з впертістю, гідного доброї справи, стороняться від усякого суспільного життя, а навіть у виконуванні свого звання виказують наскрізь асуспільний, грубо матеріялістичний підхід... Про це могли б дуже багато розказати поодинокі Комітети, що нераз находяться просто в розпучливому положенні, коли йде про притягнення місцевих лікарів до помочі в ділянці суспільної опіки. І це вже не льокальна дрібниця, але дуже поважна проблема, від якої залежить існування тисячів українських одиниць... З тривогою насуваються питання: А де ж діваються наслідники таких світлих українських лікарів-суспільників, як д-р Куровець, Дрималик, Озаркевич, Ковшевич, Янович, Панчишин й ін.? Чи ж цей геройський тип українського лікаря мав би в нас зійти з арени та уступити місце еґоїстові-грошоробові?... Віримо, що ні! Тільки треба як найскоріше перебороти кризу та відродити жертвенного духа українського лікаря-громадянина.

Краківські вісті