Тернопіль, 26 червня 1919 р.
Прогомонів глухий звук пушок і поплив за втікаючим ворогом під стіни Львова, що переживає — як оповідають приізжі — панічну трівогу. Подільська земля, котра ще перед тижнем вмлівала під нелюдським канчуком наіздника, вільна і певна своєі безпеки. Й найбільший песіміст і маловір кладе спокійно голову до сну і гонить від себе геть мари сумніву й непевности. Польській злочинній стопі вже більше не топтати буйних нив Поділя. Цвітуть буйні жита на рясно засіяних наших полях, роскошується око і душа радіє від надіі на гарне жниво.
Це жниво було ще вчера загрожене, а сьогодні ми вже певні, що зберуть його ті самі руки, що його засівали. В гору серця, будучина наша рожева!
Залізною стіною відгородила наша хоробра армія від ворога, що загрожував нам загибілю, наше богацтво, на яке гострив зуб прожора-сусід; непобідимі фалянги вояка-хлібороба йдуть без віддиху вперід, а за іхніми плечима росте нова сила, цілі села спішать під боєвий прапор — нова Хмельниччина зроджується на наших очах. Ще не являться в селі наші побідні війська, а вже стають до бою нові ряди добровольців з сьогож села і виручають тих, що зробили своє діло.
І приходиться благословити нашу недавню катастрофу, бо вона зродила нам чудо. Земля дудонить і стугонить під муравлиском нашоі арміі, а в груди кожнього жовніра завзяттє героя і незломна воля побіджувати.
Вперід! вперід без віддиху! — це клич кожнього вояка і цілоі арміі. Залізна дісціпліна і добровільне підпорядкованнє своєі волі під тверду руку Команди — отсе це чудо, зробило з нас непобідиму силу. Ми склали іспит зрілости прегарно. Бо в умовах, в яких слаба нація булаб попала в одчай і пропала, без ніякого союзника, позбавлені усіх способів істнування, засуджені цілим світом на смерть — ми рішучим жестом повалили всі перепони, перемогли холод конання, випрямилися в могилі і стали велитньом.
Ми не знаємо, що думає в сю хвилю про нас світ, одначе ми певні, що і в сумерках европейського нарочного недоцінювання нашоі сили і нарочного недобачування нашого істнування почало свитати. І вже не вдасться польським мантіям засипати попелом очі Европи.
Ідемо стомилевим кроком на стрічу нашій ясній будуччині.
Під таку хвилю маємо зійтися на всенародне віче в подільську столицю, щоби поділитися нашою радістю, щоби один-одному переказати почування, які розпирають нашу грудь. Зійдемося, щоби скинути з себе мару грози, яка висіла над нами так недавно, щоби у великій сімі відчути наше щастє, щоби подякувати прилюдно нашій хоробрій арміі за іі надлюдські подвиги і зазначити, що ми тут в тилах не забудемо про неі, а виллємо з наших чол останню каплю поту, аби осолодити іі труд, щоби дати ій силу до дальшого походу і до дальшого бога і до дальших триюмфів. Бо такоі хвилі як сьогоднішна ми не переживали від віків; і наші нащадки будуть завидували нам переживань безсмертного моменту.
Приходьте-ж, хто тільки син українського Поділля!
Українські вісти
26.06.1919