Нерадо беру в руки польську ґазету. Не тому, щоби мені була неприємна правда, бо тої я там рідко — а у відношенню до українських справ — ніколи не находжу. І не тому, що я привик до іншого тону і до культурних форм в поборюванню противника, які я стрічаю у пресі справді культурних народів. А по просту тому, що жалко мені моїх нервів, і що не хочеться затрачувати віри в те, що на дні людської душі ще заховалось щонебудь з чоловіка. Мені хочеться ще вірити, то те "щось з чоловіка" каже ясно розріжнювати такі поняття як визвольна боротьба і боротьба, в імя імперялізму і грабежі, як культура і крайна некультурність. Мені хочеться вірити у скору побіду високих людсьских ідеалів правди і справедливости. А я вірю, що вона прийде і скоро прийде, бо це конечність історії, бо вона окуплена морем крови і поставлена в чолі т. зв. Вільзонівських точок.
А всеж таки я польську пресу читаю. Читаю її більше з обовязку. Збираю інтересні причинки до національної психопатії, реєструючи по черзі усякі прояви цієї душевної хороби, починаючи легкими проявами самообдурювання і обдурювання других, меґальоманії, фальшування цифер, фактів і т. д. — а кінчаючи острими проявами національного шалу, де вже затрачується границя між чоловіком а кровожадним звірем.
Иноді приносить мені польська преса і деяке вдоволення. Я там читаю, що Німці не мають ніякого права до земель з процентово вищим польський населенням, що німецьким характер міст ту рішати ніяк не може, бо він штучний. Не буде німецької бюрократії і служби, то міста стануть польські. Польська опінія домагається строгого переведення Вільзонівського самоозначення в етноґрафічних границях, доказуючи, що історичні права, себто права історичного ґвалту і рабунку, та уроєні права культурної місії ні причім там, де може єдино рішати справедливість і воля народу. Мені подобається, як з нагоди майбутньої польсько-німецької війни замічено зручно і трафно, що не буде тільки похід розбою, ґвалту і знищення по польській землі, щоби її відтак віддати Польщі, бо Німці будуть змушені її віддати.
І я пригадав собі цілий арсенал фраз, якими бажається упозорувати польське посягання по рar ехсеllеnсе українські землі, перед моїми очима станули усі терпіння і жертви, став останній похід пo українській землі, по тій землі, що її будуть змушені віддати.
Мені cтaлo стидно за опозорення слова "чоловік" за ХІХ. століття.
Рівночасно читаю про ухвали польського сойму в справі автономії Галичини, рахунку без господаря — як за старих добрих часів. І мені стало смішно. Та сміх перейшов скоро в чорну задуму. Таж та комедія коштує стільки жертв життя і добра!
Невжеж польська суспільність на стільки наївна, що вірить в те, що український нарід погодиться хоч на хвилю з думкою приналежности до Польщі, хочби за ціну обіцяної автономії?!
Це проєкт не новий. Ми вже аж до переситу мали фраз "za naszą і waszą wolność" "wolność, równość і braterstwo", а за тими фразами страшну дійсність. І не на фразах, а на твердій дійсности росла політична думка українського народа.
Український нарід не знає ще молодої Польщі і не має найменшого виображіння, як вона буде виглядати. Але знає Польщу давну, шляхоцьку. Першої ще нема і український нарід не може її ні любити, ні ненавидіти, але Польщу історичну ненавидить цілою душею. За час польського і австрійського-польського панування над українським народом ми много навчилися. Та є люди і цілі суспільности, що по них історія народу і життя пройшла безслідно. Старі шляхи, старі методи — але і такі самі наслідки. Близька будучність покаже це найкраще. Прикре, дуже прикре буває пробудженнє з чаду.
Український голос
08.06.1919